Економічні межі кредиту

межі кредиту набувають суто економічного змісту, оскільки вони формуються під впливом економічних інтересів (попиту) юридичних і фізичних осіб – суб’єктів грошового ринку. Говорити ще про якісь неекономічні аспекти цієї проблеми – часові чи просторові, на наш погляд, немає достатніх підстав.
Разом з тим сама економічна межа може розглядатися в кількох аспектах:
- залежно від певного рівня економічної системи – як мік-роекономічна і макроекономічна межі кредиту;
- залежно від призначення можна говорити про кількісну і якісну межі кредиту.
Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників – юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників:
* динаміки ринкової ставки позичкового процента;
* характеру коливання потреби позичальника в основному й оборотному капіталі;
* стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання;
* ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.
Перший із цих чинників – динаміка процентної ставки – спільний для всіх мікроекономічних суб’єктів кредитного ринку, однаково впливає на попит на позички кожного з них. Решта чинників у кожного позичальника може істотно різнитися як за їх набором, так і за потужністю дії. Зокрема, в одних підприємств у даний момент попит на позички може спричинюватися сезонним зростанням виробничих затрат (сільське господарство) чи сезонним накопиченням товарних запасів (оптова торгівля), а в інших – у цей час сезонних запасів чи затрат немає, зате реалізуються великі інвестиційні проекти, для фінансування яких вони потребують довгострокових позичок.

Мікроекономічна межа кредиту потенційно існує у кожного економічного суб’єкта, проте реально вона виявляється тільки тоді, коли він звертається на грошовий ринок за позичкою. Тому скільки є в даний момент позичальників, стільки існує індивідуальних мікромеж кредиту. Всю сукупність їх можна розглядати як одну макроекономічну межу кредиту, яка визначає об’єктивний обсяг кредитних вкладень у народне господарство в цілому. Проте макроекономічна межа кредиту є не простою механічною сумою багатьох мікромеж, а має відносну самодостатність і формується під впливом додаткових загальноекономічних чинників, таких як:
- обсяги і темпи зростання ВВП;
- структура і рівень розвитку фінансової системи і стан державних фінансів;
- цілі і методи державної грошово-кредитної політики;
- розвиток ринкових відносин тощо.

Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об’єктивної потреби в ньому відіграє грошово-кредитна політика. Передусім вона активно впливає на динаміку процентної ставки, під тиском якої, як зазначалося на початку цього розділу, перебуває реальний попит на кредит. По-друге, грошово-кредитна політика центрального банку визначає динаміку маси грошей в обороті, на базі якої формуються кредитні ресурси банківської системи, її здатність задовольнити зростаючий попит на позичковий капітал.

Поняття макроекономічної межі кредиту – суто абстрактне. Тому кількісно визначити її обсяг та використати для організації кредитування як обмежувальний чинник практично неможливо. Дати оцінку того, наскільки ця межа на практиці дотримується, можна лише за деякими опосередкованими показниками чи процесами, які розглядаються як критерії такого дотримання. Це – динаміка і рівень ставки позичкового процента; рівень і динаміка інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягу ВВП та до обсягу всього капіталу, що є в розпорядженні економічних суб’єктів; співвідношення між темпами зростання банківського кредитування господарюючих суб’єктів та ВВП та ін.
Найбільш універсальним із цих критеріїв дотримання макроекономічної межі кредиту є динаміка та рівень позичкового процента. Проте тією мірою, якою він піддається регулюючому впливу центрального банку з монетарних та інших “некредит-них” міркувань, цей показник може не досить точно виражати дотримання межі кредиту (більш детально про цей критерій ішлося на початку цього розділу).
Рівень та динаміка інфляції теж певною мірою характеризують дотримання межі кредиту – їх зростання повинно свідчити про перевищення межі кредиту, а зниження – про стискування кредитування до об’єктивної межі. Проте показник інфляції може бути проявом і інших, некредитних, процесів, таких як зміна затратності і структури виробництва, зміна дефіцитності бюджету та ін. Тому він є менш достовірним критерієм дотримання межі кредиту, ніж показник рівня та динаміки процента. Особливо ненадійним цей показник є за умов недокредитування економіки, коли центральний банк своїми монетарними заходами знижує інфляцію до невисокого рівня, а процент залишається надто високим.