Основні теоретичні положення теми. Збільшення тривалості життя в розвинутих країнах змінило демографічну структуру населення

Збільшення тривалості життя в розвинутих країнах змінило демографічну структуру населення. Це привело до зміни захворюваності серед жителів похилого віку. У них, в порівнянні з жителями середнього та молодого віку, частіше зустрічаються захворювання серцево-судинної, дихальної систем, онкологічні хвороби, цукровий діабет. Крім того основне захворювання протікає на тлі інших захворювань, які обтяжують взаємний перебіг. Люди похилого віку інакше, ніж особи молодшого віку, реагують на захворювання, його перебіг, медикаментозні препарати, а специфіка вікових змін в органах змінює поведінку людини її реакцію на навколишнє середовище, що вимагає особливих форм організації заходів із загального та спеціального догляду

Наука, яка вивчає закономірності функціонування органів та систем в зв'язку із старінням організму, називається геронтологією. Її складовою є геріатрія - наука, що вивчає хвороби, особливості їх розвитку та лікування у людей похилого (60-75), старечого (75-90) віку та довголітніх (понад 90 років) осіб

Догляд за особами літнього та старечого віку проводиться за правилами, що і для осіб молодших вікових груп, проте особливості вікових змін органів та систем відбиваються на особливостях догляду, які, для зручності, наведені у вигляді таблиці:

Догляд за тяжкохворими та агітуючими.

До тяжкохворих відносяться пацієнти, котрі хворіють на недуги з ускладненим перебігом, які не піддаються ефективному лікуванню або мають несприятливий прогноз. До тяжкого стану можуть привести як гострі так і хронічні недуги. При цьому різко пригнічуються функції життєво важливих органів, що може привести до поступового їх згасання. Тяжкохворі знаходяться на ліжковому режимі. Так як їхній стан може погіршитись у будь-який момент, то для організації лікування та нагляду виділяється індивідуальний пост. Медперсонал повинен слідкувати за загальним станом хворого, функціонуванням найважливіших систем організму (серцево-судинної, дихальної, видільної, температурою) і при виявлені порушення доповідати черговому лікареві. Слід зазначити, що не всі тяжкохворі є безнадійними. При правильному догляді та лікуванні вони можуть одужати.

Необхідно слідкувати, щоб тяжкохворі знаходились в функціонально вигідному положенні. Найчастішим є положення на спині, але при недостатньому догляді воно швидко може привести до розвитку пролежнів, орофарингеальної обструкції, розладів дихання. Тому положення через 3-4 години необхідно міняти. У тяжкохворих з нетриманням сечі проводять катетеризацію сечового міхура або використовують гумові підкладні судна чи сечоприймачі. При тривалому стоянні катетера, з метою профілактики інфікування сечового міхура, проводять промивання його розчином фурациліну 1: 5000, 1% риванолу, 2% борної кислоти.

Хворого в коматозному стані для забезпечення прохідності дихальних шляхів укладають в положення на боці, надійно фіксуючи тулуб шляхом згинання ноги в коліні. Руку кладуть на подушку чи валик, який підкладають під груди. Зубні протези виймають. Для профілактики висихання рогівки в очі закапують 2-3 рази на добу по 2-3 краплі вазелінової чи персикової олії.

Шкіру ретельно протирають 1-2 рази на добу, складки присипають дитячою присипкою чи тальком. Обличчя протирають вологим рушником. Для профілактики контрактур ноги кладуть в функціонально вигідне (напівзігнуте) положення, проводячи декілька разів на день пасивну гімнастику, масаж. Періодично контролюють стан його свідомості, просячи виконати елементарні команди (відкрити очі, показати язик) Для визначення ковтального рефлексу необхідно притулити до губів хворого серветку, змочену водою Якщо хворий починає смоктати і ковтати, то його можна поїти, годувати. Їжу дають 5-6 разів, невеликими порціями. Годувати, поїти і вставляти шлунковий зонд при порушенні акту ковтання небезпечно для хворого через можливі ускладнення аспіраційного характеру.

У тяжкохворих стан може різко погіршуватись і привести до різкого зниження серцевої діяльності, ритму і глибини дихання, пригнічення свідомості - термінального (пограничного між життям і смертю) стану.

Наука, що вивчає механізми процесів помирання, клінічні, біохімічні і морфологічні зміни, які при цьому виникають, називається танатологією.

Основні етапи помирання організму, не залежно від причини, що привела до смерті, є подібними і виражаються в передагональному стані, агонії та клінічній смерті.

Передагональний стан характеризується: різким зниженням артеріального тиску, (нижче від 70 мм рт. ст), тахікардією (пульс слабого наповнення, частий - ниткоподібний), тахіпное, прогресуючою втратою свідомості (ступор), прогресивною гіпоксією тканин і органів. Такий стан може тривати декілька годин, а потім переходити в агонію - стан, коли короткочасно активізуються механізми, направлені на підтримку процесів життєдіяльності (підвищення АТ, покращення серцевої діяльності, іноді нетривале відновлення свідомості), а потім змінюються зниженням артеріального тиску, серцевої діяльності, втратою свідомості, розладами дихання. Закінчується цей стан клінічною смертю - станом, при якому зупиняється серцева діяльність, дихання, зникають всі рефлекси, стає широкою зіниця ока. Хоча в організмі виникли описані зміни, але смерть не наступає безпосередньо в момент зупинки серця. Обмінні процеси згасають поступово. Надчутливими до гіпоксії є клітини кори головного мозку, які починають гинути через 5-6 хв Після цього часу хоча і можна відновити серцеву діяльність, але відновити функцію кори головного мозку неможливо, тому такий стан прирівнюється до біологічної смерті. Біологічна смерть наступає після клінічної смерті і являє собою некротичний процес в усіх органах і тканинах, починаючи з нейронів головного мозку до загибелі клітин всіх органів.

Медичну допомогу хворим, що агонують, необхідно надавати в палатах інтенсивної терапії, відділеннях реанімації, або в окремих палатах на функціональному ліжку. За такими хворими організовують постійний нагляд - індивідуальний пост медсестри. Крім того, що в таких хворих постійно слідкують за станом свідомості, пульсу, артеріального тиску, станом очей, виділень, ротовою порожниною, прохідністю дихальних шляхів, у них підтримуються санітарно-гігієнічний та лікувально-охоронний режим.

Потенціальна зворотність агонального періоду і періоду клінічної смерті і можливість в деяких випадках повністю відновити найважливіші функції організму привели до необхідності розробки комплексу заходів, направлених на оживлення організму. До них в першу чергу відносяться непрямий масаж та штучна вентиляція легень.

Основна мета масажу серця - відновлення серцевої діяльності і кровообігу. Для проведення масажу серця хворого помішують на тверду поверхню, оголюють шкіру в області серця. На ділянку нижньої третини груднини кладуть перехрещені долоні з піднятими пальцями і випрямленими руками проводять ритмічні поштовхи на грудну клітку (4-5 поштовхів через 1 секунду з перервою 3-4 секунди після кожної серії для проведення штучної вентиляції легень). Це забезпечує вихід крові із шлуночків в аорту і легеневу артерію, а в паузах кров із порожнистих вен надходить до серця. Таким чином підтримується і відновлюється кровообіг. Ефективність масажу серця визначається за наявністю пульсу в момент натискування на грудну клітку, зменшення ціанозу шкіри, звуженню зіниць і появи їх реакції на світло.

Штучна вентиляція легень забезпечує оксигенацію крові в легенях і проводиться шляхом вдування повітря із рота в рот або із рота в ніс. Але для того, щоб досягти ефекту, необхідно максимально закинути голову потерпілого назад. Для цього треба підкласти йому під шию валик або руку, нижню щелепу необхідно витягнути вперед для запобігання западання язика. Рот потерпілому прикривають серветкою, ніс закривають пальцями правої руки і щільно, притуливши свої губи до губ потерпілого, проводять вдування повітря в перерві між ритмічними натискуваннями на грудну клітку при масажі. При вдуванні в ніс необхідно при закинутій назад голові притиснути нижню щелепу до верхньої.

Ефективність штучної вентиляції легень оцінюють за відновленням самостійних дихальних рухів, появою дихальних шумів, які можна вислухати вухом над трахеєю та підніманні грудної клітки при вдуванні повітря. При появі ознак відновлення дихання і серцебиття масаж серця і штучну вентиляцію легень проводять до стійкого їх прояву. Якщо через 30 хвилин від початку реанімації не відновлюється дихання і серцева діяльність, залишаються широкими зіниці, які не реагують на світло, то подальше проведення реанімаційних заходів є марним.

Правила поводження з трупом.

Констатація смерті проводиться лікарем стаціонару. При смерті вдома - лікарем поліклініки. В разі раптової смерті за межами стаціонару, труп повинен бути направлений на розтин в судово-медичну експертизу.

Достовірні ознаки смерті: відсутність дихання та серцевої діяльності, широка зіниця ока з втратою реакції на світло, поява трупних плям, трупного заклякання, зниження температури тіла.

Час смерті в стаціонарі лікар фіксує в історії хвороби. Труп роздягають, кладуть на спину. Розгинають ноги, руки, закривають повіки, підв'язують нижню щелепу, накривають простирадлом на 2 години (до появи трупних плям). Одяг та цінні речі віддають родичам під розписку. Після чого чорнилом на стегні сестра пише фамілію та ініціали, номер історії хвороби. Труп транспортують вперед ногами до патолого-анатомічного відділення. В супровідній записці вказують фамілію ім'я та по-батькові, номер історії хвороби, відділ, з якого привезли труп, дату смерті, клінічний діагноз.

Робота маніпуляційного кабінету.

В любому відділі стаціонару, для проведення парентерального (поза травним трактом) введення лікарських препаратів (підшкірних, внутрішньом'язових, внутрішньовенних ін'єкцій), забору крові для аналізів, проведення інфузійної терапії, переливання крові та кровозамінників, проведення зондувань організується маніпуляційний кабінет. Правила його організації подібні до правил організації перев'язочних в хірургічних відділеннях. Для зручності дезінфекції стіни повинні бути викладені керамічною плиткою або пофарбовані олійною фарбою, підлога покрита лінолеумом чи плиткою. В маніпуляційному кабінеті повинна бути мінімальна, крім необхідних, кількість предметів. В кабінеті працює маніпуляційна медсестра, яка не притягується до іншої роботи (годування, догляду за хворими тощо). В маніпуляційній щоденно проводиться тричі вологе прибирання з використанням антисептиків (1% розчину хлораміну Б, 0.75% розчину хлораміну Б з 0.5% миючим засобом, 0.2% розчину дезоксону-1, 0.2% розчину сульфохлорантину). Відпрацьований матеріал (ватні, марлеві кульки, серветки) замочуються в 3% розчині хлораміну, а потім утилізуються.

Виконання підшкірних ін'єкцій. Підшкірні ін'єкції проводяться для введення лікарських засобів, які потребують швидшого, ніж при ентеральному методі, поступлення в організм. Основні ділянки шкіри для ін'єкцій - зовнішня поверхня плеча, підлопаткові ділянки, ділянки передньо-бокових поверхонь стегон. Це ті ділянки де можна шкіру взяти у складку і технічно виконати ін'єкцію.

Методика: після протирання шкіри етиловим спиртом 70° великим і вказівним пальцями лівої руки беруть в зморшку шкіру, а правою утримують шприц таким чином, щоб вказівний палець утримував муфту голки, п'ятий - поршень, а решта пальців - циліндр. Енергійним рухом проколюють складку шкіри під кутом 30° до поверхні шкіри і плавним натискуванням на поршень випускають вміст шприца. Після цього швидко витягують шприц і протирають ранку ватною кулькою, змоченою 70° спиртом. Кульку утримують 5-6 хвилин на місці ін'єкції.

Внутрішньом'язові ін'єкції. Деякі лікарські речовини при підшкірному введенні викликають больові відчуття і погано розсмоктуються, що може привести до утворення затвердінь-інфільтратів. В таких випадках доцільно вводити лікарські препарати внутрішньом'язевим методом. Найзручнішим місцем для внутрішньом'язевих ін'єкцій є верхньо-зовнішній квадрант сідниці у зв'язку з наявністю тут незначної кількості судин і нервів. Для внутрішньом'язевих ін'єкцій використовують шприц 5 або 10 мл, а голки -діаметром 0.8-1 мм і довжиною 7- 10 см.

Методика. Хворий лягає на живіт. Шприц розміщують перпендикулярно до поверхні тіла. Після обробки місця ін'єкції 70° спиртом, великим і вказівним пальцями лівої руки розтягують шкіру, а правою рукою енергійним рухом проколюють шкіру. Потім просувають голку на глибину 5-6 см, зворотнім рухом поршня перевірять чи немає крові в циліндрі шприца в результаті попадання голки в судину. І, при відсутності крові, повільно вводять препарат в м'яз. При наявності крові ін'єкцію повторяють в іншому місці.