Розділ 10. Черкащина в другій половині ХІХ СТ.

· Аграрна реформа та її наслідки

· Промисловий розвиток краю

· Суспільні течії та рухи

· Культурно-освітнє життя

Аграрна реформа та її наслідки. У середині ХІХ ст. Російська імперія, до складу якої входили землі Черкащини, переживала глибоку кризу, зумовлену невідповідністю феодальних відносин стану продуктивних сил і світовим тенденціям на утвердження нових капіталістичних відносин.

Рятуючи феодально-кріпосницькі порядки, царський уряд зробив спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпаків. З цією метою в 1847 – 1848 рр. проводилась так звана інвентарна реформа. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися визначені самим поміщиком норми панщини та інших повинностей. До того ж інвентарні правила залишали недоторканою поміщицьку власність на землю, тим самим узаконюючи існуюче малоземелля та обезземелення селян.

Про стан розподілу земельної власності в краї мажна судити з даних 1847 року. В той час 236 поміщиків правобережжя Черкащини володіли 399827 десятинами землі, а 73811 селянських дворів користувалися 410462 десятинами надільної землі, що теж була поміщицькою власністю. Поміщики, користуючись безправ’ям селян, продовжували зменшувати їх наділи. У Звенигородському, Канівському, Уманському, Черкаському й Чигиринському повітах поміщики в 1847 – 1861 рр. збільшили своє землеволодіння на 27208 десятин або на 10, 3 відсотка [1, 11 – 11].

За таких обставин необхідність реформування аграрних відносин ставала дедалі очевиднішою. Спонукали до цього й поразка у Кримській війні 1853 – 1856 рр., занепад поміщицьких господарств, де панували екстенсивні методи господарювання; піднесення селянського руху по всій імперії; прогресуюче відставання Росії від провідних європейських держав.

Основним документом селянської реформи стали “Маніфест про відміну кріпосного права” від 19 лютого 1861 року і “Положення про селян, які виходили з кріпосної залежності” із 17 законодавчих актів. За ними селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатись своїм майном, поміщики зберігали власність на всі землі, які їм належали, але забов’язані були надати у постійне користування селянам присадибну землю, польовий наділ та інші угіддя.

Присадибну ділянку селянин мав право викупити будь-коли. Викуп надільного землеволодіння в полі здійснювався тільки з дозволу поміщика. За отриману від поміщика землю селяни, як і раніше, зобов’язані були виконувати панщину чи платити оброк і не мали права відмовлятися від неї протягом 9 років [2, 6].

Реалізація царського маніфесту на практиці призвела до урізання земельних наділів на користь поміщиків, земельні володіння яких в результаті цього збільшилися. Усього в Україні внаслідок реформи 1861 року селяни втратили 1 млн. десятин, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їх користуванні [3, 143]. Оскільки селяни не могли відразу виплатити всю суму за наділи, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожен виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку [4, 219].

Розміри повинностей і польового наділу визначалися уставними грамотами, що укладалися між поміщиками і сільськими громадами. Середній наділ в Лівобережній Україні на ревізьку душу (“ревізька душа” – одиниця обліку чоловічого населення для обкладання його подушним податком) становив до 2, 5 десятин, на Правобережжі – 2, 9 десятин [5, 272]. Ці показники відбивають недопустимо низький життєвий рівень селянства, оскільки, за підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб тодішньої селянської сім’ї необхідно було мати не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу [4, 185].

Ще меншими були пересічні земельні наділи на Черкащині. В правобережній частині краю вони після здійснення реформи 1861 року становили 1, 9 десятин на ревізьку душу, а в лівобережній частині – 1, 8 десятин [6, 35]. Неефективність заходів аграрної реформи підтверджують наслідки її в повітах регіону.

Реформа 1861 року по суті нічого не дала жителям Корсуня. Всі найродючіші землі – 21940 десятин, залишилися у князя Лопухіна, а кріпакам відійшли мізерні найгірші наділи, за які треба було платити щорічно по 14 крб. 85 коп. з кожного двору [7, 153 – 154]. Населення Городища і Млієва – 23845 чоловік одержали в подвірне користування 8436 десятин землі, а кільком поміщикам залишилося понад 40 тисяч десятин. У сусідній Вільшаній на 1220 ревізьких душ було виділено лише 2690 десятин землі, а місцевий поміщик при цьому отримав 2754 десятин [8, 261 – 262].

Запровадження уставних грамот супроводжувалося численними відрізками селянських земель на користь поміщиків. У селян Золотоніського повіту було відрізано 18 % землі. Колишні поміщицькі селяни отримали по 1, 8, а колишні державні – по 3 десятини на ревізьку душу. Викупна ціна наділеної землі перевищувала ринкову в 2, 1 раза [8, 263].

І все ж реформування аграрних відносин відкрило перед тепер уже вільними селянами краю широкі можливості для більш активної господарської діяльності. Тепер селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не лише сільським господарством, а й торгівлею, відкривати власну справу.Формувалися умови для перетворення робочої сили в товар і тим самим утвердження капіталістичного товарного виробництва. В пореформенний період у Гельмязеві (Золотоніський повіт) та інших селах волості діяло 2 вальцьових млини з паровими двигунами, 34 вітряки, 7 олійниць, 6 кузень, медоварний завод, що потребували робочих рук. Працювало 250 ткачів, 46 кравців, 42 чоботарі, 59 теслярів, 44 колісники, багато ковалів та інших кустарів і ремісників. Хоч самим їм доводилося брати кредити, розвиваючи свою справу, вони наймали ще й робітників [6, 274 – 275]. У селі Піщаному цього ж повіту заможні селяни володіли 11 олійницями, 105 вітряками, кількома шинками [8, 301].

В пореформенний період активізувалося надходження землі в ринковий обіг. Поміщики, які не скористалися наданою можливістю модернізувати своє господарство, рано чи пізно опинялися перед необхідністю продавати землю. Покупці – головним чином підприємці, поміщики і навіть заможні селяни, створювали на цій землі господарства по виробництву товарної продукції на внутрішній або зарубіжний ринок.

На Черкащині у технічному відношенні особливо виділялися великі економії із значними плантаціями цукрових буряків та польові господарства цукрових заводів. Ці господарства мали оборотні капітали, інвентар і використовували працю великої кількості найманих сільськогосподарських робітників. У таких господарствах як Смілянська, Шполянська, Таганчанська та Городищенська економії застосовувалися 4 – 7-пільні, а то й 8 – 12-пільні сівозміни. На оранці використовувалися металеві плуги поліпшених систем, культиватори, дискові борони тощо [9, 225 – 226].

Прикладом раціонального ведення землеробства у пореформенний період може слугувати смілянська економія графа Бобринського, де було запроваджено 16-пільну систему обробітку землі, штучне угноєння, працювали кінні та парові плуги, розпашники, котки, шлейфери та інша техніка. В економії працювало понад 1 тис. найманих робітників. Оборотний капітал господарства становив 435 тис. крб. [10, 447].

Значно зросли посівні площі та відбулися зміни у структурі посівів – збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, цукрових буряків та інших культур. Такі зміни зумовили перетворення Черкащини у значний центр виробництва та продажу сільськогосподарської продукції.

Промисловий розвиток краю. Розклад натурального господарства у пореформенний період розширював ринок збуту для капіталістичного виробництва. Вже в 1860-х роках на Черкащині набуває розвитку фабрично-заводська промисловість, яка поступово поглинає дрібно-товарне виробництво. У 1885 році в правобережній частині Черкащини діяло 210 фабрик і заводів, на яких працювало 18785 робітників [6, 36]. Ручна праця в багатьох випадках замінюється машинами, передусім паровими двигунами. У виробництві має місце впровадження новітнього устаткування та передових технологій, в тому числі й зарубіжних.

Черкащина стає важливим центром харчової промисловості. Особливого розвитку набуває цукроварна галузь, де провідну роль продовжують відігравати потужні підприємства фірми “Брати Яхненки і Симиренки”. Так, Городищенський пісково-рафінадний завод цієї фірми протягом одного сезону міг переробляти до 40 тис. тонн цукрових буряків [12, 22]. Тут працювало понад 1 тис. робітників, зокрема в 1875 р. – 1028 робітників (в тому числі 638 чоловіків, 222 жінки, 168 підлітків. Усього ж того року на 11 найбільших цукроварнях краю працювало 7323 робітники [13, 291].

Продовжувався процес удосконалення цукроварного виробництва. Зокрема, інженер Л. П’ятаков для очищення бурякового соку уперше застосував спосіб сірчаної сатурації, впровадивши його на Городищенському заводі, а інженер М. Чериновський у 1871 році на заводі у Смілі вперше запровадив відбілювання рафінаду із застосуванням центрифуги. На цьому ж підприємстві у 1880-х роках запроваджено найпрогресивніший для того часу дифузійний спосіб одержання бурякового соку [12, 23]. В 1870-х роках малопродуктивні “вогневі” цукроварні повністю витісняються “паровими”. На Тальнівському цукровому заводі у 1885 році працювало 17 парових машин і 11 парових котлів, а на Райгородському (нині Кам’янський район) – 18 парових машин і 9 парових котлів [13, 120 – 121].

У борошномельній галузі визначилися три напрямки розвитку. Один із них – розвиток млинарства у вигляді численних дрібних водяних та вітряних млинів, які були практично у всіх, навіть найменших, населених пунктах. Так, у 1870-х роках в околицях Лисянки працювало 3 водяні і 6 вітряних млинів [8, 283]. Другий напрямок – будівництво млинів, що були додатком до іншого виробництва (цукроварні, олійниці, лісопильні тощо). Один з таких млинів діяв при Городищенському цукровому заводі, використовуючи механічну енергію парових двигунів підприємства. У пореформений період виникають і великі механізовані парові млини. До цієї групи можна віднести млин купця С.Тульчинського в Умані, що діяв у 1880-х роках. На ньому працювало 20 робітників [9, 96 – 102].

На території краю виникають невеликі підприємства металообробної, машинобудівної та інших галузей. В другій половині ХІХ ст. в Умані діяв чавуноливарний завод, на якому працювало 88 робітників [8, 281]. У 1862 році чавуноливарний завод почав працювати у Корсуні. Тут відливалися дзвони, вентилі та інші вироби. Сировину для цього заводу завозили з Києва та Одеси і впродовж року близько 30 робітників переробляли 3000 – 3500 пудів чавуну, до 80 пудів міді і заліза [14, 133 – 134].

В Черкасах на кінець століття налічувалося 29 фабрик і заводів, на яких працювало майже 2 тисячі робітників, чисельність яких за 15 років зросла у 2, 4 раза. Найбільшим підприємством міста, як і раніше, залишався цукрово-рафінадний завод – на ньому у сезон цукроваріння працювало 890 робітників, у тому числі 690 чоловік з інших губерній. Значним підприємством була тютюново-махоркова фабрика Зарицького (356 робітників). На цвяхо-болтовому і лісопильному заводах працювало 145 робітників. На решті черкаських підприємствах – 9 лісопилках, чавуноливарному і механічному заводах, 9 цегельнях працювало не більше 50 робітників. Крім того, у місті діяло 25 кузень, 9 слюсарних майстерень, 29 вітряків і 6 ступаків [6, 95 – 96].

Приблизно такою ж була структура промисловості й в інших містах та містечках краю, розвиток якої можна прослідкувати на прикладі Умані. У 1870 році в місті було 19 невеликих фабрик і заводів – костопальний, 2 свічкових, 4 тютюнових, шкіряний, пивоварний, 2 екіпажних, 3 цегельні та водяний млин. На цих підприємствах працювало 170 робітників. Діяли 2 друкарні, літографія і 2 фотографії. До кінця століття в Умані виникли нові підприємства – чавуноливарний, 2 миловарні і пивоварний заводи, паровий і водяний млини. На них працювало близько 600 робітників [8, 281].

У Смілі на кінець століття налічувалося 18 фабрик і заводів, зокрема цукровий, дві невеликі ливарні і три механічні, на яких були встановлені англійські точильні й стругальні машини. Напівкустарне виробництво здійснювали свічкосальний, миловарний, дубильні та скорняжні заводи [15, 39 – 45].

Серед підприємств інших галузей, що діяли на Черкащині у другій половині ХІХ ст., слід виділити льнотіпальну фабрику у Драбові, яку у 1860 році відкрив бельгієць Ледокт. Фабрика мала кам’яні споруди, а виробництво було обладнане закордонним устаткуванням. Лляне полотно, яке вироблялося на фабриці за участю спеціалістів із Бельгії, відправлялося переважно за кордон [6, 167; 8, 269].

В період утвердження капіталістичних відносин розпочинається розробка корисних копалин краю. Поблизу Катеринополя у 1861 році закладено шахту по видобутку бурого вугілля, якого щороку добувалося 700-800 пудів. Граніт добували в Уманському, Звенигородському, Канівському та Черкаському повітах. Поблизу Городища велись розробки лабрадоритів, яких лише за три роки (1890 – 1892 рр.) добуто і вивезено на внутрішній і зовнішній ринок 4370 кубічних метрів [8, 259].

Зростання промислового і сільськогосподарського виробництва, що розпочалося на Черкащині в пореформенний період, зумовило гостру необхідність розвитку нових видів транспорту, оскільки гужові перевезення вже не задовольняли зростаючих потреб не лише через свою малопродуктивність, а й через надзвичайну дороговизну. Наприклад, доставка у такий спосіб цукру із заводів нашого краю до Москви коштувала більше, ніж з Америки.

Розпочате в Україні у 1860-х роках спорудження перших залізниць невдозі торкнулося і Черкащини – важливого виробника зернової та цукрової продукції. У 1876 році залізнична лінія Київ – Одеса пройшла через Корсунь і Смілу. У Смілі було відкрито залізничну станцію Бобринська (нині – імені Тараса Шевченка) і головні залізничні майстерні. Тоді ж було прокладено колію до Черкас. У 1889 – 1891 рр. розпочався рух поїздів на відрізках Вапнярка – Христинівка, Козятин – Умань, Христинівка – Шпола. Залізниці забезпечували вивезення цукру з Правобережжя та доставку на цукроварні кам’яного вугілля з Донбасу.

З розгортанням будівництва залізниць, яке велося практично без застосування механізмів, набуває поширення грабарство (землекопство). Одним з найбільших центрів найму землекопів стають Черкаси, де було відкрито кілька підрядних контор, які надавали роботу тисячам жителів міста і повіту. Газета “Київське слово” повідомляла, що навесні 1892 року з Черкас на землекопні роботи щодня вирушало понад 5 тисяч чоловіків – більше чверті дорослого населення міста. Підрядчики – грабарі на землекопних роботах понаживали великі капітали, скуповували в місті земельні ділянки, будували розкішні особняки.

Із виходом на залізничну магістраль Київ – Одеса розпочинається становлення розташованих на Дніпрі Черкас як важливого транспортного вузла, насамперед по перевезенню сільськогосподарської продукції. В 1890-х роках місто вийшло на провідне місце в Україні по вивезенню цукру.

Наприкінці ХІХ ст. залізничний траспорт майже повністю витісняє з перевезень на великі відстані гужовий транспорт, що спричиняє остаточний занепад чумацтва. Залізничні колії з’єднують з головними магістралями більшість промислових підприємств, передусім цукрові заводи.

Розвиток господарства, транспорту та міського населення зумовив розширення торгівлі. Значна частина сільськогосподарської продукції, передусім хліба і цукру, вивозилась в інші губернії Росії та за кордон. Так, у кінці ХІХ ст. щороку зі Шполи залізницею вивозилося 2549 тис. пудів зерна, з Умані – 1797 тис. пудів. Хліб Золотоніського повіту через Золотоношу залізницею йшов до Москви, Петербургу та Лібави [8, 282]. У 1870-х роках тільки з Прохорівської пристані на Дніпрі щороку відвантажувалося понад 400 тис. пудів зерна. А із залізничної станції Черкаси у 1890 – 1898 рр. щороку вивозилося 1088 тис. пудів виробленого в регіоні цукру [11, 58 - 90].

Розширювалися обсяги та асортимент місцевої торгівлі. Поряд з продуктами землеробства і тваринництва, які вироблялися для продажу поміщицькими та селянськими господарствами, на ринках з’являється все більше промислових виробів. Постійні торги і базари діяли в усіх містах і містечках. Так, у 1873 році у Жашкові діяли 24 крамниці, на базарах торгували хлібом, вовною, салом, худобою, полотном, а місцевий ярмарок славився кіньми, яких сюди поставляли навіть з інших губерній [6, 182].

В 1860-х роках на Черкащині почали відкриватися банківські установи. Першим 15 жовтня 1864 року розпочав свою роботу Громадський банк у Черкасах. Його засновниками виступили заможні черкаські купці і підприємці. Розпочавши свою роботу з основного капіталу в 50 тис. крб., банк на 1 жовтня 1897 року мав готівкою 30068 крб. і 12368 кр. – цінними паперами. Застави під цінні папери становили 40992 крб, а під нерухоме майно – 76881 крб [32, 108-а].

Після відкриття в Черкасах Громадського банку у місті згодом почали діяти відділення Орловського і Мінського комерційних банків, Петербурзького обліково-позикового, Російського торгово-промислового, Київського земельного, Дворянського, приватних – Києвського і Полтавського. В Умані діяло відділення Петербурзького торгово-промислового та Київського приватного банків [16, 30 – 31]. Тобто, окрім місцевого значення Громадського банку у Черкасах функціонували лише філії впливових банківських установ.

Суспільні течії та рухи. Реформаційні процеси другої половини ХІХ ст. певною мірою демократизували суспільне життя, урізноманітнивши форми громадської активності. Непослідовність, обмеженість і незавершеність реформ спричинювали соціальне напруження і протестні дії населення краю.

Ще напередодні реформи в 1850-х роках на Черкащині посилився селянський рух, спрямований проти кріпосницьких порядків. У 1851 році відбулися заворушення селян в Синьооківці, у 1858 році – у Вереміївці Золотоніського повіту [17, 16]. Невдоволення селян своїм безправним становищем проявилося під час масових виступів, які отримали назву “Київська козаччина”. Кріпаки вважали, що від них приховують ніби-то виданий царем маніфест про волю тим, хто записується в козаки. Ранньої весни 1855 року рух охопив села тодішнього Канівського повіту – Таганчу, Сотники, Виграїв, Гарбузин, Ситники та інші. Для утихомирення невдоволених до Таганчі 7 квітня прибула спеціальна комісія. Другого дня сюди прийшли жителі з 10 навколишніх сіл, вимагаючи маніфесту про волю. Комісія втекла до Корсуня. А повсталі селяни громили маєтки, оголошуючи себе вільними козаками. В Корсуні і Таганчі сталися сутички з військами. Заворушення було придушене 16 квітня 1855 року. Багатьох учасників було побито і ув’язнено, чотирьох заслано до Сибіру [8, 256 – 257].

Не зняла, а в багатьох випадках посилила напругу аграрна реформа 1861 року внаслідок якої становище селян погіршилося. В Канівському повіті у 1862 році селянські виступи охопили 28 сіл з населенням понад 10 тисяч чоловік. Масового характеру набула відмова підписувати так звані уставні грамоти. На травень 1862 року у Черкаському повіті не було підписано жодної грамоти [17, 16]. Так поступили і селяни поміщиці Воронцової у Городищі відмовилися підписувати уставні грамоти. І лише після прибуття двох рот солдат, які вчинили екзикуцію, селяни змушені були скоритися [8, 262]. Таким же чином втихомирювали селян у Богуславці, Вознесенському Золотоніського повіту, Лисянки, Монастирища та інших сіл і містечок краю [8, 262 – 270]. Заворушення селян продовжувалися і в наступні роки. У травні 1870 року виступ селян із Соколівки Уманського повіту проти несправедливого поділу землі було придушено військовою командою. Влітку того ж року батальон солдат розправився із селянами села В’язівок (нині – Городищенського району), заарештувавши 20 найактивніших учасників і кинувши їх до в’язниці [18, 404].

В цей час на території краю з’являються впливи організованих революційно-демократичних об’єднань, зокрема започаткованої в 1861 – 1862 рр. таємної загальноросійської організації “Земля і воля”. Зокрема, революційну агітацію на Черкащині вів член цієї організації підполковник А.О. Красовський, на формування світогляду і переконань якого значний вплив справило його знайомство з Т.Г. Шевченком. У квітні 1862 року він вів агітацію серед селян Корсуня і навколишніх сіл, розповсюджуючи заборонені твори Т.Г. Шевченка і О.І. Герцена. Влітку, дізнавшись про виступи селян Канівського повіту, він знову виїхав в Корсунь до Варфоломія Шевченка. Одягнувши національне вбрання, А.О. Красовський відвідав Вільшану, Кирилівку та інші села. Розмовляючи з селянами українською мовою, він радив їм відмовлятися від прийняття уставних грамот і боротися за одержання землі без викупу [19, 33 – 36].

На початку 1870-х років на території Черкащини поширюється народницький рух. Відомо, що в липні 1874 році роз’яснювали народницькі ідеї серед робітників цукрозаводу в Шполі члени гуртка “чайковців” (один із напрямків народництва). Як мандрівні шевці ходили “в народ” по селах і містечках В. Дебогрій-Мокрієвич, Я. Стефанович та інші народники [8, 274]. Написана Я. Стефановичем “Царська грамота селянам” поширювалася в селах Чигиринського повіту. В ній цар виступав як захисник селянських інтересів і містився його заклик до повстання проти тих, хто пригнічує селян [20, 369 – 370].

Члени очолюваного В. Дебогрій-Мокрієвичем народницького гуртка “Південних бунтарів” організували у 1875 році розселення народників в Корсуні та навколишніх селах. Вони селилися в населених пунктах по два – три чоловіки під виглядом дрібних торговців, малярів тощо. Народники розповсюджували велику кількість брошур, книг агітаційно-революційного змісту. Однак підняти селян на повстання членам цього гуртка не вдалося [21, 62 – 63].

Значно більший вплив нв селянську свідомість народницька пропаганда справляла в Чигиринському повіті. Там, внаслідок активної роботи народників у селі Шабельники було створене селянське товариство “Таємна дружина”. Згодом осередки цієї організації виникли й в інших селах Шабельницької, Адамівської, Чаплицької, Рацевської, Трушівської волостей Чигиринського повіту та селі Сагунівка Черкаського повіту.

Влітку 1877 року до складу “Таємної дружини” входило вже близько тисячі чоловік. Організація мала чітку, добре продуману структуру, проводила збори, де приймалися рішення про вимоги переділу землі, відмову від сплати податків і викупних платежів, про добування зброї тощо.

Однак під час підготовки повстання, яке намічалося провести на початку жовтня 1877 року, змову було викрито (вересень 1877 р.). Багато учасників “Таємної дружини” було заарештовано і віддано до суду. Заарештовані та засуджені були і селянські керівники таємної організації Ю. Олійник, І. Пісковий, М. Гудзь, К. Пруткий, Л. Тененик. Але в травні 1878 року частина їх за допомогою відомого революціонера – народника М. Фроленка втекла з київської тюрми і згодом виїхала за кордон. Події на Чигиринщині увійшли в історію під назвою “Чигиринська змова” [8, 295 – 297].

Виступи на селі зазнавали поразки насамперед тому, що носили стихійний характер, були неорганізовані і розрізненими.

У 1863 – 1864 рр. до Черкащини докотилося відлуння польського повстання за національну незалежність Польщі. Однак воно було придушене царськими військами, а його учасники зазнали репресій. Так, дворянин Уманського повіту Й. Дзержановський був засуджений до 12 років каторжних робіт, В. Казрманський – на 7 років, К. Домбровський – на 6 років, міщанина Т. Мединського відправили на чотири роки в солдати [22, 77].

Важкі умови життя, виснажлива праця та низька заробітна плата викликали невдоволення робітників промислових підприємств, які все частіше вдаються до активних форм протесту. У 1880 році відбувся великий страйк на Цибулівській цукроварні (нині – Монастирищенський район), який тривав 9 днів. У липні 1886 року застрайкувало 180 робітників на Черкаському цукрорафінадному заводі. Вони вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, відміни штрафів [8, 300].

У кінці століття на Черкащині поширюються соціал-демократичні ідеї. Зокрема, після утворення у 1897 році київського “Союзу боротьби за визволення робітничого класу”, листівки цієї організації поширювалися в Умані. Член “Союзу боротьби” І. Саммер підтримував зв’язки з Канівським повітом [23, 8].

Культурно-освітнє життя краю. До скасування кріпацтва освіта населення Черкащини перебувала на дуже низькому рівні. Тому представники прогресивно настроєної інтелігенції в кінці 1850-х років починають створювати недільні школи. Одна з таких шкіл була відкрита у 1861 році в Золотоноші [24, 34]. Однак після так званого “валуєвського циркуляра” (1863 р.), що офіційно забороняв викладання українською мовою, ця та інші недільні школи були закриті.

Відповідно до освітньої реформи 1864 року усі існуючі типи початкових шкіл оголошувалися загальностановими і отримували одну назву – початкові народні училища. До програми цих училищ входили такі предмети: читання, письмо, арифметика, “закон божий”. Про формування мережі народних училищ дає уявлення організація цієї роботи в Черкаському повіті. До 1880 року тут було відкрито три училища: з 1869 року – двокласне в Черкасах, в 1875 році – однокласні в Смілі і Городищі, Крім цього, в підпорядкування Міністерства народної освіти були передані однокласні училища в містечку Білозір’ї та селі Леськи і двокласне при Городищенському цукровому заводі. З 1881 року майже щороку в повіті відкривалося одне училище: в 1881 році – однокласне при Смілянському рафінадному заводі; в 1883 році – однокласні у Смілі та селі Райгород при цукрових заводах; в 1885 році – однокласне в селі Костянтинівці; в 1886 році – однокласне в селі Прусах (нині – Михайлівка Кам’янського району); в 1889 році – однокласне в селі Балаклеї; в 1892 році – однокласне в селі Яблунівці; в 1890 році – однокласне в селі Вергуни [25, 128 – 129]. Крім того діяла розгалужена мережа створених раніше церковно-приходських шкіл.

У 1870-х роках частину повітових початкових училищ було реорганізовано в шестирічні навчальні заклади, розраховані на отримання учнями знань, необхідних для роботи в промисловості, на транспорті, в установах. В цих училищах, крім названих предметів, викладали геометрію, креслення, ботаніку, фізику [26, 584].

Помітний внесок у розвиток освіти вносили земські школи, які в 1870-х роках почали відкриватися на Лівобережній Україні. Вони мали кращу матеріальну базу, забезпеченість учительськими кадрами, які намагалися впроваджувати в навчальний процес прогресивну методику та українські національні традиції. В кінці століття в Золотоніському повіті діяло понад 40 земських шкіл [28, 45 – 46].

На Золотоніщині земство у 1867 році запровадило таку форму позашкільної освіти як народні читання. Вони проводились у 52 селах повіту (Гельмязеві, Коробівці, Прохорівці, Дмитрівці, Домантовому, Жовниному, Вознесенському та ін.). Витрати на доставку книг та наочності брало на себе земство. Воно підбирало й керівників цих читань – учителів, лікарів, писарів, грамотних селян [30, 125 – 129].

На території краю відкриваються навчальні заклади, покликані задовольняти потреби у фахівців різних професій. Зокрема, в 1859 році з Одеси до Умані було переведене училище садівництва, яке в 1868 році реорганізоване в Уманське училище землеробства і садівництва [8, 253]. В 1879 році в Золотоноші відкрито педагогічні курси [27, 2].

Однак мережа навчальних закладів Черкащини охоплювала лише незначну частину дітей і підлітків, а тому більшість із них залишалася поза навчанням. На кінець 1880-х років у Черкаському повіті не відвідували школу 77, 8% дітей шкільного віку, особливо високим був цей показник серед дівчаток – 96, 3% [29, 162]. У 1897 році 63, 7% населення Умані було неписьменним, а в селах повіту 87% жителів не вміли читати і писати [8, 336].

Незважаючи на загалом несприятливі суспільно-політичні умови, зумовлені русифікаторською політикою царського уряду, набувала подальшого розвитку духовна культура. Значний вплив на ці процеси справляла творчість Т.Г. Шевченка, передусім його “Кобзар”. Одним із перших “Кобзарів” було видано у 1860 році за фінансового сприяння П.Ф. Симиренка – відомого підприємця і мецената з Городища [8, 246]. Пробудженню національної свідомості своїх земляків сприяло й останнє перебування Т.Г. Шевченка у 1859 році на Черкащині. Він зустрічався з жителями Черкас, Корсуня, Городища та інших міст і сід краю.

На формування духовного світогляду населення Черкащини помітний вплив справляла діяльність і творчість й інших відомих діячів українського відродження, що народилися або в різний час жили на Черкащині чи відвідували наш край. Так, три роки (1870 – 1873 рр.) проживав у Городищі видатний український етнограф П.П. Чубинський, де він займався науковою і просвітницько-педагогічною діяльністю [8, 307]. Нелегке життя своїх земляків у поетичних творах змальовував поет і вчений П.П.Гулак-Артемовський (народився 1790 року у Городищі):

Як з Городища чумак, пішовши у Крим за сіллю,

В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,

Обшарпався до рубця, в коломазь обліпився…

Терпить нужду й біду, пропасницю й гостинець [6, 127].

Помітний внесок у розвиток української науки і культури у другій половині ХІХ ст. зробили відомі уродженці Черкащини, а також справили помітний вплив на духовний світогляд своїх земляків: С.А.Подолинський (1850 – 1891 рр.), який народився в селі Ярославка, нині – Шполянського району – вчений і громадсько-політичний діяч; М.Ф.Біляшівський (1867 – 1926 рр.), народився в Умані – археолог, етнограф, мистецтвознавець; О.А. Кошиць (1875 – 1944 рр.), народився в селі Ромашки, нині – Канівського району – композитор, диригент; І.С.Їжакевич (1864 – 1962), народився в селі Вишнопіль, нині – Тальнівського району – живописець і графік; В.М. Доманицький (1877 – 1910 рр.), народився в селі Колодисте, нині – Тальнівського району – фольклорист, історик, діяч кооперативного руху; К.Г. Стеценко (1882 - ……рр.), народився в селі Квітки, нині – Корсунь-Шевченківського району – композитор, диригент; М.П. Старицький (1840 – 1904 рр.), народився в селі Кліщинці, нині – Чорнобаївський район – письменник, театральний діяч та інші відомі черкащани.

Життя і побут черкащан, природа краю знайшли відображення в картинах художників. Уродженець села Кропивна (нині – Золотоніського району) І.М. Шульга (1878 – 1938 рр.) – автор картини “Полковник Джалалій проїжджає черех село Кропивну.” Інший відомий український художник Ф.С.Красицький (1873 – 1944 рр.), народився в селі Зелена Діброва, нині – Городищенський район – автор картини “Дорога в село Козацьке”, портретів Т. Шевченка, М. Старицького [8, 321 – 322].

Завдяки зусиллям діячів українського відродження набуває розвитку пісенна культура краю. В селі Охматів (нині – Жашківський район) з 1889 року жив і працював сільським лікарем відомий український фольклорист, хоровий диригент і композитор Порфир Демуцький (1860 – 1927). Він організував селянський народний хор, який користувався в Україні великою популярністю. П.Д. Демуцький записував і обробляв народні пісні, видав кілька збірок пісень черкаського краю.

У 1897 році в Охматові побував видатний український композитор М.В. Лисенко, який високо оцінив майстерність народного хору. У хорі, який з гастролями побував у багатьох містах і селах тодішньої Київської губернії, в тому числі і в Києві, співали селяни не тільки з Охматова, а й з навколишніх сіл – Вороного, Побійної, Нової Греблі, Сорокотяг, Сабадаша [30, 12 – 19].

У містах і селах краю набувало розвитку декоративно-ужиткове мистецтво. Поширення набуло розписування предметів побуту і селянських хат. В Уманському і Черкаському повітах воно поступово перетворювалося у певний фах. Успішно розвивалося і гончарство. В Сунках (нині – Смілянський район) навіть працювала спеціальна навчальна майстерня. Визначними осередками його стали Канів та села Гнилець Звенигородського повіту та Головківка Чигиринського повіту. Відомими майстрами гончарства були К. Зінченко та І. Лазюченко з села Паланочки на Уманщині [6, 44].

Наприкінці 1890-х років у Корсуні діяла приватна майстерня по виготовленню музичних інструментів. На одній з міжнародних виставок у Києві піаніно з червоного дерева, виготовлене у цій майстерні, було відзначено кількома медалями [14, 135].

* *

*

Отже, у другій половині ХІХ ст. під впливом буржуазних реформ на Черкащині відбулися помітні зміни, насамперед у соціально-економічній сфері. Внаслідок скасування кріпосного права селяни ставали особисто вільними, мали можливість купувати і продавати рухоме і нерухоме майно (включаючи землю). Водночас характер аграрної реформи створював умови для збереження землеволодіння поміщиків, обезземелення та майнове розшарування селянства.

У пореформенний період внаслідок завершення промислового перевороту в регіоні розвиваються підприємства з вільнонайманою робочою силою і застосуванням машинної техніки. Зростає населення міст, будуються залізниці, розширюється торгівля. Провідне місце посідає харчова галузь, а також металообробна.

Непослідовність і незавершеність реформ другої половини століття посилювали соціальне напруження і піднесення суспільних рухів. Провідною течією, як і в попередній період, був селянський рух, який набув дещо організованішого характеру, значною мірою під впливом народницьких осередків, що діяли на території краю. До організованих форм протесту вдаються і робітники промислових підприємств Черкащини. До кінця століття відноситься початок поширення соціал-демократичних ідей серед населення краю.

Відбулися певні позитивні зміни у сфері освіти – розширилась мережа навчальних закладів, які набували більш світського характеру. Однак питома вага неписьменного населення залишалася високою, надто відчутною була русифікація освітньої справи і культури в цілому. Незважаючи на це, продовжувався процес національно-культурного відродження – розвивалось народне пісенне та музичне мистецтво, живопис, ремесла і промисли.