Формування етнографічних груп українців

Етнографічні групи виникали у зв'язку з особливостями етнічної історії конкретних народів, довготривалою ізоляцією населення тих чи інших народів природними перепонами або політичними кордонами, культурно-побутовими взаємовпливами з сусідніми народами тощо. В етнографічні групи могли перетворюватися субетноси – проміжні між етносом та локальною його групою спільності.

На появі етнографічних груп українців позначилося, безсумнівно, перебування їх на тих чи інших етапах історії у складі різних держав (Литви, Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), розлогість їх етнічної території і наявність на ній таких природних перепон, як великі ріки, гірські хребти (Карпати), отже, природні чинники і напрямки господарства в тих чи інших районах у залежності від цих чинників. До найбільш значних і найбільш досліджених локальних груп українців належать бойки, гуцули, лемки, а також литвини і поліщуки.

Слід відзначити, що терміни «бойки», «гуцули», «лемки» не були в минулому самоназвами для означених груп карпатського населення і сприймалися ними як дещо образливі. Всі вони називали себе здавна «русинами», а з ХІХ ст. поряд з цією самоназвою й «українцями». «який я бойко, я такий же русин, як і ти» – зазначав з цього приводу І. Франко. Але з початком ХХ ст. ставлення бойків, гуцулів, лемків до своїх прізвиськ почало змінюватись. У конкретних умовах соціально-економічного, політичного й національного розвитку, етнокультурних взаємостосунків із сусідніми народами, під впливом певних, нерідко зацікавлених політичних сил в особі офіційної влади, громадських рухів та угруповань, а також і в зв'язку з розвитком освіти, народознавчих досліджень терміни ці ставали все більше вживаними в суспільній практиці, офіційних документах, національному русі краю.

Місцеві, локальні групи всередині етносів – явище характерне і найбільше для середньовіччя. Надалі культурно-побутові особливості ставали менш виразними. Тож спроби з боку деяких політичних кіл усіляко вип'ячувати, перебільшувати, культурно-побутову специфіку етнографічних груп, видавати ці групи за окремі самостійні етноси, протиставляти їх одна одній, а також українцям в цілому, з наукової точки зору позбавлені будь-яких підстав.

Ведучи мову про складання регіональної своєрідності культури, слід відзначити, що процес історико-етнографічного районування різко посилився у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами в ХV -ХХ ст. Територіальне роз'єднання українських земель стримувало процес етнокультурної консолідації українського народу, одночасно формуючи регіональні риси його культури. Адже кожна держава, котра заволодівала частиною України, відрізнялася своєрідністю політичного устрою, соціально-економічного розвитку, національного складу, релігії. Це відображалося на локалізації етно-територіальних спільнот, закономірність формування яких така, що, чим більше етноізоляційних бар'єрів і чим, довше вони зберігаються, тим чіткіше виявляються етнокультурні ареали і тим значніше виявляються відмінності в традиційно-побутовій культурі населення, що проживало в межах цих ареалів.

З часом створився таксономічний (різнорівневий) ряд регіональних одиниць – великі історико-етнографічні регіони, в які входили більш дрібні «землі». Ті ж землі, кордони яких в цілому не порушувались колонізацією в межах однієї держави, склали окремий тип регіональних утворень – щось середнє між історико-етнографічним регіоном та історичною зоною «землею».

Особлива роль в етнічній історії українців належить Середньому Подніпров'ю, з яким пов'язане зародження українського народу, його консолідація та формування державності. Саме тут сформувалася «Руська земля» у вузькому значенні цього терміну (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). На півдні цього регіону в середньовічні часи сформувалася самостійна земля «Надпорожжя», яка стала родоначальницею Запорозької Січі - однієї з історичних зон Середнього Подніпров'я й етнічного ядра козацтва. Воно як етносоціальне явище виникло задовго до того, як отримало свою назву.

До речі, етнічна історія має чимало подібних прикладів, а сам термін «козак» відомий з ХIV ст. Спочатку він згадується в половецьких словниках та кримських актах, а з 1492 р. і в українських літописах для означення людини неосілої, степового воїна: «їздити в козацтво», «козакувати» означало промишляти у степу.

Східні й південні землі України були освоєні українцями відносно недавно, в ХVІІ-ХVІІІ ст., в результаті колонізації таких вільних територій як Дике поле, Гуляйполе та інших, після впертої боротьби з кримськими татарами й турками, котру вели Росія та Україна. Всі новоосвоєні східнослов'янські землі мають загальну етнографічну основу, і значна частина їх об'єднується дослідниками в один регіон.

Наприклад, все Причорномор'я, Приазов'я, Подунав'я і Донщина зводяться в Південний історико-етнографічний регіон – Південь України, хоча таке об'єднання не вповні правомірне, позаяк значні частини цього регіону відрізняються і історією, і складом населення, і його культурою. Південь України включає Південну Бессарабію, Новоросію, Таврію й Донбас, котрі отримали свої назви в різний час, але були сформовані у якості історико-етнографічних регіонів відносно недавно, в ХVІІ - ХІХ ст.

Етнічна територія українців розширювалася й за рахунок розселення на східних і південно-східних вільних землях, котрі теж звільнилися від татарських набігів. Це Слобожанщина (Харківська та суміжні області), що була освоєна в середині ХVІІ ст. переважно переселенцями з Дніпровського Правобережжя, а також Донщина (Донецька й Луганська області), що інтенсивно заселялась в ХVІІІ - ХІХ ст. вихідцями з України та Росії. Пізніше Донбас, з освоєнням тут вугільних родовищ, інтенсивно заселявся російськими мігрантами.