Розділ 5. Під владою Литви і Польщі

· Утвердження влади Литви

· Відсіч нападникам. Зародження козацтва

· Експансія Польщі

· Селянсько-козацькі повстання кінця ХVІ – 20-30 рр. ХVІІ ст.

· Господарський розвиток краю

· Міста

Утвердження влади Литви. В середині ХІVст. на обезкровлені і беззахисні землі краю посилюється експансія Литви, яку не зачепило монголо-татарське нашестя. Наступ литовської держави на Подніпров’я полегшувався тим, що Золота Орда вступила у смугу гострих феодальних міжусобиць і розпаду. Влітку 1362 року литовський князь Ольгерд захопив Київ і всю Київщину, південну частину якої складали землі сучасної Черкащини. Того ж року відбулася переможна битва Ольгерда на Синій Воді (нині річка Синюха), в якій литовські війська завдали відчутної поразки ординцям.

Отже, починаючи з 60-х років ХІV ст. в історії краю розпочинається якісно новий період, який характеризується відносною стабільністю у політико-економічній сфері, що мало неабияке значення для місцевого населення після більш ніж столітнього перебування під важким і принизливим ординським пануванням. Литовська юрисдикція на початковому етапі утверджувалася поступово і без різких змін у житті людей, які прихильно зустрічали нову владу, вбачаючи в ній, як пише І.Крип’якевич, “забезпечення від орди” [2, 113].

У цей час все помітнішу роль на південних рубежах Великого князівства Литовського починають відігравати Черкаси. З невеликого сторожового поселення, що виникло в кінці ХІІІ ст., Черкаси у складі автономного на той час щодо центрального литовського уряду Київського удільного князівства стають важливим укріпленим, з побудованим тут замком, центром у системі захисту південних кордонів Литовської держави. Перша, датована 1305 роком, писемна згадка про Черкаси міститься у Густинському літописі як про уже існуюче місто в ряду інших міст – Києва, Канева, Житомира, Овруча [3, 139].

В адміністративному відношенні місто стає центром округи – волості, відносно великої державної території, якою управляли призначені київським князем (з 1471 року – воєводою) намісники із боярсько-князівської знаті, що пізніше почали називатися старостами [4, 28 – 29 ]. Відомо, що вже в 1409 році в Черкасах був староста (“capitaneus czerkasiensis”), якийсь Павло Слупов [8, 110].

У 1394 році великий князь литовський Вітовт, прагнучи обмежити автономію українських земель, змістив з київського столу Володимира Ольгердовича і посадив у Києві князювати Скиргайла. Як стверджують літописи, населення Київщини не хотіло визнавати нової влади і взялося за зброю. Особливо впертий опір чинили жителі Черкас, Канева, Звенигорода (Звенигородки), виступи яких силою війська було того ж року придушені Скиргайлом [6, 320].

В наступному – ХV ст., з введенням на Київщині характерного для Литви повітового поділу, основна територія краю увійшла до Черкаського, Канівського і, ймовірно, Звенигородського повітів (староств). Намісники “з руки” київського князя здійснювали на ввірених їм землях податкове, судово-адміністративне та військове управління [5, 29].

Найбільшим був Черкаський повіт (староство), територія якого поширювалася на басейни річок Рось і Тясмин на правобережжі та великі простори по Сулі, Пслі, Ворсклі та Самарі на лівобережжі. На цих землях з кінця ХІV ст. поступово розширювалося землеробство, розвивалися ремесла, виникали нові поселення. За люстацією 1552 року в Черкаському старостві налічувалося 3 міста, 30 сіл і 60 уходів [9, 383].

Очолюючи місцеву владу, старости дбали, передусім про про підтримання обороноздатності замків, які на той час були в Черкасах, Каневі, Звенигороді і разом із замками Вінниці і Брацлава утворювали єдину оборонну лінію [7, 75].

Загроза нападів з півдня особливо посилилася після утворення в 1449 році із осколків золотоординської держави Кримського ханства, яке основою свого існування обрало грабіжницькі набіги на своїх сусідів. Віднині впродовж багатьох років життя населення краю проходило у постійній боротьбі проти жорстоких завойовників.

Зокрема, жителі Черкас в 1483 році з честю витримали бойове хрещення, відбивши масований напад кримських татар на чолі з Менглі-Гіреєм, які спустошили майже всю Київщину [10, 88]. А у 1497 році князь Костянтин Острозький розбив татар на річці Умі в західній частині нашого краю [11, 311]. Агресивні дії татар тривали і в наступні роки – в 1532 році вони взяли в тридцятиденну облогу Черкаський замок, однак були відбиті. В 1545 році татари спустошили околиці Черкас і Канева [17, 8].

Свої хижацькі набіги кримські татари здійснювали витоптаними кінськими копитами шляхами, які розходилися від Перекопу у різних напрямках. Найбільш сумнозвісний – Чорний шлях, який у верхів’ях Тясмину розгалужувався на три гілки. Одне з відгалужень – Кучманський шлях – повертало на захід в напрямку міста Бар. Північне відгалуження пролягало неподалік скчасних Корсуня, Богуслава, Лисянки, Жашкова; південне – поблизу сучасних Шполи, Тального, Умані [12, 443].

Цими шляхами татари приходили в Подніпров’я і далі – на поділля і Волинь та інші українські землі, забираючи в полон людей, грабуючи і спалюючи поселення. В другій половині ХV ст. західна частина краю внаслідок безперервних татарських вторгнень запустіла і в пізніших польських джерелах дістала назву “ Уманська пустиня ” [11, 309].

Однак, незважаючи на це, в першій половині ХVІ ст. Уманщина (в той час вона називалася Звенигородщиною або Звенигородським грунтом) починає досить активно залюднюватися. Серед освоювачів цієї частини краю – уходники, вільні промисловці, “данники”, козаки. Вони платили зем’янам (землевласникам) або старостам грошовий чи натуральний податок. В другій половині ХVІ ст. вже відомі Буки, Мошурів, Романівка, Соколівка. Колонізаційні рухи охоплюють і власне Звенигородщину, де, як і на Уманщині залюднюються та виникають нові поселення [11, 311 – 312].

Відсіч нападникам. Зародження козацтва. Кінець ХV ст. в історії краю характеризується посиленням боротьби проти кримсько-татарської агресії та зародженням українського козацтва. В тодішніх умовах вільні люди – козаки, яких все більше ставало в Подніпров’ї і, насмперед в Черкасах, Каневі і навколишніх місцевостях, виробляють своєрідні форми самоуправління – громади, які одночасно були і озброєними формуваннями. Прагнучи виконати покладені на них обов’язки по захисту південних кордонів, старости почали роздавати землю не окремим представникам привілейованого стану, а цим громадам, не втручаючись у їх внутрішні справи, що цілком влаштовувало козаків. У цьому В.Антонович вбачав “те зерно, що стало початком козаччини…” [13, 48].

Козаки із Черкас, а також із інших, розташованих уверх по Дніпру міст, в ході освоєння подніпровських земель, поступово удсконалювали свою організацію. Вирушаючи в Дике поле, вони групувалися у загони – ватаги, обираючи своїми ватаманами (отаманами) найбільш досвідчених і сміливих. Згуртувавшись у ватаги, черкаські козаки сезонно займалися на прилягаючих до міста, а також тих, що простягалися вниз по Дніпру, землях уходницькими промислами – мисливством, рибальством, бджільництвом та збутом своєї продукції, даючи прибуток державній казні. Це підтверджує й уставна грамота від 14 травня 1499 року князя литовського Олександра про необхідність сплати мита київському воєводі [14, 194].

Організаційна згуртованість черкаських козаків сприяла їм не лише в господарській діяльності, а й успішному відбитті постійних нападів кримських татар. Не обмежуючись лише оборонними діями, козацькі ватаги нерідко самі непокоїли своїх кривдників. Вважається, що перша згадка про козаків взагалі, і черкаських зокрема, відноситься до 1492 року, коли великий литовський князь Олександр, відповідаючи на скаргу кримського хана Менглі-Гірея про те, що черкасці разом з киянами погромили татарський корабель поблизу фортеці Тягині в гирлі Дніпра, обіцяв знайти кривдників серед козаків [15, 2; 15, 324].

Вбачаючи в козаках надійну силу, черкаські старости починають широко залучати їх до своїх збройних загонів та підтримувати в діях проти татар, нерідко особисто беручи в них участь. Саме так поступив черкаський староста, князь Богдан Глинський, очолюючи в 1493 році похід козаків на татарські володіння в пониззі Дніпра і взяття ними Очакова [16, 327; 23, 337]. Це була, по суті, перша з відомих акцій активної і наступальної протидії населення краю татарським нападам.

В наступні роки загони черкаських козаків продовжували набирати сили і розширювати масштаби своїх дій, знаходячи підтримку влади. Особливої слави черкаські козаки набули в період, коли старостою черкаським і канівським (1514 – 1535 рр.) був Остафій Дашкович родом з Овруча. За час свого старостування він очолив ряд вдалих походів черкасців проти татар і турок. Найбільш масштабним був похід 1528 року під турецьке місто Очаків, здійснений козаками під спільним керівництвом хмільницького старости Предслава Лянцкоронського, черкаського – Остафія Дашковича і старост брацлавського і вінницького. У цьому поході козаки тричі розбили татар, захопили 500 коней і 30 тисяч голів худоби [17, 10].

Остафій Дашкович, управляючи Черкасами, привернув до себе дуже багато козаків, зміцнив роль Черкас і Канева як осередків усього українського козацтва. В 1531 році на Черкаси напав кримський хан Саадат-Гірей і зустрів рішучу відсіч оборонців черкаського замку на чолі з старостою.

Через два роки після цього, Дашкович представив литовському сейму розроблений ним проект захисту кордонів Литви від татарських вторгнень. Він обгрунтував необхідність спорудження ближче до татар, на одному з малодоступних островів Дніпра, укріплення (січі) з постійною залогою із козаків в 2 тисячі чоловік, яка, плаваючи на човнах, пережкоджала б татарам переправлятися через Дніпро. До цих 2 тисяч козацької залоги Дашкович пропонував додати ще кілька сот чоловік, які б добували в окрузі необхідні припаси і доставляли їх козакам на острови. Пропозиція була схвально сприйнята сеймом, але так і не була реалізована [17, 10].

Лише через два десятиліття ідея Дашковича знайшла втілення у Запорозькій Січі, засновником якої багато дослідників вважають іншого черкаського старосту Дмитра Вишневецького.

Експансія Польщі. Після Люблінської унії 1569 року та об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполиту, за умовами унії Литва зберігала автономію, але її українські землі, в тому числі і сучасної Черкащини, переходили до складу Польщі.

Після унії на Черкащині, як і на інших українських землях, посилююється кріпосницький гніт. Прагнучи закріпити за собою загарбані землі і зробити їх спадковою власністю, польський уряд роздає шляхті жалувальні грамоти на володіння ними. Експансіоністський рух магнатів і шляхти особливо посилився з 1590 року після прийняття сеймом постанови про роздачу “пустель” на Східному Поділлі, Південній Київщині та інших регіонах України, хоча насправді у більшості випадків ці землі вже були освоєні українськими селянами і козаками [24, 110].

Відповідно до постанови сейму Лисянка з навколишніми землями була подарована королем шляхтичу Чермінському [10, 414], власницею земель навколо Цибулева стає поміщиця Янчицька [18, 21], навколо Буків – магнат Ю.Стусь [19, 27 – 28], навколо Чигирина – черкаський староста О.Вишневецький [20, 86]. Землею володіла і королівська родина, зокрема у Синицькій королівщині під Уманню [21, 35]. З’являються латифундії “королев’ят” – українських і польських магнатів: Калиновські володіли Уманщиною, Конецпольські – землями на річці Тясмин [24, 110].

З активним просуванням польської шляхти на українські землі, поширювалася експлуатація українського населення. Сучасник зазначав: “Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана… та виконувати тисячі інших повиностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають” [25, 75].

Найбільш зримо риси соціального гніту проявлялися в західній частині краю, де позиції польської шляхти були досить міцні. Наскоки більш заможних на менш заможних, захоплення землі у селян, хижацьке нищення лісів, ловля риби, забирання худоби та інші форми свавілля набули там поширення. Особливо відзначалися магнати Калиновські, які володіли великими масивами землі на Уманщині [11, 319-320].

Соціальний гніт посилювався й національно-релігійними утисками, насадженням католицизму, що викликало невдоволення і опір населення краю. Осередками антиуніатського руху і збереження православної віри, духовними натхненниками національно-визвольної боротьби виступали монастирі, передусім Трахтемирівський, Канівський, Мотронинський.

Архімандритом Трахтемирівського монастиря з 1616 року став князь Єзекиїл Булича-Курцевич, людина рішуча, впливова і освічена. Монастир, маючи статус “військового запорозького”, традиційно був не стільки релігійним центром, скільки козацькою резиденцією на кордоні між волостю і Низом. Тут зберігалися військова скарбниця, клейноди і арсенал, збиралися старшинські ради, діяв шпиталь для покалічених і старих запорожців. З утвердження у Трахтемирові Курцевича, людини своєї у київських інтелектуальних колах, козацька святиня стає посередником між Січчю і Києвом, місцем, де київське духовенство зустрічалося з козацькими ватажками, впливаючи на їх погляди і намічаючи план спільних дій. Внаслідок цього у козацькій свідомості все більше утверджується відчуття себе синами церкви Божої і оборонцями “стародавнього руського звичаю” [26, 523-524].

У Канівському монастирі у цей час набуло поширення книгописання. Притикатолицьку полемічну діяльність тут вів попович Федір Крилатський [26, 602-603].

Наприкінці XVI – початку XVII ст. селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта і духовенство, котрі трималися православ’я, починають гуртуватися на захист своїх соціальних і національних прав та інтересів. Обурені нестерпними умовами існування і принизливим становищем українське населення підіймається на боротьбу.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI – 20-30-х років XVII ст. Наростання соціального і національно-релігійного гноблення українців викликало протест, який проявлявся у формі селянсько-козацьких повстань, які охопили Україну, включаючи землі нашого краю. Найбільші з них в кінці XVI ст. – під проводом запорозького гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського і козацького ватажка Семерія (Северина) Наливайка 1594 – 1596 рр.

Перша згадка про зв’язок Черкащини з повстанцями К.Косинського датується серпнем – вереснем 1591 року, коли під впливом повстанського руху розпочався перехід населення до козацької верстви. Серед тих, хто визнав козацький присуд, були Черкаси, Корсунь і Канів. Правда, у Черкасах і Каневі склалося своєрідне двовладдя, оскільки міські замки залишалися в руках старости Олександра Вишневецького, який вів себе обережно і не вступав у конфлікт з козацтвом, фактично уступивши повстанцям прилягаючу до міст територію.

Основні події повстанського руху під проводом Косинського на початковому етапі розгорталися за межами Черкащини, бо Косинський, намагаючись поширити сферу впливу козацтва, розглядав подніпровські землі як міцний і надійний тил. Однак, розуміючи, що без підтримки “волості” – корінних козацьких земель, досягти успіху неможливо, у травні 1593 року він прибуває до Черкас на чолі двотисячного загону. Тут його життя обривається. Найбільш ймовірною версією його загибелі є переказ про те, що коли козаки увійшли на черкаську околицю і зупинилися у корчмі на перепочинок, на них несподівано напали люди старости Олександра Вишневецького. У короткій сутичці загинули Косинський і близько сорока чоловік із його супроводу.

Шляхта жорстоко придушила повстання, яке залишилося без лідера. Пани почали довільно збільшувати панщину у своїх маєтностях, натуральні та грошові повинності. Цим самим готувався грунт для наступних народних виступів.

І вже в 1594 році Поділля, а згодом й інші українські землі охопило повстання під проводом С. Наливайка. Восени 1595 року один із повстанських загонів на чолі з Григорієм Лободою оволодів Чигирином і Черкасами [27, 9]. Серед повстанців було чимало селян і козаків нашого краю. На Уманщині в 1596 році С.Наливайко зимував і згуртував свої загони [19, 32].

Хоча повстанський рух кінця XVI ст. був значно масовішим від попередніх селянсько-козацьких виступів, все ж він зазнав поразки. Основні причини – відсутність єдиного командування, стихійність, розрізненість і погане озброєння. Однак, це і попередні повстання підготували умови для подальшого розвитку національно-визвольної боротьби, підняло престиж українського козацтва.

І хоч після поразки повстань кінця XVI ст. майже тридцять років не було масових народних виступів, спротив проти соціального і національно-релігійного гніту проявлявся в різних формах.

Наприклад, у 1604 році жителі Корсуня відмовилися виконувати феодальні повинності на користь старости Яна Даниловича і встановили свою владу на основі козацького самоврядування. За поданням шляхти уряд Речі Посполитої постановою сейму в 1607 році позбавив Корсунь магдебурзького права [28, 191].

На початку 20-х років ХVІІ ст. загострюються стосунки польської влади з козацтвом, яке на цей час стає все послідовнішим виразником інтересів широких народних мас. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польський уряд восени 1625 року для придушення козацько-селянського руху посилає на південну Київщину 30-тисячне військо на чолі з польним гетьманом С.Конецпольським.

Грабуючи і спустошуючи міста і села, польсько-шляхетське військо у жовтні підійшло до Канева. Козацький загін в 3 тисячі чоловік вийшов з міста і після бою з карателями під Мошнами відступив до Черкас. Разом з козацькими загонами з інших міст канівські козаки зосередилися біля впадіння річки Цибульник (поблизу сучасного міста Світловодськ) в Дніпро. Невдозі сюди прибули з артилерією запорожці на чолі з гетьманом реєстрового козацтва Марком Жмайлом. Між об’єднаним 20-тисячним військом і поляками відбувся запеклий бій. Під натиском переважаючих сил козаки змушені були відступити до Курукового озера, де була підписана Куруківська угода, за якою усім учасникам повстання надавалася амністія, козацький реєстр зростав з 3 тисяч до 6 тисяч осіб (1 тисяча козаків постійно мала перебувати на Січі, решта – на волості). Водночас козакам заборонялося здійснювати морські походи, втручатися у релігійні справи на українських землях і мати відносини з іноземними державами [29, 153; 30, 148].

Поштовхом до повстання 1630 року стало введення подимного податку. Селяни виганяли збирачів податків, громили панські маєтки. Запорозькі козаки вимагали від своєї старшини підтримати селян на “волості”. І в січні 1630 року нереєстрові козаки на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Тарасом Федоровичем (Трясилом) – колишнім корсунським полковником виступають із Запорожжя, вбираючи по шляху просування у своє майже 10-тисячне військо селян і міщан.

В середині березня повстанці увійшли до Черкас, стративши там гетьмана – зрадника Г.Чорного. На початку квітня козаки оволоділи Корсунем, а потім Каневом і рушили на Переяслав. Каральний похід проти повстанців знову очолив коронний гетьман Конецпольський. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори, наслідком яких стала компромісна угода, суть якої полягала у збереженні основних вимог Куруківської угоди та збільшення реєстру до 8 тисяч [31, 135-136; 32, 141-142].

Новим масовим виступом стало селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр., яке очолили П.Бут (Павлюк), Д.Гуня, Я.Остряниця. На початковому етапі його очолив гетьман нереєстрового козацтва П.Бут – колишній сотник Чигиринського полку, зібравши майже 10-тисячне військо, яке виступало під гаслами боротьби з “ляхами”, захисту православної віри, покорання зрадників – старшин-реєстровців. Повстання швидко охопило територію усього краю від Черкас до Умані.

Наприкінці 1637 року під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва, в якій козацьке військо, втративши більше п’ятої частини свого складу, зазнало поразки. А невдозі біля Боровиці після невдалого бою полякам було видано П.Бута та інших ватажків.

Та навесні 1638 року козаки знову активізували свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я.Остряниця, а потім – Д.Гуня. Однак сили були нерівними. Після поразки в бою під Жовнином (Чорнобаївський район) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі під Каневом (грудень) реєстрові козаки визнали ухвалену сеймом “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, за якою скасовувалося козацьке самоврядування, реєстр знову обмежувався 6 тисячами. Замість виборного гетьмана уряд направляв свого комісара, а нереєстрові козаки переходили до стану посполитих. Козаки мали право селитися у трьох староствах – Черкаському, Чигиринському та Корсунському [31, 141-143; 31, 137-141].

Соціально-економічний розвиток краю. За литовсько-польської доби в економічному житті краю відбуваються помітні зрушення і з’являються нові явища. Хоча в XIV ст. все ще переважала примітивна експлуатація великих природних ресурсів, що виражалося у розвитку, передусім, уходництва – ловлею риби в багаточисельних річках та озерах, полюванням, бобровництвом, ловлею диких коней, бджільництвом.

Уходництво черкаських міщан і бояр поширювалося на величезні території вниз по Дніпру. Серед місць, охоплених їх уходами – басейни Дніпра, Ворскли, Тясмину, Інгула, Самари [33, 145]. В уходи черкасці, як правило, відправлялися “ватагами”, від яких старостинська адміністрація мала великі прибутки. Від кожної ватаги староста отримував 30 рибин (щуки, коропи, лящі, соми), а якщо траплялися осетри, то старості давали одного, навіть якщо він єдиний. Причому риби ловили багато і нею, за образним висловом сучасника Михалона Литвина “собак годують…оскільки в ріках водиться небачена кількість осетрів та інших великих риб” [34, 48].

Для уходників з інших місць (киян, чорнобильців, мозирців, бихівців, могилівців) система обкладання податками була подвійною. Староста спочатку брав з них, пропускаючи в уходи, поклон ватаги – 5 солянок (бочок з-під солі) вівса, по солянці – крупи і солоду, колеса, або ж замість гроші чи мед. А коли уходники поверталися через Черкаси назад, то з їхньої добичі старості належала восьма частина з риби, сала, м’яса, шкір, бобрів і з усього добутого [35, 84-86].

Уходництвом населення займалося і в інших місцевостях краю – на річках Бабанах, Івані, Гірському Тікичі. Там добре ловилися бобри та різний звір – лосі, олені, дикі кабани, коні [22, 385-388].

Починаючи з XV ст. на порубіжних зі степом територіях, в тому числі й прилягаючих до Черкас, складається певна система землеволодіння і ведення господарства. Вся земля вважалася державною власністю і була поділена на ділянки – служби в обсязі 200 десятин кожна (десятина – 1, 09 га), які роздавалися бажаючим з умовою обов’язкового виділення за це одного озброєного чоловіка до війська.

Якщо по лісових місцевостях старости легко знаходили людей, що брали служби з виконанням зазначених умов, то на степових землях брати служби бажаючих було дуже мало, оскільки в тодішній структурі сільського господарства хліборобству, яким можна було займатися в степу, відводилася другорядна роль [36, 9].

Еволюція феодальних відносин зумовила в XVI – XVII ст. зростання в регіоні великого феодального землеволодіння, розвиток товарно-грошових відносин і ринку сільськогосподарської, а також ремісничо-промислової продукції. Земля набуває все більшої цінності і зосереджується переважно в руках великих магнатів – Вишневецьких (землі в басейні Сули), Домонтів (Мошни, Золотоноша, Лебедин), Тимкевичів (басейн Тясмину), Калиновських (Уманщина) та інших [2, 35-60; 17, 8]. Землевласниками виступали також і міста. У 1585 році Корсуню були надані землі поблизу річок Вільшанка, Гірський Тікич і Синя вода [37, 115].

Польські феодали на землях Черкащини господарювали по-грабіжницькому, знищуючи природні ресурси краю. Вони випалювали величезні лісові масиви, щоб добути поташ, який вивозили до Західної Європи, де він користувався попитом як необхідний компонент для виробництва скла, мила, фарб, соди.

У 1615 році в Канівському старостві діяла велика поташня, яка давала власнику щорічно близько 30 тис. злотих [40, 74]. Значні кількості поташу вивозились по Дніпру через Білорусію, зокрема Могилів до Риги. Найбільшими експортерами на цьому напрямку були магнати Вишневецькі, що послуговувалися цілим флотом ком’яг (річкових суден). Староста канівський і черкаський Костянтин Вишневецький у 30-ті роки XVII ст. відправляв зі своїх маєтків по сотні бочок поташу за один рейс [41, 102]. Магнати Калиновські укладають численні контракти (один з них на 108 тис. злотих) на поставки поташу зі своїх уманських маєтностей – з буд “уманських, куницьких, іванських, манківських, буцьких, мушурівських й иньших” [42, 190-191].

Жорстока експлуатація селян краю приносила магнатам великі прибутки. Про це свідчать дані про вивіз худоби, різних продуктів, які здебільшого становили данину селян. Так, у 1644 році магнат Конецпольський вирядив до Польщі 500 волів з Корсунщини, канівський староста склав угоду на поставку до Гданська 150 лаштів (лашт – 108 ц.) жита за 5 тис. злотих і потім вдруге – на 160 лаштів [2, 16-19].

Розвивалося і козацьке землеволодіння, основною формою якого для середнього козацтва в першій половині XVII ст. став хутір. В Корсунському старостві “сіл немає, тільки хутори міські козацькі”. Так само було в Каневі, Черкасах. При хуторах були “всякі пожитки” – луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, ліси. Хутір часто переростав у велике землеволодіння. Ці землі козаки здобували займанщиною неосвоєних грунтів або куплею, а збільшували їх за рахунок “диких полів”, вирубуючи ліси, засновуючи слобідки і нові хутори. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами.

Прикладом заможного козацького землеволодіння може служити господарство чигиринських козаків Волевичів (1630-1640 рр.). Тишко Федорович Волевич, “обиватель і козак чигиринський”, мав власний будинок у Чигирині, два хутори, три пасіки, байраки і “байрачки”, орну землю і сіножаті. У хуторах були худоба, вівці, табуни коней, в одній з пасік 120 вуликів. Мав 50 діжок меду, 6 казанів для виготовлення горілки, чималу суму грошей – понад 2 тисячі кіп литовських [24, 113-114]. Звенигородський козак Дмитро Базанович володів двома селами – Соколівкою на річці Конелі та Митківцями на Гірському Тікичі [38, 185].

На зламі XVI – XVII ст. в козацькому землеволодінні переважала займанщина. Саме власники таких земель, як правило, виходили з-під старостинського підпорядкування, оголошували себе козаками. В офіційних документах вони називалися непослушними. Дані свідчать про перевагу “непослушних” в подніпровській частині краю. Так, в 1616 році у Черкасах було 150 “послушних” і 800 “непослушних” дворів, Каневі – відповідно 160 і 1346, Чигирині – 50 і 500, Корсуні – 200 і 1300, Кропивні – 30 і 60. На основі матеріалів ревізій Київського воєводства за 1622 рік бачимо, що в Черкасах було вже 180 “послушних” і 970 “непослушних”, Каневі – 150 і 1420, Боровиці – 4 і 110, Кропивні – 40 і 110 [39, 67-68].

В цілому ж до 1648 року козацькі землеволодіння, як правило, були невеликими порівняно з шляхетськими.

Міста. В соціально-економічному розвитку краю важливу роль відігравали міста, розвиток і виникнення яких продовжувався в XV-XVII ст. Особливо швидко зростали Канів, Черкаси і Умань. Зокрема, з 1552 року по 1622 рік кількість будинків, а відповідно і населення, в Каневі зросла майже у 7 раз (з 226 до 1644), а в Черкасах – у 4, 5 раза (з 257 до 1120) [43, 21]. В Умані у 1629 році було вже 1067 димів [35, 207], в Буках – 317, Соколівці та Іваньках – 684, Городецькому – 123 [11, 13].

Міські поселення ставали не тільки помітними оборонно-адміністративними, а й ремісничо-торговельними центрами. Відомо, що в другій половині XVI ст. в Черкасах були ремісники таких професій як шевці, ковалі, кушніри, теслі, а про міщанина Ворону в описі Черкаського замку 1552 року згадується, що він “порохи робить” [ ]. До кінця ХVІ ст. відноситься згадка про папірню у Жашкові [44, 54]. В Ірклієві в середині наступного століття джерелами зафіксовано 36 ремісничих спеціальностей, в тому числі й таких рідкісних як оксамитник, котляр, корномаз, білошкірник [37, 126].

Дальшого розвитку набували торговельно-господарські зв’язки міст краю з іншими українськими землями. Відомо, що в другій половині XVI ст. на прилеглих до Черкас місцевостях мали свої уходи жителі з розташованих уверх по Дніпру міст – кияни, орнобильці, бихівці, могилівці. Крім цього водним дніпровським шляхом і суходолом через Черкаси і Канів проходив інтенсивний торговельний маршрут з півдня до Києва й інших українських міст. Ним йшли в північному напрямку східні товари, сіль, риба, а у зворотному – хутро, ремісничі вироби.

В свою чергу жителі міст нашого краю вирішували свої господарські справи і торгували в різних регіонах України. Наприклад, влітку 1565 р., як свідчать архівні документи, в Луцьку черкаські міщани наймали робітників “на комяги для запровадження збожа до замков…украинных Киева, Канева и Черкасс”. Черкаським міщанам у 1558 році король Сигізмунд Август видав грамоту на безмитну і необмежену торгівлю у Великому князівстві литовському, що теж сприяло їх торгівлі на українських землях. Такий же дозвіл одержали і міщани Канева.

Торговельно-економічне значення міст черкаського Подніпров’я значно зросло із розширенням в них мережі торгів і ярмарок. На розвиток місцевої та міжрегіональної торгівлі позитивно вплинуло запровадження в ряді міських поселень магдебурського права (хоч і в обмеженій формі). Його отримали Корсунь (1584, підтвердження 1585), Чигирин (1592 р.), Канів (близько 1600, підтвердження 1661 р.), Крилов (1616 р.), Медведівка (приблизно 1616 р.), Лисянка (1622 р.). Згідно магдебурзьким привілеям міщанам надавались значні пільги у сфері торгівлі.

Проведення торгів і ярмарок не співпадало у часі і приурочувалося до різних релігійних свят, що надавало купцям можливість побувати у різних містах. В Корсуні, наприклад, діяли три річні ярмарки: “на Громниці” (2 лютого), “на день Божого вступлення (6 січня), “на день народження панни Марії (8 вересня), а також щотижневий торг у понеділок; в Каневі – теж діяли три ярмарки: на Спаса (6 серпня), на “Пилипові запусти” (з 15 листопада), на святого Миколая (6 грудня) та торг в будь-який день тижня; в Чигирині та сусідньому Крилові мало бути по два торги (дати в привілеях не вказані).

Консолідуюча роль міст черкаського Подніпров’я щодо інших частин України обумовлювалася також наявністю в той час в регіоні досить розгалуженої мережі сухопутних шляхів сполучення. Пролягаючи у зустрічному напрямку з глибини ліво- і правобережних земель, вони, перетинаючи Дніпро в районі подніпровських міст, набували не тільки загальноукраїнського, а й міжнародного значення. В Трахтемирові, Каневі і Черкасах функціонували згадувані Г.Бопланом паромні перевози. З Чигирина на лівий берег переправлялися в районі Бужина до Жовниного або Вереміївки, рідше – біля Воронівки. В середині XVII століття, з набуттям статусу гетьманської столиці, Чигирин став важливим вузлом шляхів, які розходилися від нього в десяти напрямах.

* *

*

В період з ХІV до середини ХVІ ст. на землях Черкащини поступово утверджується влада Литви і складається характерний для неї адміністративно-територіальний устрій. Південна частина регіону і, насамперед міста Черкаси, Канів, Звенигород (Звенигородка) набувають важливого оборонного значення у боротьбі проти спустошливих турецько-татарських нападів. Панівні верстви Литви, а згодом – Польщі, яка після Люблінської унії остаточно поширила свою владу на землі краю, настійно проводили політику ліквідації тут залишків автономності.

Польське проникнення суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в своїй основі мало насильницьке окатоличення, полонізацію і колонізацію краю, що загострювало релігійні, соціальні та етнічні відносини. Як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення виникає і набирає сили козацтво, важливу роль у становленні якого відіграють подніпровські землі регіону, черкаські старости Остафій Дашкович і Дмитро Вишневецький.

Відбулися зміни й в економічній сфері – концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності. Все більшого значення у розвитку торгівлі, ремесел та промислів набувають міста.

Територія краю наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. стала ареною козацько-селянських повстань, які хоч і закінчилися поразками, однак відіграли значну роль в прискоренні формування національної самосвідомості і підготували умови для дальшого розвитку визвольного руху.