Розділ 4. Подніпровські землі – ядро формування східного слов’янства. Доба Київської Русі

· Давньослов’янське населення краю

· Господарське та суспільне життя населення краю в VІ – ІХ ст.

· У складі Київської держави (Х – ХІІІ століття)

· Монголо-татарська навала

Давньослов’янське населення краю. Як відомо, період становлення східного сов’янства умовно поділяється на два етапи. Перший – виділення праслов’ян із сукупності індоєвропейського населення, другий – формування слов’янських етнічних груп з елементами культурно-мовної диференціації. З цими процесами безпосередньо пов’язана і територія сучасної Черкащини, оскільки саме на ній та сусідніх праукраїнських землях на початку нашої ери сформувалося ядро східнослов’янських племен – нащадків землеробського населення попереднього часу.

Найдавніші археологічні матеріали, знайдені переважно на високих мисах берегів Дніпра, Росі та Тясмину, належать до зарубинецькоїкультури (ІІІ – ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.), носіїв якої більшість вчених вважають праслов’янами, дехто – давньогерманцями. Свої поселення зарубинецькі племена утворювали на мисах і заплавах, інколи у формі укріплених городищ. Житла були наземними та напівземлянковими, квадратної або прямокутної форми і мали каркасно-плетену конструкцію. Всередині розміщувалися вогнища та ями-погреби. Поселення з 36 таких жител виявлено на Пилипенковій горі поблизу Канева. Кожне з них мало площу близько 36 кв. м, розташовувалося на відстані 10 м одне від одного [1, 41 – 56; 2, 159 – 160]. На верхівці гори були споруджені земляні вали й рови в кілька рядів, що оточували поселення з усіх боків. Висота валів – 1, 2 м, ширина в основі – 2, 7 м. На валу, що укріплював верхівку гори, стояв дерев’яний частокіл [4, 578].

У побуті населення зарубинецької культури широко використовувалася кераміка, в тому числі грецькі амфори, різноманітні знаряддя праці (ножі, коси, серпи, сокири, долота, шила, голки), прикраси – намиста, підвіски, фібули. Поховання були трупоспалювані – ямні, урнові, змішані, з застосуванням численного інвентаря, переважно керамічних виробів – горщиків, мисок, горняток [2, 160].

Безпосереднє відношення до формування східного слов’янства мало населення черняхівської культури (ІІІ – перша половина V ст. н.е.). Носії черняхівської культури жили у численних поселеннях та поодиноких городищах практично по усій території регіону, зокрема в подніпровській частині сучасної Черкащини на корінних берегах Дніпра та його приток. Помешканням їм служили напівземлянки або наземні споруди [3, 439]. На поселенні поблизу села Леськи (Черкаський район) головною будівлею двору було велике наземне житло, поділене перегородками на окремі камери, з піччю в центральній частині. На подвір’ї неподалік житла була яма-погріб, а також комора, хлів для худоби та дві невеликі будівлі, призначені, напевне, для утримання дрібної худоби або птиці [5, 5].

Близько 80 черняхівських поселень виявлено на території Уманського району, де вони знаходилися на відстані не більше 5 км одне від одного, нерідко – гніздами. Поселення розташовувалися переважно на південних схилах берегів річок та балок і були не укріпленими. На деяких з них прослідковується правмльне планування – житла створювали вулицю або кілька вулиць.

Основною галуззю господарства було орне землеробство, а найбільш поширеними сільськогосподарськими культурами – пшениця, ячмінь, просо, гречка. Вирощувалися також жито, овес, горох. Збирали врожай серпами. Рільництво доповнювалося городництвом.

Черняхівське населення краю займалося також розведенням великої рогатої худоби, свиней, коней та домашньої птиці. Певну роль відігравали полювання, бджільництво, рибальство [6, 265 – 268].

Сільськогосподарське виробництво у черняхівських племен поєднувалося з різними видами ремесел, окремі з яких набули значного розвитку. Природні умови регіону – великі лісові масиви, необхідні для виробництва деревного вугілля і поклади болотної руди, сприяли розвиткові металургії. Один з центрів чорної металургії цього періоду виявлено в районі Умані [4, 610].

Досить високого рівня розвитку досягло гончарство, про що свідчить поширення гончарного круга і спеціальних гончарних горнів для обпалювання посуду. Уяву про роботу майстрів-гончарів дає гончарна майстерня, виявлена біля села Журавка Городищенського району. Вона складалася з двох гончарних горнів і приміщення, в якому виготовлявся посуд [6, 269].

На території краю знайдено багато римських монет – як поодиноких екземплярів, так і цілих скарбів, зокрема біля села Мошни Черкаського району, Сміли, Корсунь-Шевченківського, що засвідчує інтенсивні зовнішні торгівельні зв’язки населення цих місцевостей з Римом та його провінціями [7, 13]. Статтями експорту при цьому найчастіше були хліб, мед, віск, хутро, шкіри і, можливо, худоба.

Світоглядні уявлення черняхівських племен перщої половини І тисячоліття н.е. в цілому носили характер язичницьких вірувань. Суть їх полягала у вірі в потойбічне життя як продовження земного, обожнення сил природи і поклоніння їм, обрядах і ворожіннях, пов’язаних з турботою про новий врожай.

Господарське та суспільне життя населення краю в VІ – ІХ ст. Загалом східнослов’янські племена цього періоду перебували приблизно на одному етапі свого культурного, економічного і соціально-політичного розвитку, але в окремих районах цей процес відбувався більш інтенсивно. До таких є підстави віднести і територію краю.

Свідчення істориків про багатолюдність тут слов’янських племен підтверджуються археологічними матеріалами. Селища слов’ян розташовувалися в басейнах Дніпра, Тясмина та інших річок. Відкриті, а також укріплені поселення городища згодом почали відігравати роль важливих ремісничих і племінних центрів.

Значний археологічний матеріал дає можливість відтвлрити господарство і побут тодішнього населення регіону. Провідною галуззю господарства, як і в попередній період, залишалося орне землеробство. Основні землеробські знаряддя VІ – ІХ ст. досягли значної технічної досконалості. В цей час набуло поширення рало з широким лезом і залізним наконечником, використовувалися і знаряддя плужного типу, які перевертали грунт з допомогою леміша. Городні ділянки оброблялися вручну, залізними мотиками.

Для збирання врожаю, сіножаті і переробки зерна використовувалися серпи, коси, жорна. Зберігалося збіжжя у спеціальних приміщеннях. В одному з поселень поблизу села Сахнівка (Корсунь-Шевченківський район) неподалік від житла стояло приміщення на зразок клуні, в якій зберігали і мололи зерно та ховали сільськогосподарські знаряддя. В ньому знаходилась яма для зерна, збереглись уламки жорен і залізний наральник. Відомі млинові споруди, в яких мололи зерно. В одній із них, відкритій в поселенні на околиці Канева, на підлозі виявлені уламки масивних жорен [6, 285 – 286].

Всього в околицях села Сахнівка відомо п’ять ранньосередньовічних поселень, що розташовувалися на лівому березі річки Рось. На першому, що знаходилось на сідловині між горами Дівицею і Дехтярною, досліджено 19 напівземлянкових жител з глинобитними печами та декілька десятків підсобних споруд. Друге розташоване на піщаному підвищенні біля заболоченої місцевості в урочищі Гончариха.

Серед знахідок цих та інших поселень сахнівської групи – крім залізного наральника та серпа виявлені ножі, жорнові камені, керамічні прясла, намистинки, гончарна кераміка, фрагменти ліпної кераміки [8, 138]. Круглі жорнові камені, грубий ліпний посуд (горщики та сковорідки) виявлені у поселенні біля села Стецівка (Чигиринський район). Воно розташовувалося на піщаному бугрі в заплаві Тясмину і складалося із трохи заглиблених в землю чотирикутних жител з печами-кам’янками [9, 38].

Внаслідок розвитку ремесла і торгівлі та поглиблення суспільного поділу праці на землях східних слов’ян в VІ – VІІІ ст. виникають поселення-городища, які утверджуються як значні ремісничо-торгівельні центри. До таких поселень на території краю відноситься, насамперед Пастирське городище (Смілянський район), де працювали металурги, ковалі, ювіліри, гончарі. Знаряддя праці коваля виявлено у розкопаній тут кузні – наковальня, два молоти, дві пари кліщів, уламок зубила, ножниці для різання металу. Вироби ювелірів зустрічаються на поселеннях поблизу Мартинівки, Пекарів, Малого Ржавця (Канівський район), Канева [6, 287 – 290; 7, 13].

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян супроводжувався формуванням племінних союзів. Основу одного з таких союзів у V – VІ ст. склало плем’я полян, яке населяло землі від Десни на півночі до Росі – на півдні, охоплюючи, таким чином, східну частину сучасної Черкащини, яка й стала південним порубіжжям цього племінного союзу, а пізніше князівства, першими князями якого у середині ІХ ст. були Дір і Аскольд. Це князівство, в свою чергу, склало фундамент майбутньої Давньоруської держави. А головним містом полян тоді, як відомо, був швидко набираючий геополітичної ваги Київ. Західна частина регіону в цей час перебувала в зоні розселення племені уличів, яке довго не хотіло підкорятися київським князям.

Влітку 860 року Дніпром повз ті місцевості, де в майбутні часи постали Канів і Черкаси, пройшов флот князя Аскольда, який на світанку 18 червня того року несподівано з’явився під стінами Константинополя, сповістивши середньовічному світові про існування Київського князівства – попередника могутньої держави.

Щодо поняття “русь”, то його походження залишається одним з найдискусійніших у вітчизняній історії. Допускається, що на території краю, у басейні річки Рось мешкало плем’я з такою назвою. А у літописах та інших джерелах ця назва охоплює передусім полян, а відтак і всіх східних слов’ян. До цього слід додати, що на землях полян було найбільше річок з подібними назвами – Рось, Росава, Роставиця.

Таким чином, за відомими джерелами назва “ Русь ” має безпосереднє відношення до нашого краю і у її вузькому значенні локалізується територією між Десною на півночі, Россю і Тясмином – на півдні, Сеймом і Сулою – на сході та Горинню – на заході, тобто на землях полян, сіверян і древлян [11, 61 – 62].

У складі Київської держави (Х – ХІІІ століття). Як і в попередньому періоді, територія сучасної Черкащини продовжувала відігравати важливу роль у становленні давньоруської державності та формуванні східнослов’янської етнокультурної спільності як основи складання майбутньої народності і нації.

Утвердження у 882 році Олега у Києві знаменувало собою початок створення єдиної східнослов’янської держави, яку літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають Руссю або Руською землею, а вчені-історики – Київською або Давньою Руссю. Її південне порубіжжя складали землі сучасної Черкащини, життя яких безпосередньо пов’язувалося з розвитком цієї однієї з наймогутніших держав середньовіччя.

В часи Київської Русі землі краю, насамперед по Дніпру і Росі, незважаючи на своє окраїнне положення відносно Києва, посідали важливе місце у політичному, соціально-економічному і культурному житті держави. Особливою була роль міст регіону, які виконували не тільки суто оборнні функції, а й стали значними адміністративними, торгівельно-ремісничими та культурними центрами.

Серед них помітно виділявся Канів, який за припущеннями існував вже у ХІ ст., хоча перші літописні згадки про нього датуються 1144 роком, коли київський князь Всеволод Ольгович заснував у місті церкву святого Георгія (Юрія) Побідоносця – пізніше Успенський собор. Ця архітектурна пам’ятка збереглася до наших днів. Відомо, що у Каневі була єпископія [4, 781]. У 1149 році у Канів Юрій Долгорукий посадив одного із свої синів – Гліба [12, 236].

В цей час Канів, з огляду на своє важливе стратегічне положення, виступає як один з головних опорних пунктів Київської Русі у боротьбі проти кочівників. Біля міста зосереджувалися значні військові сили – заслони для захисту південних кордонів держави та здійснення упереджувальних походів в глибину половецьких степів, а також для охорони купецьких караванів. Тут нерідко велися переговори з половецькими ханами [12, 265 – 270]. Зокрема, Канів згадується у літописі під 1155 роком у зв’язку з нападом половців на уділ сина Юрія Долгорукого Василька. Зазнавши тоді поразки від руських військ, половці заключили мирний договір, але незабаром його порушили. Влітку 1192 року тривалий час під Каневом, охороняючи степове порубіжжя від набігів половців, стояло залогою військо, очолюване князем Святославом [13, 95 – 100].

Місто було культурно-релігійним центром правобережного Подніпров’я – тут знаходилась бібліотека [5, 6], а також резиденція єпископа [4, 781; 15, 285].

На південь відКаневазнаходилося більш раннє давньоруське місто Родень, яке за припущенням засноване київським князем Святославом Ігоровичем і у Х ст. було вже добре відоме і міцно укріплене місто [12, 46]. Саме сюди в 980 році втік Ярополк від Володимира, де його військо під час облоги зазнало голоду [15, 284]. Місто було оточене високим земляним валом і дерев’яною огорожею, а над в’їздом до нього стояла велика вежа. Родень складався з двох частин – дитинця і посада, які були забудовані наземними дерев’яними та напівземлянковими глинобитними житлами.

Високого рівня досягло господарство міста, передусім ремесло і торгівля, а також землеробство, яким теж займалися його жителі. У місті виготовлялось, крім посуду та різних предметів побуту, багато видів зброї – списів, шабель, наконечників стріл, щоломів тощо, а також ювелірні прикраси – срібні і бронзові карбовані браслети, вискові кільця, бронзові дзеркала. Родень вів торгівлю з Києвом, Черніговом, Корсунем. Про міжнародні торгівельні зв’язки свідчать знайдені тут арабські та візантійські монети.

Саме місто розміщувалося на Княжій горі, висота якої сягала 172 м над рівнем моря, що значно посилювало оборонне значення міста, яке відігравало важливу роль у захисті руських земель від експансії кочівників – печенігів, торків, половців, які тільки в 1061 – 1210 рр. 46 раз нападали на місто. Під час монголо-татарської навали Родень зазнав спустошення і життя в ньому більше не відновлювалося [14, 3].

Важливим культурно-релігійним центром був Зарубський монастир Пречистої, поряд з літописним містом Заруб (біля села Зарубинці Канівського району), який вперше згадується в літописах у 1147 році. В Зарубському монастирі був ченцем Клим Смолятич, високоосвічена людина “книжник і філософ”, який згодом у 1147 році за бажанням князя Ізяслава Мстиславовича був поставлений київським митрополитом [15, 281]. У Зарубському монастирі проживав також інший відомий “книжник” – Георгій, котрий залишив після себе “Поученіє к духовному чаду”. При обителі існували печери, в яких проживали ченці [24, 134]. На території колишнього монастиря археологами виявлено залишки двох кам’яних храмів [5, 6]. Вище Заруба був відомий брід через Дніпро [12, 551].

При впадінні невеликої річки Корсунки в Рось, ймовірно у 1032 році Ярославом Мудрим було збудовано фортецю і засновано місто Корсунь як один із пунктів оборонної лінії по Росі, що зафіксовано у літописі: “У рік 1032 Ярослав пішов ставити городи по Росі” [12, 87].

В часи Київської Русі в правобережній частині краю були й інші населені пункти, що засвідчує залюдненість і господарську освоєність території. Літописні джерела та виявлені залишки городищ та поселень цього періоду підтверджують, зокрема, існування міст Дверен на Росі (поблизу села Деренківець Корсунь-Шевченківського району), Боровий (неподалік селища Стеблів Корсунь-Шевченківського району).

На правобережжі краю певний вплив мали залежне від Київської Русі прийшле тюркомовне населення, відоме під узагальнюючою назвою чорні клобуки (торки, берендеї, ковуї, печеніги та ін.), що з’явилися в Пороссі у ХІІ ст. Вони поступово перейшли до осілого господарювання і брали активну участь у боротьбі Київської Русі проти половців. Після монголо-татарської навали були частково асимільовані сусідніми народами, частково вивезені монголо-татарським ханом Узбеком (ХІV ст.) до Середньої Азії [18, 444].

Як свідчить літопис, чорні клобуки мали свої міста Конилю (можливо, поблизу села Конела Жашківського району), Чюрняїв (за припущеннями – поблизу села Чорна Кам’янка Маньківського району), Кулдюрів (вірогідно на лівому березі Тясмину в районі Сміли). Напевне, що ці населені пункти не були містами в усталеному розумінні адміністративних та культурно-економічних центрів, а виконували роль тимчасових резеденцій їх правителів [17, 111].

Взагалі ж західна частина краю (відома в пізніші часи як Уманщина) з огляду своєї віддаленості мала менший вплив Київського князівства ніж Поросся і Подніпров’я. Натомість тут помітні впливи Волинського і Галицького князівств, передусім в період феодальної роздробленості [19, 307 – 308].

Лівобережні землі Київської Русі з боку степу захищалися оборонною лінією, яка проходила по Сулі – лівій притоці Дніпра. Важливу роль в системі оборони відігравали міста, які розташовувалися на території сучасної Черкащини.

Найбільше значення мав Воїнь, перша згадка про який міститься у “Повісті временних літ” під 1055 роком. Місто-фортеця загальною площею 27, 6 га стояло на правому березі річки Сули за 2 км від її впадіння в Дніпро. Було обнесене стіною, спорудженою із поставлених в ряд засипаних землею дерев’яних зрубів. В найбільш придатних для ведення бою місцях стояли вежі. Воїнь мав і захищену гавань.

Про оборонний характер міста свідчить також значна кількість знайденої зброї – мечів, шабель, бойових сокир, спмсів тощо. Водночас Воїнь був і помітним торговельно-ремісничим містом, що підтверджується виявленими ковальськими, слюсарними, деревообробними, ливарними інструментами та різними виробами з металу, дерева, каменю, кістки. Привізні речі свідчать про розвиток торгівлі. Населення міста займалося і землеробством, тваринництвом. Різними промислами.

Воїнь спіткала така ж доля, як і більшість інших давньоруських міст. У 1184 році місто спалили половці на чолі з ханом Кунчаком. Через деякий час місто відродилося, але в монголо-татарський період було зруйноване і більше не відроджувалося [16, 15]. Нині те місце (на межі Черкаської і Полтавської областей), де стояв Воїнь, покрите водами Кременчуцького водосховища.

Серед інших давньоруських міст на лівому березі Дніпра, що входили до оборонної лінії слід назвати Желдь (тепер – село Жовнине Чорнобаївського району), засноване князем Ярополком – сином Володимира Мономаха і яке вперше ззгадується в Іпатіївському літописі в 1116 році [12, 176]. На шляху з Переяслава до Желді, займаючи вигідне стратегічне положення стояв Пісочен (село Піщане Золотоніського району). Літописні джерела містять також згадки про давньоруське місто Дубницю (поблизу села Бубнівська Слобідка Золотоніського району), Римів (неподалік села Велика Бурімка Чорнобаївського району) [17, 103 – 106]. Під стінами цих укріплених міст час від часу точилися запеклі битви з ордами половецького хана Кончака і які не завжди закінчувалися успішно для їх захисників. Трагічно закінчилася у 1185 році оборона Римова, про що в літописі сказано: “ І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникли полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були” [12, 341].

Монголо-татарська навала. Після того як об’єднання монгольських союзів племен очолив Темучин, якого у 1206 році було обрано Чингіс-ханом (великим ханом), монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідів. Загарбавши Середню Азію, монголо-татарська агресія швидко поширювалася на захід, досягши давньоруських земель.

Половці, які зазнали поразки, звернулися за допомогою до руських князів, після чого велика князівська рада у Києві ухвалила виступити проти “небаченої раті”. Руські князі разом з половцями у квітні 1223 року зібралися біля згадуваного вище Заруба. На цьому зібранні були київський князь Мстислав Романович, галицький – Мстислав Мстиславович (Удатний), чернігівсько-козельський – Мстислав Святославович, а також князі зі Смоленська, Путивля та інших міст.

Саме тоді монголо-татарські завойовники в особі послів вперше ступили на землю нашого краю. Руські князі, відкинувши їх пропозицію про невтручання у боротьбу монголо-татар з половцями, стратили послів, кинувши тим самим виклик агресивним азійським завойовникам.

Вирішальна битва між об’єднаними русько-половецькими силами та монголо-татарами, що відбулася 31 травня 1223 року на річці Калка, закінчилася для перших нищівною поразкою. Серед загиблих був і тодішній князь канівський Святослав Рюрикович [12, 377 – 379]. Монголо-татари, переслідуючи розрізнені залишки руських військ, досягли Дніпра, де переправилися на правий берег через зарубський брід, а назад – через канівський [21, 210 – 211]. Це перебування завойовників на території краю завдало значної шкоди, однак говорити про масове спустошення передчасно, оскільки цей рейд мав більш розвідувальний характер, був швидким і коротким в часі [20, 46].

Набагато трагічнішими для населення Подніпров’я, насамперед лівобережного, стали наслідки наступного, вже навального походу монголо-татарських орд весною 1239 року. Першими спустошень зазнали поселення оборонних ліній по Сулі і Супою. Наступного року військова активність завойовників зросла і поширилася на правобережжя. Перепоною на їх шляху до Києва стала пороська лінія оборони. Місцеві гарнізони спільно з чорними клобуками чинили впертий опір ворогові. Героїчну боротьбу вели захисники укріплень на Княжій горі біля гирла Росі та на горі Дівиця ( неподалік села Сахнівки Корсунь-Шевченківського району). Жертвами монголо-татарської агресії стали Канів, Воїнь, Заруб та інші міста і поселення регіону.

Остаточно присутність завойовників на подніпровських землях краю утвердилася в кінці 1240 року, коли війська хана Батия оволоділи Києвом. Після значних за своїми масштабами спустошень і ліквідації князівсько-дружинного устрою влади життя на території краю, однак, не завмерло. Населення, зазнавши втрат, а також великих матеріальних збитків, насамперед у зруйнованих містах, змушене було підкоритися чужинцям. Поступово виникають самоврядні общини-громади, очолювані представниками місцевої людності – отаманами, які перебували у безпосередній залежності від ординців.

Посланець папи римського Плано Карпіні, прямуючи у 1246 році через подніпровські землі з дипломатичною місією до Карокоруму – столиці монгольської імперії, зазначав, що у Каневі та деяких інших населених пунктах на південь були монгольські залоги, яким було підвладне населення навколишніх територій [22, 67 – 68]. Напевне, що Канів, як і інші поселення по лінії між Дністром та Дніпром і далі на схід, входив до так званої “буферної зони” між володіннями власне Золотої Орди і землями, де присутність ординців була епізодичною, або ж її не було зовсім. Певною мірою конфігурація таких зон зумовлювалася і природними умовами – несприятливою для степовиків залісненою місцевістю.

Щодо західної частини краю (сучасна Уманщина), то, на думку дослідників, завоювання її монголо-татарами відбулося без значних сутичок і більшість населення або ж залишилася на своїх землях, або ж на певний час відійшла у навколишні ліси, щоб згодом прийняти зверхність завойовників, сплачуючи їм данину.

Посилювало економічний і культурний занепад Подніпров’я й те, що захоплений і зруйнований завойовниками Київ втратив своє консолідуюче значення. Батий передав місто у володіння володимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича, який тримав тут свого намісника. Після смерті князя у 1249 році Київ і Київська земля формально перейшли під владу Олександра Невського, а потім ординці передавали управління Київщиною іншим васальним руським князям.

Взагалі ж, монголо-татарське нашестя завдало несчисленних втрат населенню краю. Більшість міст назавжди припинили своє існування, що призвело до занепаду ремесел, торгівлі, затухання культурного життя. Рятуючись від грабіжницьких набігів і непосильної данани, частина уцілілих людей переселялася в глухі і малопридатні для господарства місця.

* *

*

Отже, з територією сучасної Черкащини, насамперед її придніпровською частиною, на початку нашої ери безпосередньо пов’язане формування ядра східнослов’янських племен – нащадків землеробського населення попереднього часу. Пвдтвердженням цього є археологічні матеріали регіону, які засвідчують велику кількість поселень з характерними для даного періоду особливостями матеріальної і духовної культури.

Помітні зрушення в суспільній організації та соціально-економічному розвитку регіону спостерігаються в VІ – ІХ ст. та в часи Київської Русі. Зокрема, зросла роль Канева, Корсуня та інших міст як важливих адміністративно-оборонних, торгівельно-ремісничих та культурних центрів. Високого рівня досягло господарство краю.

Життя регіону і його поступальний розвиток в середині ХІІІ ст. були перервані і на тривалий час загальмовані монголо-татарським нашестям, яке принесло великі людські втрати і матеріальні збитки.