Русь в цивілізаційному контексті. Візантійські та європейські впливи на формування державності у слов’ян.

Лекція 2. Київська Русь – перша держава східних слов’ян

1. Русь в цивілізаційному контексті. Візантійські та європейські впливи на формування державності у слов’ян.

2. Хронологія розвитку держави.

3. Люди і суспільство Русі.

4. Русь і Степ.

Русь в цивілізаційному контексті. Візантійські та європейські впливи на формування державності у слов’ян.

Говорячи про Київську Русь та її значення для історії України, перш за все слід розуміти, що безпосередню пряму спадкоємність між державою ІХ-ХІІІ ст. та сучасною українською державою навряд чи вдасться простежити. Можна говорити лише про велику слов’янську державу, громадянами якої були представники слов’янських та неслов’янських племен, чиї нащадки згодом оформились як декілька етносів, а ці етноси, в свою чергу, сформували декілька сучасних європейських націй та держав. На важливість Київської Русі у своїй історії, окрім українців, безумовно мають зважати росіяни, білоруси, литовці, фінно-угорські та північнокавказькі народи сучасної Російської Федерації, певною мірою кримські татари. Проте жоден з цих народів, націй, держав не має «виключного права» на спадок Русі, оскільки вона існувала не як національна держава, а як об’єднання самостійних князівств, що мали водночас і спільні, і відмінні риси. Крім того, Русь не була відокремленою від інших держав, а формувалась та розвивалась в широкому історичному контексті, зазнаючи впливів з боку сусідів і в свою чергу впливаючи на них.

Отже, для історії України Київська Русь є тим цивілізаційним простором, у якому східнослов’янські племена вперше вийшли на арену політичної історії. проте сформувались ці племена значно раніше, і протягом дуже тривалого часу свого становлення вони були включені в різні політичні та культурні процеси. Так, вже в першій половині І тис. н.е., коли на території майбутньої України безумовно існувало слов’янське населення, засвідчене не лише археологічними пам’ятками, а й писемними джерелами, це населення брало участь в процесі Великого розселення слов’ян, яке, в свою чергу, було частиною Великого переселення народів, а воно було викликане (чи спричинило – науковці досі не визначились) процесом розпаду Римської імперії.

Цей процес, який був водночас «варваризацією Риму» та «романізацією варварів», тривав протягом IІІ-VI ст. н.е. Сутністю цього процесу було поступове проникнення в римську цивілізацію її сусідів-варварів, спочатку в якості полонених-рабів, згодом – в якості союзників та завойовників. Вироби римських ремісників, монети та зброя Риму активно поширювались по всій Європі, у тому числі й на теренах Східної Європи. Разом з предметами матеріальної культури поширювались наукові знання, соціальні навички, державні та правові поняття, а також християнська релігія. Завдяки цьому у різноманітних племен, що стануть предками майбутніх європейських етносів, а згодом і державних націй, виникали спільні цінності та уявлення, що й лягли згодом в основу європейської цивілізації.

Через територію розселення слов’янських племен в І тис. до н.е. – першій половині І тис. н.е. проходив головний шлях міграцій народів, які просувались зі сходу на захід. Так, ще до нашої ери на цих землях панували скіфи, а згодом сармати. В перші століття нашої ери територією слов’ян пройшли готи й гуни. Саме з цього часу слов’яни в тісному сусідстві з германцями беруть участь в Великому переселенні народів, стикаючись з Римом, і саме завдяки цьому стають відомими в історичних джерелах. Історичні венеди ІІ ст. н.е. – перший з слов’янських племінних союзів, що описаний римськими істориками. Протягом II-IV ст. германський фактор в розвитку східних слов’ян був значним. Міграція готів зі Скандинавії через Північно-Східну Польщу та Україну в Приазов'я тривала з кінця II до кінця IV ст. н.е. В цей час готи проживали на території Волині та Східного Поділля поруч із слов’янами. Утворивши могутній племінний союз, до якого входили германські, слов’янські, балтські та інші племена на величезній території від Приазов'я, Криму й Подніпров'я до Дунаю й Вісли, готи включили слов’ян в орбіту Римської держави, так званий «лімес» - пограниччя, де поширювався провінційний варіант античної цивілізації. На території України населення цієї спільноти відоме під назвою Черняхівської археологічної культури, стосовно якої більшість дослідників дотримуються думки, що вона пов’язана з фактом існування так званої держави Германаріха. Є навіть гіпотеза, що столиця цієї держави – місто Данапарштадт (місто на Дніпрі) знаходилось неподалік від сучасного Києва.

Ці контакти не минули безслідно. Так, спільні для всіх слов’ян слова, що позначають релігійні поняття, такі як «бог», «рай» - скіфо-сарматського походження, а основоположні для того часу технологічні назви, такі як «дах», «плуг» - германські. Звичайно, не можна беззаперечно стверджувати, що слова запозичувались разом з досягненнями матеріальної та духовної культури, однак сама наявність спільної лексики свідчить про тісні соціально-культурні контакти. Разом із лексикою запозичувались технічні навички, принципи соціальної організації, правові поняття, надбання духовної культури.

В той же час поглиблюється відмінність між Західною та Східною частинами Римської імперії. Ще з середини IV ст. н.е. політичний центр Римської імперії переноситься з Апеннін на Босфор. Втрачаючи контроль над завойованими варварами західними провінціями, римляни все більше уваги приділяють Балканам і Малій Азії. Центром римського світу поступово стає Константинополь, а спадкоємицею римської величі – Візантія. Витримуючи безперервний натиск персів, арабів, гунів, слов’ян, болгар, переживаючи внутрішні політичні кризи, Візантійська імперія все ж змогла зберегти політичний контроль над східною частиною римської території та побудувати на основі античного спадку та християнської релігії прекрасну культуру.

Перше вторгнення слов’ян на територію Візантії – Балкани – прийшлося на той час, воли Візантійська імперія простягалась від узбережжя Тибру до західних схилів Кавказу, її північний кордон пролягав через Крим, вздовж Дунаю та Альп. Їй належала частина Іспанії, Північна Африка й більша частина Єгипту, нинішні Ізраїль, Ліван та Сирія. Це дійсно була світова держава. За рівнем культури її столиця Константинополь була одним з перших міст світу, поступаючись хіба що Каїру та Багдаду. Згодом, в Х-ХІ ст., коли Київська Русь виходить на міжнародну арену, Візантія вже трохи втратила свою велич, однак продовжувала випромінювати культурний вплив на довколишні країни та народи. Собор святої Софії був на той час найбільшою у світі спорудою. Краса й пишність богослужіння були спеціально розроблені так, щоб вразити й приголомшити гостей із варварських країв, у тому числі й слов’янських князів. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у Венеції, в норманських церквах Палермо були наслідуванням візантійського мистецтва.

Візантія була досконало організованою державою, якою керував розгалужений адміністративний апарат чиновників. Верхівкою цієї системи управління був сам імператор, особа священна, оточена складним придворним церемоніалом поклоніння. Такий стан речей підтримувався церквою, яка посідала своє місце в ієрархічній системі управління та не претендувала на політичну владу в державі. В той же час ця система була дуже гнучкою, енергійна й розумна людина могла зробити блискучу кар’єру, аж до посади імператора включно. Ефективність цієї системи управління забезпечувала якісна освіта, яку надавали різні за типами навчальні заклади – від початкових шкіл до академій. Освіта була обов’язковою для всіх знатних і заможних громадян, але доступною і для здібних вихідців із низів суспільства. Змістом освіти була антична філософія та природничі науки, історія, богослов’я та музика. Від часів античності візантійці зберегли антропоцентризм та естетизм своєї культури, а християнство додало до неї глибокий гуманізм та індивідуалізм, закорінений в любові до ближнього.

Краса і пишність візантійської культури, заможність візантійських міст, могутність візантійської армії були предметом захоплення й заздрості для довколишніх народів та держав. Хоча античний світ в цілому поступово хилився до занепаду, його інерції розвитку та попередніх досягнень цілком вистачало, щоб випромінювати світло мудрості й краси довкола себе. Так само, як і для Риму, для Візантії сусіди були водночас ворогами, які весь час нападали та грабували її територію, і в той же час об’єктом місіонерської діяльності в сфері поширення християнства, освіти та культури. Візантійці намагались поширити свій вплив якомога далі, а для цього перш за все охрестити войовничих сусідів.

Одними з найбільш «проблемних» сусідів для Візантії були протягом всього часу її існування були болгари і слов’яни. На цей час слов’янські етноси широко розселились на території Центральної та Східної Європи. Протягом V – VII ст. н.е. відбувається активне розселення слов’ян, у тому числі й на ті землі, що належали Візантії. Внаслідок цього слов’яни потрапляють під пильну увагу Візантії, включаючись в її політичне, економічне та культурне життя та зазнаючи з її боку наполегливого місіонерського впливу. Внаслідок цього протягом V-XI ст. можна стверджувати, що візантійський фактор у формуванні форм державності й головних елементів світогляду у слов’ян був вирішальним, звичайно, на основі їхніх власних етнічних традицій.

Вважаючи себе спадкоємицею Великої Римської імперії, Візантія претендувала на світове панування, візантійський імператор мав шануватись як правитель всього цивілізованого, тобто християнського світу, відповідно інші володарі по відношенню до нього стояли в певних ієрархічно-родинних зв’язках: так, германський імператор вважався братом, болгарський цар – сином, київський князь – племінником. Отже, становлення будь-якої держави, у тому числі й Київської Русі, в культурному просторі візантійського впливу передбачало водночас наслідування візантійських зразків та боротьбу за духовну й політичну незалежність від Візантії. Так, болгарський цар Симеон в Х ст. та сербський князь Стефан Душан в XIV ст. титулували себе імператорами. Мрії про захоплення імператорського престолу поєднувались із мріями про створення власного патріархату. Цього змогли домогтись болгарські та сербські правителі. Русь часів Ярослава Мудрого також іде цим шляхом, обираючи власного митрополита без згоди Константинополя (це, як правило, було першим кроком для проголошення власного патріархату). В цьому ж контексті було карбування власних золотих монет – на це мав право лише імператор, і карбувати золоті монети наважувався лише той, хто кидав виклик його могутності. Знов-таки, це робили болгари, серби та русичі – Володимир Великий першим на Русі почав карбувати золоті монети, на яких був зображений він сам в імператорських шатах. Престижним також було укласти династичний шлюб з представниками візантійської імператорської родини. Так, часто візантійські принцеси були болгарськими царицями, відомо про одруження Володимира Великого на сестрі імператора та його онука Всеволода Ярославича на принцесі з роду Мономахів. Розбудовуючи свою столицю, слов’янські правителі намагались наслідувати Константинополь: певні риси цього міста відрізняли болгарський Преслав та Київ часів Ярослава Мудрого.

Моментом цивілізаційного вибору для частини слов’янських племен стала християнізація їх Візантією. Це відбувалось в контексті боротьби за політичний та культурний вплив між Східною та Західною церквами, і прийняття християнства східного зразка сербами, болгарами та русичами сформувала значною мірою їх культурний світ та водночас відштовхнула їх від західноєвропейських процесів. Вплив Європи тут з’явиться значно пізніше, вже в часи Ренесансу. Наслідки цього помітні й сьогодні.

Боротьба між Візантією та Римом за душі балканських слов’ян тривала протягом VIII-IX ст. і в цілому переможцями вийшли візантійці. Хоча серби вперше були хрещені римськими місіонерами, однак згодом прийняли християнство заново вже з Візантії. Єдиними прибічниками західного християнства на Балканах залишились Хорватія і Далмація. Східне християнство прийняли серби, македонці, болгари, згодом русичі. В той же час релігійна місія Константинополя в Моравії (сьогоднішня Чехія) та Паннонії (сьогоднішня Угорщина) зазнали поразки, там перемогло християнство західного напрямку. Тож на момент хрещення Русі князем Володимиром практично всі слов’янські народи вже визначились із своєю релігійною приналежністю. Так само, як Візантія, активно здійснювала місіонерську діяльність західна Римська церква. В Х ст. більшість європейських народів вже були християнізовані: Англія, Німеччина, Чехія, Польща. Хоча залишались ще нехрещеними Скандинавія, Ісландія, Фінляндія, Пруссія, Литва.

Отже, протягом VI-XI ст. слов’яни зазнавали могутнього політичного й культурного впливу з боку Візантії. Цей вплив можна умовно поділити на декілька етапів. В перші століття свого співіснування слов’яни й візантійці воюють, в ході цих війн слов’яни частково осідають на візантійських територіях, асимілюючись повністю, частково потрапляють в коло політичного та цивілізаційного впливу Візантії, запозичуючи в неї здобутки соціальної, матеріальної та духовної культури. На наступному етапі відбувається консолідація й оформлення слов’янських племен в держави, причому ці держави повторюють візантійські зразки в галузі адміністрування, юриспруденції, військової справи, культури тощо. Володарі цих держав так чи інакше зав’язані на Константинополь – або вони воюють з ним, або виступають союзниками, але їм не уникнути торгівлі та дипломатії в візантійському напрямку. Так, всі перші князі Русі від Аскольда до Володимира ходять походами на Візантію, укладають з нею угоди, торгують та запозичують культурні цінності. Як правило, саме в цей час відбувається хрещення – для Русі цей момент настав у 988 р. І, нарешті, на третьому етапі зміцнілі слов’янські держави намагаються наслідувати Візантію та посісти її місце у світі. Їхні володарі претендують на титул імператора, розбудовують свої столиці за візантійським зразком, укладають династичні шлюби з представниками імператорської родини, намагаються утвердити свою самостійність в політиці та культурі. Саме в цей час культурний вплив Візантії наймогутніший. Для Русі цей період відзначений правлінням Ярослава Мудрого – Володимира Мономаха.

Водночас землі східних слов’ян зазнають іншого впливу – розпочинається експансія скандинавських воїнів-вікінгів на землі Європи. Розпочавши свої загарбницькі морські походи з земель Англії наприкінці VIII ст., в ІХ вони тероризують Францію, Португалію, Балеарські острови, міста Італії. В середині ІХ ст. вони завоювали значну частину англійських земель і встановили там своє правління. Протягом 150 років боротьба вікінгів з англосаксами була основним змістом англійської історії. на початку Х ст. вони завоювали північні французькі землі, заснувавши Нормандію. Вони панували в Ірландії, Сицилії, Ісландії, є свідчення, що допливали навіть до Північної Америки. Протягом ІХ – ХІ ст. вони займаються як військовими завоюваннями, так і міжнародною торгівлею, і одним з найзручніших та найвигідніших шляхів цієї торгівлі виявляється «шлях із варяг в греки», тобто із Балтійського моря в Чорне по річкам Двіні й Дніпру. В центрі цього шляху опиняється Київ, а його вихідним пунктом – Новгород. Сьогодні продовжуються суперечки істориків стосовно ролі вікінгів (ще їх називали норманами або варягами) у заснуванні державності Русі, проте їх присутність тут протягом ІХ-Х ст. незаперечна. Скоріше за все, варяги виступили своєрідним «каталізатором», підштовхнувши до завершення процеси об’єднання східнослов’янських племен та визначивши Київ як столичне місто. Примусово об’єднавши довкола Києва найближчі племена, варяги зробили його найсильнішим та визначили його перемогу у змаганні за роль центру майбутньої держави. Згодом цей процес продовжувався під керівництвом слов’янських князів вже без участі скандинавських воїнів.