Основні стадії формування системного структурного сліду при адаптації до фізичних навантажень. Підвищення резистентності.

Формування довготривалої адаптації має свої закономірності і може бути представлене чотирма стадіями (Платонов, 1997): • перша – пов’язана із систематичною мобілізацією функціональних ресурсів організму у процесі виконання тренувальних програм певної спрямованості для стимуляції механізмів довготривалої адаптації на основі узагальнення ефектів термінової адаптації, що багаторазово повторюється; • друга – на фоні навантажень, які планомірно зростають і систематично повторюються, відбувається інтенсивне протікання структурних і функціональних перетворень в органах і тканинах відповідної функціональної системи. У кінці цієї стадії спостерігається необхідна гіпертрофія органів, злагодженість діяльності різних ланок і механізмів, які забезпечують ефективну діяльність функціональної системи у нових умовах; • третя – стійка довготривала адаптація, що виражається в наявності необхідного резерву для забезпечення нового рівня функціонування системи, стабільності функціональних структур, тісного взаємозв’язку регуляторних і виконавчих органів; • четверта – настає у нераціонально побудованому, зазвичай надмірно напруженому тренуванні, неповноцінному харчуванні і відновленні та характеризується зношуванням окремих компонентів функціональної системи. У процесі фізичного виховання основним завданням є досягнення третьої стадії адаптації, яка характеризується завершенням формування системного структурного „сліду”. Особливостями цього структурного базису адаптації є не тільки пристосування організму до тренувальних навантажень, а й підвищення його резистентності до ушкоджуючих дій, що є основою для використання тренованості як засобу профілактики, лікування та реабілітації. Виділяють кілька характерних ознак структурного „сліду”, що забезпечують різнобічний оздоровчий ефект систематичних занять фізичними вправами та обумовлюють оволодіння широким колом рухових навичок. Перша ознака характеризується зміною апарату нейрогуморальної регуляції на всіх рівнях, які виражаються у формуванні стійкого умовнорефлекторного динамічного стереотипу та збільшенні фонду рухових навичок. За рахунок екстраполяції ці зміни підвищують можливість швидкої перебудови рухової реакції у відповідь на зміни вимог навколишнього середовища. Завдяки умовно-рефлекторним зв’язкам та іншим механізмам утворюється врівноважена система цілісного центрального регулювання, що характеризується економізацією, 5 полегшенням процесу управління адаптаційними реакціями та забезпечує адекватне виконання м’язової роботи. Друга ознака системного структурного „сліду” адаптації полягає у збільшенні потужності та одночасно економічності функціонування рухового апарату. Структурні зміни в апараті управління м’язовою роботою на рівні ЦНС створюють можливості мобілізувати більшу кількість моторних одиниць при навантаженні і приводять до вдосконалення міжм’язової координації. Третя ознака системного структурного „сліду” адаптації полягає у збільшенні потужності та одночасно економічності функціонування апарату зовнішнього дихання та кровообігу. Разом зі збільшенням максимальної вентиляції легенів при фізичній роботі та збільшенням маси мітохондрій у кісткових м’язах досягається значне збільшення аеробної потужності організму. Дане досягнення адаптації поєднується з економізацією функціонування апарату зовнішнього дихання у спокої та при навантаженнях.

Резистентність – опірність, стійкість організму до дії патогенних подразників. Обидва терміни тісно взаємопов'язані і відображають властивості живого організму. Резистентність - більш вузьке поняття, ніж peaктивність. М.М.Сиротинін описав такі форми резистентності: активну, що виникає в результаті адаптації допошкоджуючого фактора, пасивну, обумовлену анатомо-фізіологічними особливостями організму - будовою щільних покривів черепах, комах тощо. Активна здійснюється завдяки захисним, пристосувальним механізмам. Окрім того, він розрізняв первинну - спадкову резистентність і вторинну - набуту, або змінену. Наприклад, підвищення стійкості до гіпоксії в результаті акліматизації до високогір'я. Неспецифічна резистентність – це опірність до багатьох факторів; специфічна – до дії одного якого-небудь агента.