Теоретико-літературні засади дослідження жанрово-стильової специфіки твору О. Кобилянської

«АПОСТОЛ ЧЕРНІ»

1.1 Авторський задум та історія видання роману «Апостол черні».

Роман «Апостол черні» – останній великий твір Ольги Кобилянської, письменниці, яка ввійшла в українську літературу визначним майстром психологічного реалізму, «вишуканої інтелектуальної прози». Написаний протягом 1921-1926 років, він не був опублікований в Україні в радянський час.

Складні і неоднозначні події в житті народу, труднощі особистої долі письменниці, а також катаклізми в історії України, яка після трагедії жовтневого перевороту «залишилася обкраденою і розшматованою», а Буковина – «знову загумінком на терені чужої держави» [], – все це не могло не позначитися на процесі написання твору, особливостях зображення ментальності головних героїв.

Після виснажливої праці по вичитуванню та редагуванню тексту, письменниця хотіла якнайшвидше вислати розділи «Апостола черні» до Остапа Грицая у Прагу. Саме там і було надруковано у 1926 - 1928 роках першу частину роману в еміграційному українському часописі «Нова Україна», який видавав Микита Шаповал. Про це все писала О. Кобилянська у листі до Ольги

Гаморак-Левицької, датованому 31 березня 1927 року: «Я все маю багато праці, не можу упоратись з своєю повістю «Апостол черні», вона така довга, мушу коригувати, переписувати начисто, а то не іде так скоро, помимо що треба квапити (…) я мушу так спішитися з працею, що могла бути надрукованою до року 28, аби і гонорар за ню дістати» []. Подібне свідчення знаходимо в іншому тодішньому листі, надісланому до редакції львівського журналу «Світ»: «Я ще не упоралася із своєю повістю «Апостол черні», котру, не з моєї вини, не могла скоріше викінчити. Вона, правда, вже готова, написана, але я її ще перед друкуванням корегую, як це звичайно буває, й переписую» []. Одночасно з Праги О. Грицай надсилає примірники «Нової України» із публікацією «Апостола черні» М. Білячу у Харків для подальшого видання на Україні.

На сьогоднішній день збереглося багато листів О. Грицая. В одному із них, від 20 червня 1929 року, він зауважує: «Якраз сьогодні одержав листа від Тов. Біляча і рівно ж Вашу засилку дальшої частини «Апостола черні», яку відсилаю дальше на місце призначення … Посилки всі одержав, але бракує знов 21 сторінок. Підозріваю, що це не случай, а система якогось москаля в цензурнім відділі в Москві, що вмисно нищить кілька сторінок з посилки, аби не можна було друкувати» []. Відповідно М. Біляч, який брав участь у підготовці багатотомного видання творів, що виходило у Харкові протягом 1927-1929 років, ретельно нагадував О. Кобилянській про те, що кооперативне видавництво «Рух» планує опублікувати її новий роман: «Щоб не затримувати видання Вашої книжки «Апостол черні», прохаю Вас дуже, якнайскоріше надіслати її закінчення»[]. Але позаяк в Україні дедалі наростав репресивний тиск, ілюзії щодо «українізації» розвіялися, то і листи ставали скупішими і рідко надходили, і мова вже не велася ні про нарахування авторських гонорарів, ні про видання творів, поки врешті-решт листування письменниці з М. Білячем у 1930 році не припинилося зовсім.

Саме в той же час в одному з номерів коломийського альманаху «Жіноча Доля» друкуються «Вісти про нашу найбільшу письменницю О. Кобилянську» – вісти про життя, яким «майже ніхто не інтересується» []. Життя письменниці справді було важким: потрібно було зібрати кошти для ремонтування дому, який вона купила. Тому письменниця поселяється зі своєю родиною в одну кімнату й кухню. Хоча за твір «Апостол черні», «який рівночасно надруковано в Харкові й на Чехах, належить письменниці гонорар, який вона одержує в ратах дуже помалу й неправильно, бо з Великої України гроші дістати дуже тяжко через те, що держава не пускає їх за свої кордони» [].

Незважаючи на все, О. Кобилянська продовжує свою роботу. Хоч вона вже була занадто важкою для неї, готує роман до друку у Львові. Про це дізнаємося із листа до Іванни Блажкевич, датованому 7 грудня 1932 року: «Я, приміром, по повороті з гір від мого брата по виліченні моїх ніг, що не давали мені і до свого городчика полізти, взялася до перечитування свого «Апостола черні», поперекреслювала дещо, поскорочувала, позмінювала і так зладила до видання його в Галичині. Недавно, от-бо 27, я скінчила 69 рік свого життя і гадаю собі, нехай я сама ще своєю рукою справлю ще ту свою працю – бо може щось статися, і нехай вона не буде покривлена чужою, некомпетентною рукою» [ ].

З другого боку, в листах О. Кобилянської містяться дуже важливі міркування про ідейну спрямованість твору, його концепцію, як і розуміння того, що все це перепинить йому дорогу до читача радянської України. Марна річ шукати ці листи в п’ятитомному зібранні творів письменниці 1962–1963 рр. та в інших радянських виданнях. В одному з них, адресованому Степанові Смаль-Стоцькому і включеному до його розвідки 1927 року «Дорогі земляки!», О. Кобилянська висловлюється про «Апостола черні» як про твір «з жестом на будуче, де не лише сам націоналізм гратиме роль в житті і культурному розвитку України, але де народ повинен іти дальше, здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі, творити свою власну українську культуру». I далі підкреслює: «Нам треба характерів, робітників завзятих, що беруться і за найдрібнішу цеглу, не погорджуючи нею для будування своєї держави» [].

У пізнішому листі, датованому 9 січня 1933 р. і звернутому до Кирила Студинського, О. Кобилянська, признавшись, що Христя Алчевська з Харкова дуже очікувала «появлення моєї повісти «Апостол черні» – і не діждалася», додала: «Я знаю, що вона, та повість, не зможе друкуватись на Великій Україні. Я прочитала і де-не-де позміняла – і доповнила, та думаю до редактора М. Рудницького написати і поспитати, чи не друкував би він її в фелітонах (…) мені жаль, щоби та праця лежала – бо вона має багато психології в собі і патріотизму» []. Робота над текстом твору була тривалою і клопіткою. Підтвердження цього знаходимо в спогаді Ірини Левицької (1907-1990) «Я знала Ольгу Кобилянську». Проживаючи в Чернівцях у 1930-1935 роках, вона часто відвідувала хвору письменницю, яку по обіді можна було застати за письмовим столом: «Тоді вона працювала над останнім своїм твором «Апостол черні», і я часто перечитувала їй цілі розділи, а вона виправляла деякі пасажі, що їй не подобалися. Так ми засиджувалися аж до вечора» [].

Навесні 1934 року в О. Кобилянської гостював Р.Т. Винницький зі Львова. Після повернення додому він розповідав про цю гостину в нотатках «На зеленій Буковині», опублікованих у тижневику «Неділя» і передрукованих у чернівецькій газеті «Час»: «Тепер весь час сидить зі своїми книжками і рукописами. Написала велику повість, яку вважає одною з найкращих у своїй творчості. Це «Апостол черні». Накладця для неї дотепер немає. Дуже тяжко сьогодні що-небудь видати»[].

Коли ж «велика повість» усе-таки з’явилася окремою книгою у Львівському видавництві «Діло» у 1936 році при активному сприянні та допомозі відомого вченого-мовознавця Василя Сімовича та його дружини Ісидори, радість О. Кобилянської від давно омріяного видання була затьмарена значним скороченням тексту без відома письменниці. Про це довідуємося з нотаток Олени Кисілевської «Після недавньої гостини на Буковині» в редагованому нею коломийському журналі «Жіноча Доля»: «Рада теж наша мила письменниця, що діждалася видання свого «Апостола черні». Стільки літ годі було якось того добитися. Тільки жаль їй деяких скорочень – для цілості, може, й не конечних, але милих серцю авторки. Через те не вийшла так пластично, як могла, мила авторці постать «Тьоті Олі», в дійсності найбільшої приятельки пані Кобилянської з молодих літ, Ольги Устиянович…» [].

Послідовна прихильниця феміністичних ідей, О. Кобилянська дещо відходить від них задля втілення своєї концепції головного героя Юліана Цезаревича (його іменем, до речі, і називався перший варіант твору). На цьому наголосив і

М. Шаповал у вітальній телеграмі з нагоди сорокаріччя її літературної діяльності, галантно зауваживши: «Цілую руку, що написала Царівну і пише Царевича…» [].

Ясно, що й сама символічно-біблійна назва роману – «Апостол черні», а найголовніше, – його проблематика, тема апостольського служіння рідному народові, українська національна ідея, – все це відлякувало укладачів радянських видань творів письменниці. Невідповідність головної ідеї роману засадам соцреалістичної літератури тоталітарного суспільства спричинила, з одного боку, те, що його просто замовчували (це, зокрема, зробив О. Бабишкін, автор розділу «Ольга Кобилянська» в першому томі «Історії української літератури» 1954 року), а з другого – відмовляли в ідейно-художній вартості. «Роздуми над шляхами виховання національної інтелігенції лягли в основу роману «Апостол черні» (1926). Але, обминувши питання повалення соціального гніту, Кобилянська зазнала творчої невдачі, написала ідейно й художньо неповноцінний твір», – читаємо в УРЕ [].

Так само негативно оцінювали роман О. Бабишкін – у літературно-критичному нарисі «Ольга Кобилянська» (1963) та М. Лещенко – в однойменному літературному портреті (1973). На думку останньої, «Апостол черні» «не засвідчував зростання письменниці, а навпаки, відводив її назад у порівнянні з попередніми творами» [].

Чи не єдиний серед літературознавців доби радянського тоталітаризму здобувся на загалом виважений, об’єктивний аналіз проскрибованого твору Ничипір Томашук у двох працях, датованих 1969 роком, – монографії «Ольга Кобилянська», а надто у статті «Роман О. Кобилянської «Апостол черні», поява якої за тодішніх умов сприймається як факт дивовижний. Змушений робити деякі реверанси в бік панівної тоді ідеології, Н. Томашук залишився вірним істині в головному – у відстоюванні ідейно-художньої вартості написаного О. Кобилянською: «…навіть невдача в змалюванні головного героя Юліана Цезаревича не робить в цілому твір безнадійно слабким. Роман «Апостол черні» – це серйозний художній твір, познайомившись з яким, читач знайде для себе багато корисного і в розумінні шляхів творчості письменниці, і в розумінні шляхів української інтелігенції в минулому» [].

Втім, широкий читач зміг відкрити для себе світ останнього великого твору О. Кобилянської тільки в часи української незалежності. Почин у цьому належить землякам письменниці. З подачі Оксани Івасюк фрагменти роману з’явилися спершу в газеті «Радянська Буковина» (від 22 і 23 вересня 1990 року), а відтак у чотирьох книгах «Буковинського журналу» (ч. 1 2-3 4-5 за 1992 року; ч. 1 за 1993 рік) його було передруковано з видання 1936 року повністю [].

З-поміж чернівецьких видань найбільше уваги романові О. Кобилянської приділила газета «Час», подавши у двох грудневих числах за 1937 рік рецензію «Апостол черні», підписану псевдонімом «Читач», а також – за підписом «Один з багатьох» – відгук «Під вражінням оповідання «Апостол черні» Ольги Кобилянської». В обох матеріалах підкреслено актуальність і читабельність твору («…Хоча й події у повісті належать минулому часові, вона не тратить на своїй актуальності і читається зі справжнім зацікавленням»; «…повість з недавньої минулості в’яжеться тісно із теперішністю, її вимогам […] та подає вічно цінні вказівки на будуче»). У відгуку, крім того, робився справедливий закид видавцям за невиправдане втручання в текст письменниці. А найбільше приваблює він сконденсованим визначенням суті роману, яка полягає в українській державницькій ідеї, в послідовно проведеній настанові на виховання одержимих цією ідеєю молодих «апостолів черні» та «апостолів меча» – «для визволення і величі батьківщини» [].

Згодом, у 1994 році, твір вийшов одразу в двох видавництвах: львівському «Каменярі» зі вступним словом Євгена Куртяка та в тернопільському «Збручі» з передмовою Марії Крупи.

Отже, як бачимо, нелегка доля судилася твору буковинської письменниці

О. Кобилянської. Але з допомогою не байдужих до її творчості людей (О. Грицая, М. Біляча, В. Сімовича та ін.), книга не лише збереглася, а й вийшла друком в Україні.

1.2 Літературознавча думка про своєрідність досліджуваного жанрового різновиду, зокрема роману виховання

Роман, як жанр літератури, визнано передовим останніх двох-трьох століть. Приковуючи до себе увагу літературознавців і критиків [], він стає предметом роздуму також і самих письменників. Разом з тим цей жанр до сьогоднішнього дня залишається загадкою. Про історичну долю роману і його майбутнє висловлюють найрізноманітніші думки.

Роман (фр. Roman – романський) – епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів []. Якщо в ранніх романах сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному розгортанню подій, то в романах пізніших століть він порушений причинно-часовою послідовністю, бо автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Сюжетні зміни призводять до виникнення жанрових різновидів роману: рицарського, авантюрного, модерністського, просвітницького роману виховання.Ми розглянемо один із цих різновидів – роман виховання.

Роман виховання (нім. Bildungsroman) – широкий жанровий різновид роману, в ідейно-тематичний центр якого покладено процес формування особистості, образ «людини в процесі становлення» (М. Бахтін) []. З огляду на широту та багатогранність поставленої проблеми роман виховання складно чітко відмежувати від інших романних форм. Він містить у собі елементи шахрайського, пригодницького, соціально-психологічного романів, досить близький до роману сімейної хроніки. По суті, ідея виховання є одним із провідних і формотворчих моментів нового європейського роману взагалі.

Хронотоп роману виховання типологічно стійкий і підкорюється організуючій ідеї навчання в житті, реалізувати яку можливо тільки в координатах часу і просторової протяжності. Теоретичні основи роману виховання були глибоко досліджені М. Бахтіним, який визначив його специфічні особливості та відмінності від інших романних форм.

Сюжет роману виховання будується не на відступі від нормального і типового ходу життя, а саме на основних та неминучих, як правило, моментах усього життєвого шляху: народження, дитинство, роки навчання, шлюб, влаштування життєвої долі, праця та справи, смерть. Саме ці етапи в розвитку особистості найчастіше розглядаються в романі виховання, переважно він завершується моментом становлення героя в суспільстві та знаходженням внутрішньої гармонії, що майже збігається з періодом зрілості.

Отже, суттєвою характеристикою роману виховання є біографічний час, який на відміну від казкового та авантюрного, цілком адекватний реальному, але не завжди зіставлений з історичними віхами, водорозділом в ньому служать покоління.

Важливою особливістю роману виховання є трактування людського характеру. У романі виховання характер героя набуває сюжетного значення. У зв’язку з цим М. Бахтін виділяє такі підтипи роману виховання:

1) циклічний – шлях людини від дитинства через юність і зрілість до старості з розкриттям усіх суттєвих внутрішніх змін в характері та поглядах людини, які відбуваються в ній зі зміною її віку;

2) певний типовий шлях становлення людини від юнацького ідеалізму та мрійливості до зрілої тверезості та практицизму. Цей шлях може ускладнюватися різними ступенями скепсису;

3) біографічний (автобіографічний) тип. Циклічність тут не наявна, становлення здійснюється в біографічному часі, воно проходить через неповторні індивідуальні етапи і є наслідком сукупності життєвих умов та подій, що змінюються, діяльності та роботи;

4) дидактико-педагогічний роман, в основі якого лежить педагогічна ідея, що розвивається протягом усього сюжету або входить в нього як вставний елемент;

5) найбільш складний та суттєвий тип. Становлення людини в ньому розглядається в нерозривному зв’язку з історичним становленням [].

Вчений спирався на образ людини в романі: «освоєння реального історичного часу й історичної людини в ньому» []. У своїй класифікації дослідник виходив із діахронічного принципу, що дало йому можливість виявити певні структурно-типологічні компоненти, внутрішньо жанрові різновиди. Проте ця схема не в усьому спрацьовує, оскільки не враховує «горизонтального» («стадіального») погляду на розвиток жанру, тобто конкретно-історичного змісту твору і його функціонування в своїй епосі. З цього погляду опускається тип героя за соціальними і психологічними параметрами, не враховується у зв’язку з героєм характер конфлікту, його мотивування, підсумок виховання.

Опираючись на судження письменників ХVIII століття Г. Філдінга і К. М. Віланда, М. Бахтін в статті «Эпос и роман («О методологии исследования романа»)» (1941) доводив, що герой роману зображується «не як незмінний, а як змінний і вихованець життя»; ця особа не повинна бути героїчною ні в епічному, ні в тропічному значенні цього слова, романний герой поєднує в собі як позитивні, так і негативні риси, як низькі, так і високі, як кумедні, так і серйозні. Найосновніше, що роман (за Бахтіним) здатний відкрити в людині не лише раніше визначені в поведінці властивості, але й нереалізовані можливості, особистий потенціал [].

Д. Затонський пропонує іншу класифікацію роману виховання, виділяючи 2 типи в залежності від еволюції особистості:

1) «роман кар’єри» – негативна еволюція особистості, досягнення успіху ціною втрати моральних якостей;

2) позитивна еволюція особистості.

Таким чином, роман виховання вводить у літературу проблему моделі поведінки особистості в залежності від зовнішніх та внутрішніх чинників.

Вельми важливим в романі виховання є мотив ініціації, не випадково М. Бахтін запроваджує ще одне визначення: «роман випробування» [].

Жанрова природа роману виховання визначила досить стійку сюжетну схему з трьох складових частин:

1) дитинство (іноді – родовід героя) та отроцтво;

2) роки навчання і роки мандрів;

3) самовизначення героя.

Відповідні і елементи сюжетної структури роману виховання: хибні погляди та помилки при виборі друзів, обранні професії, життєвих орієнтирів, розчарування в коханні, у сталих традиційних цінностях, інтелектуальні та моральні крайнощі, в яких він випробовується на міцність.

Західноєвропейський роман виховання набув традиційної моделі насамперед з «легкої руки» Ж.-Ж. Руссо, Й.-В. Гете, С. Жан-Поля, які створили класичні зразки жанру. Продовжив і найповніше розвинув традиції роману виховання Чарлз Діккенс [].

Ще Гегель вбачав тісний взаємозв’язок сучасності (виникнення капіталістичних відносин) з романом, накреслив дві основні лінії його розвитку в європейських літературах: з одного боку, роман є зображенням (у більшості випадків критичним) дійсності, а з другого – тенденційним тлумаченням її. Так розвивався аналітичний, позбавлений ілюзій суспільний роман (в Англії був пов'язаний з «промисловою революцією»; у Франції – з «політичною революцією») і – з часів Віланда і Гете – виховний роман, творці якого прагнули за допомогою символіко-реалістичного наративу розв’язати суперечності між «індивідуумом з його суб’єктивною метою та існуючим порядком (Гегель), між приватним життям людини й субстанційним цілим []. Німецький роман виховання і роман формування особистості, в якому знайшли відбиття риси «філософської революції», прагнув повніше відтворити діалектику розвитку індивідуума і суспільства, формування свідомості в його більш високій формі, але менш за все він прагнув зобразити діючі в суспільстві сили. Німецька критика пояснює цю особливість роману виховання ХIX сторіччя тим, що «не говорить: «це таємниця життя», але – «що так було»; він не каже: «я думаю та», а просто: «так учинив і думав герой»: він говорить «так зображено», замість «так повинно бути» [].

Вплив традицій західноєвропейського Просвітництва, зокрема про виховання людини, про силу виховання, про залежність долі людства від виховання, про «добру» людську природу і т. п. (Монтень, Локк, Руссо та інші) мав неабияке значення у формуванні жанру виховного роману в українській літературі.

Характерним зразком роману виховання в нашій літературі стала трилогія

Ю. Смолича «Наші таємниці», «Дитинство», «Вісімнадцятирічні», роман І. Вільде «Сестри Річинські» та О. Кобилянської «Апостол черні».

Отже, роман виховання це широкий жанровий різновид роману, в ідейно-тематичний центр якого покладено процес формування особистості, образ «людини в процесі становлення». Ідея виховання є одним із провідних і формотворчих моментів, суттєвою характеристикою роману виховання є біографічний час.

1.3 Стильові особливості роману виховання О. Кобилянської «Апостол черні»

Коли йдеться про останнє епічне полотно Ольги Кобилянської «Апостол черні», нерідко звучать слова «виховання», «виховати». Ірина Вільде в 1937 році, характеризуючи новий роман славетної буковинки, з оптимізмом заявляла: «І ми переконані, що так, як «Царівна» виховала цілі покоління жінок на характери в «люди», так «Апостол черні» виховає нам цілі кадри нових, характерних, незламних борців за самостійницькі ідеали українського «народу» []. Сучасна дослідниця Людмила Матусяк своєрідність твору вбачає у поєднанні в ньому рис «ідеологічного, філософського та виховного романів» []. Справді, «Апостол черні» став підсумком не тільки національно-ідеологічних, а й виховних шукань О. Кобилянської, в центрі його – проблема виховання особистості народу, нації, піднесення їх до чину державотворення, здобуття незалежності.

Можемо стверджувати, що протягом творчого шляху письменниця намагалася розв’язати питання: коли ж українці стануть свобідними, розпросторять орлині крила? І відповіла: тоді, коли кожен дійде до усвідомлення власного призначення й обов’язку, не чекатиме звільнення ззовні, а скине кайдани внутрішнього рабства, послідовно буде удосконалювати своє «я». В цьому, здається, одна з загальнолюдських прикмет її індивідуалізму, який полягає в «безупинній праці одиниці над собою», «над перемогою людини в чоловіці», аби «всі докупи стали таким чином свідомим своїх вищих цілей народом». «Тому добирає вона всіх своїх творчих сил, щоби в кожній людині, в кожній одиниці викликати жадобу за аристократизмом духа», – сформулював у своєму рефераті Степан Смаль-Стоцький. []

За концепцією письменниці, сильна особистість з належним рівнем культури й силою волі повинна бути зразком людського характеру, основою суспільної праці й боротьби, підвалиною держави, яка потребує і провідника, і тисячі робітників, «що беруться і за найдрібнішу цеглу, не погорджуючи нею для здобування своєї держави» []. Ольга Кобилянська дотримувалася того, що досконала особистість не з’являється раптом, а постає внаслідок цілеспрямованих виховних і самовиховних зусиль, довершується в поколіннях. Подібні ідеї ми можемо знайти в філософів доби Просвітництва, в улюбленого письменницею Й.-В. Гете. В ідейно-співзвучній з романом новелі «Думи старика» патріарх родини висловлює притаманні авторці думки: «Різьбили й витесували характери ваші. Задумували виробити з вас моделі, що мали стати взірцем для вашого потомства(…). Ваші наслідники мали стати ліпшими. Те, чого вам недоставало, мало бути в них довершене вами й товаришками вашими життєвими, що мали мати вже відповідну ступінь культури вашої» [].

Письменниця порушує перед читачем дуже актуальні і сьогодні проблеми: суспільного обов’язку, кохання і зради, злочину і кари, справедливості і виховання. На мою думку, найважливішою є проблема виховання.

Очевидною є роль батьків у формуванні характеру дитини, передачі її культурних традицій етносу. Сім’я, маленька «Україна» «між чотирма стінами», є опорою держави, в ній зберігається життєздатність нації. Найпершими вчителями дитини є батьки, які закладають духовне осердя, вносять у свідомість шкалу цінностей: «Те, що щось значить, ховається тут. – При тих словах ударяв себе в груди. – Центр важкий, жінко, центр!» [], – повторював Максим Цезаревич. У романі виразнішим є образ батька. Він чесний, «ніколи не орудував неправдою», суворий – «не зносить усе слабосильне», сильний – «саме на таких, як він, можна будувати». В «тіні» залишається матір, яка радше є добрим духом сім’ї, «поважна, маломовна і терпелива, (…) зразкова господиня». Вони є тими «дрібними помічниками» великого державного механізму, здатні належно виховати для України дітей, що потребувала,, іншого, як досі, чоловіка, іншу жінку». Тобто людину нового європейського типу, прикметами якої будуть шляхетність, мужність, національна свідомість, як того вимагала історична доба на арену суспільного життя мали вийти «джентльмени, спартанці і українці», – так визначила цей ідеал письменниця. Щоби здобути «украдену батьківщину», в них повинні були поєднатися воля й здобувальна настанова на життя, а домінантним духом стати «дух, мужеський дух – sui generis – творчий, збуджуючий і формуючий»[]. Становлення особистості нового типу Ольга Кобилянська намагалася показати в романі, пропонуючи певну виховну модель і її результати. Можемо припустити, що ця модель не цілковито є витвором письменницької уяви, а ґрунтується на прикладі її власної сім’ї, бо мимоволі виникає аналогія з батьками Ольги Кобилянської, родинними стосунками, взаєминами з дітьми, коли доброта матері довершувала те, «чого не доконав батько в вихованні на дітях своєю повагою, строгістю й фанатичною консеквенцією» [], досвіді виживання прийомної доньки Олени; педагогічних ученнях, натхненних світлом ідеалу.

1.4 Герої досліджуваного роману виховання

Найбільша увага зосереджена на Юліанові Цезаревичі, його вихованні, становленні. За словами Людмили Матусяк, це соціально активна, цільна особистість. У свідомості цього героя нерозривно поєднуються поняття свободи особистості і громадського обов’язку. Важливе місце в системі його цінностей посідає пам'ять роду. Високо-духовний, сильний і стійкий, він засуджує будь-які прояви духовного та національного ренегатства. «Ідея власного духовного самовдосконалення – вже не самоціль для героя нового типу. Вона спрямована на духовне піднесення всього народу» [].

Свого часу позитивну характеристику дає Юліану директор Альбінський:, «Ви, пане Цезаревич, гарна людина, добре вихована і характер ваш, може, без рисочки, як я це чув від людей, що знають вас, і ви маєте в собі те, що рідко хто має: духовну перевагу над своїм середовищем» [].

Юліан, як нащадок давнього українського роду, успадкував кращі й гірші його прикмети. Кращі треба удосконалювати, гірших – позбуватися. Найгірші, як видається, нездатність долати труднощі і, головне, слабовілля, що звело в могилу діда. Це якість, яку треба побороти, витравити – за переконаннями Максима Цезаревича. Він, як син свого батька, перейняв її також, тому капітан Цезаревич заповідав: «Виточіть з нього граніт, бо нам треба сильних. Видеріть з нього серце, нехай не знає сліз» []. Бабуня віддала онука у ворожі руки Альбінського, який застосував до нього ворожі жорстокі засоби, зарання вчив молота і ковадла. Свого сина Максим виховував подібними методами, бо інших, очевидно, не знав чи вважав недієвими. Відмінність у тому, що Максима карала чужа рука, він же таким не зовсім гуманним чином намагався в синові виробити якості, що дозволяють гідно пройти життєві випробування, не зганьбити своє ім’я недостойним вчинком якраз через слабосилля: «Він мій одинак … і саме тому, що одинак…» [], – пояснював бабуні Максим Цезаревич.

Юліан виріс терпким, бо був вихований змалку залізно, шанує свого батька Максима, але в той же час рішуче виступає проти його необмеженої влади в сім’ї. Захищаючи сестер від батьківського карбача, він, «як молодий тигр, ускочив знадвору через вікно, … крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки… – Доки гадаєте нас тиранізувати?» []. Юліан навіть зважується нагадати батькові про його відповідальність перед дітьми, що рівна боговідповідальності: «Старі дуби громом несподівано валяться. Що скажете про своїх дітей там?» []. Саме цими розумними словами Юліан домігся того, щоб батько дав слово не піднімати руку на доньок, і в ту хвилину його очі «не благали, а рішали» [], тобто він набув внутрішньої сили (чого врешті, добивався батько), яка дозволила здобути важливу перемогу. Лише прочитавши спогад-сповідь Максима Цезаревича, син збагнув причини, що спонукали батька до таких дій, простив і примирився з ними. Жорстокість не може бути методом виховання, що й показує письменниця, проте вимогливість, до певної міри суворість, вона не відкидала, що прочитується в романі, непрямо підтверджується деякими спогадами. Анні Стратійчук, учасниці товариства «Мироносиці», довелося разом із сином побувати в гостях у Ольги Кобилянської. Вона згадувала: «Пригощала нас, як господиня, названа дочка письменниці Панчук Галина. Її молодший син грався з моїм малим сином і тому розмова повелась про виховання дітей. Ольга Юліанівна так висловила свою думку на цю тему. Вона сказала, що поділяє переконання свого брата, офіцера високого рангу австрійської армії (полковника Степана Кобилянського), який казав: «Виховуй строго хлопців, і за те вони будуть тобі вдячні» [].

Методи батьківського виховання були спрямовані на гартування характеру, волі, а здисциплінована воля є запорукою міцного морального здоров’я людини. Однією з необхідних умов кристалізації волі є вміння опановувати себе, керувати емоціями і бажаннями, до чого спонукає Юліана Максим: «Усе, що гарне, не завжди можна мати» [], повчає він його, обмежуючи в прагненні хоча б доторкнутися до уподобаної речі, як до тієї пташки з годинника. Зазначена вище сентенція стала однією з настанов, сформульованих батьком для сина, заповідей, якими він мав керуватися в житті. Іншими були такі: «Не дивися на те, що не може бути твоє й не бажай чужого» [], «доля чоловіка – мати свою пайку у віковічнім тягарі праці» [].

Застерігає сина-юнака Максим Цезаревич ще від двох речей: боргів і гри в карти. Пізніше від цього застерігає Юліана і отець Захарій: «Пристрасть має лише своє право доти, доки нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками» []. Юліан легко поклявся батькові не грати в карти, та чесно сказав, що обіцянку не робити боргів дати не може, але піде на такий ризикований крок лише у разі крайньої потреби. Хвороба батька таки змушує ще зовсім юного сина заборгувати.

Батьківська педагогіка віднайшла свій прояв у дорослому житті сина. «Я – мужчина. Я відповідаю за свої вчинки» []. Юліан свідомий своєї приналежності до української нації, а національна свідомість (успадкована від батька) зрівноважує його характер, стабільний у своїх рисах. В характері Юліана є багато спільного з Нестором Обр (героєм повісті «Через кладку»).

Щоб людська особистість була гармонійною, треба забезпечити поєднання розумового, психічного і фізичного розвитку, що й ілюструє на прикладі Юліана письменниця. В гімназії він був кращим, у неповних п'ятнадцять заробляв уроками слабшим учням; вивчав музику, літературу, іноземні мови; займався спортом, «проявив себе у гімнастичних вправах, у борні, плаванні»; опановував професію, «мав охоту до столярства». Та найбільше вабили його «філологія та старинний світ», а ідеалом були великі мужі грецьких і римських часів. Але і поплатне ремесло йому теж знайоме. Якийсь час, особливо в період вибору майбутнього фаху, Юліаном, так само, як і Нестором, опановує меланхолія. Але з часом вона поступається місцем геройству та оптимізму, що дає можливість витримати двобій з долею. Це захоплення Ольга Кобилянська обрала для свого героя не випадково, бо, як згадував Євген Панчук, «не могла собі уявити, як людина може обійтися без цих знань, які мають важливе значення для виховання людського духу!» []. Він, як і у свій час батько, шукав героїчних моментів в історії України, «задумувався над французькою революцією і Республікою», «робив порівняння, кілько та якої інтелігенції було тоді у Франції, а в українців тепер, – немов відчував, що було б і для України потрібне» []. Переборював юнацьку мрійливість, що пориває до чогось високого, героїчного, але заважає постійній послідовній роботі, «віднаходив загублений правдивий свій грунт».

Як і в багатьох своїх творах, Ольга Кобилянська в «Апостолі черні» використовує матеріали з життя родини Кобилянських, особливо з життя попередніх її поколінь. Письменниця з притаманною їй витонченістю і вимогливістю відтворює характерні риси батька Юліана Яковича в образі Максима Цезаревича, а старшого брата Юліана, котрий помер 1922 року, невдовзі після початку роботи над романом – Юліана Цезаревича.

Юліан Кобилянський був філологом за освітою, ерудованим науковцем, який 1907 року видав у Чернівцях укладений ним «Словарець до Г. Юлія Цезаря війни з галійцями» [].

Юліан Цезаревич серед товаришів і вчителів користувався авторитетом, був «дуже щирий і сміливий». Його характер розкривається письменницею в життєвих ситуаціях, ще раз підкреслюються його лише позитивні риси. Сміливість, здатність пожертвувати собою проявилися, коли він врятував отця Захарія та Єву. Батько на вдячність священика відреагував стримано: «Ви переоцінюєте вчинок мого сина, отче. Це звичайна юнацька відвага» []. Тобто твердо виховуючи його, він передбачав, що в екстремальній ситуації Юліан вчинить саме так, а не інакше. Склавши іспит «з якнайліпшими успіхами», він приніс свідоцтво і почув від Максима: «Я тобі не гарантую, сину. Я цього від тебе сподівався» []. Володіючи здібностями, працюючи над собою, він і повинен був досягнути прекрасного результату.

Тож Юліан постає перед читачами майже довершеною особистістю, головною метою виховання, розвитку розкриття потенціалу якої було служіння народові задля добра. «Не забудь заскоро за свій народ» [], – ще одна батьківська настанова, що лейтмотивом проходить через увесь роман. Аби особистість героя набула логічної цінності, письменниця проводить його через випробування вибором життєвого шляху. Юліан амбіційний, що зумовило його намір вступити на «філологію всупереч батьковій пропозиції стати священиком». Але необережний вчинок (за моральною шкалою Максима (і сина також) – «злодійство») змінив його життя, а провина, що вимагала спокути, вивела на стежку «апостола черні». Сумлінно й чесно, як і отець Захарій, він би виконував свої обов’язки, ніс світло культури й освіти в народ, бо вже самостійно зумів побороти гординю, удосконалився, налаштувався на щоденну, часто невдячну працю. Доля вдруге все змінила. Він став офіцером, «апостолом меча», войовником не зі сліпою скаженістю, а еллінською мудрістю і духом. В ньому Ольга Кобилянська втілила ідеал українця, чоловіка, котрий «був би згоден орудувати в потребі більше мечем, як плугом», «мати традиції серця героїчні» [], не пасивно плисти за течією, а здобувати щастя, «бо що сам здобуду, то знаю, що моє» [].

Якщо не звертати на «гріхи», зроблені Юліаном, його можна було б назвати етичним ідеалом Ольги Кобилянської – «духовно чиста, тонка, високоінтелектуальна, горда, цільна і незалежна особистість з розвиненим почуттям власної гідності, з високим, аж до жертовності, почуттям обов’язку перед іншими людьми, перед своїм народом» []. У виховній програмі письменниці поєдналися духовність і здатність виборювати свободу, захистити себе і Батьківщину військовими засобами, реалізовувалась ідея необхідності обох чинників для становлення і процвітання нації.

Письменниця глибоко замислювалась над глобальною проблемою: чому так довго її нація не може збудувати держави, чому всі її потуги завершуються невдачами, що спричиняють апатію, зневіру і песимізм простого народу. Безперечно, Кобилянська мала стосовно цього свої міркування, які в тексті подано як роздуми, дискусії і переконання героїв. Юліан із великим внутрішнім болем сприймає бездержавність українців і, будучи людиною освіченою, яка до того ж прожила певний час у Європі, дошукується ахіллесової п’яти свого народу: «Пізнаючи різних людей та скарб чужої культури, він зазнав і духовної насолоди, але теж і глибокого приниження, як-от інші народи власними силами дійшли великих здобутків»[].

Та вчений син поступається мудрістю старому батькові, який вважає, що патріотів виховує держава, без неї вони хоч і з’являються, однак у дуже малій кількості. Отже, щоб мати державу, потрібна належна кількість свідомих і патріотично налаштованих людей, а щоб мати цих людей, треба держави. Здається, замкнуте коло, та це не зовсім так, бо кожна нація рано чи пізно, повільно чи швидко виховує належну кількість державо-будівників і перестає бути під’яремною, служити державі-окупанту. Батько радить синові не розчаровуватися у земляках, які не мають належної національної свідомості й гідності, а працювати над тим, щоб свідомих українців було більше: «Не суди суворо, сину, не суди, ми ще без пасіки, як ті дикі бджоли. Якби ми її вже мали, то теж сповняли б усі свої суспільні функції без помічників, як інші, і перетворилися би у повну націю» [].

Міркування старого Цезаревича збігаються з думками сучасного політолога А. Камінського, який говорить уже про недержавне мислення не тільки материкових українців, а й української діаспори, невміння всіх представників нашої нації, де б вони не жили, завойовувати ключові позиції в суспільстві: «Основним, однак, браком нашої еміграційної спільності є наша недостатня репрезентація і участь у … головних ділянках народного життя: в політичних партіях, бізнесі, пресі, банках, телебаченні і т. п. Це ми спостерігаємо, на жаль, і нині» [].

Беручи до уваги загальне виховання Юліана (патріотичне, фізичне, розумове, моральне) варто звернутись і до поглядів героя на сім’ю, сімейне виховання, основою якого є загально-соціальна і моральна підготовка.

Загально-соціальна підготовка – це виховання правильного розуміння дорослості, почуття відповідальності за свої вчинки, самостійно приймати рішення з життєво важливих питань; виховання бережливого ставлення до свого здоров’я і піклуватись про здоров’я інших, уміння вести тверезий спосіб життя.

Моральна підготовка теж відіграє не менш важливу роль. Вона включає готовність будувати сім’ю і рис сім’янина (доброти, чуйності, ніжності, турботливості, доброзичливості, терплячості, принциповості, вміння слухати й розуміти іншу людину, вірності й обов’язковості); виховання почуттів честі та гідності, критичного ставлення до неправильних установок стосовно протилежної статі – негативізму, споживацтва, байдужості тощо []. Адже моральні стосунки в сім’ї накладають відбиток на все життя людини, оскільки їх вплив пов'язаний, по-перше, з сильними переживаннями, по-друге, вони постійні, по-третє, в них закладаються підвалини всіх моральних ставлень людини до суспільства, до праці, до інших людей.

Цінності особистого життя мають значення насамперед для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, стиль власного життя та ін.

У творі яскраво показана моральна і загальносоціальна готовність Юліана до сімейного життя. Вчинивши «злочин» «без дозволу, без ніякого права», він в боргу перед собою і своєю совістю. Це доводить словами, сказаними Єві: «Я – мужчина. Я відповідаю за свої вчинки»[]. Дещо по-іншому, по-своєму, трактує вчинок Юліана батько, Максим Цезаревич:

– Ти крав…

– Назвіть це, як хочете…[].

Помимо всього, Юліан «відпокутує свої молоді проступки», «поборює те, що таке важливе, щоб здобути право називати себе чесним. І тому він не лише хоче одружитися з Євою, але й вступає на богослов’я.

Ще задовго до одруження Єва і Юліан обговорюють різні питання. Зокрема цікавим є погляд Юліана на те, якою повинна бути дружина: «Я не хочу рабині. Я не люблю рабства». Єву він хоче бачити «освіченою жінкою, українкою». І з цими словами неможливо не погодитись, адже «досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими» []. Якщо заглибитись в глибину цих слів, прочитаємо заклик письменниці до здобуття волі, а не бути розшматованими під ярмом інших держав.

Як справжній син, вихований в справжній українській сім’ї, мріє він і про своє власне «домашнє вогнище». Юліан же у відвертій розмові з Євою прагне довести, що емансипація не повинна зрівняти жінку з чоловіком, а передбачити такі умови, в яких вона почувала б себе якнайкраще, не будучи двійником власного чоловіка: «…Якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність? Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає вільно, рішаючи про своє особисте життя. – Mужчина – мужчиною, а жінка – жінкою. Коли хто свобідний внутрішньо і зовнішньо, тоді поступає відповідно до свого «я» [].

Готовність Юліана йти життєвою дорогою з дружиною в міцній, добре сформованій сім’ї, можна порівняти із готовністю прожити в своїй державі і для неї. Не дарма кажуть в народі, що сім’я – це маленька держава. Тому й не дивно, що будуючи сім’ю за всіма загальноприйнятими чинниками, він будує свою маленьку державу, а отже, і Україну.

Письменниця так будує сюжетні колізії, що Юліан Цезаревич кидає священичий сан і, не висвятившись, вступає до війська, стає апостолом меча. Герой волею автора одружується з Дорою Альбінською, жінкою, вихованою в повазі і любові до української нації. Кобилянська доводить його до критичної межі в історії України – створення Української держави; Цезаревич – офіцер українського війська.

Закінчення роману досить символічне: «коли Юліан Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були:

– А Україна?

– Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам долю Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі» [].

У тих словах «остання заповідь великої гуманістки, що була і зостається для українського народу апостолом правди і апостолом любові» [].

Зупиняючись на жіночих образах, варто зазначити, що цікаві вони подвійно: по-перше, «як репрезентантки буковинських жіночих психічних типів» []. Ольга Кобилянська любила брати свої персонажі «з життя». По-друге, цікавлять як антитеза науки й творчої уяви тої міри письменниці, що й Кобилянська.

В повісті перехрещуються з собою два роди, дві нації, дві крові, коли дивитись на справу з погляду науки расовості. І щоб «причини» й «наслідки» такого схрещення рас і націй вийшли «узасаднені», логічні й згідні щодо вимогами правил психології й медицини, для цього замало самої творчої уяви. Тут необхідне вже й знання. У докторки Кобилянської це – самозрозуміле. Отже, всі ці найвизначніші жіночі постаті в романі – це «мішанці» українців і поляків з перевагою котроїсь крові. На Буковині мішані подружжя до війни були звичайним явищем.

В Дорі перемагає українська кров, в Єві – польська. Але й не це найважливіше, Єва «не стається менше вартною одиницею в загальнолюдському розумінні від того, що йде до поляків» []. Дещо інше, коли йдеться про український інтерес. Тут є вже застереження від авторки не тільки для Юліана Цезаревича, але й для всіх українців: обережно з одруженням з дівчатами «мішаних» родин, бо голос крові предків раніше чи пізніше відізветься.

Єва виховується в попівській родині. Але духом сім’ї повністю не переймається. В житті священика, на думку дівчини, є багато середньовічного, а це не для неї. Мрійлива, полохлива, піднесена, непристойна з поривами, «що раз рвуть її до доброго, часом до геройства, а часом і до нерозумних вчинків» [], вона виросла в любові і опіці батьків та родичів.

Далі письменниця повертає нас до образу Єви, портрет якої психологізується особливим чином: «Ні, рішуче не була гарна. Едвард говорив правду. Але мусив бачити її гарне, мов з мармуру виточене чоло з темними рівними бровами. Уста, правда, були ніби грубим пензлем намальовані. Але очі в неї мудрі і допитливі» []. Дещо незвичайна зовнішність дівчини не виключає в її світосприйнятті звичайного, добре відомого психологам як суто жіноче, – «любити вухами»: «Єва заслухалася в його голос, як любителі музики в звуки інструмента» []. Юліана чарують великі чорні очі дівчини, та очі, «ті молоді очі», розбігаються.

Вона здивована, коли дізнається, що сестри Юліана читають молитовники. Сама ж Єва читала Брюхнера, Дрепера, захоплювалася античною історією. Здається, це мало б формувати міцні підвалини національно-прогресивного світогляду. Однак Єву це приводить до бездоріжжя, незрілого сприйняття тогочасних «модних» ідей, далеких від національного духу: «Я боюся, що з часом забуду і «Отче наш…», – говорить Єва, і ця «антиципаційна фраза» [] згодом матеріалізується. Дівчина близька до природної стихії. Єву «літом мало хто в хаті бачив, то в саді вона, то у лісі над ставом» []. Найкращі місця лісу і ставу тільки Єва знає. Дівчина вміє добре веслувати, «страх любила їзду на леді».

Живучи в Покутівці, прагнула бути лікарем, піклуватись про хворих і нещасних, бути корисною, а також вилікувати бабусин «блуд». У місті вона навіть бачила лікарку-окулістку, яка викликала в Єви щире захоплення. Появу в українському суспільстві жінок з іншою свідомістю, жінок, «що борються гаряче та розумно за самостійність, з вищою фаховою освітою», вітали сестри Юліана, а їх устами і письменниця. «Більше треба було таких, як Єва – освічених, талановитих» [].

Дівчина надзвичайно імпульсивна. «Коли раз чого розпалиться – необчисленна». Без особливих вагань вона першою освідчується Юліанові в коханні. В ній є щось, можливо, від давньої жриці. У поведінці Єви відчувається позадемонстративність, штучне прищеплення собі чоловічих рис і налаштованість на «чоловічі» вчинки. Далося взнаки виховання Єви, ті впливи, що йшли від Орелецької, жінки розпущеної, пройнятої почуттям шляхетської погорди до народних мас. Біля п’яної бабусі, яка спить на березі водойми, дівчина заводить із коханим розмову про те, як би він поставився до жінки, вільної у статевому житті. На півслові обірвавши «лекцію», Єва переходить до практики і спокушає справді закоханого, а тому піддатливого Юліана. Переступ моралі (а ще в ті часи!) не бентежить дівчину анітрохи. Безвідповідальність, легковажність, «кров Альбінських у другому коліні» не дають змоги навіть збагнути до кінця, що вона накоїла. А коли бентежиться й тяжко переживає моральне падіння дочки вся сім’я, Єва поводиться зухвало.

Зроблений Юліаном негідний вчинок змушує прийняти важливе рішення – стати священиком, усупереч власним планам і мріям. Вибір майбутнього фаху Юліана призводить до розриву заручин із Євою, яка не приймає традиційної ролі майбутньої попаді.

Дівчина ніколи «не володіє неправдою», як говорить про неї батько, навіть тоді, коли ця правда для когось прикра. Тут варто згадати сцену, коли Єва зневажливо відгукується про попівський сан: «Богословом? Ти – богословом? Відколи це? Я ніколи не чула з твоїх уст, щоб ти хотів коли бути священиком. Я уявляла собі тебе не інакше, як ученим, професором, урядовцем, військовим, усім іншим, але ніколи не попом! Ні, ніколи попом!» []. Вона заявляє, що після його занять богослов’ям, від нього віє «мертвечиною». Розрив з Юліаном стає фактично розривом із власною сім’єю, культурою та традицією. Подружжя Захаріїв – благочестива старосвітська сім’я. Отець Захарій – ідеальний душ пастир. Його дружина – природжена попадя. Вона переконана, що Єві, як майбутній попаді, медицина не потрібна (на селі можна лікуватись домашніми ліками). Вона намовляє Єву навчитися старосвітських для жінки занять: прясти, ткати, господарювати в полі, ходити коло худоби. Одне слово, повернутися на традиційний шлях і облишити думки про фахову освіту.

На ювілеї 1927 року Степан Смаль-Стоцький навів слова з листа Кобилянської, де вона обстоює особливу роль жінки у справі творення української культури. Останню вона асоціює не лише з націоналізмом (очевидно – національною свідомістю), але і з тим, що «народ повинен здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі». «І жінок нам треба – не ляльок, а героїнь, – писала Кобилянська, – героїнь в хатнім господарстві, в вихованню дітей, що б могли в данім разі і батьків заступити, героїнь, що, покинуті своїми чоловіками, держались би на п’єдесталі чистоти, моралі і знали би лиш одну ціль – не себе, не своє вибагливе «я», а свої діти» []. Отже, Кобилянська фактично відкидає ідеали жіночої емансипації, платонічної дружби-комунікації, а меланхолію «високої» феміністичної культури підмінює героїчним ідеалом матері-виховательки, яка може навіть «заступити» батька.

Але Єва у своїх переконаннях тверда і свої наміри не покидає. До останньої хвилини Захарій не давав згоди Єві на від’їзд до Швейцарії. «Тільки українець може бути такий впертий», – паде згірдна фраза з уст дочки на адресу батька. І тому всі заходи і намагання Єви за виїзд на студії зводяться до категорії «особистих справ». Юліан, як наречений дівчини, пристає на рішення Єви. Підтримку вона знайде в бабуні Орелецької, яка хоч і старша від Євиних батьків, проте «модерніша» в поглядах. Вона визнає для жінки лікарювання та вчителювання. Проте всякий інший фах існує, за її словами, лише для того, щоб «безголов’я» стало більше. Але лише цим життя жінки не обмежується І. Орелецька, при всій своїй «модерності», онуку Єву прагне переконати, що призначення жінки «передовсім – вийти заміж, дбати за домашню господарку, за чоловіка і виховувати гарних дітей» []. І вона виїздить за кордон на студії. Рідна дочка пішла шляхом зради, покинувши рідний «попівський поріг». Виїхавши на навчання, побачивши здобутки та переваги Європи, змінила погляди. Підпавши під вплив «чужоземного елемента», почала бачити на батьківщині лише темноту і вбогість. Для неї вже недостатньо культурне було українське середовище, в якому вона виросла, бо в ньому не було «панськості», якої вимагала кров бабуні. Чужина поглинула Єву, «вона забула, що від коренів відірватись не можна, бо опиниться сама-самісінька, як серед пустелі» []. «Єва проймається шляхетським духом, остаточно втрачає патріотичні почуття», – дає оцінку героїні Н. Томашук []. Ось і фінал у стосунках Юліана і Єви: дівчина одружується з варшав’янином і стає Єва Кава. «Чужина пожерла її духовну приналежність», – так пояснює собі вчинок Єви Юліан. Саме так «розбіглися» долі молодих людей, бо Єва стала відступницею.

Частина української інтелігенції упродовж нашої історії ополячувалася чи перекидалась до інших народів. Образ Єви «немов би завершує літературний ряд таких перекидщиків» [].

Таким чином, ниточки Єви обірвалися з батьківщиною. Дівчина не приїздить навіть на похорон бабусі і батька.

Як бачимо, бабусине виховання Єви дало свої плоди. І навіть батьки не змогли стати цьому на заваді.

Після всіх подій, розчарувань і зневіри у життя Юліана знову входить жінка – Дора Могиленко (Вальде). «Якось дивно склалося так, що в пору, коли прибула повдовіла Цезаревич до своєї братової Софії Рибко, директор Альбінський привіз до себе свою тяжким горем прибиту 17-літню повдовілу внучку»[]. Завдяки такому збігу обставин Юліан та Дора і зустрілися.

Дора була повною протилежністю Єві, хоч обидві належали до родини Альбінських:

– Чи подібна до Єви?

– Ні. Скоріше контраст. А обі Альбінські. Не знати, в котрій більше тої цінної крови вдержалося…[].

Єва була справжньою онукою пані Орелецької, а Дора – онучкою тієї бабусі, що «залишилась вірна своєму народові» [] (тобто українському) і відродилась у ній. Дівчина успадкувала від Мані Обринської «біблійну лагідну вдачу», яку вона ще більше розвиває, навіть залюбки опановує старосвітські види праці: вчиться прясти, прати білизну біля ріки та інше. Поза всяким сумнівом, Дора наділена великою авторською симпатією. Їй Ольга Кобилянська «довіряє» господарювання на власній пасіці (попередньо слово «пасіка» вживалося в значенні батьківщини). Імовірно, що такі заняття письменниця обирає для своєї героїні не випадково. Як відомо, бджільництво – поважний рід занять. Ним займалися ще біблійні мудреці. Бджоли – символ здібності і працелюбства. Цінний продукт їхньої «священної діяльності» – мед. Ним Дора щедро частує хворих своїх односельців.

Про себе Дора говорить: «Я ані філософка, ані медичка, ані нічого з того, чим визначається тепер дипломована жіноча молодь. З мене міг би бути хіба скромний агроном» []. Пізніше вона вчиться книговодству, але все ж повертається до того, «до чого єстово її призначує». Як відомо, ритми істинної духовності вимагають наближення до природи, до фізичної праці, наближають до того устрою патріархально-церковного життя, яке таке органічне людині високої духовної культури. Щирість, простота та жертовність – визначальні прикмети характеру Дори. А тому і стосунки з Юліаном мають іншу основу, ніж стосунки Юліана з Євою.

Юліана вражає те, що Дора була заміжньою всього три години, і роками берегла пам’ять про покійного чоловіка, а Єва його, живого, забула напрочуд швидко. Шлях до зустрічі й любові Юліана та Дори дуже непростий. Над ними тяжить прокляття, це діти двох ворогуючих родів. У події втручається якась містика, фатум, надприродня сила.

Якийсь час Юліан не довіряє Дорі, бо вона з роду Альбінських, а він уже пізнав вдачу цих людей: «Ні, Альбінським я не маю що переказувати, нехай мене залишать у супокою. Я їх не хочу знати, я їх…» [].

Але з часом і його зворушують високі прикмети душі дівчини. Маючи особливий дар бути жертовною, молода жінка в той же час геройськи відстоює право на вільний вибір супутника життя поза межами соціальної та національної приналежності. Вона рішуче відвертає намагання своїх родичів влаштувати її подружжя. А коли Альбінський виступає проти шлюбу з Юліаном Цезаревичів через те, що він українець і бідний, Дора зважується навіть піти з життя (дівчина прострелює собі руку), виявивши у такий спосіб незгоду із родинною владою.,, Що я вчинив, навіщо цього? – говорить Альбінський, розводячи руками. – Всього я був би по Дорі сподівався, але – не цього! Така тиха і скромна!» []. В фіналі геройство само себе винагороджує: Дора Вальде і Юліан Цезаревич побрались. Дора стає своєму чоловікові «справжнім товаришем душі», «народжена, може, і на те, щоб залагодити все, що блукало темними тінями з минулого між добрими і злими вчинками людей»[]. І найголовніше те, що вона «визнає за чоловіком право голови дому і сім’ї» []. Дора спокутувала гріхи Альбінських перед українським родом Цезаревичів і своїм богоугодним життям зняла родове прокляття з роду Альбінських, чого не захотіла, або побоялася Єва. Народжений від цього шлюбу син – українець, правнук Альбінського, врешті-решт примирить ворогуючі родини.

У своєму останньому романі О. Кобилянська «Апостол черні» створила образ ідеального українського священика. Вона завжди прагнула до ідеалу вищої, досконалої людини, яка переважає оточення тонкістю своєї душевної, психологічної організації, висотою духовних запитів і моральних та інтелектуальних якостей.

Когорту таких священиків-патріотів, ідеальних пастирів людських душ, і представляє герой роману О. Кобилянської «Апостол черні» — отець Іван Захарій. О. Захарій, простий і скромний «апостол черні», як сам визначає свою особу, протистоїть численним образам священиків у творчості письменниці, зображених у більш чи менш сатиричному освітленні. О. Кобилянська виводить образ Захарія за рамки суто родинних відносин і показує його насамперед як духовного наставника народних мас, вихователя свідомих громадян. В романі письменниця твердо обстоює необхідність релігії для народу, але нести «Христову науку» в народ, на її думку, має справжній «апостол черні», «апостол любові», який, за словами о. Захарія, «мусить бути і творчим духом моралі, серця і ума. Мусить ним справді наскрізь бути — не фарисействувати в користь особистих, егоїстичних цілей, нижчих від тої «черні», між якою живе і годується» [].

Саме таким справжнім «апостолом черні» й постає в романі образ о. Захарія, який щедро розсіває християнські ідеї, запалює оточення задумами духовного, ідейного піднесення.

О. Кобилянська «змальовує його з симпатією, наділяючи прикметами скромности, простоти, глибокого розуміння психології мас народу та вмінням невимушеного спілкування з людьми» []. Добрий і мудрий душпастир не цурається громади, живе радощами і бідами своїх парафіян, добре знає їх повсякденні турботи, з відкритим щирим серцем і палким Христовим словом заходить в їх убогі хатини, подаючи мудру пораду і практичну допомогу. Отець Захарій був, як говорили про нього, «без лакімства на матеріальні здобутки». Ці здобутки йшли у нього для «бідних, голодних у громаді, на шкільні книжки [] на сирітську касу [] для калік []. Поважний і благородний «апостол любові», ім’я якого люди згадують з пошаною, дбає про моральне виховання своїх парафіян, їх освітній і культурний рівень. Найвищою метою праці та й усього життя цього священика було виховати із своїх покутівців «зразки культури». З відрадою говорить о. Захарій, що люди в його парафії «добрі і не без охоти до просвіти і організації», і непохитно вірить, що зерно, яке засіває в їх душі, мусить колись само зійти. Жертовний, терпеливий і безкорисний, душпастир прагнув виховати нове покоління, яке дорожитиме християнськими ідеалами, житиме чесно, морально: «.викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити і шанувати один одного, триматись з собою, [] і поборювати брехню, хоч би яку дрібненьку» []; а будучи палким патріотом, підносив національну свідомість парафіян, вчив їх «за свою мову і права уступатися», «свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти [...] ще й самим з неї добутки продавати» [].

За своєю Покутівкою, парафіянами о. Захарій бачить Україну, увесь народ, його чесноти і вади. Тож схиляючи молодого Цезаревича до богословських студій, переконує його в потребі натхненних священиків, які мали б чистою євангельською правдою і наукою відроджувати душу українського народу

Досвідчений священик розуміє, що нужда, темнота, а основне — неволя, зоставила український народ далеко позаду інших високорозвинених культурних європейських народів, що мають свою державу, незалежне право на власний автохтонний розвиток, на рідну мову, освіту. Але в той же час він свято вірить, що, хоч довголітня неволя і залишила на душі українського народу важкий карб, проте глибинне осердя тієї душі залишилось незламним, що за зовнішньою покірністю долі, апатичністю й байдужістю українця криється могутній внутрішній потяг до волі. А тому й усвідомлює, що на плечах патріотично настроєної національної інтелігенції лежить надзвичайно відповідальний обов’язок перед своїм народом — сприяти зростанню його самосвідомості, пробудженню його затаєної могутності, творчих сил, розкриттю його великих і глибоких вартостей, щоб він міг піднестися до найвищих висот духовного розвитку і дати якнайкращі плоди в скарбницю загальнолюдської культури й поступу.

Отже, як бачимо, герої роману «Апостол черні» пройшли через випробування, визначені нами три складові частини, які притаманні жанровій природі роману виховання: дитинство, роки навчання і роки мандрів, самовизначення. І хоча вони пережили ці етапи по-різному, все ж таки знайшли своє місце як в житті, так і в суспільстві. А також авторка цілком свідомо підходить до створення ідеального образу українського священика, який мав би неоціненний виховний потенціал і міг би стати зразком для наслідування.