Як ви розумієте ці рядки, поясніть?

Вірно. Він бажає залишитись у пам’яті народу й принести своїм життям, працею користь Батьківщині.

III. Вивчення нового матеріалу.

Учитель.. Василь Стус в наші дні – відомий поет, творчість якого вивчається, ювілеї якого широко відзначаються в нашій країні й за кордоном.

6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в сім’ї селян четвертою дитиною народився Василько Стус. Ім’я йому дала мати Їлина Яківна, що грецькою мовою означає(“цар”, “володар”,

“князь”). Батько Семен Дем’янович був людиною трудолюбивою.

Дитинство було, як Василь Стус сам назвав, гарним. Навчався в місцевій школі з 6 років охоче.

Потім родина переїздить до міста Сталіно (зараз Донецьк), де батьки працюють на хімічному заводі. Зверніть увагу, що поет жив у нашому обласному місці. Перша біда прийшла до них у 1944 році – на міні підірвався старший брат, трохи пізніше помирає старша сестра від менінгіту.

Після закінчення школи Василь навчається у Сталінському педагогічному інституті за фахом українська мова і література. Тут серйозно вивчає поезію, а сам писати вірші почав ще у школі. Закінчивши інститут їде на Кіровоградщину працювати в 7-семирічну школу, але через 2 місяці забирають на службу до армії.

Після служби Василь з 1961 до лютого 1963р. працює учителем в Горлівці, літ. редактором газети “Соціалістичний Донбас”. Ці роки він назвав “часом поезії”.

У 1963р. Василь Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка у Києві. Багато друкується.

Послухайте спогади письменника й товариша Василя Захарченка про Стуса.

Учень. « Уперше я побачив Василя Стуса восени 1962р. в Донецьку в клубі молодого літератора “Обрій”, куди з’їхалися з усієї області енергійні письменники – початківці. Кожен уважав себе високим талантом. Серед маси молодого люду мою увагу, та й не тільки мою, одразу привернув високий хлопець із виразним бліднуватим обличчям, короткою чорною зачіскою і трохи незвичним прізвищам – Стус.

Учень. Найбільше вражали чорні гарячі очі, тонкі губи, різко випнуте підборіддя. Стус брав найактивнішу участь в усіх дискусіях. Учитель з Горлівки у своєму виступі пропагував творчість українських шістдесятників Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка. “Шістдесятники” не побоялися виступили проти існуючого режиму, виступили проти русифікації українського народу, недотримання прав людини, за свободу творчості. Їх творчість була талановита, нова, смілива. Слухаючи Стуса, наші серця сповнювалися надією на майбутнє України. А ще Стус читав свої незвичні, складні для сприймання вірші. Читав навальним лавинним голосом. Старші письменники не сприймали такої поезії, а молоді подобалось. Він з пристрастю захищав українську мову, як Донецьк не визнав кожного, хто розмовляв українською мовою з обуренням називали “украинским націоналістом”.

Учень. А в 1963 році я разом з Василем Стусом їздив на літературний семінар до Одеси. Був серед нас на семінарі скульптор Володимир Сорока з Києва, який зразу ж запримітив Василя. Він приніс кілька відер пластичної глини з берега моря і за півдня виліпив погруддя з Василя Стуса, а Стус написав чудовий вірш про це, про свої відчуття під час ліплення скульптури, коли народжується в тебе перед очима з глини твій двійник. Сорока відлітав із скульптурою раніше за нас. Коли ж ми підійшли до каси аеропорту, то касирка відразу пізнала Василя по тій скульптурі, хоч перед очима жінки за півдня промиготіли тисячі облич.

Але ж таке обличчя не можна було забути серед найбільшого натовпу. Погруддя в мене нема, але є обличчя Стуса намальоване на папері олівцем художником Зарецьким у 1971році.

Про Василя я багато що міг розповісти, але ось про це не можу не розказати.»

Учень. 30 серпня 1965 року було заарештовано Івана Світличного. Це боляче зачепило Стуса. Прийшло лихо для молодої інтелігенції шестидесятників. Арешти тривали в Києві, Львові та інших містах. Василь із своїми друзями протестували проти наступу реакції перед переглядом фільму “Тіні забутих предків” в кінотеатрі “Україна”. Стус вважав, що мовчанка є злочином.

20 вересня (зверніть увагу вересень місяць) його було відраховано з аспірантури. Так напередодні шлюбу з Валентиною Попелюх, Василь став безробітним. На роботу його не брали, деякий час працював у будівельній бригаді, згодом – кочегаром.

В грудні він напише: Прости мені недільний мій Хрещатик, що, сівши сидьма, ці котли топлю в оглухлій кочегарці. Що терплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати не можу.

Учитель. Збірку “Круговерть” у видавництві “Молодь” було розсипано. Збірка “Зимові дерева”, незважаючи на схвальні відгуки рецензентів, не виходить у світ. І поет зважується рукопис передати за кордон і вона у 1970 році вийшла у брюссельському видавництві.

А 7 вересня 1972 року (зверніть увагу, що вересень для Стуса був нещасливим місяцем) Стуса було засуджено за наклепницькі антирадянські листи, вірші і вихід його збірки за кордоном.

Його жорстоко і несправедливо покарано. 5 років ув’язнення у

виправно – трудовій колонії суворого режиму і заслання на 3 роки. Отже мордовські табори і заслання в Магаданській області. Але Стус не зігнувся. Виступає проти знущань табірного начальства, оголошує голодовки на 14-18 діб. А на засланні працює на золотодобувному руднику, де страшенний пил, молоді хлопці за півроку стають силікозниками.

І в таких умовах Василь продовжує творити, пише вірші, вивчає французьку та англійську мови, володіє усіма слов’янськими і німецькою мовами, перекладає Рільке. Створена четверта збірка “Час творчості”. Наступна “Палімпсести” об’єднає все, створене поетом у неволі.

Палімпсестами називали в давнину пергаменти, на яких стерто первісний текст і по ньому написано новий. У 1978 році поет повертається на Україну і продовжує працювати як поет і робітник. Та не пройшло й року і – другий арешт у 1980 році. Стус знав, що боротьба буде смертельною, це все одно, що битися об стінку. Слово синові Дмитру Стусу.

Учень. - Коли батько повернувся, за ним установили постійний нагляд. У 1980 році він погодився очолити другу українську Гельсінську групу, хоча друзі говорили, що це без розсудливо, бо перед тобою відчиняться ворота зони. Але батько вважав, що є смисл “битися головою об стіну”. Коли його арештували, ми з матір’ю знали, що прощаємося з ним назавжди.

Слідчі були приголомшені щирістю і відвертістю батька, а перед судом його відправляють на психіатричну експертизу. Там встановили діагноз – “паталогічна чесність”.

Учитель. Суд відбувся в кінці вересня 1980 року. Присуд був жорстоким: 10 років позбавлення волі у таборах суворого режиму, 5 років заслання. Василь Стус гідно прийняв безжальний вирок, цілковито усвідомлюючи, які випробування випадуть йому:

Мороком горло огорне –

ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна!

Здрастуй, страсна моя путь!

Учень. На захист поета, за його звільнення виступала прогресивна світова громад кість світу. Академік Андрій Сахаров писав: “Життя людини ламається до краю, як відплата за елементарну порядність, за вірність своїм переконанням. Я закликаю всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса...”

Та влада особливо жорстоко розправляється з тими, хто не пішов на компроміс із совістю.

Ніщо не могло зломити загартованого духу поета. За колючим дротом не вгасала його творча енергія: тут, у неволі, він писав свою філософську лірику, перекладав твори Поля Верлена, Шарля Бодлера та інших.

Учень. Передавши за кордон “Таборовий зошит”, який там опублікували, Василь Стус дістав додаткове покарання – рік камери – одиночки. У листах до матері писав: ”Не оплакуй моїх фотокарток, мамо. Це щастя – мати таку долю, як у мене. Почуваю себе добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”.

Учитель. “Я пишу вірш і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові.”

1985 року Генріх Бель пропонує книгу “Палімпсести” на здобуття Нобелівської премії.

Михайло Горбачов не знав, що робити: тримати майбутнього нобелівського лауреата за ґратами, чи все ж звільнити “особливо небезпечного політичного злочинця”.

Ставлення до поета стає суворішим. 28 серпня 1985 року тюремники кидають Стуса в карцер на 15 діб, Стус оголосив голодовку. Через тиждень у ніч з 3 на 4 вересня Василя Стуса не стало. 47 річного поета, який половину свого життя (23 роки) провів у неволі, було поховане в безіменній могилі зі стовпчиком з номером 9.

Поет передбачав у вірші:

...ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай – ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

Тіло поета відшукували на безіменному кладовищі і 19 листопада 1989 року перепоховали у Києві, на Байковому цвинтарі. Тут він спочиває поруч зі своїми побратимами –Юрієм Литвином та Олексою Тихим.

Рукопис останньої (написаної протягом 1980-1985 років) збірки “Птах душі” не знайдено. Дмитро Стус говорить, що, можливо, спалено. Він пам’ятає слова батька: “Не май зла, сину. Ні на них, ні, тим більше на світ. Світ добрий, але кожній людині випадає своя путь...часами трудна...інколи навіть дуже...”

IV. Закріплення нового матеріалу.

Слово вчителя. Ось ми й познайомилися з важкою долею, незвичайною й складною творчістю Василя Стуса. А зараз я задам запитання до усіх учнів.