Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні терміни і поняття 2 страница. Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України






Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, чєрєз мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала про­блема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військо­вополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і онов­лення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й осо­бливо машинізації був вкрай низький. Одночасно припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попе­редніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основноЇ тяглової сили на селі - робочих коней, які реквізовувалися у се­лян і поміщиків для потреб армії.

Найбільше від дії цих основних факторів постраждало земле­робство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21, 3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183, 8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8, 8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову по­літику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту, село притримувало.

З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матері­альне становище міського населення, особливо робітників, які іс­нували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіно­чої і дитячої праці, необгрунтоване штрафування обумовили зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916р. 54, 8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38, 5%. На різке падіння життєвого рів­ня, політичне безправ'я українські робітники відповідали розгор­танням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транс­портної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропа­ганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихи­льників серед різних верств суспільства.

В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став ви­разником інтересів капіталістів і поміщиків. Йому почали про­тистояти на місцях ради робітників і селян різної політичної орієнтації. Зокрема, в Україні було організовано Центральну ра­ду, яка поряд з вирішенням соціально-економічних проблем до­бивалася української автономії в складі федеративної Російської республіки. В ході здійснення національно-державницьких за­вдань їй вдалося, незважаючи на протидію Тимчасового уряду, добитися від нього в липні 1917 р. визнання її виконавчого ор­гану — Генерального секретаріату найвищим крайовим органом управління в Україні. Цей еволюційний шлях творення україн­ської державності перервав більшовицький переворот у жовтні 1917р., який усунув від влади Тимчасовий уряд і тим самим поставив країну на грань громадянської війни. Бажаючи за­хистити український народ від її страхіть, Центральна рада своїм Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі Російської фе­дерації. Цим же Універсалом передбачалася ґрунтовна програма соціально-економічних перетворень. Право приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетські та церковні землі» — скасовувалося. Вся земля визнава­лася власністю всього трудового народу й передавалася.йому без викупу. На території республіки установлювався на всіх підприємствах восьмигодинний робочий день. Для «доброго впорядкування виробництва, рівномірного розподілення проду­ктів споживання і кращої організації праці» Центральна Рада приписувала Генеральному секретареві праці разом представ­ництвом від робітничого класу встановити державний контроль над продукцією України. Зазначалося, що в УНР забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, дру­ку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.

Такі положення Універсалу і конкретні можливі кроки з їх­нього впровадження в життя вибивали грунт з-під ніг більшови­цької партії, яка претендувала на монополію у вирішенні соці­ально-економічних проблем. З метою встановлення свого конт­ролю над Україною більшовики інспірували скликання в Києві в грудні 1917р. 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад для переобрання Центральної Ради і українського уряду — Генерального секрета­ріату. Не вирішивши цього питання на свою користь, більшови­цькі делегати переїхали до Харкова, де, об'єднавшись з делега­тами місцевих рад Донецького і Криворізького басейну, провели з'їзд.(11—12 грудня) регіонального значення, який оголосив УНР " радянською державою. Було обрано її вищий керівний орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), який сформував радян­ський уряд — Народний Секретаріат. Згідно з дорученням з'їзду ЦВК мав негайно поширити на територію України всі декрети і розпорядження РСФРР, що мають загальне значення, а саме: про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про повну демобілізацію армії.

Двовладдя, що встановилося в Україні, призвело до розподілу її території на дві частини; більша з них підпорядковувалася Цен­тральній Раді, менша — креатурі Москви — українському ЦВК. Останній 17 грудня 1917 р. опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. В результаті між двома слабкими державними утвореннями розпочалася запекла братовбивча війна, яка завершилася перемогою УНР, при прямій воєнній, матеріальній і фінансовій підтримці Російської Федерації. Не останню роль у поразці УНР доби Центральної Ради відіграла її внутрішня слабкість внаслідок грубих помилок у проведенні со­ціально-економічної, воєнно-політичної, дипломатичної політи­ки. Скасування приватної власності на землю залишилося на па­пері через відсутність ефективного механізму його реалізації. Своїм зволіканням у вирішенні земельного і робітничого питання Центральна Рада різко звузила свою соціальну базу. Трагічним для УНР стало запрошення німецько-австрійських військ для спі­льних дій проти військ радянського уряду. Союзники-окупанти здійснювали. в Україні загарбницьку військово-економічну полі­тику, яка повинна була забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сиро­вині. Вона переслідувала також і більш далекосяжну мету—на­завжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її в такому етані. Про це з відкритим цинізмом писав А. Шмідт, один із співробітників командуючого Східним фрон­том Гофмана в газеті “Німецька політика”: «Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвинутої промисловос­ті центральних держав». Однак слабкий державний апарат УНР не забезпечував збір і відправляння в країни німецько-австрій­ського блоку продовольства та цінної промислової сировини, не міг стримати національно-визвольний рух народних мас проти нових окупантів. Виходячи з цього, останні організували палацо­вий переворот і передали державну владу гетьману Скоропадсь­кому. У внутрішній політиці він стояв на твердих державницьких позиціях. Виступаючи проти анархії, економічної розрухи, без­робіття, загрози голоду, він обіцяв «негайно збудувати таку Дер­жавну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, за­кон і можливість творчої праці». Як прибічник правих поглядів, він виступав за відновлення в повній мірі права приватної влас­ності — як фундаменту культури і цивілізації. Відновлювалася також повна свобода по укладенню купчих з купівлі-продажу землі. В земельному питанні Скоропадський прийняв сторону крупних землевласників. Для наділення земельними ділянками малоземе­льних хліборобів допускалося відчуження земель від великих зе­млевласників за дійсною їх вартістю. Такі новації гетьмана не сприяли зростанню кількості його прихильників серед селянства. Робітничому класу обіцялося тверде забезпечення його прав.

У зовнішній політиці гетьман Скоропадський продовжив лі­нію Центральної Ради. Його правління позначилося ще більшими.поступками на користь німецько-австрійських окупантів. Нові економічні договори, укладені між гетьманським урядом і Німеч­чиною та Австро-Угорщиною, значно розширювали масштаби пограбування України. Так, згідно з економічним договором (від 10 вересня 1918р.) на 1918/19 господарський рік гетьманський уряд надавав право вивезти мяса худоби до 11 млн пудів, а та­кож овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 46 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м'ясних товарів (за мі­сяць), 2, 5 млн пудів цукру.

Восени 1918 р. німецько-австрійська окупація України зазнала краху, а з нею і гетьманський режим. За листопад — грудень 1918р. пряма спадкоємниця Центральної Ради — Директорія відновила контроль УНР над значною територією України. Порівняно з попереднім періодом її соціально-економічна політика бу­ла більше поміркованою. Директорія, декларувала свою відда­ність інтересам селян і робітників, але конкретних кроків для поліпшення їх становища майже не зробила. Маєтки великих зе­млевласників підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Місцева адміністрація силою придушу­вала робітничі страйки, забороняла Профспілки. Зовнішня політи­ка була переорієнтована на країни Антанти, проте здійснювалася дуже непослідовно. За надання допомоги нові союзники зажада­ли від Директорії таких поступок на свою користь, які фактично зводили нанівець суверенітет України. Так, згідно з пунктом 5 воєнної угоди між Францією і Директорією «уся фінансова, тор­гова, промислова і воєнна політика України протягом п'яти ро­ків, з дня підписання договору, ведеться під безпосереднім конт­ролем представників французького уряду».

Під тиском переважаючих сил Червоної Армії та внутрішньої слабкості УНР доби Директорії припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська дер­жава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики в жовтні 1917р. в Росії. В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми по заміні ринкової економіки безтовар­ним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують із одно центру. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації не тільки крупної, але й середньої і навіть дрібної промисловості. Комплекс цих заходів одержав назву політики «воєнного комунізму» її важливою складовою частиною була продовольча розкладка. Вона і прямий продукто­обмін обумовили згортання вільної торгівлі й натуралізацію гос­подарських відносин.

В ході формування нової організаційної структури управління економікою Російської Федерації в грудні 1917 р. була створена Вища рада народного господарства (ВРНГ). Паралельно на міс­цях створювалися обласні (губернські) і районні ради народного господарства (раднаргоспи), якими керувала ВРНГ. Їх діяльність контролювалася відповідною Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів.

На ВРНГ були покладені функції з організації всього народно­го господарства і фінансів, вироблення загальних норм регулю­вання економічного життя країни, об'єднання і погодження дія­льності місцевих РНГ і економічних наркоматів. Після створення Ради робітничої і селянської оборони (згодом Ради праці й оборони) ВРНГ став органом керівництва тільки промисловості, капітальним будівництвом і автомобільним транспортом. З завер­шенням масової націоналізації ВРНГ почала керувати підпри­ємствами, що перейшли у власність держави. Для цього було пе­ребудовано її апарат: поряд з виробничими відділами функціону­вали главки і центри, які й здійснювали керівництво підприємст­вами. Вони керували не тільки крупними, але й дрібними підприємствами. Місцеві ж раднаргоспи керували найдрібнішими підприємствами. Така система управління одержала назву «главкізму» і була заходом вимушеним. Завдяки крайній центра­лізації управління вдалося раціонально розподіляти " обмежені економічні ресурси, і зберегти в умовах розрухи промисловість.

В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комуніз­му» почався з відновленням радянської влади на початку 1919 р. Враховуючи місцеві умови, її заходи впроваджували помірними темпами. 11 січня 1919р. радянський уряд України видав декрет про порядок націоналізації підприємств. Керівництво цим проце­сом здійснювали Укрраднаргосп та його главки — Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. За короткий строк були націоналізова­ні підприємства провідних галузей промисловості й транспорту: металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової, легкої тощо. Зокрема, тільки в цукровій промисловості було одержавлено по­над 200 заводів, на яких працювали більш як 100 тис. робітників.

Одночасно з націоналізацією промисловості вирішувалася і продовольча проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку, її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71, 5 млн пудів хліба (проти 10, 5 млн пудів у 1919 р.).

У мирних умовах вирішення продовольчої проблеми на основі збереження нееквівалентного обміну між містом і селом було неможливим. За свій хліб та інші продовольчі товари і сировину селяни вимагали не знецінені радянські гроші, а предмети широ­кого вжитку, сільськогосподарську техніку і реманент. Задоволь­нити цей попит було несила майже повністю одержавленій, зруй­нованій і керованій збюрокраченим апаратом промисловості.

На кінець громадянської війни стало ясно, що воєнний кому­нізм як політика і як тип господарської системи себе не виправ­дав. Соціалістична «держава - фабрика», являючи собою продукт матеріалізації ленінських схем побудови комунізму в трактовці радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тоталь­ної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що про­ходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного ко­мунізму».

Гранично централізовані, понадбюрократичні структури вла­ди, що визнавали тільки одні методи керівництва економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільни­ми виробниками вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи воєнного комунізму обумо­вила політичну кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових рек­візицій, кронштадтський заколот.

Навесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна полі­тика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з'їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товар­но-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з'їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сиро­вини і фуражу натуральним податком. Резолюція з'їзду була за­конодавче закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згід­но з законом допускалася свобода торгівлі в рамках місцевого обороту і паралельно з нею обмін надлишків селянської продук­ції на товари промисловості й сільськогосподарського виробництва.

Отже, господарські зв'язки міста і села повинні були розвива­тися за двома напрямами: по лінії товарообміну (в натуральній формі) і місцевої ринкової торгівлі. Передбачалася така техніка здійснення товарообміну: сільськогосподарські машини та устат­кування, реманент, добрива, інші промислові товари повинні бу­ли передаватися державою кооперації, а та — розподіляти їх се­ред селян в обмін на надлишки продуктів і фуражу. Ці товари і продукти повинні були належати державі. Товари ж самої кооперацІЇ обмінювалися між кооперативами, а також між кооперати­вами і приватними особами.

Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за останню за розмірами. Доводився про­довольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових ро­біт Після виконання поставок з податку в селянських господарс­твах залишалася значна частина виробленого продукту, яким се­ляни могли розпоряджатися за власним розсудом. У цілому по країні продподаток 1921/22 р. був визначений у розмірі 240 млн пуд. хліба замість 423 млн пуд. продрозкладки, встановленої на 1920/21 р. Крім того, намічалося зібрати шляхом так званого то­варообміну ще 160 млн пуд., який в майбутньому, як гадали, і стане єдиним джерелом одержання сільськогосподарських про­дуктів і сировини. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920р.

Товарообмінні операції, які організовувала споживча коопе­рація, так і не вийшла із зародкового стану. Через слабкість свого апарату, який залишився по суті постачально-розподільчим, нерозвинутість власної виробничої бази, а головне, — руйнацію легкої та харчової промисловості споживча кооперація не справ­лялася з покладеними на неї функціями. Її апарат по-старому ви­користовувався для розподілення незначних товарних фондів за директивами і планами центральних державних органів. У рам­ках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Встановлений державою так званий «твер­дий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових това­рів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижувало вар­тість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. Поступово під тиском селян товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збутопостачальні структури. Враховуючи такі факти, фінансова комісія РПО в чер­вні 1921 р. запропонувала застосувати грошову форму розрахун­ків між державою і приватними господарствами.

Явна невдача із впровадженням натурального товарообміну змусила кооперативні й державні підприємства та організації бра­ти дедалі більшу участь у вільній торгівлі, що стихійно відрод­жувалася. Раднарком, бажаючи ввести цей процес у законні рам­ки, прийняв 9 серпня 1921 р. «Наказ про проведення в життя ос­нов нової економічної політики», яким дозволяв там, де це можливо і вигідно, перехід до грошової форми обміну. 17 жовтня 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли декрет, яким надавав право сіль­ськогосподарським колективам вільно розпоряджатися надлиш­ками виробленої продукції, що залишались у них після виконан­ня державних податків. 26 жовтня 1921 р. РНК своєю поста­новою скасував обов'язковий безгрошовий товарообмін і «твер­дий еквівалент». Восени 1921 р. РНК надав також право коопера­ції проводити обмін у трьох будь-яких формах: у вигляді нату­рального обміну, змішаного і просто купівлі-продажу за гроші. Таким чином, партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважа­ли фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей.

На швидкості розповсюдження і результативності все нових і нових заходів нової економічної політики, а отже, і темпах відбу­дови народних господарств чотирьох радянських республік нега­тивно позначалася їх слабка координованість у справі подолання економічної кризи та забезпечення обороноздатності. З метою поглиблення консолідації своїх економічних і воєнних потенціа­лів, вирішення завдань національно-культурного будівництва то­що Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) і Закав­казька Радянська Федеративна Соціалістична республіка (ЗРФСР) створили нову союзну державу — Союз Радянських Соціалістич­них Республік (СРСР). Його утворення офіційно було проголоше­но І Всесоюзним з'їздом Рад З0 грудня 1922 р. В «Декларації про утворення СРСР» зазначалося, що даний Союз радянських респу­блік закріплює на принципах взаємної рівності їх тісний економіч­ний і політичний зв'язок і водночас забезпечує самостійність наці­онально-культурного будівництва і необхідні гарантії вияву госпо­дарської ініціативи кожного з членів Союзу. Однак, через невироблення реального механізму захисту цих гарантій, уже на кінець 20-х років обюрокрачені загальносоюзні органи влади звели нані­вець господарські та інші права союзних республік.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарсь­ких продуктів застосовувався три роки. У 1922/23 р. замість 18 про­дуктових податків запровадили єдиний натуральний податок, який вираховувався в хлібних одиницях (жито, пшениця). В 1923/24 р. було дозволено вносити податок (за бажанням селян) продуктами і грошима. З 1924 – 25 рр., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогос­подарських продуктів державою перестав існувати.

Така стрімка еволюція податкової системи від натуральної форми до грошової, від натурального товарообміну до вільної торгівлі пояснюється тільки одним: розповсюдженням в умовах радянської дійсності нових відносин — ринкових (хоча і не в по­вному обсязі), які так підвищували заінтересованість селян в об­робітку землі, піднесенні рівня агрокультури, що швидка відбу­дова сільського господарства стала неминучою.

Відбудова сільського господарства розпочалася і була здійс­нена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних селянсь­ких господарств. Громадське господарство на той час становило зовсім незначну частку у всьому аграрному виробництві. Селяни тільки переходили від простої і найбільш доступної для них спо­живчої кооперації (яка займалася переважно заготівлею і збутом продукції) до виробничої. Навіть на середину 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1, 5 млн, або понад 30% селянських господарств. При цьому на досить низькому рів­ні залишався процент охоплення сільськогосподарського вироб­ництва колгоспами. В 1925/26 господарському році вони об'єдну­вали тільки 1, 2% загальної кількості селянських господарств України і 1, 4% їх земельної площі. В загальній масі колективних господарств превалювала артільна форма (51, 9%), комуни стано­вили 5, 8% ТСОЗи — 42, 3%.

Матеріально заінтересовані у виробництві й реалізації продук­ції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі і підвищували рівень агрокультури і тим самим — урожайність. У 1926 р. в Україні було засіяно 24, 1 млн га, тобто на 5, 3% біль­ше, ніж у 1913р. Валовий збір зерна в республіці становив: у 1923 р. — 154, 2 млн ц.; у 1925 р. — 172, 5; у 1926 р. — 169, 1; у 1927р.— 173, 4 млн пуд.

Зі зростанням валових зборів зерна збільшувались і його заго­тівлі, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася ни­зька товарність зернового виробництва. Питома вага товарної зер­нової продукції в усій валовій продукції зернового виробництва України становила: у 1923/24 р. — 25, 1%, у 1924/25 р. — 15, 6, у 1925/26 р. —22, 9%. Порівняно з дореволюційним періодом (1909— 1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України зни­зилась у 1923—1929 рр. майже наполовину.

Низький рівень товарності зерна в цілому пояснюється насам­перед здрібненням селянських господарств та їх натуральноспоживчим характером. Якщо в 1921 р. їх було 4146, 7 тис., у 1925 р. — 4960, 6 тис., то в 1928 р. — 5173, 8 тис. Зі збільшенням кількості господарств зменшилась і забезпеченість їх посівною площею, реманентом. У 1928 р. — в Україні налічувалось 40, 1% безреманентних господарств (проти 29, 9% у 1921 р.). Отже, про­тягом 20-х років селянське виробництво базувалося в основному на малопродуктивній ручній праці. Гальмом для технічного пе­реоснащення сільськогосподарського виробництва були слабкі фінансові можливості селян і недостатній випуск сільськогоспо­дарських машин і реманенту вітчизняною промисловістю та малий довіз їх з-за кордону.

Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібне­ності виробництва воно було неможливим. Дрібні, розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих і влас­них господарських потреб, не були придатними ані до підвищен­ня товарності, ані до технічної реконструкції.

Загалом націленість партійно-державних органів на першоче­ргову відбудову сільського господарства виправдала себе. Незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть пе­ревершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольст­вом і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Успіхи сільського господарства допомогли відродити промис­ловість. У свою чергу відновлювана промисловість сприяла по­дальшим досягненням сільськогосподарського виробництва, за­безпеченню змички між містом і селом, становленню ринку в масштабах країни.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектора у стихійно відроджувані ринкові від­носини мало їхнє переведення на комерційні засади та господар­ський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої ва­люти. Організація роботи і взаємовідносин державних і коопера­тивних підприємств на основі переважно економічних методів управління відбувалася в умовах певного протистояння партійно-господарської номенклатури, значна частина якої не бажала від­мовлятися від заснованих на насильстві і наказах та «воєнно-комуністичних» методах побудови нового суспільства. Однак, уже на середину 1922 р. значна кількість підприємств, підпоряд­кованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, була знята з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізо­вувати свою продукцію на ринку. На державному постачанні за­лишилися ті підприємства, основним споживачем продукції яких була сама держава. В основному це були суто воєнні виробницт­ва, паровозобудівні й металургійні заводи тощо. В 1923 р. із 13697 державних підприємств СРСР уже 4212 (тобто 30, 8%) зна­ходились на госпрозрахунку.

Проте широкому впровадженню госпрозрахунку заважав ряд причин: брак основних і оборотних коштів, економічно підготов­лених кадрів, відсутність розвинутого постачально-збутового апарату, тривала неприбутковість підприємств важкої індустрії тощо. До того ж багато із переведених на госпрозрахунок підпри­ємств практично не зуміли налагодити роботу на засадах самофі­нансування й окупності. В зв'язку з цим державні промислові підприємства стали об'єднуватися в трести. Трести перейняли на себе всю повноту відповідальності за організацію виробництва і якість продукції. Вони перебували в підпорядкуванні головних управлінь ВРНГ або безпосередньо її Президії. З часом трест став основною госпрозрахунковою ланкою в організаційній структурі виробництва. Саме трест, особливо середини 1920-х років, був юридичною особою і суб'єктом самостійних майнових прав. Під­приємства, що входили до складу тресту, прав юридичної особи. виробничої, комерційної і фінансової самостійності не мали.

Джерелами самофінансування трестів була амортизація, кре­дити банків, прибуток, у зв'язку з чим трести намагались одержа­ти найбільший прибуток. Найважливіший момент їх діяльності — послідовне застосування принципу матеріальної зацікавленості до всіх робітників незалежно від того, яку посаду він посідає. Підвищенню віддачі робітників сприяли прогресивні форми оплати праці (відрядна, акордна), премії з прибутку. «Нагородні», що виплачувалися членам правління, знаходились у прямій залеж­ності від розмірів одержаного трестом прибутку.

Як основна промислова госпрозрахункова одиниця трест проіс­нував приблизно дев'ять років. Певна річ, протягом цього періоду організаційні форми трестів, їх соціально-економічна сутність не залишалися у своєму первісному вигляді; зі зміною господарської системи вони еволюціонували, причому в більшості випадків у ре­зультаті коливань економічної політики держави (більшовицької партії), а не ринкового механізму. Якщо на початку непу трести — автономні й оперативно самостійні ланки соціалістичного сектора виробництва, то з 1927 р. вони перетворюються в господарських агентів держави, що виконують планові завдання.

Потенційні можливості трестів як учасників ринкових відносин не були використані через певні обставини. Зокрема, через нерозвинутість власної системи матеріально-технічного поста­чання і збуту вони не могли стати на ринку ані повноцінними продавцями, ані покупцями. Усвідомивши нерозв'язаність цієї проблеми власними силами, нагальну потребу в координації своєї роботи у зв'язку з необхідністю організованого виступу на ринку, трести за своєю ініціативою стали створювати такі госпо­дарські організації, як синдикати. Синдикати були об'єднаннями добровільного типу, що будували свої відносини з трестами на договірних комерційних засадах. Капітал синдикатів формувався за рахунок кредитів банку, державних позик, пайових внесків тресту і випуску акцій. Основні функції синдикатів полягали в тому, щоб сприяти своїм трестам — пайщикам у реалізації гото­вої продукції і забезпеченні їх матеріалами, напівфабрикатами, сировиною, паливом. Діяльність синдикатів будувалась на коме­рційній основі (тобто була платною). Їх робітники були заінтере­совані в одержанні прибутку.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал