Література і мистецтво

Непоправного удару більшовицька тоталітарна система завдала літературі і мистецтву України. Були загнані за грати в’язниць і таборів сотні й тисячі талановитих письменників і митців, більшість яких зазнали там мученицької смерті. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, які були прийняті до Спілки одразу після першого з’їзду письменників України у 1934 р., 97 було репресовано. Усього ж протягом першого пореволюційного десятиріччя в творенні української літератури брали участь 1070 чол. Із них наприкінці 1920-х – у 1930-і роки було репресовано, за неповними даними, близько 500 літераторів. Пішли в небуття письменники Василь Бобинський, Микола Вороний, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Майк Йогансен, Григорій Косинка, Микола Куліш, Іван Кулик, Іван Микитенко, Сергій Пилипенко, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Михайло Семенко та багато ін.

Одночасно з письменниками жертвами більшовицьких репресій стало багато митців – художники, композитори, музиканти, режисери, артисти та ін. Були знищені блискучий режисер і актор Лесь Курбас, художники М.Бойчук, І.Врона, І.Падалка, В.Седляр, Ю.Михайлів, композитор П.Толстяков та багато ін. Воістину це було „розстріляне покоління! ”

Викосивши цвіт художньої інтелігенції, масові, небачено жорстокі репресії знекровили українську літературу й мистецтво, на багато років паралізували й деформували духовне життя республіки. У таких гнітючих умовах високий злет української літератури й мистецтва 1920-х років був перерваний, і їхній розвиток у 1930-х роках став немічним, утратив динамічність, розкованість, позбувся вільного характеру творчості, підпорядковувався директивам адміністративного апарату, оспівуванню особи „великого вождя й учителя, батька всіх народів” Сталіна.

Під згубним впливом тоталітарної системи й культу особи Сталіна наприкінці 1920-х – у 1930-х роках продовжували свою творчу працю письменники й митці України, яких не захопили репресії. У постанові ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. „Про перебудову літературно-художніх організацій” було поставлено завдання ліквідувати розрізнені пролетарські літературно-художні організації, які стали уже вузькими і гальмували серйозний розмах художньої творчості, і „об’єднати всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь в соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників”. Аналогічні зміни мали бути проведені по лінії інших видів мистецтва.

На першому Всеукраїнському з’їзді радянських письменників України, який працював 17 червня – 12 серпня 1934 р. спочатку в Харкові, а потім у Києві, було створено єдину Спілку радянських письменників України. Перебудова творчих спілок за єдиним зразком за умов посилення тиску адміністративного апарату вела до уніфікації і стандартизації культурного життя, підпорядкування творчого процесу волі чиновників.

Єдиним офіційно дозволеним творчим методом для радянських письменників, митців, художньої інтелігенції було визначено так званий „соціалістичний реалізм”. Термін „соціалістичний реалізм” і теоретичне обґрунтування його були остаточно ухвалені на Першому з’їзді письменників СРСР (серпень 1934 р.). Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика) теж були у 1930-х роках об’єднані в „єдиних творчих спілках”, слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізм за основний творчий метод у мистецтві. Згідно з ухваленням І з’їзду письменників СРСР „соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися із завданням ідейної переробки і виховання трудящих в дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує митцям виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів”. Насправді ці засади в конкретних обставинах 1930-х років, та й у пізніші десятиріччя, тлумачилися дуже тенденційно. „Правдиве” зображення дійсності „в її революційному розвитку” означало, що література і мистецтво повинні були стати художньою ілюстрацією політики більшовиків, видавати бажане за дійсне. Дійсно правдиве зображення радянської дійсності таврувалося як „антирадянська пропаганда й агітація” з відповідними трагічними наслідками для митця.

Відповідно до змін, яких зазнав у своєму розвитку радянський режим, можна розрізняти кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, при аналізі яких легко помітити, що твердження, ніби він „забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів, жанрів”, не відповідає дійсності.

На першому етапі існування соціалістичного реалізму (1934 – 1941 рр.) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще й портрети та пам’ятники «вождям», передусім Сталіну); у поезії – до прославлення партії й вождя („Партія веде” П.Тичини, „Пісня про Сталіна” М.Рильського); у музиці – величальні на честь партії і Сталіна пісні й кантати тощо.

У класичних рамках соціалістичного реалізму написані найвідоміші у 1930-х роках поетичні збірки „Чуття єдиної родини”, „Сталь і ніжність” П.Тичини, „Київ” і „Літо” М.Рильського, „Нові поезії” і „Люблю” В.Сосюри, поема-трилогія „Безсмертя” М.Бажана, „Змужніла молодість” І.Кулика, „Лірика бою” П.Усенка, „Батьківщина” А.Малишка тощо. Індустріалізація, життя виробничих колективів, їхня праця дістали своє художнє втілення у прозових творах „Перешихтовка” І.Кириленка, „Народжується місто” О.Копиленка, „Міжгір’я” Івана Ле, „Нові береги” Г.Коцюби, „Кварцит” Олеся Досвітнього, „Інженери” Ю.Шовкопляса, „Магістраль” А.Шияна, „Повість наших днів” П.Панча.

Про життя українського села, перебудову його на колективістських засадах йшлося у романах А.Головка „Мати” і „Бур’ян”, І.Кириленка „Весна”, О.Десняка „Удай-ріка”. Події Жовтневої революції і громадської війни відображено в творах П.Панча „Облога ночі”, Ю.Яновського „Вершники”, С.Скляренка „Шлях на Київ”, А.Шияна „Гроза”. Проблемам навчання і виховання молоді були присвячені твори І.Микитенка „Ранок”, О.Копиленка „Десятикласники”, А.Макаренка „Педагогічна поема” тощо.

Розвивалося театральне мистецтво. Кількість театрів в Україні збільшилась з 74 у 1927 р. до 140 у 1940 р. Великим успіхом серед глядачів користувалися вистави Київського українського драматичного театру ім. І.Я.Франка, Київського театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки, Харківського українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, Харківського театру опери та балету ім. М.В.Лисенка, Харківського російського драматичного театру ім. О.С.Пушкіна тощо. В театральних колективах працювали видатні режисери, актори і співаки А.Бучма, І.Козловський, М.Литвиненко-Вольмегут, І.Паторжинський, М.Крушельницький, І.Мар’яненко, Н.Ужвій, Г.Юра, Ю.Шумський, О.Середюк, М.Донець, Б.Гмиря та багато інших. У репертуарі театрів поряд з українською, російською і світовою класикою значне місце займали й п’єси радянських драматургів – „Диктатура”, „Дівчата нашої країни” і „Соло на флейті” І.Микитенка, „Майстри часу” І.Кочерги, „Дума про Британку” Ю.Яновського та ін., написані виключно в рамках соціалістичного реалізму.

Стали відомими пісні, симфонічні та інші музичні твори композиторів Г.Верьовки, А.Лебединця, Л.Ревуцького, В.Косенка, К.Богуславського, П.Ковицького, М.Вериківського, Г.Майбороди, К.Данькевича та ін. У класичних зразках соціалістичного реалізму Б.Лятошинський створив оперу „Щорс”, О.Рябов – оперету „Весілля в Малинівці”.

Утім високою майстерністю виділялися хорова капела „Думка”, Державна капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль.

Зразком батального твору стала картина М.Самокиша „Перехід Червоної Армії через Сиваш”, за яку він був удостоєний сталінської премії СРСР. Псевдоромантиці громадянської війні були присвячені полотна „Переможці Врангеля” Ф.Кричевського, „Котовський ліквідує банду Матюхіна” Ф.Кличка, „Проводи партизана” О.Нестеренка тощо. Всі вони були призвані звеличувати і увіковічувати перемогу більшовиків у громадській війні і однобічно зображали цю величезну трагедію в житті українського народу.

Зразком лакування дійсності 1930-х років можуть бути картини, де зображено будівництво соціалізму (К.Трохименка „Кадри Дніпробуду”, О.Шовкуненка „Доменний цех”, М.Буравчека „Дорога у колгосп”, Г.Світлицького „Колгосп у цвіту” тощо).

Нові праці у 1930-ті роки були створені в галузі монументальної і монументально-декоративної скульптури, М.Манізер створив пам’ятники Т.Г.Шевченку, що були встановлені в Харкові у 1934 р., у Києві в 1939 р.

У роки перших п’ятирічок при широкому розгортанні будівельних робіт активну творчу роботу вели архітектори. За їхніми проектами було забудовано багато міських районів, споруджено немало будівель промислового, адміністративного, комунального і культурного призначення. Найвидатнішими архітектурними пам’ятками кінця 1930-х років стали будинок Ради Міністрів Української СРР (архітектори І.Фомін і П.Абромосов, 1935 – 1938 рр.) і будинок Верховної Ради УСРР (архітектор В.Заболотний, 1936 – 1939 рр.) у Києві.

Наприкінці 1920-х – у 1930-ті роки на Україні розвивалося кіномистецтво. Особливо плідно працювали кінорежисери і оператори О.Довженко, Д.Демуцький, І.Кавалерідзе, М.Топчій. Кіномитці групувались навколо Київської та Одеської художніх кінофабрик та фабрики кінохроніки. Становлення радянського кіно пов’язано з виходом таких фільмів, як „Броненосець Потьомкін” (1925 р.) С.Ейзенштейна і „Мати” (1926 р.) В.Пудовкіна. Значним здобутком українського кіномистецтва стали фільми О.Довженка „Звенигора” (1928 р.), „Арсенал” (1929 р.) і „Земля” (1930 р.). Фільм „Земля” було визнано одним з 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

Новий етап у розвитку кіномистецтва настав на початку 1930-х років у зв’язку з появою звукового кіно. Першими звуковими фільмами в Україні були документальна стрічка „Симфонія Донбасу” (1930 р.) Д.Вертова та художня „Іван” (1932 р.) О.Довженка. У наступні роки на екрани вийшли фільми „Коліївщина” і „Прометей” І.Кавалерідзе. Класичним зразком соцреалізму у кіномистецтві 1930-х років може бути фільм О.Довженка „Щорс”, удостоєний сталінської премії 1941 р. Історична дійсність у цьому фільмі, на догоду Сталіну, Довженком повністю спотворена.

Отже, наприкінці 1920-х – у 1930-х роках в Україні культурне будівництво розгорталося, причому воно йшло головним чином ушир, лінією дедалі більшого залучення народних мас до освіти і культури. В основному була ліквідована неписьменність, розширювалась система навчальних і науково-дослідних закладів, було упроваджено загальне початкове навчання, зроблено значний крок уперед у здійсненні загальної семирічної і середньої освіти, в активізації культурно-освітньої роботи, підготовці спеціалістів, розвитку наукових досліджень. Було створено низку талановитих мистецьких творів.

Величезної шкоди розвиткові культури завдала тоталітарна система. Сотні й тисячі працівників народної освіти, науки, літератури і мистецтва були репресовані, багато з них позбавлені життя. Внаслідок розповсюдження нігілістичного ставлення до культурної спадщини, пропагування вульгарно-соціологічних теорій було по-варварському зруйновано величезну кількість чудових пам’яток минулого, зокрема культових споруд – монастирів, церков, костьолів, поміщицьких будинків тощо. Авторитарний стиль керівництва, грубе, некомпетентне втручання адміністративних органів у наукову і творчу діяльність інтелігенції, численні обмеження, заборони і гоніння, яких зазнавали самостійно мислячі учені, письменники, педагоги, митці, накладали свій згубний вплив на освіту, науку, на всю культуру. Вони підпорядковувались ідеологічному диктату тоталітарної системи і прославлянню сталінського тиранічного режиму, що негативно впливало як на творчість самих діячів культури, так і на духовний та моральний стан усього суспільства.