Соціально-екномічний розвиток на початку ХХ ст.

Рубіж ХІХ і ХХ ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 рр. пережила економічну кризу. 1904-1908 рр. – позначені депресією, і лише в 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенціальних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднати сили. Тому вже на початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр’євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенська, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США – саме найбільш “концентрованих” галузях – металургійній, кам’яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об’єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат “Продуголь”, до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії – 90%. Могутній синдикат “Продуголь” фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. протягом першого десятиріччя ХХ ст.. в Україні частка промисловості у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48, 2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну у цей час припадало 20, % усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку ХХ ст.. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися у нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, були змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877-1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь. (В цілому в українських землях поміщики до початку першого російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) досягла 5, 1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80, 5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку ХХ ст. соціальна напруга різко зросла в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку ХХ ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали та уособлювали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого – були своєрідними підсумком дії місцевих чинників.

В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилювали соціальну напругу, вели до загострення соціальних протиріч.

Зміст, форма, стильові зміни у культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов’язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та зкономір6ностями історичного процесу в цілому. Модернізм – це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі ХІХ – ХХ ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з’явилися нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Все це відбувається на фоні глибокої криз класичного європейського світобачення, яке у нових умовах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що проходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непотрібність.

У цей час у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, М.Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальність українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К.Жуков, О.Вербицький, М.Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів – М.Гаврилко, М.Паращук, В.Іщенко, П.Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О.Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать “Ступаючи жінка”, “Жінка, яка зчісується” та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф.Кричевські т ін.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі н мали власної державності, були роз’єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейським країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутового самідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національно самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

На початку ХХ ст. український народ не мав своєї держави. Його землі загальною площею 700 тис. кв2 було переділено між Росією та Австро-Угорщиною. Всього на українських землях проживало 48 млн осіб, зокрема 33 млн українців.

Українські землі, що входили до складу Росії, були об’єднані в три регіони – генерал-губернаторства по 3 губернії* в кожному: Малоросійська (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київська (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). Кожна губернія поділялася на 10–12 повітів*, а ті, своєю чергою, на волості* з кількома селами у кожній.

Губернськими і повітовими центрами були міста, волосними – містечка. Губерніями керували губернатори, яких призначав цар із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, яких обирали зі свого середовища дворяни повіту. На чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади. Окрім цих органів виконавчої влади, у губерніях і повітах створювались виборчі самоврядні установи – земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Втім, їхні функції були обмежені питаннями будівництва та утримання місцевих шляхів, розвитку хліборобства, промисловості, торгівлі, надання населенню медичних послуг, освіти, зв’язку, протипожежного захисту тощо. Діяльність земств контролювалася губернаторами та міністерством внутрішніх справ.

До складу Австро-Угорщини входили три історичні українські регіони: Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Східна Галичина з адміністративним центром у Львові переділялася на 50 повітів, Північна Буковина з центром у Чернівцях – на 10 повітів, Закарпаття з центром Ужгород – на 4 комітати.

У Буковині найвищою посадовою особою був крайовий президент, а в Галичині – намісник. Вони призначалися цісарем і мали широкі повноваження. Їм підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Повітові старости призначали війтів, які очолювали сільські громади. У Львові й Чернівцях діяли крайові сейми, що виконували функції органів місцевого самоврядування. Вони опікувалися проблемами торгівлі, освіти, санітарного стану в населених пунктах тощо.

Переважну більшість населення українських земель складало селянство. У Наддніпрянській Україні в сільській місцевості проживало 84% населення, в західноукраїнських землях – 85%.

Проте, на тлі процесів модернізації постійно зростала кількість міст. Їхнє населення, як і населення невеличких містечок і робітничих селищ, було багатонаціональним.На основі тексту складіть стислі, з двох-трьох речень характеристики, які визначали би місце української промисловості в господарському житті Російської імперії та Австро-Угорської монархії.

Початок ХХ ст. позначився в українських землях розгортанням процесу індустріалізації, що передбачало подальший розвиток великої машинної індустрії та створення нової структури економіки. Найбільш потужно ці процеси розгортались у Наддніпрянській Україні, де частка промисловості в загальному обсязі продукції всього народного господарства становила 48, 3% (у середньому по Російській імперії 40%). Тут працювало понад 8 тис. фабрик, заводів, шахт та інших промислових підприємств, більш ніж 800 тис. робітників.

Унаслідок індустріалізації поступово склалася певна спеціалізація промислових районів: сформувалися три найпотужніші за обсягом промислового виробництва регіони: Правобережжя, що давало 46, 5% всього обсягу, Лівобережжя – 30, 5%, Південь – 23%.

Південь став визначним центром базових галузей економіки: вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної. На початку століття металургійна промисловість поставала у вигляді великих механізованих підприємств – заводів комбінованого типу – з доменними, мартенівськими печами та прокатними цехами, з власною системою вугільних шахт і залізорудних копалень.

Правобережжя залишалося міцним осередком розвитку легкої, харчової про­мисловості. Лівобережна Україна була центром харчової та машинобудівної про­мисловості. З часом і ці осередки промислового виробництва набули загальноро­сійського значення.

Активно розвивалась на той час транспортна система. Зокрема, загальна довжина залізничних колій сягала 8, 5 тис. км і становила п’яту частину всієї мережі Росії. Вони з’єднували промислові центри з морськими портами. Потреби залізниці забезпечували паровозобудівні заводи у Харкові й Луганську. На Миколаївському суднобудівному заводі будувались пароплави, які перевозили вантажі на річкових і морських комунікаціях імперії. На азово-чорноморські порти припадала майже третина товарів, вивезених через європейські порти Росії.

У межах загальноімперської економіки Україна виступала як головна вугільно-металургійна база, найпотужніший виробник цукру та провідний регіон товарного зерна. До Першої світової війни українська промисловість становила 24, 3% загальноімперської, даючи понад 70% продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому.

А от частка українського виробництва в обробній промисловості Російської імперії становила лише 15%. Слабо розвивалися текстильна, хімічна, поліграфічна та ін. галузі легкої промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в українських землях, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і цвяхи у Наддніпрянщину завозили з Росії.

На західноукраїнських землях промисловість розвивалась повільніше. На початку ХХ ст. у Східній Галичині нараховувалося 700 промислових підприємств, де працювало 300 тис. робітників. Найбільш потужно тут розвивався видобуток нафти. У 1900 р. тут видобували понад 325 тис. тон нафти, а через три роки її видобуток зріс у 6 разів, що становило 5% від світового видобутку. Але цісарська влада не заохочувала перероблення нафти на місцях. Вивізне мито на неперероблену нафту було нижчим, ніж на нафтопродукти. Тому на місцях видобутку перероблялася лише третина від загальної кількості сирої нафти, а решта відправлялась для перероблення до Австрії та інших провінцій монархії.

На початку ХХ ст. пожвавився розвиток більшості галузей харчової промисловості, насамперед цукрової, борошномельної, спиртогорілчаної тощо. Працювало п’ять полотняних фабрик, орієнтованих на потреби внутрішнього ринку.

Щорічно в районі Карпат вирубували 10 млн куб. м деревини. Дві третини її у вигляді сировини або напівфабрикатів вивозилися для подальшого перероблення у промислово розвинені райони Австро-Угорщини, а решту переробляли на 100 місцевих невеликих лісопильних заводах (у середньому по 20 робітників).

У краї видобували 64% солі Австро-Угорської монархії. Одначе на неї було введено державну монополію і високу ціну. Внаслідок такої політики західноукраїнське населення потерпало від «соляного голоду», а сіль вивозилася на продаж за кордон. У краї видобували також озокерит (гірський віск) для виготовлення мастил, церковних свічок, ізоляційних матеріалів в електротехніці, буре вугілля, основним споживачем якого була місцева залізниця. У Закарпатті видобували граніт, мармур, вапняк, гончарну та білу вогнетривку глину, що використовувалася для виготовлення фарфорового й фаянсового посуду.

У західні провінції Австро-Угорщини вивозилося з українських земель багато продукції тваринного походження, птахівництва, шкірсировини, масла, жири тощо. Значну частку експорту складала велика рогата худоба. За межі краю щорічно поставлялося 50 тис. голів великої рогатої худоби, 300 тис. голів свиней, значну кількість продукції вівчарства.

Загалом в експортній продукції західноукраїнських земель сировина становила 90%. Водночас західноукраїнські землі були ринком збуту товарів, що виготовлялися за її межами. Із західних провінцій Австро-Угорської монархії до Галичини, Буковини, Закарпаття завозилася дешева фабрично-заводська продукція, яка витісняла з ринку місцеві вироби.

На це був орієнтований і розвиток транспорту. На початку ХХ ст. довжина за­лізничних колій у краї сягала понад 4 тис. км. Проте залізничне будівництво не викликало масштабного розвитку важкої індустрії (як це було в Росії), а лише сприяло пожвавленню виробництва промислової продукції, головно лісопереробної та будівельної. Водночас залізниця розширила можливості Австро-Угорщини у вивезенні із західноукраїнських земель сировини та завезенні в регіон товарів із західних провінцій.

На початку XX ст. визначальним для сільського господарства Наддніпрянської України було зростання товарного, підприємницького виробництва. Найшвидше сільське господарство розвивалося на Півдні, де поміщицькі господарства перейшли на вдосконалену техніку і механізація охоплювала дедалі більше виробничих процесів у хліборобстві. Цьому сприяв розвиток виробництва вітчизняної сільгосптехніки. Поступово зростала кількість парових молотарок, жаток, сівалок, віялок, культиваторів, парових двигунів. Розширювались орні землі та посіви. Прогрес у рослинництві характеризувався переходом до багатопільної системи рільництва, розширенням площ озимини, застосуванням сівозмін із посівами кормових культур і травосіяння, використанням мінеральних добрив. Одначе такі нововведення не набули масового характеру. Головною системою рільництва залишалося трипілля, а в степовій частині зберігався переліг.

У цілому раціонально та інтенсивно розвивалася лише незначна частина гос­подарств – підприємницьких поміщицьких і селянських (близько 39, 4% від загальної кількості господарств).

На Правобережжі та Лівобережжі України зміни відбувалися з розширенням посівів цукрового буряку. З використанням тогочасної сільськогосподарської техніки тут господарювала невелика кількість селянських господарств. Наприклад, на Лівобережжі 40% плугів іще були дерев’яними.

Провідним напрямом у розвитку сільського господарства було вирощування зернових культур, під які відводилося понад 90% усіх посівних площ. Україна була основним регіоном Російської імперії, де вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, гречку. На початку ХХ ст. вона забезпечувала 22% збору хліба імперії. Під технічні культури відводилося лише 3, 8% посівних площ, під овочі й картоплю – 3, 8%, решта йшла під кормові та інші культури. Серед технічних культур перше місце посідав цукровий буряк. У 1900 р. 78% площ, зайнятих цією культурою, були в Наддніпрянщині й давали 82% валового збору цієї культури в Росії. Важливими технічними культурами Наддніпрянщини були льон і тютюн. Вирощували багато картоплі, яка посіла важливе місце в харчуванні, стала сировиною для промислового ґуральництва, виробництва крохмалю. З 1870 по 1900 рр. посіви картоплі збільшилися майже втричі.

У цілому товарність сільського господарства підросійських земель залишалася низькою і дорівнювала лише третині валової продукції Наддніпрянщини. Причинами були екстенсивний розвиток сільського господарства, низький технічний рівень, перевага зернових культур над іншими, що виснажувало українські ґрунти. Крім того, більшість поміщицьких господарств, не маючи коштів, засобів, досвіду, вели господарство у формі відробітків* (праця за гроші зі своїм реманентом, за борг або проценти з боргу, за землю і житло, за право пасти худобу на полях поміщика тощо) чи брали землю в оренду. Якщо ж урахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку ХХ ст. в аграрному секторі переважало найбідніше селянство, нездатне до запровадження якісних змін у веденні господарства.

На західноукраїнських землях сільське господарство домінувало в економіці краю (понад 2/3 валової продукції). Багатогалузеве сільське господарство було орієнтовано на внутрішній та зовнішній ринки. На початку ХХ ст. його товарність зростала. У торговому балансі господарств провідна роль відводилась рослинництву, паралельно з ним успішно розвивалось і тваринництво.

У структурі посівів провідним напрямом було вирощування зернових культур (майже 60% усіх посівних площ). У Східній Галичині переважав вівсяно-житній, а в Закарпатті та Північній Буковині домінував вівсяно-кукурудзяний напрям. Щодо пшениці, то вона посідала третє місце у посівній площі краю. Врожайність зернових була вищою, ніж у Наддніпрянщині, і сягала 10 ц/га. Водночас у краї відчувався дефіцит зерна. Населення західноукраїнських земель споживало хліба удвічі менше, ніж у Наддніпрянщині, та покривало нестачу товарного хліба імпортом. Під технічні культури (коноплі, льон, тютюн, цукровий буряк, хміль) відводилося лише 1% усіх посівних площ.

Водночас у цьому регіоні селяни відчували гострий дефіцит орної землі, оскільки зберігалося поміщицьке землеволодіння (40% усіх орних земель краю).

Потужно розвивалось у краї тваринництво. Окремі селяни виставляли на продаж до сотні голів рогатої худоби, коней, овець, свиней.

Початок XX ст. відзначився глибокою світовою економічною кризою (1900–1903 рр.), яка вплинула і на українські землі. Найбільшої гостроти криза набула у важкій промисловості, зокрема в залізорудній і металургійній. У Криворіжжі в 1902 р. з 79 рудень діяла лише 41. У 1903 р. на півдні Наддніпрянщини із 56 доменних печей працювало лише 23. Випуск паровозів у Луганську та Харкові скоротився на третину. Криза зачепила легку й харчову промисловість. Склади цукрових заводів були переповнені нереалізованою продукцією.

Значна кількість підприємств згорнули свою діяльність, а отже, почало стрімко зростати безробіття. Зокрема, на 1903 р. у гірничій промисловості було звільнено третину робітників. Всього ж у Наддніпрянщині безробітними стало понад 100 тис. робітників. У Харкові кількість безробітних сягала16 тис., у Катеринославі – 15 тис., у Донбасі звільнили кожного п’ятого. Розмір платні скоротився на 15–20%, тривалість робочого дня зросла до 12–16 годин.

Водночас економічна криза стала каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону, що, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусило буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднати сили. Вона супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням великих, тобто, значно посилилася концентрація виробництва, сягаючи великих, навіть порівняно із західноєвропейськими країнами, розмірів. За рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Наддніпрянська Україна вийшла на початку ХХ ст. на одне з перших місць у світі.

Найбільшого рівня концентрація промислового виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Катеринослав, Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Юзівка, Одеса.

Великі підприємства зазвичай не належали одній особі, а були акціонерними товариствами*, де капітал переділявся на паї (акції), і власники паїв (акціонери) відповідали за справи акціонерного товариства та отримували частку прибутку відповідно до свого паю. Тільки за 1905 р. в Україні було створено 285 акціонерних товариств, не було жодного великого металургійного заводу, який не входив би в акціонерну компанію.

Внаслідок посилення концентрації промисловості в деяких галузях виникають компанії (великі підприємства), фірми чи об’єднання (спілки), що посідають монопольне становище, контролюючи значну частину виробництва і збуту певного виду продукції. Можливість істотно впливати на ринкові ціни та обсяги пропозиції товарів забезпечувала таким компаніям високі прибутки.

Першою монополією, що виникла в Наддніпрянській Україні ще 1893 р., був синдикат цукрової промисловості. Він об’єднав 203 з 224 цукрових заводів, що на­лежали родинам Бобринських, Браницьких, Бродських, Потоцьких, Терещенків, Харитоненків, Ярошинських, і виробляв 1, 2 млн т цукру щорічно (друге місце у світі після Німеччини).

Процес монополізації набув масштабності на початку ХХ ст., коли виникли такі могутні синдикати, як «Продамет» (1902 р.), «Продвагон» (1904 р.), «Продвугілля» (1904 р.) та ін. Це були досить могутні об’єднання. Наприклад, синдикат «Продвугілля», до якого входило 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Загалом в Україні діяли 30 синдикатів, які мали 60? 80% збуту галузевої продукції.

1На західноукраїнських землях виникали фінансово-кредитні монополії: «Галицько-Карпатське товариство», «Галіція», «Мундус», «Сольва», які вкладали гроші у розвиток нафтової, хімічної, деревообробної промисловості.

Поява монополій у цілому неоднозначно впливала на виробництво й соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, монополії, якщо й не усували циклічних промислових криз, то все ж значно пом’якшували їхню руйнівну дію. З іншого боку, їхні власники, контролюючи значну частину виробництва в тій чи тій галузі, з метою підвищення цін на свою продукцію часто штучно підтримували в країні нестачу фабрично-заводських виробів, вугілля тощо. Приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресові, звужували сферу регулятивної дії ринкових відносин.