Розділ 6. Утвердження козацтва. Визвольна війна середини ХVІІ століття

· Козацькі полки

· Початок повстання. Перші перемоги

· Черкащина в епіцентрі визвольної боротьби і державотворчих процесів

· Господарське становище краю

Козацькі полки. Як відомо, за Куруківською угодою 1625 року було встановлено 6-тисячний козацький реєстр у складі 6 полків – Білоцерківського, Канівського, Корсунського, Черкаського, Чигиринського, Переяславського.

Державотворчі процеси середини ХVІІ ст. зумовили утворення власного військового і адміністративно-територіального управління, основу якого покладався вже існуючий полково-сотенний устрій. Полки, що об’єднували козаків певної території і становили військову одиницю, набували значення адміністративно-територіального округу, а полковник, як військовий командир, ставав водночас і головою цивільної адміністрації. Кожен полк іменувався за назвою міста чи містечка, де перебувава полкова адміністрація – полковник, писар, осавул, хорунжий, суддя, канцелярія. Назви сотень відповідали назві місцевості або імені сотника.

За Зборівським реєстром 1649 року на території сучасної Черкаської області існували полки – Чигиринський, Черкаський, Кропивнянський, Корсунський, Канівський, Уманський, а також південна частина Білоцерківського і Переяславського. Саме ці полки входили до складу ударних сил козацько-селянського війська Б.Хмельницького. Вони брали участь у Пилявецькій битві 1648 року, Зборівській битві 1649 року, Берестецькій битві 1651 року, Батозькій битві 1652 року, у визвольних походах до Східної Галичини 1648 і 1655 рр.

На той час Черкащина була головною опорною базою, яка поповнювала козацько-селянське військо людськими ресурсами, зброєю, боєприпасами. Чигирин став військово-політичним центром України, де перебувало гетьманське правління, звідки велося керівництво визвольною боротьбою українського народу.

Чигиринський полк став головним гетьманським полком і займав територію з обох боків Дніпра і межував з Корсунським, Черкаським і Полтавським полками. У 1649 році до його складу входили сотні: полкова Чигиринська, Баклійська, Боровицька, Бужинська, Вереміївська, Воронівська, Голов’ятинська, Голтвинська, Жаботинська, Жовнинська, Кременчуцька, Кричовська, Максимівська, Медведівська, Омельницька, Орловецька, Остапівська, Потоцька, Смілівська (всього 19).

У 1660-х роках східна частина Чигиринського полку відійшла до Миргородського полку, а західна залишалася під владою правобережного гетьманату. У 1670-х рр. правобережна Чигиринщина стала ареною жорстокої боротьби лівобережних українських козацьких полків і російських військ проти турецької армії, зокрема, під час Чигиринських походів 1677 і 1678 рр. Всього за час існування полку відомі 36 його полковників. Серед них – Карпо Скидан (1637 р.), Богдан Хмельницький (1649 р.), Іван Богун (1649 р.), Антін Жданович (1656 р.), Петро Дорошенко (1660-1663 рр.), Гнат Галаган (1709-1714 рр.). [1, 142-144].

В списках Чигиринського полку знаходимо імена гетьмана Б.Хмельницького та його сина Тимоша, генерального писаря Івана Виговського, арматного писаря Петра Дорошенка – майбутнього гетьмана [9, 99-100].

Черкаський полк займав територію також з обох боків Дніпра і межував з Корсунським, Канівським, Переяславським, Кропивнянським і Чигиринським полками. За Зборівським реєстром 1649 року до його складу входили сотні: полкова Черкаська, Богушкова, Вовченкова, Домонтівська, Дригилева, Золотоніська, Кулаковська, Лазарева, Маркова, Микитина, Мошенцова, Мошенська, Островського, Петрашкова, Піщанська, Саварського, Савина, Шубцева (всього 18). На той час Черкаський полк був одним з найбоєздатніших у війську Б.Хмельницького. Після “Вічного миру” 1686 року Черкаський полк був ліквідований. В різний час на чолі полку був 21 полковник, найбільш відомі – Іван Барабаш (1638-1648 рр.), Максим Кривоніс (Перебийніс, Вільшанський) (1648 р.), Петро Дорошенко (1665 р.) [1, 142-144].

Кропивнянський полк створений у 1649 році, займав територію на лівому березі Дніпра, межував з Переяславським, Прилуцьким, Миргородським, Полтавським, Чигиринським і Черкаським полками. До його складу входили три Іркліївські, Кропивнянська, Оржицька та інші сотні, всього – 14. У 1658 році Кропивнянський полк ліквідовано, а його територію включено до складу Лубенського та Переяславського полків. Із полковників відомий соратник Б.Хмельницького Філон Джалалій (Джеджалій). В найкритичніший момент битви під Берестечком військо обрало його наказним гетьманом [1, 145; 2, 223].

Корсунський полк межував з Білоцерківським, Канівським, Черкаським і Чигиринським полками. У 1649 році до його складу входили сотні: полкова Корсунська, Лисянська, Мгліївська (Мліївська), Ольшанська (Вільшанська) та інші, всього – 19. Найвідоміші полковники – Станіслав Мрозовицький (Морозенко) (1645 – 1649 рр.), Максим Нестеренко (1648, 1653, 1655, 1656 рр.), Іван Гуляницький (1653 – 1656 рр.).

Після Андрусівського перемир’я 1667 року, коли Правобережна Україна потрапила під владу Польщі Корсунський полк очолював Захар Іскра (1684 – 1707, 1708 рр.). Після Прутського мирного договору 1711 року корсунські козаки переселилися в Лівобережну Україну, а полк припинив своє існування [1, 145 – 146; 2, 214].

Канівський полк межував з Білоцерківським, Київським, Переяславським, Черкаським і Корсунським полками. В 1649-1654 рр. до його складу входило 18 сотень: Канівська полкова, Бубнівська, Межиріцька, Ржищівська, Трехтимирівська та інші. Впродовж 1649-1665 рр. територія Канівського полку була ареною жорстокої боротьби проти польсько-шляхетських військ. Під час народного повстання 1702-1704 рр. полк перебував під командуванням Семена Палія, у 1712 році припинив своє існування [1, 146; 3, 182].

Уманський полк утворений у 1648 році, межував з Брацлавським, Кальницьким (Вінницьким), Паволоцьким і Білоцерківським полками. З півдня його територія підходила до степу. У 1649 році до його складу входило 14 сотень: полкова Уманська, Бабанська, Бершадська, Ладижинська, Маньківська, Романівська, Цибулівська та інші. Полк був ліквідований в 1674 році у зв’язку з турецькою агресією на Правобережну Україну і переселенням козаків і селян на Лівобережжя і Слобожанщину [1, 147; 5, 140].

Іркліївський полк утворений в 1648 році і того ж року на чолі з полковником Михайлом Телюченком увійшов до складу Кропивнянського полку. У 1658 році гетьман І.Виговський розділив останній на Лубенський і Іркліївський полки і призначив іркліївським полковником Матвія Папкевича. У 1659 році Іркліївський полк припинив своє існування [6, 174].

Лисянський полк існував короткий час (1648, 1651, 1657 рр.). Його полковником був Данило Якимович [7, 235; 8, 59-60].

Початок повстання. Перші перемоги. В кінці 1640-х років Черкащина стає центром розгортання національно-визвольної боротьби українського народу, яка в сучасній історіографії дістала назву Української національної революції і більшістю науковців хронологічно окреслюється рамками 1648-1676 рр.

Переслідування православної віри, намагання ліквідувати казацтво та постійні зловживання і здирства польської шляхти та орендарів викликало гостре невдоволення населення краю, як і всієї України, і передусім козацтва. Починаючи з 1646 року, група козаків, очолювана чигиринським сотником Богданом – Зіновієм Хмельницьким, розпочинає підготовку повстання. До керівного центру входили також сотники Ф.Вешняк, К.Бурляй, Д.Гиря, Б.Топига, колишні полковники М.Нестеренко і Я.Клиша, М.Кривоніс, Брати Нечаї та інші [10, 78].

Як свідчать джерела, восени 1647 року у містечку Лебедині на нараду зібралися найближчі соратники Б.Хмельницького, щоб розробити план повстання [9, 22], яке планувалося розпочати у листопаді. Однак раптова поява татар і зрада з боку чигиринського осавула Р.Пешти зірвали виступ, а самого Б.Хмельницького ув’язнюють.

Вирвавшись за сприяння друзів на волю, він в кінці грудня з кількома десятками однодумців (серед них – 20-річний Петро Дорошенко) і сином Тимошем вирушає на Запорожжя. Зважаючи на перебування польської залоги у Січі (Микитин Ріг), зупинився на острові Томаківка (Буцький), де відразу розпочав формування збройних загонів і встановив зв’язки з запорожцями. Заручившись підтримкою останніх, 4 лютого оволодів Січчю, а 9 лютого завдав поразки черкаському і чигиринському полковникам, які на чолі перебуваючих на службі у поляків реєстрових козаків готувалися до наступу на повстанців. Через кілька днів на козацькій раді в Січі Б.Хмельницький обирається гетьманом Війська Запорозького [10, 78].

Аби урівняти сили з могутнім польським військом і забезпечити тили, Б.Хмельницький уклав союз із Кримським ханством, розіслав козаків з листами до населення України готувати зброю і готуватися до повстання. У квітні 1648 року до запорожців приєдналися реєстровці.

І подальший розвиток подій був безпосередньо пов’язаний з Черкащиною. Військове командування Речі Посполитої, яке очолювали великий коронний гетьман Микола Потоцький і польський коронний гетьман Мартин Калиновський, після оволодіння Хмельницьким Січі почало вживати термінових заходів, аби повстання не набрало розмаху і не перекинулося на “волость”, тобто на густонаселену частину України, зокрема черкаське Подніпров’я.

Значні військові сили почали просуватися в Подніпров’я і блокували шляхи, що вели на Запорожжя. Микола Потоцький 13 лютого 1648 року наказав канівському полковникові реєстрових козаків, щоб той очолив об’єднані сили Канівського, Переяславського і Чигиринського полків і вирушив на Запорожжя для придушення повстання [11, 14]. Перебуваючи в Корсуні 20 лютого 1648 року Микола Потоцький звернувся з посланням до повстанців, у якому вимагав розійтися по домівках і видати Богдана Хмельницького. У разі відмови погрожував смертною карою членам їх сімей і конфіскацією майна [12, 15-16].

Щоб виграти час для формування свого війська і домовитись про підтримку Туреччини і Криму, Богдан Хмельницький вів листування з Миколою Потоцьким. За його дорученням переговори з коронним гетьманом вели черкаський сотник Іван Кравченко, чигиринці Карпо Трушенко та Гриць Слейко [9, 28].

Польське командування, враховуючи вигідне стратегічне розташування Черкас, обирає місто як своєрідний опорний пункт для боротьби з повстанцями і місце перебування Миколи Потоцького з військом. Звідси 21 квітня 1648 року на Запорожжя вирушає польське військо на чолі з сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та комісаром реєстрових козаків Я.Шомбергом. Через певний час услід за ними мав виступати і сам Микола Потоцький з головними силами.

Каральна експедиція складалася з кінноти, артилерії і обозу (десять тисяч чоловік), флотилії з п’ятьма тисячами реєстровців і 1200 німецьких найманців на борту. Потоцький-молодший і Я.Шомберг рухалися на чолі кінноти суходолом, а дніпровську флотилію очолили старшини реєстровців І.Караїмович та І.Барабаш. Згодом реєстрові козаки, що рухалися водним шляхом, вбивши Караїмовича і Барабаша, на чолі з Філоном Джеджелієм і Богданом Топигою перейшли на бік повстанців, а сухопутна частина польського війська була розгромлена Богданом Хмельницьким під Жовтими Водами 5-6 травня [13, 9].

Микола Потоцький, який залишився в Черкасах, продовжував підтягувати в район міста значні військові сили. На початку травня він вирушив на допомогу своєму синові, дізнавшись про перехід реєстровців на бік повстанців, повернувся з-під Чигирина і зупинився табором неподалік Черкас. Отримавши 19 травня достовірну інформацію про розгром військ Стефана під Жовтими Водами і про те, що Богдан Хмельницький рухається до Білої Церкви, Потоцький спрямовує багатотисячну польську армію під Корсунь [9, 40-43].

Туди ж вирушило і військо повсталих. Вдавшись до воєнних хитрощів (до противника було підіслано одного з козаків з дезінформацією), Богдан Хмельницький виманив поляків з добре укріпленого табору і змусив їх рушити в бік Богуслава. У заболоченому урочищі Горохова Діброва поблизу Корсуня польське військо потрапило у засідку (6-тисячний козацький загін М.Кривоноса). В тил Потоцькому вдарив Хмельницький з козацькою і татарською кіннотою, а з флангів польське військо атакували козаки Кривоноса. Противник зазнав нищівної поразки. Серед 8, 5 тисяч поляків у полон потрапили обидва гетьмани – М.Потоцький та М.Калиновський. Поляки втратили також усю артилерію, обоз і прапори [14, 214].

У перших битвах під Жовтими Водами і Корсунем Б.Хмельницький повністю знищив наявні в Україні польські збройні сили і закликав населення до всенародного повстання. Через Тугай-бея передав М.Потоцькому програму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було вперше сформульовано ідею створення національної держави [10, 79]. Після перемоги під Корсунем Б.Хмельницький прибув до Білої Церкви, а звідти – до Черкас.

Саме на Черкащині гетьман розгорнув активну дипломатичну діяльність, формував гетьманську адміністрацію і органи управління. Насамперед була проведена реорганізація шести старих козацьких полків – Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Білоцерківського, Переяславського.

У 20-х числах червня Хмельницький прибув до Чигирина, який став віднині фактично столицею України і резиденцією гетьмана. Вибір Чигирина був не випадковим – місто знаходилось в добре укріпленому самою природою місці, у центрі старовинних козацьких земель, неподалік від Дніпра – головної річки України, якою було легко дістатися до Запорозької Січі. Чигирин стояв відносно близько до тодішніх кордонів Кримського ханства, яке у той час було союзником повстанців.

Богдан Хмельницький доклав чимало зусиль, щоб перетворити Чигирин у неприступну фортецю. Відомий сирійський мандрівник Павло Алепський, що побував у місті за життя Хмельницького писав: “Цитадель не має собі рівних у всій країні козаків і своєю висотою, і висотою гори, на якій вона стоїть, і своїми розмірами, і багатством води та болот, що її оточують. Ось чому вона дуже сильна…” [15, 192].

Певне значення для вибору Чигирина як гетьманської резиденції мало і те, що неподалік знаходився хутір Хмельницького – Суботів із прилягаючою Новоселицею, успадковані гетьманом ще від батька – чигиринського підстарости Михайла Хмельницького.

У той час, коли Б.Хмельницький перебував у Білій Церкві, Черкасах та Чигирині, займаючись формуванням збройних сил і державного апарату, визвольний рух поширювався в краї і по всій Україні. Після звістки про розгром польсько-шляхетського війська під Жовтими Водами і Корсунем, полум’я повстання охопило Уманщину, де за свідченням сучасника “хлопська сваволя, почавши від Гуманя таку гору бере, наче друге військо Хмельницького” [16, 194]. У червні 1648 року повстанці під проводом М.Кривоноса і І.Ганжі штурмом взяли Умань, а також інші міста далі на захід – Немирів, Тульчин, Брацлав. Тоді ж Умань стає центром Уманського полку [17, 547].

Черкащина в епіцентрі визвольної боротьби і державотворчих процесів. Черкащина, опинившись на початку Визвольної війни в епіцентрі її подій, і надалі відігравала важливу роль у розгортанні визвольного руху і творення Української козацької держави.

У ході жорстоких боїв на Правобережній Україні було визволено від польсько-шляхетських загарбників велику територію і створено сприятливі умови для генерального наступу повстанських військ під проводом Хмельницького. На зміцнення їх позицій в різних регіонах України значний вплив справляли як сформовані на Черкащині військові підрозділи, так і окремі воєначальники – уродженці краю.

Зокрема, розгортання боротьби на Поділлі і півдні Волині пов’язане з діяльністю черкаського полковника, наказного гетьмана М.Кривоноса. Вступивши на початку червня 1648 року на чолі 400 козаків у межі Брацлавщини, він до середини липня створив щонайменше 20-тисячне військо. Під час походу було не лише звільнено десятки міст, а й у боях 26-28 липня під Старокостянтиновом завдано поразки 10-12-тисячному польсько-щляхетському війську під проводом І.Вишневецького [10, 81]. На визволених територіях повстанці встановлювали нову владу. Так, на прохання жителів Меджибожа Хмельницький направив туди свою адміністрацію – “козака з Черкас” Якименка разом із п’ятьма іншими козаками, давши їм універсал, котрий стверджував їхні широкі права і повноваження [9, 96].

Чимало повстанців полягло на полі бою. Потрапили в полон і були страчені карателями: корсунський наказний полковник Олекса Тучко, корсунські козаки Федір Калина і Іван Бубенек та інші.

За умовами в цілому невигідного для України Зборівського договору від 8 серпня 1649 року територія краю у складі 6 полків залишалася під владою гетьманської адміністрації. Тут козаки, православні шляхтичі і духовенство мали привілейований статус. Водночас заборонялося перебування польських військ і функціонування єзуїтських шкіл [18, 20-21].

Як відомо, кордони козацької території за Зборовським договором визначались по лінії: Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни.

Землі Черкащини, таким чином, опиняються досить далеко від тодішніх кордонів з ворогом і складають важливу тилову базу повстанських військ та територіально-політичне ядро формування Української козацької держави. Як і на усій визволеній від поляків території, тут зміцнюються державні інституції, налагоджується їх робота.

Водночас процес складання української державності був непростим, оскільки після Зборівського договору не всі верстви населення одержали відповідні права і свободи, погіршало економічне становище Запорозької Січі. У березні 1650 року на Січі спалахнуло збройне повстання козаків, незадоволених політикою гетьманської адміністрації. На його чолі стояв Яцько Худолій – козак домонтівської сотні Черкаського полку. Цей виступ було придушено, а проголошеного гетьмана Худолія страчено [9, 105-106].

А тим часом польський уряд, не змирившись з існуванням Української козацької держави, відновлює воєнні дії проти України і Черкащина стає ареною боротьби проти загарбників. Особливо ускладнилася ситуація після підписаного у жовтні 1651 року (після Берестецької битви) Білоцерковського договору, за яким козацькою територією визначалося лише Київське воєводство, гетьманська влада суттєво обмежувалася й відкривався шлях до реставрації польсько-шляхетського панування. Активізується антигетьманська опозиція, яка не обминула і Черкащину – спалахнуло повстання козаків Корсунського полку на чолі з колишнім полковником Л.Мозирею. І хоча воно наприкінці 1651 року було придушене, а Л.Мозирю страчено, внутрішньополітичне становище залишалося напруженим [10, 89].

За таких обставин Б.Хмельницький, щоб упередити розпалювання внутрішніх суперечностей і відвернути зовнішню загрозу, вдається до рішучих дій. Зібравши 30-35-тисячне військо, основу якого склали козаки Чигиринського, Черкаського, Корсунського і Переяславського полків та татарська кіннота, він 1-2 червня 1652 року під Батогом завдає поразки польському війську [19, 54-55; 20, 54]. Перемога під Батогом дала можливість скасувати умови принизливого Білоцерківського договору і забезпечила умови для творення української державності.

Однак, вже в кінці 1652 року Польща розгортає підготовку до нового наступу на Україну. Західна частина Черкащини відтепер стає ареною бойових дій по відбиттю нападів. У березні 1653 року 8-тисячна польська армія вторглася на Уманщину, знищила десятки міст та сіл і підійшла до Умані. Лише після відчутної поразки під Монастирищем вона відступила [10, 90].

Переяславська рада і укладення українсько-російського договору 1654 року хоч і внесли суттєві зміни в геополітичне становище України, однак не зміцнили української державності. Нові тяжкі випробування чекали і Черкащину.

Вже у травні 1654 року польсько-шляхетська армія на чолі з коронним гетьманом С.Потоцьким знову оточили Умань. Місто мужньо захищали козаки Уманського та Вінницького полків і поляки після кількох невдалих спроб штурму відступили, руйнуючи все довкола.

Після об’єднання з татарами польське командування на початку 1655 року продовжило наступ на Умань. Оборону міста тримали козаки на чолі з І.Богуном та місцеві жителі. Щоб зробити фортечні вали неприступними для ворога, І.Богун наказав облити їх водою, яка в сильний мороз перетворила їх на крижані гори. Так і не зумівши подолати опору захисників міста, ворожі війська зняли облогу і відступили.

Незабаром проти польсько-шляхетської армії, з-під Білої Церкви виступило військо – козаки на чолі з Б.Хмельницьким та 10-12 тисяч московських стрільців під командуванням В.Шереметьєва. Увечері 29 січня неподалік Охматова (нині – село Жашківського району) союзне військо було несподівано атаковане ворогом, якому вдалося увірватися до табору й захопити 16 гармат. Битва набрала затяжного характеру. Поляки були витиснуті з табору і до ранку 30 січня українцями і росіянами зводяться неприступні укріплення (здебільшого з возів і саней, снігу й трупів).

Хмельницький не втрачав надії вирватися із страшної пастки (військо було оточене в лютий мороз, не маючи палива і води). З одного боку, гетьман готував полки для прориву під захистом табору, з другого – вступив у переговори з кримськими мурзами, аби нейтралізувати їх під час виходу з оточення. 30 січня відбулася гарматна перестрілка, а українська піхота вела влучний вогонь по жовнірах, завдаючи їм великих втрат. Дійшовши згоди з татарами, ранком 1 лютого український табір почав просуватися до Охматова. Всі спроби поляків розірвати чи спинити його не мали успіху. Українці і росіяни, відбивши всі приступи, пройшли через околиці Охматова і рушили на Буки. Місце битви, яка точилася на лютому морозі, згодом дістало назву Дрижиполя. Кровополитна битва не виявила переможця, жодна з сторін не могла проводити наступальних операцій. Польсько-татарське військо відійшло за межі Черкащини – на Брацлавщину [10, 92-93; 22, 32].

З 1655 року все зриміше окреслюються несприятливі, а то й згубні для існування української держави фактори. Один з них – зміна позиції Московії, яка налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Польщею і в травні 1656 року оголосила війну Швеції. Виходячи з цього, Б.Хмельницький шукає шляхів створення нової антипольської коаліції, зокрема з Швецією і Трансільванією.

У червні 1657 року до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Польщі. Однак трагічне закінчення об’єднання українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Богдана Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він 6 серпня 1657 року помирає, так і не здійснивши своїх задумів по об’єднанню усіх українських земель і зміцненню Української держави [21, 162].

Похорони творця української державності Б.Хмельницького відбулися ймовірніше всього 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві.

Господарський розвиток краю. В ході Визвольної війни відбулися значні зміни соціально-економічного характеру. В аграрній сфері, яка була переважаючою в Україні, в тому числі і на Черкащині, було зламано систему магнатсько-шляхетського землеволодіння і запроваджено нові відносини, в основі яких лежала переважно дрібна козацько-селянська власність на землю, що відкривала перспективи для зростання прошарку вільних виробників і розвитку фермерського типу господарства. Панівними стала державна і козацька форми земельної власності. Водночас земля поступово почала концентруватися в руках козацької старшини, а також духовенства. На Правобережжі після повернання відновлювали свої землеволодіння польські магнати і шляхта.

Хмельницький не підтримував прагнення козацької верхівки перетворитися у великих землевласників, що викликало у старшини незадоволення і нерідко змушувало її звертатися без відома гетьмана до російського царя про пожалування земель. Так поступили генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний і переяславський полковник Павло Тетеря, будучи у березні 1654 року послами в Москві. Перший отримав у володіння містечко Мліїв (нині – Городищенський район), а другий – містечко Смілу “з селами і усіма угіддями” [23, 717]. Це заохотило й іншу старшину. Незабаром генеральний обозний Тиміш Носач одержав царську грамоту на села Деренковець і Черепин поблизу Корсуня, Костянтин Виговський – на Балаклію і Орловець поблизу Сміли, Григорій Лісницький – на Вільшану [5, 186].

Розглядаючи православні монастирі як свою духовну опору, гетьманська адміністрація брала їх під свою опіку і наділяла землею і майном. Так, гетьманським універсалом від 30 листопада 1651 року закріплено “послушенство” мешканців Вереміївки (нині – Чорнобаївський район) Київському Микільському монастирю [22, 143]. А 1 червня 1654 року гетьман наказав черкаському полковникові відмежувати пасіку Києво-Печерського монастиря і повернути останньому його землі. Пізніше він дозволив своїм універсалом будувати монастир на річці Ірдинь між Баклієм (Балаклея) та Мглієвом (Млієвом). При цьому гетьман надавав майбутньому монастирю землі у “Черкаській державі” [9, 109-110]. Гетьман заборонив будь-кому перевозити купців через річку Рось, бо в Конончі (нині – Канівський район) монастир тримає свій паром [5, 172].

Провідними промислами на території краю в середині XVII ст. були млинарство, гуральництво, чумацтво. На Уманщині, наприклад, майже в кожному селі був млин, а то й 2-3 і більше: в Кочубіївці – 4 млини, Романівці, Талалаївці, Станіславові – по 2 [24, 333-334]. Серед міст, де виготовлялася зброя були Черкаси і Корсунь [28, 86].

Незважаючи на майже безперервні бойові дії, продовжувала розвиватися торгівля. Значним центром місцевої та міжрегіональної торгівлі була Умань. У 1651 році тут зустрічаємо купців з Путивля [25, 173], а влітку 1652 року сюди прибуває 150 возів молдавської солі [26, 25]. В 1665 році в Умані торгували горілкою подільські купці [27, 327].

Важливим осередком торгівлі у той час були Черкаси. Не випадково сирійський мандрівник Павло Алеппський у своєму щоденнику влітку 1654 року записав: “Зробивши ще 2 милі (після Золотоноші – авт.), приїхали до ріки Дніпра, переправилися через неї і, проїхавши 2 милі, прибули у торговельне місто, місце походження козаків, яке називається Черкаси. Тут вони споряджають кораблі, котрі ходять у Чорне море, бо ріка Дніпро тече біля самого міста” [15, 192].

Займалися торгівлею жителі Золотоноші, Лисянки, Ірклієва, Канева, Чигирина та інших міст і містечок краю. Відомо, що торгові люди з Лисянки їздили до Києва, де купляли хлібні запаси [29, 159].

По території Черкащини проходило чимало шляхів, які мали важливе торговельно-економічне значення. Їх основні напрями визначалися віссю захід – схід і перетинали Дніпро в районі Трахтемирова, Канева, Черкас, Жовнина, Вереміївки і Воронівки, де діяли переправи.

Важливими вузловими пунктами шляхів сполучення були Умань, Лисянка, Корсунь, Сміла, Чигирин. Шляхи, пролягаючи у зустрічному напрямку з глибини ліво – і правобережних земель і проходячи через різні місцевості сприяли розвитку торгівлі, налагодженню виробничих зв’язків з іншими регіонами України [30, 436-438].

* * *

Отже, землі Черкащини від самого початку перебували в епіцентрі визвольної боротьби українського народу середини XVII ст. під проводом уродженця краю Богдана Хмельницького. На території краю на початковому етапі Визвольної війни відбулася переможна Корсунська битва 1648 року, яка мала велике значення для подальшого розвитку національно-визвольних змагань. Важливу роль відігравали полки, утворені на Черкащині.

Особливої політичної ваги набув регіон з набуттям Чигирином статусу резиденції гетьмана, а по суті – столиці України. Тут побачили світ близько 300 універсалів, які торкалися важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики Української козацької держави. Резиденція Б.Хмельницького привертала увагу послів Росії, Польщі, Туреччини, Швеції та інших провідних держав.

Незважаючи на важкі умови воєнного часу на Черкащині продовжувало розвиватися господаство і торгівля, на яких позитивно позначилася соціально-політична політика козацької держави.