Основи правознавства

(ЛЕКЦІЙНИЙ КУРС)

ЛЕКЦІЯ 1

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

1. Поняття конституції як основного закону. Види конституцій.

2. Джерела конституційного права в Україні.

3. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України.

4. Конституційні права та свободи людини і громадянина.

5. Конституційні обов'язки людини та громадянина.

6. Система органів державної влади за Конституцією України. 1. Поняття конституції як основного закону.

Види конституцій

Конституція (від лат. сопзіііиііоп - устрій, встановлення) є осно­вою конституційного права. Вона покликана закріплювати й регулю­вати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Конституційне (державне) право - це система правових норм, принципів і норм конституції, які закріплюють заходи економічної та політичної організації суспільства, форми правління і державного устрою, порядок і принципи формування та компетенцію органів влади і управління, судову систему, правовий статус громадян. За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані та неписані. Писані конституції - це єдиний нормативний акт, який має чітку внутрішню структуру і прийнятий у суворо вста­новленому порядку. Неписані конституції складаються з кількох за­конів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різ­ному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділя­ються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок ма­ло чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших за­конів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений, порівняно з усіма іншими законами. 31

Відповідно до державного устрою конституції поділяються на федеративні та унітарні.

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільст­ва та держави поділяються на фіктивні, положення яких не знахо­дять реалізації і підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспі­льні відносини відповідають конституційним настановам. Конституція України є Основним законом держави, тому що во­на наділена особливою, найвищою силою, яка знаходить свій вияв у низці положень:

1. Конституція виступає базисом для поточного законодавства. Усі закони та інші нормативні акти мають випливати з Кон­ституції і не суперечити їй.

2. Існує особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни Конституції.

3. Контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган - Конституційний Суд України.

4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть супе­речити Конституції.

5. Конституція регулює найважливіші суспільні відносини в країні.

2. Джерела конституційного права в Україні

Джерела конституційного права в Україні - це нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми. До них належать:

1. Конституція України - основне джерело права.

2. Конституційні закони - закони, що вносять зміни й доповнен­ня до Конституції або скасовують її окремі норми.

3. Органічні закони - закони, якими деталізуються норми Кон­ституції й ухвалення яких передбачено в Конституції.

4. Звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи й норми.

5. Інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму.

6. Певні нормативні акти Президента України.

7. Деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України.

8. Рішення та висновки Конституційного Суду України. 3. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України

У ст. 1 Конституції України проголошено: " Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з ін. державами. Демократизм в Україні передбачає створення сприятливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами дер­жави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та

культурного життя.

Соціальна держава - це держава, що бере на себе турботи про соціальний захист своїх громадян, спрямовує свою політику на ство­рення доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захи­сту малозабезпечених верств населення. Правова держава - це держава, у якій панує право; де діяль­ність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки. В Україні встановлено республіканську форму правління. Глава держави (Президент) та Парламент (Верховна Рада) обира­ються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Державна влада в Україні здійснюється (ст. 6 Конституції України) на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Ст. 2 Конституції України проголошує Україну унітарною дер­жавою. Україна поділяється на адміністративно-територіальні оди­ниці, що складають її територіальний устрій. Територіальний устрій - це територіальна або національно-територіальна організація дер­жавної влади (ст. 132 Конституції України). Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність є основ­ною ознакою політичного режиму України (ст. 15 Конституції України).

Політична багатоманітність означає реальну можливість ство­рення і діяльності різних об'єднань громадян. Економічна багатоманітність передбачає існування різних форм власності.

Ідеологічна багатоманітність - це реальне право різних суб'єктів безперешкодно формулювати, досліджувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних ас­пектів життя держави і суспільства. 4. Конституційні права та свободи людини і громадянина

Існують три основних різновиди конституційних прав та свобод громадян: особисті (громадянські) права і свободи; політичні права і свободи; соціальні, економічні і культурні права. Особисті права і свободи громадян спрямовані на забезпечення найважливіших індивідуальних життєвих потреб людини і реалізу­ються нею переважно самостійно.

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані з са­мою сутністю людини як фізичної особи.

До особистих прав людини належать:

- невід'ємне право на життя;

- право на повагу до її гідності; право на свободу та особисту недоторканність;

- право на недоторканість житла;

- право на таємницю листування, телефонних розмов, телегра­фної та іншої кореспонденції;

- право на невтручання в особисте і сімейне життя;

- право на свободу пересування і вільний вибір місця прожи­вання;

- право на свободу світогляду і віросповідання.

Невід'ємне право кожної людини на життя. Конституція (ст. 27 Конституції України) надає кожній людині право захищати себе та інших людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого. Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) діє й до народжен­ня дитини, і після смерті людини. Держава повинна створювати для людини такі умови життя, які б не принижували її гідність. Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) вста­новлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити ли­ше у випадках, передбачених законом.

Право на недоторканість житла (ст. 30) означає, що без під­став, передбачених законом, ніхто не має права увійти до житла про­ти волі осіб, які в ньому проживають.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних з гарантуванням її свободи. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і гро­мадській моралі.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) - одна зі складових загального права людини на свободу. Свобода пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, які передбачені в Україні. Громадяни України мають право вільно залишати територію України і не можуть бути позбавлені права в будь-який час поверну­тися на Україну.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, без­перешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні куль­ти і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього

права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони гро­мадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод ін. людей.

Політичні права і свободи громадян мають самостійне значен­ня саме як такі, що закріплені у Конституції України та в різних між­народних документах. До політичних прав і свобод належать:

- свобода думки і слова;

- свобода зборів, мітингів, походів, демонстрацій;

- право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування;

- право на об'єднання громадян у політичні партії, професійні спілки та інші громадські організації.

Право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституції України) - це можливість вільного вираження особою своїх поглядів і переконань у будь-якій формі, можливість особи на власний розсуд збирати, збе­рігати, використовувати та поширювати інформацію в усній, пись­мовій формі або в будь-який інший спосіб; це заборона цензури (ч. 3

ст. 15).

Право на свобода зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39) надає можливість громадянам вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці.

Право на звернення до органів державної влади і місцевого само­врядування (ст. 40) може здійснюватись у різних формах, в індивіду­альному чи колективному порядку.

Право на об'єднання громадян у політичні партії, професійні спілки та інші громадські організації (ст. 36, 37). Це право дає змогу громадянинові брати активну участь у громадському і політичному житті суспільства.

Соціальні, економічні та культурні права. Конституція Украї­ни закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Консти­туцією України охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здо­ров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

(ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства (ст. 51, 52), пра­во на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54). Окремим різновидом конституційних прав громадянина України є рівноправність усіх громадян. Рівноправність громадян означає, що всі громадяни на території держави рівні перед законом і судом, ма­ють рівні конституційні права і свободи. Конституція (ст. 24) забо­роняє існування будь-яких привілеїв чи обмежень громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 5. Конституційні обов'язки людини та громадянина Основні обов'язки - це визначені конституційним законодавст­вом України міри необхідної поведінки громадянина, що забезпечу­ються заходами державного примусу.

Основними конституційними обов'язками громадян України є:

- захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів;

- не заподіяння шкоди природі та культурній спадщині, від­шкодування завданих збитків;

- сплачування податків і зборів;

- неухильне додержання Конституції та законів України, не по­сягання на права та свободи, честь і гідність інших людей. Конституція України встановлює конституційні обов'язки як громадян України, так і кожного, хто постійно проживає або перебу­ває на території України.

Ст. 65 встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

У ст. 66 йдеться про не заподіяння шкоди природі, культурній спадщині. Конституція встановлює, що кожен, хто заподіяв шкоду природі, культурній спадщині, повинен відшкодувати завдані ним збитки.

Ст. 67 не тільки встановлює обов'язковість сплати податків, а й регулює їх здійснення, тому що найважливішим обов'язком грома­дян перед державою є своєчасна сплата податків і зборів у порядку й розмірах, встановлених законом, що є джерелами формування дохо­дів держави.

Ст. 68 присвячена врегулюванню прав, свобод і обов'язків лю­дини і громадянина, встановлює обов'язок кожного неухильно до­держуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Обопільна відповідальність держави та громадянина означає, що громадянин за вчинені правопорушення несе юридичну відповідаль­ність перед державою, а вона відповідальна перед громадянином за наслідки своїх діянь й у разі завдання йому незаконних збитків має компенсувати заподіяну шкоду. 6. Система органів державної влади за Конституцією України

Державні органи - це самостійні структурні одиниці державного апарату, створені та наділені відповідними повноваженнями для реа­лізації функцій держави. Основним принципом організації органів державної влади в Україні є теорія поділу влади. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Принцип поділу влади передбачає, що всі три гілки влади є самостійними і незалежними, що досягається шляхом закріп­лення їх компетенції та встановлення обсягу їх прав і обов'язків. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -Верховна Рада України (ст. 75). Верховна Рада представляє увесь український народ і виступає від його імені. ВР складається з однієї палати. У ній працюють 450 народних депутатів України, які обира­ються загальними, рівними і прямими виборами терміном на 5 років. ВР працює посесійно і може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли обрано не менше двох третин від її конституційного скла­ду. Рішення приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради. За­сідання ВР проводяться відкрито.

Найважливіші повноваження Верховної Ради, що закріплені Конституцією України:

- внесення змін до Конституції України;

- прийняття законів;

- визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

- затвердження загальнодержавних програм економічного, нау­ково-технічного, соціального, національно-культурного роз­витку, охорони довкілля;

- призначення всеукраїнського референдуму, усунення Прези­дента в порядку імпічменту;

- оголошення за поданням Президента стану війни і укладання миру;

- участь у формуванні ряду державних органів; призначення на посаду і звільнення з посади Голови Національного банку, Голови та членів Рахункової палати, Уповноваженого Вер­ховної Ради з прав людини, половини складу Нацбанку, поло­вини складу Національної ради з питань телебачення і радіо­мовлення, призначення третини складу телебачення і радіо­мовлення, призначення третини складу Конституційного Су­ду, призначення членів Центральної виборчої комісії та ін.;

- організація адміністративно-територіального устрою країни;

- здійснення зовнішніх функцій держави;

- бюджетні повноваження;

- здіснення контрольних функцій.

Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Мі­ністрів, що спричиняє його відставку.

Законодавчий процес - це діяльність, яка спрямована на створен­ня нових законів або на зміну чи скасування чинних. Право законо­давчої ініціативи (ст. 93) надано Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів України. Стадії законодавчого процесу в Україні:

1) внесення суб'єктом законодавчої ініціативи законопроекту на розгляд Верховної Ради;

2) прийняття законопроекту до розгляду і обговорення його в комітетах ВР;

3) перше читання - обговорення та схвалення законопроекту в цілому;

4) друге читання - постатейний розгляд і схвалення законо­проекту;

5) третє читання - ухвалення закону не менш як 226 депутатами;

6) підписання закону Головою ВР і невідкладне його направлен­ня на підпис Президенту України;

7) підписання та офіційне оприлюднення закону Президентом протягом 15 днів після отримання закону.

Структура ВР передбачає:

- керівництво ВР (Голова ВР, його Перший заступник і заступник);

- постійні комітети;

- тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії;

- депутатські фракції і групи. Структура апарату ВР має таку будову:

- Секретаріат ВР (загальний секретаріат, секретаріат комітетів ВР, секретаріат Голови ВР та його заступників);

- Управління справами ВР;

- Інститут законодавства ВР;

- Видавництво ВР.

У кожній державі існує інститут глави держави. Глава держави -це особа, яка формально посідає вище місце у структурі державних інститутів і одночасно здійснює функцію представництва самої дер­жави загалом. Головою України є її Президент. Основними напрям­ками діяльності Президента України є забезпечення державного су­веренітету; територіальної цілісності України; відповідності внут­рішньої і зовнішньої політики держави визначеним у Конституції засадам; прав і свобод людини.

Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України - Уряд. Він у своїй діяльності (ст. 113) керується Конститу­цією і законами України, актами Президента України; відповідаль­ний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний ВР. До функ­цій Кабінету Міністрів належать:

- забезпечення державного суверенітету та економічної само­стійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої по­літики держави, виконання Конституції, законів та інших нормативних актів;

- вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

- забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури та охорони природи;

- розробка і здійснення загальнодержавної програми економіч­ного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни;

- забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності;

- здійснення управління об'єктами державної власності;

- розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання цього закону та подача ВР звіту про його виконання;

- здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки, громадського порядку та боротьби зі злочинністю;

- організація зовнішньоекономічної діяльності та митної справи;

- спрямування і координація роботи міністерств та ін. органів виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України вхо­дять міністерства, державні комітети та центральні органи виконав­чої влади зі спеціальним статусом. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи. Місцеве самоврядування - це право територіальної громади са­мостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Консти­туції і законів України (ст. 140). Головне у самоврядуванні - це нада­ти колективам сіл, селищ, міст можливість самостійно вирішувати

питання місцевого значення.

Судова влада - це незалежна гілка державної влади, яка має за­хищати права і свободи громадян, інтереси держави і суспільства, забезпечувати додержання законності та справедливості шляхом за­стосування законів до конкретних життєвих ситуацій. Судова влада виступає в ролі арбітра, що вирішує спір незалежно від того, між ким цей спір виникає.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суди (ст. 6) є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодав­чої та виконавчої влади. Завданням правосуддя є:

1) всебічне зміцнення законності та правопорядку;

2) захист соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян;

3) охорона закріплених у Конституції політичної та економічної систем від будь-яких посягань;

4) захист прав і законних інтересів підприємств, установ, органі­зацій, громадських об'єднань;

5) виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання Конституції і законів України, дотримання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов'язку, поваги до честі та гідності інших громадян;

6) запобігання злочинам та іншим правопорушенням;

7) виправлення та перевиховання осіб, які порушили закон. Засади здійснення правосуддя в Україні:

1) здійснення правосуддя виключно судами;

2) право на судовий захист;

3) рівність перед законом і судом;

4) правова допомога при вирішенні справ у судах;

5) гласність судового процесу;

6) обов'язковість судових рішень;

7) право на оскарження судового рішення;

8) колегіальний та одноособовий розгляд справ;

9) самостійність і незалежність судів;

10) недоторканість суддів;

11) незмінюваність суддів;

12) державна мова судочинства;

13) суддівське самоврядування.

Судочинство в Україні здійснюється (ст. 124) Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд - це особливий орган, єдиною функцією якого є здійснення конституційного нагляду або конституційного контролю, тобто перевірка відповідності законів та інших норматив­них актів Конституції. Він окремий, незалежний від судів загальної юрисдикції, орган конституційної юрисдикції. До нього не можна звертатися зі скаргами на необґрунтованість рішень чи вироків, ви­несених судами. Повноваження Конституційного Суду можна поді­лити на 4 групи:

1. Охоплює повноваження, пов'язані з вирішенням питання що­до відповідності Конституції законів та інших правових актів.

2. Стосується офіційного тлумачення Конституції та законів України.

3. Пов'язана із розглядом справ щодо відповідності Конституції чинних міжнародних договорів.

4. Надання висновку щодо додержання конституційної процеду­ри розслідування та розгляду справи про усунення Президен­та з посту в порядку імпічменту.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації (ст. 125). До системи судів загальної юрисдикції належать: місцеві суди; військові суди, які здійснюють правосуддя у ЗС України; апеляційні суди, Апеля­ційний Суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд Укра­їни. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдик­ції є Верховний Суд України. Єдність системи судів загальної юрис­дикції забезпечується:

1) єдиними засадами організації та діяльності судів;

2) єдиним статусом суддів;

3) обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визнаних

законом;

4) забезпеченням Верховним Судом однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

5) обов'язковістю виконання на території України судових рішень тощо.

ЛЕКЦІЯ 2. ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

1. Принципи адміністративного права.

2. Адміністративні правопорушення: поняття, склад та суб'єкти.

3. Адміністративна відповідальність. Поняття та види адміністративних стягнень.

4. Адміністративна відповідальність неповнолітніх.

5. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

1. Принципи адміністративного права

Адміністративне право розглядає відповідальність за адмініст­ративні правопорушення, регулює суспільні відносини, які вини­кають у процесі державного управління та у зв'язку зі здійсненням державними органами діяльності управлінського характеру. Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, виконавчо-розпорядчу діяльність, способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні, урегульовує по­рядок управління окремими галузями народного господарства: куль­турою, освітою, наукою, адміністративно-політичною діяльністю, соціальною сферою та ін.

Суб'єктами адміністративно-правових відносин можуть бути органи державної влади, органи місцевого самоврядування, державні службовці, установи, організації, підприємства всіх форм власності, громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Основним нормативним актом у галузі адміністративного права, який визначає завдання законодавства щодо адміністративних пра­вопорушень і адміністративну відповідальність, є Кодекс України про правопорушення (КУпАП) від 7 грудня 1984 р. У Кодексі право­порушення поділено за об'єктом посягань (сфера охорони праці, здо­ров'я, безпеки дорожнього руху тощо). У ньому подано систему ор­ганів, уповноважених розглядати справи про адміністративні право­порушення, регламентується порядок провадження цих справ, а та­кож виконання адміністративних стягнень.

2. Адміністративні правопорушення: поняття, склад та суб'єкти

Адміністративний проступок (правопорушення) - це проти­правна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка по­сягає на державний або громадський порядок, на власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку за­конодавством передбачена адміністративна відповідальність. Адмі­ністративні правопорушення характеризуються такими ознаками:

- акти поведінки у вигляді дії або бездіяльності;

- протиправна поведінка, тобто поведінка, яка порушує норми адміністративного права;

- заподіяння певної шкоди особі, суспільству;

- винні діяння, що здійснюються умисно або з необережності. У КУпАП передбачені такі види адміністративних правопору­шень: у галузі охорони праці і здоров'я населення; що посягають на власність; у галузі охорони природи, використання природних ре­сурсів; у промисловості, будівництві та у галузі використання елект­ричної та теплової енергії; у сільському господарстві; порушення ве­теринарно-санітарних правил; на транспорті, у галузі шляхового гос­подарства і зв'язку; у галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; у галузі торгівлі, фінан­сів і кустарно-ремісницьких промислів; у галузі стандартизації, якос­ті продукції та метрології; що посягають на громадський порядок і громадську безпеку; що посягають на встановлений порядок управ­ління та ін.

3. Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність - це вид юридичної відпові­дальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні ад­міністративного стягнення до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. За адміністративні правопорушення законодавство передбачає відповідальність у вигляді адміністративного стягнення, яке накладається компетентним органом у суворій відповідності до чинного законодавства і має на меті покарання особи, що скоїла пра­вопорушення, є засобом матеріального, морального впливу, може мати форму тимчасового обмеження свободи і заподіяння порушни­кові інших незручностей та обмежень, встановлених законом. До видів адміністративних стягнень, закріплених у Кодексі України про адміністративні правопорушення належать:

1) попередження у письмовій формі;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям скоєння або безпосереднім об'єктом адміністративного правопору­шення, та грошей, одержаних внаслідок скоєння адміністра­тивного правопорушення;

4) конфіскація предмета, який став знаряддям або об'єктом ад­міністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого громадянину (на полювання, керування автомобілем) на строк до трьох років;

6) виправні роботи на строк до двох місяців;

7) адміністративний арешт - за дрібне хуліганство, неповагу до суду тощо. Адміністративний арешт передбачає позбавлення волі особи, на яку суддя наклав стягнення, на строк до 15 діб. Особи утримуються під адміністративним арештом у спеціа­льних приймальниках або ізоляторах тимчасового утримання окремо від ув'язнених.

4. Адміністративна відповідальність еповнолітніх

Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли 16-річного віку. Адміністративний арешт до неповнолітніх не застосовується. Найпоширенішими видами адміністративних пра­вопорушень серед неповнолітніх є дрібне хуліганство, дрібні крадіж­ки, безквитковий проїзд, пошкодження зелених насаджень, таксофо­нів, споруд комунального господарства, перехід проїжджої частини доріг у невстановлених місцях, порушення правил руху на велосипе­дах і мопедах.

Відповідальність за адміністративні правопорушення неповнолі­тніх до 16 років несуть їхні батьки, опікуни чи піклувальники.

5. Органи, уповноважені розглядати справи
про адміністративні правопорушення

Органами, що розглядають справи про адміністративні правопо­рушення, є органи внутрішніх справ, місцеві суди, виконавчі коміте­ти селищних і сільських рад, органи державних інспекцій, митні та інші уповноважені органи. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності передбачає визначену законом процедуру. Про скоєння правопорушення складається протокол. Протокол підписується особою, яка його склала, порушником, а за наявності свідків та потерпілих - і цими особами. Протокол не складається у випадках, коли відповідно до законодавства адміністративний штраф накладається та стягується, а попередження фіксується на місці ско­єння правопорушення. Протокол пред'являється уповноваженому органу (посадовій особі), який розглядає справу про адміністративне порушення. Справа розглядається у присутності особи, яка притяга­ється до адміністративної відповідальності. За її відсутності справа може бути розглянута лише у випадках, коли є дані про своєчасне оповіщення особи щодо місця і часу розгляду справи. Розглянувши справу про адміністративне порушення, орган (посадова особа) видає постанову в справі. Її копія протягом трьох днів видається чи надси­лається особі, щодо якої винесено постанову. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів від дня її винесення.

ЛЕКЦІЯ 3. ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

1. Характеристика Кримінального кодексу України.

2. Поняття і ознаки злочину. Класифікація злочинів.

3. Види злочинів та стадії вчинення злочинів.

4. Особливості відповідальності неповнолітніх.

5. Мета, ознаки та види кримінального покарання.

1. Характеристика Кримінального кодексу України
Кримінальний кодекс України (КК), прийнятий Верховною Ра-
дою України 5 квітня 2001 р., має своїм завданням правове забезпе-
чення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, гро-
мадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного
устрою від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людст-
ва, запобігання злочинам. Кодекс складається із Загальної та Особ-
ливої частин. До Загальної частини включено норми загального зна-
чення, які визначають підстави кримінальної відповідальності, умови
та особливості застосування її, поняття злочину та обставини, що ви-
ключають злочинність діяння, встановлюють види покарань, особли-
вості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх то-
що. В Особливій частині визначаються види злочинів і кримінальна
відповідальність за конкретні злочини. Загальна та Особлива частини
тісно пов'язані й взаємообумовлені.

Норми Кримінального кодексу діють у часі за такими правила­ми: злочинність і карність діяння визначаються законом про кримі­нальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння; за­кон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідне діяння до набрання таким законом чин­ності, у тому числі і на осіб, які відбувають покарання; закон, який встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відпові­дальність, зворотної дії немає.

2. Поняття і ознаки злочину.
Класифікація злочинів

Злочин - це передбачене КК суспільне винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб'єктом 88 рь злочину Не є злочином дія або бездіяльність, що хоча формально і містить ознаки будь-якого діян­ня, передбаченого КК, але через малозначимість не становить сус­пільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди громадянину чи організації, територіальній громаді, суспільс­тву або державі.

Ознаки злочину:

- суспільна небезпечність (наявність суспільної небезпеки - це головна ознака злочину);

- винність (злочином визнається лише діяння, вчинене умисно або з необережності);

- протиправність діяння;

- караність діяння.

Для визначення злочину є обов'язковим наявність суб'єкта злочину.

Залежно від ступеня тяжкості злочини, за КК, поділяються на:

1) злочини невеликої тяжкості, за які законом передбачено по­карання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання;

2) злочини середньої тяжкості, за які законом передбачено по­карання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

3) тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у ви­гляді позбавлення волі на строк не більше десяти років;

4) особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено пока­рання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років або довічне позбавлення волі.

3. Види злочинів та стадії вчинення злочинів Кримінальний кодекс визначає види злочинів:

1) злочини проти основ національної безпеки України;

2) злочини проти життя і здоров'я громадян;

3) злочини проти волі, честі та гідності особи;

4) злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи;

5) злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина;

6) злочини проти власності;

7) злочини у сфері господарської діяльності;

8) злочини проти довкілля;

9) злочини проти громадської безпеки;

10) злочини проти безпеки виробництва;

11) злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту;

12) злочини проти громадського порядку та моральності;

13) злочини у сфері обігу наркотичних засобів та інші злочини проти здоров'я населення;

14) злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторкано­сті державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації;

15) злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян;

16) злочини у сфері використання автоматизованих електронно-обчислювальних систем;

17) злочини у сфері службової діяльності;

18) злочини проти правосуддя;

19) злочини проти встановленого порядку несення військової служби;

20) злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного пра­вопорядку.

Кримінальне законодавство визначає три стадії вчинення злочину:

- підготовка до злочину - це пошук, пристосування засобів чи знарядь, створення умов для вчинення злочину;

- замах на злочин - це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведе­но до кінця;

- закінчений злочин - такий етап учинення злочину, коли при здійсненні діяння настали всі ознаки складу злочину.

За готування до злочину та замах на нього відповідальність на­стає за законом, що передбачає кримінальну відповідальність за кон­кретний злочин.

4. Особливості відповідальності неповнолітніх

Кримінальний кодекс розглядає вчинення злочину неповноліт­німи як пом'якшувальну обставину. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років, лише за вчинення таких тяжких злочинів, як умисне вбивство, пося­гання на життя працівника міліції, умисне тяжке і середньої тяжкості ушкодження, бандитизм, зґвалтування, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, шляхів сполучення, транспорт­них засобів, незаконне заволодіння транспортними засобами, хулі­ганство. Кримінальній відповідальності підлягають особи з 14 років. До неповнолітніх можуть бути застосовані такі види покарань:

1) штраф - застосовується лише до неповнолітніх, що мають са­мостійний дохід або майно;

2) громадські • роботи;

3) виправні роботи на строк від двох місяців до одного року;

4) арешт на строк від 15 до 45 діб;

5) позбавлення волі у спеціальних виховних установах на строк до 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умис­ним позбавленням життя людини - на строк до 15 років.

До неповнолітнього, що вчинив злочин, який не становить вели­кої суспільної небезпеки, може бути застосовано звільнення від від­буття покарання з випробуванням і встановленням іспитового строку

тривалістю від одного до двох років. До неповнолітнього, який вчи­нив злочин невеликої тяжкості й виявив щире розкаяння, судом мо­жуть бути застосовані такі заходи виховного характеру: застережен­ня; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведін­ки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або під нагляд педагогічного чи трудового ко­лективу; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків на строк, що не перевищує трьох років.

У разі ухилення неповнолітнього від застосування до нього при­мусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він направляється для відбуття призначеного покарання. 5. Мета, ознаки та види кримінального покарання

Мета покарання - це виправлення і перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів з боку засуджених, вплив на інших осіб, щоб вони не вчиняли злочин.

Покарання як особливий засіб державного примусу характеризу­ється такими ознаками: призначається лише за вчинення злочину; за­стосовується лише на підставі закону; призначається лише судом; пе­редбачає позбавлення та обмеження прав і свобод; за своїм змістом є карою (спричиняє засудженому певні обмеження і страждання). КК передбачає такі види покарань:

1) штраф - грошове стягнення, що накладається судом у розмі­рах залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуван­ням майнового стану винного;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від двох до п'яти років;

4) громадські роботи, які полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи час суспільно корисних робіт;

5) виправні роботи строком від 6 місяців до двох років за міс­цем роботи засудженого і з відрахуванням у доход держави від 10 до 20 % суми заробітку;

6) службові обмеження для військовослужбовців строком до двох років;

7) конфіскація майна за особливо тяжкі та корисливі злочини;

8) арешт-утримання засудженого в умовах ізоляції строком від 1 до 6 міс.;

обмеження волі-тримання засудженого в КВУ відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду з обов'язковим залученням до праці строком від 1 до 5 років;

10) тримання військовослужбовців у дисциплінарному баталь­йоні строком від 6 місяців до двох років;

11) позбавлення волі на певний строк, що полягає в ізоляції засудже­ного та поміщенні його до КВУ строком від одного до 15 років;

12) довічне позбавлення волі. Цей вид покарання встановлюєть­ся за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

ЛЕКЦІЯ 4. ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА

1. Поняття та джерела трудового права.

2. Поняття трудових правовідносин.

3. Трудовий договір: види, сторони, строки і зміст.

4. Робочий час і його види.

5. Трудова дисципліна та дисциплінарна відповідальність.

6. Індивідуальні та колективні трудові спори.

1. Поняття та джерела трудового права

У Конституції України (ст. 43) зазначається, що кожен громадя­нин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Праця - це діяльність людини, що потребує витрат фізичної або розумової енергії та має своїм призначенням створення матеріальних і духовних цінностей. Держава створює умови для повного здійснен­ня громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Конституція України проголошує, що викори­стання примусової праці забороняється. Кожен має право на безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законодавством. Конституція забороняє використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних та шкідливих для їхнього здоров'я ро­ботах, гарантує захист громадян від незаконного звільнення. Кодекс законів про працю України - це єдиний систематизова­ний законодавчий акт, у якому містяться норми права, що регулюють галузь суспільних трудових відносин працівників і закріплюють сус­пільну організацію праці.

Трудові правовідносин також регулюються законами України: " Про охорону праці" від 14.10.1992 р., " Про оплату праці" від 24.03.1995 р., " Про відпустки" від 15.11.1996 р., " Про зайнятість на­селення" від 01.03.1991 р.

2. Поняття трудових правовідносин

Трудові правовідносини - це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини між працівником і власником або уповно­важеним ним органом чи фізичною особою, у яких одна сторона (працівник(уплті) зобов'язується виконувати роботу за певною спеціальні­стю, кваліфікацією чи посадою з підляганням внутрішньому трудо­вому розпорядку, а друга (власник або уповноважений ним орган чи

фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, ко­лективним договором і угодою сторін. Ці сторони наділяються взає­мними правами і обов'язками. Їх виконання забезпечується примусо­вою силою держави.

3. Трудовий договір: види, сторони, строки і зміст

Трудовий договір - це угода між працівником (робітником чи службовцем) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Працівник зо­бов'язується виконувати роботу, визначеною цією угодою, з підля­ганням внутрішньому розпорядку. А власник підприємства, устано­ви, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зо­бов'язується виплачувати працівникові заробітну платню і забезпе­чувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені за­конодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір включає:

- укладення трудового договору (прийом працівника на роботу);

- зміну трудового договору (переведення працівника на іншу роботу);

- припинення трудового договору (звільнення працівника з ро­боти чи посади).

Трудовий договір може бути:

- безстроковим, що укладається на невизначений термін;

- на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

- таким, що укладається на час виконання певної роботи. Трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. Зміст трудового договору становлять його умови (права та обов'язки сторін).

Умови поділяються на два види: умови, що визначаються уго­дою сторін, і умови, що встановлюються законодавством про працю. Умови трудового договору поділяються на обов'язкові (необхід­ні) та факультативні (додаткові). Обов'язкові умови: про місце і рід роботи; про трудову функцію (діяльність); про строки дії трудового договору; про оплату праці тощо. Факультативні (додаткові) умови трудового договору - це всі інші умови, які визначаються угодою сторін і не суперечать законові.

4. Робочий час і його види

Поняття робочого часу характеризується як норма тривалості ча­су, протягом якого працівник повинен виконувати трудові обов'язки відповідно до закону і правил внутрішнього трудового розпорядку. Тривалість робочого часу є нормою праці, яка водночас відіграє роль

регулятора охорони здоров'я і життя працівника. Законодавство про працю розрізняє такі види робочого дня і робочого тижня: нормаль­ний робочий день і тиждень; неповний робочий день і тиждень; не-нормований робочий день. Нормальна тривалість робочого часу пра­цівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Для працівни­ків встановлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної ро­боти визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності. При шестиденному робочому тижні трива­лість щоденної роботи не може перевищувати семи годин при тиж­невій нормі 40 годин, шести годин - при тижневій нормі 36 годин і чотири години - при тижневій нормі 24 години. Скорочена трива­лість робочого часу встановлюється: для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень; для осіб віком від 15 до 16 років (для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень; для учнів, які працюють протягом року у вільний від навчання час - не більше 12 годин на тиждень; для працівників, зайнятих на роботах, пов'язаних зі шкідливими умовами праці - не більше 36 годин на тиждень.

За угодою між працівником і власником може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, власник зо­бов'язаний встановити їй неповний робочий день або неповний ро­бочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропор­ційно до відпрацьованого часу або залежно від виробітку. Поряд з нормованим робочим днем застосовується ненормова-ний, тобто понад встановлений нормальний або скорочений, робочий день без додаткової оплати. Як компенсація за можливі переробки понад встановлений час працівнику надається додаткова відпустка, розмір якої встановлюється колективним і трудовим договором. Не-нормований робочий день можна встановити лише для певних кате­горій працівників. 5. Трудова дисципліна та дисциплінарна відповідальність

Трудова дисципліна - це правила поведінки працівників у про­цесі їх спільної праці, з яких складається внутрішній трудовий роз­порядок підприємств, установ, організацій. Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпоря­дження власника, додержуватися трудової та технологічної дисцип­ліни, вимог нормативних актів з охорони праці, дбайливо ставитись до майна власника. У свою чергу власник зобов'язаний правильно

організувати роботу працівників, створити умови для зростання про­дуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержуватись законодавства про працю і правил охоро­ни праці, поліпшувати умови праці та побуту. Трудова дисципліна забезпечується створенням необхідних ор­ганізаційних та економічних умов для нормальної високопродуктив­ної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю. До окремих несумлінних працівників вживаються у разі необ­хідності заходи дисциплінарного і громадського впливу. До працівників, які сумлінно працюють, можуть застосовуватись будь-які заохочення, передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку: оголошення 1089 с\и1087 подяки, нагородження цінним подарунком або грошовою премією тощо.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути за­стосовано один із видів дисциплінарного стягнення - догану або зві­льнення. Дисциплінарні стягнення застосовуються керівником, яко­му надано право прийняття на роботу певного працівника. Дисцип­лінарне стягнення застосовується не пізніше одного місяця з дня йо­го виявлення. Воно не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. Якщо протягом року з дня накладення стяг­нення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягнен­ню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. 6. Індивідуальні та колективні трудові спори Індивідуальні трудові спори - це суперечності, що виникають між власником або уповноваженим ним органом з одного боку і пра­цівником з іншого боку з приводу застосування законодавства про працю чи встановлення умов праці при недосягненні між ними зго­ди. Суперечності переростають у трудовий спір тоді, коли працівник не зміг урегулювати його безпосередньо з власником-керівником і звертається із заявою про задоволення своїх вимог (претензій) до ор­гану, уповноваженого розглянути і вирішити спір, що виник. Індиві­дуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах та місцевими судами. Порядок вирішення колективних трудових спорів регулюється Законом України " Про порядок вирішення коле­ктивних трудових спорів (конфліктів)" від 03.03.1998 р. Колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо:

- установлення або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту;

- укладення чи зміни колективного договору, угоди;

- виконання колективного договору, угоди або окремих їх по­ложень;

- виконання вимог законодавства про працю. Головною особливістю вирішення колективних трудових спорів є те, що вони вирішуються спочатку примирною комісією та неза­лежним посередником, а по суті - трудовим арбітражем. Трудовий арбітраж складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб. Трудовий арбітраж має, як правило, прийняти рішення впродовж 10 днів з дня отримання заяви. Страйк - це тимчасове, колективне, добровільне припинення роботи працівниками на підприємстві з метою вирішення колектив­ного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як крайній захід, коли всі інші можливості вирішення колективного трудового спору вичерпано.

ЛЕКЦІЯ 5.ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

1. Загальна характеристика цивільного права та його основних джерел.

2. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин.

3. Цивільна правоздатність та дієздатність.

4. Поняття та ознаки юридичної особи. Види юридичних осіб.

5. Зміст цивільних прав.

5.1. Майнові права громадян.

5.2. Особисті немайнові права громадян.

6. Основні типи договорів.

7. Спадкове право. Спадкування за заповітом і законом. 1. Загальна характеристика цивільного права та його основних джерел

Цивільне законодавство - це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини, за­сновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників. Воно є формою вираження цивільного права.

Загальні принципи цивільного законодавства:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємництва;

5) можливість судового захисту цивільних прав у разі їх пору­шення;

6) справедливість, добросовісність і розумність.

Основні засади цивільно-правового регулювання визначаються Конституцією України. До системи цивільного законодавства належать:

- Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (набрав чинно­сті з 01.01.2004 р.);

- Закони України " Про господарські товариства", " Про банк­рутство", " Про заставу", " Про цінні папери і фондову біржу", " Про авторське право і суміжні права" та ін.

Також цивільно-правові норми містяться в указах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, наказах та інструкціях міністерств і відомств, рішеннях і розпоря­дженнях органів місцевої влади та самоврядування. Цивільні право­відносини можуть регулюватись звичаєм.

2. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин

В основі цивільно-правового регулювання лежать майнові відно­сини, предметом яких можуть бути конкретні речі, майно, а також інші блага (робота, послуги). Цивільне право регулює також і деякі немайнові відносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням особис­тих прав, невіддільних від особи.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: фізичні особи -громадяни України, іноземці, особи без громадянства; юридичні осо­би - державні підприємства, організації та установи, приватні підприєм­ства, кооперативи, господарські товариства, фермерські господарства, громадянські організації, релігійні організації, партії та держава. Об'єктами цивільних правовідносин є матеріальні та нематеріа­льні блага, з приводу яких сторони (суб'єкти) вступають між собою вцивільні правовідносини. Такими об'єктами є: речі (в т.ч. гроші та цінні папери), результати духовної та інтелектуальної творчості, ін­формація, особисті немайнові блага, майнові права, результати робіт, послуги.

Речі - найпоширеніший об'єкт цивільних правовідносин, оскіль­ки за допомогою їх задовольняються істотні потреби громадян та ор­ганізацій. Річчю визнається предмет зовнішнього (матеріального) світу, який перебуває у матеріальному стані в природі або створений працею людини і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на: рухомі та нерухомі; живі та неживі; такі, що знаходяться у цивільному обігу, обмежені в обігу та вилуче­ні з цивільного обігу; індивідуально визначені та родові; споживчі та неспоживчі; подільні та неподільні; речі головні та приналежності; продукція, плоди, доходи; складні та складені та ін.

3. Цивільна правоздатність та дієздатність

Цивільна правоздатність - це здатність людини бути носієм цивільних прав та обов'язків, здатність мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Усі громадяни незалежно від віку і стану здо­ров'я наділені цивільною правоздатністю. Змістом цивільної право­здатності є можливість мати майно у власності або в користуванні, одержувати його у спадок або на інших законних підставах, обирати вид діяльності та місце проживання, бути стороною в договорах, ма­ти авторські та винахідницькі права, право на недоторканність осо­бистого життя, честь, гідність, ділову репутацію та ін. Правоздат­ність виникає з моменту народження громадянина і припиняється з його смертю. Жоден громадянин за своє життя не може бути позбав­лений цивільної правоздатності. Правоздатність може бути частково

обмежена лише судом на певний термін у випадках покарання за вчинений злочин.

Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільних прав і обов'язків не своїми діями, а шляхом дії своїх бать­ків, усиновителів, опікунів, піклувальників та ін. представників. Діє­здатність - це надана громадянину законом можливість реалізації своєї правоздатності власними діями. Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров'я, від способу життя і поведінки особи.

За обсягом дієздатність поділяється на такі види: повна; не­повна; часткова; обмежена; визнання громадянина недієздатним. Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У такому віці фізична особа набуває весь обсяг прав і обов'язків та здійснює їх під своїм ім'ям. Неповна дієздатність настає в особи віком від 14 до 18 років і включає такі права:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

2) самостійно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією або прибутком;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб;

4) самостійно здійснювати права автора на результати своєї творчої діяльності;

5) вкладати кошти у кредитні установи і розпоряджатися ними;

6) розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами на йо­го ім'я, за згодою батьків або піклувальників;

7) з досягненням 14 років самостійно визначати місце свого проживання;

8) з досягненням 14 років безпосередньо звертатися до суду за захистом свого права або інтересу.

Неповнолітній віком від 14 до 18 років самостійно відповідає за заподіяну ним шкоду, сам несе відповідальність за невиконання до­говору, укладеного ним самостійно.

Часткова дієздатність визначається за малолітніми, тобто ді­тьми, яким не виповнилось 14 років. Правочини за цих дітей укла­дають їхні батьки або опікуни. Водночас у цьому віці діти вже мо­жуть укладати дрібні побутові правочини. У цьому віці діти можуть здійснювати право на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Обмежена дієздатність. Підставами для обмеження громадя­нина в дієздатності може бути зловживання спиртними напоями, на-рко-тичними або токсичними речовинами, внаслідок чого він ставить

себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких він за законом зо­бов'язаний утримувати, в скрутне матеріальне становище. Обмежен­ня вводиться за рішенням суду і зберігається доти, доки внаслідок припинення зловживання спиртним і наркотичними речовинами не буде відмінено судом. Обмежено дієздатна людина не має права са­мостійно розпоряджатися своїм майном, вона може лише самостійно вчиняти дрібні побутові угоди. Також суд може обмежити дієздат­ність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад. Недієздатність особи. Підставою для визнання громадянина не­дієздатним є хронічна і стійка душевна хвороба, внаслідок якої особа не здатна розуміти значення своїх дій або керуватися ними. Вона може бути визнана недієздатною лише судом. У разі видужання або значного поліпшення здоров'я особи, визнаної недієздатною, суд по­новлює її у дієздатності.

4. Поняття та ознаки юридичної особи.
Види юридичних осіб

Юридична особа - це об'єднання осіб та (або) майна у відокрем­лену організацію, яка наділяється правоздатністю і яка може мати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позива­чем та відповідачем у суді. Юридична особа підлягає державній реєстрації органами юстиції. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації і зазначається в її уста­новчих доку-ментах. Ознаки юридичної особи:

- наявність відокремленого майна;

- організаційна єдність;

- у цивільних правовідносинах юридична особа виступає від власного імені;

- юридична особа здатна нести самостійну майнову відпові­дальність.

Юридичні особи наділені правоздатністю і дієздатністю, які ви­никають з моменту державної реєстрації. Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону або установчих документів. Юридич­ні особи можуть мати свої філії та представництва. Окремими вида­ми діяльності юридична особа може займатися тільки після одер­жання спеціального дозволу з боку держави (ліцензії).

5. Зміст цивільних прав

Майнові права громадян, регулюються нормами цивільного пра­ва. Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право воло­діти,

користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Право власності складає

тріаду правочинів:

Право володіння - це юридично забезпечена можливість факти­чного утримання речі у сфері господарювання, фізичного її утриман­ня, можливість власника впливати на річ.

Право користування - це закріплена нормами права можливість одержання з речі корисних властивостей для задоволення потреб власника чи інших осіб або одержання від неї плодів і прибутків. Право розпорядження - це закріплена у нормах права можли­вість визначити юридичну чи фактичну долю речі. Майнові права, що належать суб'єктам інтелектуальної власнос­ті, зможуть передаватися повністю чи частково іншій особі за дого­вором, а також у порядку спадкування.

Особисті немайнові права - це такі блага, які не мають грошової

чи будь-якої іншої майнової оцінки. Такі права:

- утворюються у духовній сфері життя суспільства, не мають майнового змісту і не підлягають грошовій оцінці;

- мають особистий характер, їх неможливо в