Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Основні терміни і поняття 3 страница
Однак, у міру нарощування зусиль партгоспноменклатури на реанімацію курсу на централізацію й адміністрування в управлінні народним господарством, у практичній діяльності синдикаів з'являються суто панівні тенденції відносно до трестів. Через своє монопольне становище в галузі збуту і постачання тієї чи іншої галузі промисловості синдикати з власної ініціативи або за розпорядженням зверху із вільно створених пайових товариств перетворювалися на господарські центри з переважанням регулятивних і управлінсько-виробничих функцій. Знищенню синдикатів як породженню вільної ініціативи й одночасно їх перетворенню в безініціативну ланку держапарату максимально сприяла постанова Комісії РПО (1927 р.) про перехід до примусового синдикування і підвищення відсотка здачі трестом своєї продукції синдикатам. У період непу в промисловості поряд із відроджуваними державними і кооперативними підприємствами та їх об'єднаннями з'явилися і приватні фабрики і заводи. Однак через протидію партійно-державних структур приватний капітал не спромігся укоренитися. Так, відповідно до діючих декретів кожний громадянин мав змогу організовувати в промисловості переважно дрібне підприємство (або взяти його в оренду). Велике підприємство можна було одержати в оренду тільки з дозволу ВРНГ, на що вона йшла дуже рідко. Дуже мало сприяло зростанню приватного капіталу і повернення націоналізованих підприємств колишнім власникам. Часткова денаціоналізація в широку приватизацію так і не перетворилась. У фабрично-заводській промисловості України в 1922 - 1923 рр. налічувалося 497 приватних підприємств, а у 1924 - 1925 рр. — 493 підприємства. В загальній кількості державних, кооперативних і приватних підприємств їх частка коливалася в межах 23—24%, у кількості зайнятих на них робітників — від 2, 5% до 2%, у загальному випуску валової продукції — від 8, 7% до 5, 3%. Нові організаційно-економічні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Вже у 1924 - 1925 рр. валова продукція легкої промисловості України становила 62, 7 млн крб. (довоєнних), тобто зросла порівняно з 1912 р. на 33, 4%. Серед її підгалузей найбільш швидкими темпами зростання виробництва відзначалися шкіряна та хутряна, а також текстильна промисловість. Так, виробництво продукції шкіряної та хутрової промисловості у 1924 - 1925 рр. збільшилося проти 1912 р. на 94%, текстильної — на 23, 8%. Відбудовні роботи забезпечили різке збільшення випуску продукції і в підгалузях харчової промисловості республіки. Зокрема, виробництво цукру-піску збільшилося в Україні з 43, 9 тис. т в 1921 - 1922 рр. до 883 тис. т в 1925 - 26 рр., тобто більше ніж у 20 разів. Проте, незважаючи на такі швидкі темпи розвитку, цукробурякова промисловість все ж таки не досягла довоєнного рівня випуску цукру-піску (999, 6 тис. т у 1913 р.). На середину 1920-х років не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва і в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Завдяки різноманітним заходам з відбудови вугільної промисловості в Україні почав неухильно зростати видобуток вугілля: 5, 5 млн т в 1921 р. до 19, 6 млн т в 1925 - 1926 рр. (77, 5% довоєнного рівня). В залізорудній промисловості республіки видобуток руди становив в 1925/26 р. 2403, 4 тис. т, тобто тільки 38, 5% рівня 1913 р. Довоєнних показників видобутку галузі досягли наприкінці 20-х років. Недостатніми темпами розвивалась металургійна промисловість, що, в свою чергу, затримало відновлення машинобудування. В цілому ж, незважаючи на зазначені недоліки, промисловий комплекс України завдяки заходам нової економічної політики протягом 1920-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної як для народного господарства, так і для населення. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів. У найперші роки свого існування ані трести, ані синдикати із завданням організації масштабного товарообороту (особливо в територіальному розрізі) не справлялись. Не було і комплексних державних органів, які займалися б на належному рівні дослідженням ринку, що відроджувався, обліком попиту і пропозиції, дійовим регулюванням товаропотоків у межах міст, повітів, губерній (областей), республік. У зв'язку з цим було відновлено такий елемент капіталістичної практики господарювання, як біржа. Будучи насамперед громадським об'єднанням усіх торгуючих на оптовому ринку, біржі основним своїм завданням вважали організацію цього ринку. Поступово біржам вдалося перетворитися у визнане державою представництво інтересів торгуючих і торгівлі в цілому. Всі оптові угоди, що здійснювалися державними, кооперативними, приватними і змішаними підприємствами й організаціями, проходили через товарні біржі. Обов'язковій реєстрації підлягали і позабіржові угоди. Поза неї залишалися в основному оборот між трестами і синдикатами, а також між приватними особами і внутрішньосистемний кооперативний оборот Трести й всі інші торгуючі організації проводили реалізацію своєї продукції на основі біржових (ринкових) цін. Біржовий механізм в основному вирішив завдання створення організованого централізованого ринку. Основна частина оптового і оптово-роздрібного обороту СРСР (більше 90%) проходила через біржі. В 1926 - 1927 рр. обсяг біржової торгівлі Союзу РСР становив 7173, 1 млн крб., тобто збільшився в 2, 4 раза порівняно з 1923 - 1924 рр. Значну частину загальносоюзного обороту біржової торгівлі давали товарні біржі України. В 1924 - 1925 рр. тут функціонувало вже 15 товарних бірж з загальним річним оборотом більш ніж в один мільярд карбованців. Домінуюче положення серед українських товарних бірж займали Харківська і Київська. Водночас із біржовою торгівлею розвивалася і ярмаркова торгівля, де також переважали угоди оптового і дрібнооптового характеру. В Україні відновили свою діяльність численні центри ярмаркової торгівлі різного рівня, у тому числі такі найбільші ярмарки, як Харківська і Київська (колишня Контрактова). В 1924 р. оборот останньої досяг 43 млн крб. Ярмарки і особливо товарні біржі набували у формуванні і розвитку загальносоюзного ринку товарів дедалі вагомішу роль. Однак в міру поширення системи генеральних договорів і типових угод, посилення централізованого планового розміщення товарних ресурсів по торгових системах і районах країни, посилення політики витискання всього, пов'язаного з приватним капіталом, товарні біржі і ярмарки в економічній системі країни наприкінці 1920-х років дедалі більше ставали інородним тілом. Поступово їх діяльність згорталася. І в кінцевому рахунку біржова торгівля закінчилася її повною ліквідацією. На момент переходу до непу сталих грошових знаків, повноцінних засобів обігу, платежу і накопичення країна не мала. Основу грошового обігу становили випущені Наркомфіном РРФСР паперові радянські грошові знаки, що дістали назву «радзнак». Ними користувалася й Україна після ліквідації її власної емісії в червні 1919 р. на основі відповідного договору з Російською федерацією. Через те, що державні витрати в основному покривалися шляхом друкування радзнаків (не покритих товарною масою), паперовий карбованець усе більше знецінювався. За його допомогою неможливо було нормалізувати роботу державних, кооперативних і приватних підприємств, організувати їх взаєморозрахунки та розрахунки з державою; проблематичним залишалося і виконання річного державного бюджету (в основному через часту невідповідність між відкритими кредитами і їх реальним забезпеченням грошовими знаками). Заходи зі стабілізації існуючої грошової одиниці завершилися невдачею. Дві деномінації і шість різних державних позик знецінення радзнаків і зростання цін не припинили. В основу розробленої спеціалістами-теоретиками і практиками радикальної грошової реформи було покладено ідею існування паралельних грошових систем — старої і нової, з наступним витисненням старої. Державний банк розпочав емісію нової валюти — банківських білетів (червінців) 27 листопада 1922 р. Між новою грошовою одиницею і старим казначейським грошовим знаком («радзнаком») розпочалося змагання, яке завершилося на користь червінця. На відміну від радзнаків банківські білети становили собою реальні цінності, тому що не менше як на 25% забезпечувалися дорогоцінними металами і стійкою іноземною валютою, і не більш як на 75% — товарами, що легко реалізовувалися, короткостроковими векселями та іншими зобов'язаннями; при цьому не менше 2/3 цієї частини повинні були складати товарні векселі. Якщо радзнаки випускалися для покриття бюджетного дефіциту, то червінці — для забезпечення потреб господарського обороту. Держбанк країни, який видавав госпорганам кредити в червінцях, курс яких фіксувався в золоті, вимагав від них погашення позики також в червінцях. Червінець широко застосовувався у валютних операціях, що проводили банки. Його курс регулярно публікувався в радянських грошових знаках, доларах, фунтах стерлінгів тощо. За червінці на вільному ринку продавали і купували за стабільним курсом золото та іноземну валюту Вільна конвертованість червінця забезпечила швидке зростання довіри до нього, його широке використання як усередині країни, так і за кордоном. Уже до літа 1923 р. в червінцях стали сплачувати всі оптові угоди і виплачувати заробітну плату. На початок 1924р. вони перетворилися на основну валюту країни; радянські знаки, що ще залишалися в обігу, використовувалися в основному як розмінні гроші. Причому і з цією функцією вони не справлялися. В зв'язку з обвальним знеціненням радзнаків їх бракувало для обслуговування дрібного роздрібного обороту. Банківські ж білети в основному задовольняли грошовий голод у галузі великокупюрного обігу. Навіть найменша купюра банкнот (в один червінець) через свою високу вартість (10 крб. золотом) була неприйнятна як заміна радзнака для масового споживача. Проблему вирішили на основі випуску нових білетів державної скарбниці, що були зв'язані з червінцем і становили певну його частину. 5 лютого 1924 р. було видано декрет ЦВК і РНК СРСР про випуск білетів державної скарбниці вартістю в 1, 3 і 5 карбованців золотом, а 22 лютого — декрет про карбування і випуск розмінної срібної і мідної монети. На відміну від червінця, золотий вміст білета державної скарбниці вартістю в 1 карбованець не був визначений, а тому і твердого паритету між ними не могло бути. Білети державної скарбниці були прив'язані до червінця в адміністративно-відомчому порядку: вони були впроваджені в платіжно-розрахунковий оборот за паритетом — 1 червінець дорівнював 10 карбованцям. У підсумку було здійснено перехід до твердої радянської валюти, нормалізовано грошовий обіг у країні. Однак як вільноконвертована валюта червінці протрималися не більше двох років. Курс червінця виявився нереальним через недостатню величину золотого запасу країни, малий обсяг радянського експорту, зниження світових цін на хліб та інші експортні товари, безпідставне розширення емісійного кредитування підприємств державного сектора, відсутність можливості одержання великих іноземних кредитів тощо. Товарні й валютні інтервенції, за допомогою яких держава в 1925—1926 рр. намагалася врегулювати попит і пропозицію товарів та золота, для забезпечення стійкості купівельної сили червінців виявилися безрезультатними. Червінець перетворився в неконвертовану валюту. Вивезення і ввезення червінців та їх обмін на іноземну валюту було заборонено. Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 1920-ті роки на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова, принципово відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господарювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Переведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонування їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного комунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи. Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом комуністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне завдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна було тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контрибуцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки завдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрішніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської продукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на користь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рівноважного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма віддавати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створенні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання». Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) передбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перспективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні плани, установлювали семи-, п'яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п'ятирічних строків. Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний період, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея полягала в тому, щоб об'єднати в єдиному плані господарське проектування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарського життя країни в умовах функціонування багатоукладної економіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди: 1925 – 1926 рр.; 1926 – 1927 рр.; 1927 – 1928 рр.; 1928 – 1929 рр.; 1929 – 1930 рр. До розробки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п'ятирічні плани не зв'язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925 - 1926 рр. доводилися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контрольних цифр на 1927 - 1928 рр. були вже затверджені як обов'язкові для виконання. Перехід до п'ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме — ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рівнем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрократизації економіки. У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928 – 1929 — 1932 - 1933 господарські роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп приросту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням наприкінці п'ятирічки до 20% селянських домогосподарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі партійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розробили два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, напружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з'їзд Рад оголосив його державним законом. За оптимальним варіантом середньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього моменту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково необгрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928 – 1929 —1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені планові завдання, які нав'язали Й. В. Сталін і його прибічники. Середньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929 –1930 — 1932 рр. становив 15, 7%, що менше приросту, наміченого директивами XV з'їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталінські вказівки директивного характеру про різке збільшення видобутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо. В цілому ж промисловість України зробила значний крок вперед (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей. кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростання випуску продукції) як за першу п'ятирічку, гак і особливо за другу (1933—1937рр.) та третю п'ятирічку (1938—1942рр.). За роки довоєнних п'ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1, 6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітників. У 1940р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, б тому числі: в чорній металургії— 99, 4%, в хімічній промисловості — 99, 7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайнобудуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо. Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 20—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень XV з'їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на основі нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з'їзду не визначалися ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політика всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступово деформувалася в політику підтримки виключно одного різновиду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її невміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а також бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об'єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Будучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельникам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготівлях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібозаготівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів державних закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відповідно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устаткування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проблему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забезпечення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», заборона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільгами) в обов'язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольованих державною колгоспів. З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до форсування організації колгоспів. Улітку 1929р. було оголошено заклик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територіальна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася скороченням строків його проведення. Опір селянських мас нав'язаній зверху колективізації придушувався найжорстокішими заходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні селяни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис, селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. господарств. Станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2, 5% їх загальної кількості. Було експроприйовано 582 тис. га землі, 58, 6 тис. голів робочої худоби. Конфісковане майно вартістю в 40, 3 млн крб. передали до неподільних фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95, 8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч. Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Через відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у підвищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишковим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п'ятирічці обсяг державних заготівель ставав усе меншим. З урожаю 1932 р., який зібрали колгоспи і селяни-власники, пролетарська держава змогла «витиснути» 260, 7 млн пудів (проти 400 млн пудів за січень—листопад 1930 р.). «Витиснення» хліба з селянського сектора відбувалося у найбрутальніший спосіб: «за куркульський саботаж» на продовольчі запаси колгоспів і селян-власників накладалися величезні «натуральні штрафи»; масово застосовувалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, але й будь-якої їжі. На зламі 1932 р. і 1933 р. у сільській місцевості України практично не залишилося продовольчих, фуражних, насіннєвих запасів хліба та інших продуктів. По всіх сільських районах, особливо з зерновою спеціалізацією, настав справжній голод. Втечі селян у міста з цих районів заважали військові частини. Отже, голод 1932— 1933 рр. партійна і державна номенклатура свідомо перетворила в голодомор для того, щоб селянин-колгоспник запрацював по-справжньому, незважаючи на невідповідне його трудовим зусиллям відчуження вироблених ним продуктів на користь держави. Виробника було відчужено не тільки від результатів його праці, але й від найважливіших засобів виробництва — машинної техніки. Машини та кваліфіковані кадри були зосереджені в системі державних машинно-тракторних станцій, які обробляли колгоспні поля за натуральну оплату, причому розмір її визначали згори. В країні поступово сформувалася система директивного планування і командування колгоспами з боку обюрокраченого апарату. Реальне відновлення продуктивних сил сільського господарства України почалося в кінці другої п'ятирічки. В аграрному секторі почали збільшуватися урожаї, відновилося зростання поголів'я худоби, поліпшилась оплата праці колгоспників. Значно було підвищено також і рівень технічної озброєності села. В Україні протягом 1934—1937 рр. обсяг валової продукції колгоспів збільшився в 2, 8 раза, а товарної — в 3, 4 раза. В результаті колективізації замість 5 млн дрібних селянських господарств стали функціонувати тисячі колгоспів, машинно-тракторних станцій і сотні радгоспів. У 1940р. в Україні налічувалося вже 28 тис. колгоспів, майже 900 радгоспів, 1225 МТС. На полях республіки працювало 112, 5 тис. тракторів, 33, 2 тис. комбайнів, 54, 9 тис. вантажних автомашин. Валовий збір зерна в Україні становив у 1940р. 26, 4 млн т (проти 22, 8 млн т у 1937р.). Організаційне зміцнення колгоспів і радгоспів, зростання матеріально-технічної бази викликали зростання результативності сільськогосподарського виробництва, що в свою чергу обумовило піднесення заможності й культури селян. Отже, в 20—30-ті роки на більшій території України утвердилася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу, Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність. Їх людські, матеріальні й фінансові ресурси почали все більше використовуватися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-державна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому про свої власні матеріальні інтереси. Однак в умовах повного панування єдиної правлячої партії, адміністративно-репресивних методів управління тощо народне господарство в кінці 30-х років зробило значний поступ уперед, а населення підвищило свій життєвий рівень. За цей період відбулися прогресивні зміни у структурі суспільства й в суспільному виробництві, культурі населення. Однак український народ заплатив дуже дорогу ціну за свій соціально-економічний поступ. У результаті здійснення великомасштабного експерименту з побудови соціалістичного суспільства й економіки в Країні Рад тільки в одній Україні загинули мільйони людей. Аналіз даних демографічної статистики свідчить. що безпосередні втрати населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тис. осіб, а від голодомору 1933 р. — від З до 3, 5 млн осіб. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, досягли протягом 1932—1934 рр. 5 млн осіб. Український народ потерпав як фізично, так і морально і від систематичних компаній політичних репресій, які набули масового характеру наприкінці 20-х років. У період ЗО—40-х років вони стали невід'ємним атрибутом радянського способу життя, а також невичерпним джерелом дармової праці в табірному секторі соціалістичної економіки. Шлюз для масового залучення ув'язнених до примусової праці у виправно-трудових таборах відкрила секретна постанова РИК СРСР «Про використання праці карно-ув'язнених» від 11 липня 1929р. Фактично ж під її дію підпали і в'язні, засуджені з політичних причин. Уже в 1935 р. в європейській частині СРСР та в неймовірно тяжких умовах крайньої Півночі, Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії на численних промислових та сільськогосподарських підприємствах, і особливо на будовах, працювало 732 тис. ув'язнених. Зокрема на будівництві каналу Москва—Волга працювало 193 тис. осіб, будівництві колій Забайкальської й Усурійської залізниць та Байкало-Амурської магістралі — 154 тис. осіб, у Сибірському таборі НКВД — 61 тис. осіб тощо. Значну частину контингенту виправно-трудових таборів, які були задіяні в примусовому порядку на великомасштабних будовах та промислових і сільськогосподарських об'єктах, становили в'язні, засуджені в Україні. Далеко не всі з них після відбуття строку повернулися живими і здоровим» на Батьківщину. Разом з широким використанням примусової праці, партійно-державна номенклатура розробила і здійснила заходи, спрямовані на виконання показників п'ятирічних планів на основі підвищення ефективності суспільного виробництва. Зокрема певну роль у підвищенні продуктивності праці зіграло здійснення програми з підготовки кваліфікованих кадрів та розгортання «соціалістичного змагання». Останнє, при всіх своїх вадах, сприяло підвищенню трудової активності працюючих, особливо з появою у підприємств та організацій певних можливостей для матеріального заохочення переможців змагання. В цілому ж новий суспільний лад не забезпечував вищу продуктивність праці порівняно з провідними капіталістичними країнами. Внаслідок заміни змішаної економіки командно-репресивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колективізації тощо конгломерату радянських республік удалося наблизитися до Заходу тільки за рівнем розвитку воєнно-промислового комплексу. Побудована в СРСР економіка за своєю суттю була мобілізаційною, для якої піднесення життєвого рівня народу було другорядним завданням. Проголошувані на партійних з'їздах гасла про підвищення добробуту населення в основному і залишилися пропагандистськими гаслами через гіпертрофований розвиток галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва) за майже повного ігнорування інтересів розвитку галузей групи «Б» (виробництво предметів споживання). Обсяг вироблених останньою товарів народного вжитку набагато відставав від потреб населення, які постійно зростали.
|