Аграрна політика

Одним з найскладніших і найважливіших питань було питання зе-мельне, яке зачіпало інтереси мільйонів селян. Наприкінці 1918 - на початку 1919 р. уряд УСРР проголосив поміщицькі, удільні, казенні і церковні землі конфіско­ваними. На селі розгорнулися облік і конфіскація поміщицьких зе­мель. Селяни прагнули розподілити за зрівняльним принципом усі нетрудові землі. Норми наділення, як правило, визначалися на наявну душу, тобто на їдця, і в різних повітах, волостях, селах мали різні розміри. Але, усупереч волі селянських мас, більшовики України, як і Росії, головним завданням на селі вважали перехід до великого соціалістичного виробництва - до дер­жавних, радянських господарств (радгоспів) і колективних господарств (колгоспів) - комун і артілей. " Найголовнішим завданням земельної політики, - говорилось у резолюції ІІІ з'їзду КП(б)У, - є перехід від одноосібного господарства до товариського". На основі цього визначалось, що “конфісковані землі використовуються в першу чергу для землеробства товариського, громадського і в другу чергу - для потреб одноосібних землекористувачів”. Проводячи партійну лінію, партійні й радянські працівники на місцях усіма засобами намагалися прискорити створення колективних господарств і вдавалися до примусу при організації комун і артілей, умовою наділення землею ставили перехід селян до колективного обробітку. Так, на літо 1919 р. в УСРР було створено приблизно 500 колектив­них господарств. Поряд з цим у багатьох поміщицьких маєтках ство­рювалися радянські господарства, яких, за даними Наркомзему УСРР, у 1919 р. в Україні налічувалося 1685. Під радгоспи було відведено понад 1 млн. поміщицьких земель. Крім того, залишалися недоторканими земельні угіддя цукрових і винокурних заводів - приблизно 1, 5 млн. дес. Отже, із 14, 5 млн. поміщицької, церковної і удільної землі понад 2, 5 млн.дес. кращих земель залишалися у віданні державних установ і не підлягали розподілові серед селян.

Ігнорування більшовиками значення національного питання. Заходи в галузі культури

Більшовики встановлювали владу рад під знаком інтернаціоналізму, у сподіванні на швидку перемогу світової революції. Ставлячи на пер- ше місце інтереси пролетарської диктатури, вони національне питання, тобто питання про майбутню долю гноблених царизмом народів, уважали другорядним. Навіть у грудні 1919 р., коли Російська імперія роз­палися і на її терені існували національні республіки, вождь РКП (б) Ленін у праці " Вибори до Установчих зборів і диктатура пролетаріату" називав національне питання " незначним". У 1919 р. більшовики в Україні, ліквідувавши Українську Народну Республіку, ігнорували національні інтереси українського народу і підпорядкували УСРР російському центру - ВЦВКу і Раднаркому, а над всіма владними структурами стояв ЦК РКП(б), що залишався центра­лізованою, унітарною партією. Уряд УСРР був сформований за директивою ЦК РКП(б) з осіб, здебільшого надісланих із Росії. Головою став Х.Раковський, переважна більшість членів уряду, за винятком, мабуть, тільки М.Скрипника, були далекими від українського народу, його мови, життя, побуту, звичаїв – цього вони не знали і знати не хотіли, вважаючи прагнення до утвердження української державності справою контрреволюційною. Таких працівників було дуже багато також у губернських, повітових і навіть волосних установах. Х.Раковський у кількох своїх перших промовах в Україні зневажливо висловлювався про українську мову і явно недооціню­вав українське національне питання. На засіданні Київської Ради 13 лютого 1919 р. він заявив, що " декретування української мови як мови державної є реакційним заходом", а в заключному слові на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад висунув твердження, що ми " покінчили з національними відмінностями". За такого ставлення голови уряду і за такого складу партій­них та державних працівників у всіх партійних органах, державних установах, громадських організаціях уся робота й діловодство вело­ся не українською, а російською мовою. При цьому деякі з керівни­ків прямо забороняли користуватися українською мовою. Так, у люто­му 1919 р. один з керівних працівників Наркомату пошт і телеграфів Кролевецький розіслав циркулярну телеграму, за якою все листування й діловодство в усіх поштово-телеграфних установах мало вестися тільки російською мовою. Однак в умовах наростання українського національно-визвольного руху більшовики були змушені проводити у галузі освіти й культури деякі заходи, які мали сприяти поширенню сфери вживання української мови. Так, 4 квітня 1919 р. він прийняв постанову про обов'язкову публікацію українською та російською мовами всіх декретів, наказів, звернень та інших документів. Ряд газет, у тому числі деякі центральні, такі, наприклад, як ор­ган ЦК КП(б)У " Більшовик", видавалися українською або українською і російською мовами. А ось щодо мови викладання в школах, то уряд надав право населенню на місцях визначати мову, якою треба вести викладання в школах даної місцевості, що об'єктивно в конкретних умовах того часу забезпечувало перевагу російської мови. Проводилася реорганізація системи освіти, яка значною мірою вела до її руйнування і зниження рівня знань, що їх могли дістати учні й студенти. За тимчасовим положенням " Про середню освіту", опублікованим Наркоматом освіти УСРР 1 лютого 1919 р., у середніх школах ліквідовувались посади директорів, інспекторів та завідуючих. За­мість них для керівництва життям шкіл створювалися педагогічні ради, до яких входили вчителі, представники учнів і нижчих служ­бовців, тобто швейцари, прибиральниці та ін. Скасовувалися перехідні та випускні іспити, бальна система для оцінки знань і пове­дінки учнів. Класичні гімназії перетворювалися на загальноосвітні школи. Школи мали бути трудовими. У всіх школах виключалися з викладання релігійні предмети. За декретом Раднаркому УСРР підчас вступу до вищої школи було заборонено вимагати дипломи й будь-які документи, крім посвідчень про особу і вік. До вузів могли, отже, вступати зовсім не підго­товлені люди. Крім того, у вищих навчальних закладах ліквідовува­лися правління й вчені ради, посади ректорів і проректорів. За­мість них призначалися комісари, часто неграмотні, але дуже самовпевнені. За радянської влади продовжувала діяти Українська Академія наук, заснована в 1918 р. Уряд УСРР провадив націоналізацію закладів культури і мистец­тва. У січні 1919 р. були націоналізовані і передані у відання Наркомату освіти всі театри і кінематографи. Декретом Раднаркому УСРР будівлі і приміщення художньо-історичного значення (старовин­ні храми, монастирі, каплиці, мечеті та ін.), а також палаци, садиби й міські будівлі, будинки й приміщення, які служать цілям мис­тецтва (театри, сценічні студії, музеї, консерваторії, музичні школи й т.п.) були передані у відання Наркомосвіти. Діяльність усіх закладів освіти, науки, культури й мистецтва більшовицька партія підпорядковувала інтересам пропаганди комуніс­тичної ідеології, посиленню свого впливу серед народних мас. Для цього був створений Народний комісаріат радянської пропа­ганди. Він став найвищим органом УСРР, який організовував і об'єд­нував справу загальнополітичної пропаганди як у центрі, так і на місцях. Наркомом пропаганди працював Артем (Ф.Сергєєв). Важливим засобом політичної пропаганди в руках компартії була преса. Більшість газет, які виходили в період гетьманщини й Директорії, були оголошені контрреволюційними й закриті. Виходили й розповсюджувалися більшовицькі газети " Известия Временного рабоче-крестьянского правительства Украины", " Известия ВУЦИК", " Большевик" - орган ЦК КП(б)У та ін. Більшовицькі організації в містах і селах для ведення політич­ної пропаганди використовували діяльність культурно-освітніх установ – хат-читалень, клубів, народних будинків, бібліотек та ін., у яких проводилися лекції, доповіді, бесіди, мітинги, збори за участю партійних і радянських працівників.