Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу

Питання про походження та формування українського етносу представлено багатьма концепціями та теоріями. Серед різноманітних теоретичних конструкцій можна виділити два підходи: автохтонний та міграційний. Прихильники першого відштовхувалися від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненною, тому саме ці автохтони становили головну «етногенетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші іншоелементи.

Прихильники міграціонізму доводили, що постійні потужні переселенські хвилі по території України були настільки всеохоплюючими та мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних суспільностей. Так, згідно норманській теорії варяги відіграли вирішальну роль не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруської держави), а й в етнічному процесі – формуванні східних слов’ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження етноніма «Русь», який дав назву етнічній спільноті стародавніх східних слов’ян, землі літописних полян – Россю, Росавою та ін.

Дослідженню і вивченню цих процесів присвячена фундаментальна праця М. Грушевського «Історія України-Руси». На основі археологічних та писемних джерел вчений засвідчив, що давнє населення території України не було етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть. Міграції певних груп населення були звичайним явищем, але вони ніколи не призводили до повної заміни або зміни населення. Завжди значна його частина продовжувала стабільно проживати на своїх предковічних землях. Це стосувалося в основному землеробського етносу на території лісостепу України.

Автохтонна концепціяспирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. До «нашої історії» включається все, що з палеоліту знайдено на сучасній території розселення українців. Історія українського народу уявляється як просте продовження історії тих народів і культур, які колись жили на території України. Прихильниками автохтонного підходу до проблеми походження українського етносу є В. Хвойка, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков.

Відгалуженням автохтонної теорії вважається Трипільсько-арійська концепція. Канадсько-український дослідник-археолог Я. Пастернак наприкінці ХІХ ст. етногенетичні витоки українців вбачав у наддніпрянських племенах часів трипільської культури; далі вони еволюціонували в одне з скіфських племен, потім – в антську культуру, і нарешті – у Київську Русь. Вони еволюціонували у спільноту часів Київської Русі, пройшовши декілька етапів і, ґрунтуючись на ідеї самобутності українців, які нібито не мали нічого спільного зі слов’янами.

У сучасних умовах дана теорія активно відроджується і має все більше прихильників як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних дослідників даної проблеми. У 1990-х рр. об’єктом гострої критики з боку українських учених став роман-есе Ю. Канигіна «Путь ариев» (К., 1995). Перенісши арійські міфи на давню Україну-Праукраїну, автор хотів довести, що людство саме з української території отримало санскрит, писемність, землеробську культуру та інші здобутки цивілізації. На цій основі проводиться ідея духовної вищості аріїв-орачів, які вважаються прямими пращурами українців.

Ранньослов’янська концепція багатьма вченими визнається найбільш прийнятною. Питання про витоки українців пов’язується із проблемою походження слов’ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Поряд із територіальним аспектом важливим аргументом на її користь є фактор часу. Український етнос як частина слов’янського світу з’явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях.

На основі писемних джерел М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VІ ст. під іменем антів. Відповідно до цієї концепції найдавнішою етнічною назвою українців були «русини» (руси, русичи, в латинській трансформації – rutheni), яка в Х-ХІІ ст. стосувалася тільки українців, а згодом поширилася на інших східних слов’ян – росіян і білорусів. Однак північно-східна група прийняла лише прикметникову назву – «русские» (у первинному значенні – підлеглі Русі).

У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза дещо уточнена та розширена В. Бараном. Відомий сучасний археолог-дослідник давньої історії слов’ян доводить, що предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, залишений антами, а й у празько-корчацьких на території Верхнього Подніпров’я і Волині, де відкриті численні поселення склавинів.

Сучасний етнограф і історик Л. Залізняк зазначає, що корені українського етносу виникли на Волині, Прикарпатті, Київському Придніпров’ї. Етногенез слов’янства являв собою процес відокремлення слов’янських народів від праукраїнської етнокультурної спільноти. Разом з тим, Л. Залізняк визнає, що в культурі українців є також ірно-аланські й тюркські (хозарсько-болгарські) елементи.

Києворуська (давньоруська) концепція представлена двома підходами. Перший – обґрунтовує консолідацію Київської Русі на основі праукраїнського субетносу, що склався з південноруських (українських) союзів племен – волинян, полян, древлян, хорватів, уличів, тиверців. Тобто руси-українці були консолідуючим ядром Давньоруської держави, а інші спільноти, зокрема пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього полі етнічного організму. Чимало дослідників (М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником Київської Русі.

Другий підхід доводить існування так званої давньоруської народності, на основі якої потім почали формуватися три східнослов’янські народи – росіяни, українці та білоруси. Теорія «єдиної колиски» заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Тривалий час теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність – радянський народ.

Визначення етнічної структури в Київській Русі – проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна – тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов’язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає у тому, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у ХІІ - ХІІІ ст., а завершився лише у ХІV - ХV ст., після монголо-татарської навали. Яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки, що відроджувала реакційну великодержавну концепцію виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній саморозвиток.

Ідея етнічної єдності східних слов'ян у російських істориків – М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського – висвітлюється через історію Київської Русі як перший період існування Російської держави. Праукраїнці та прабілоруси зображувалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині ХІХ ст. пішов М. Погодін: за його концепцією, у Києві до ХІІІ ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Насправді, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування. З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної-структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін.

«Азіатська теорія». Ще у добу середньовіччя з’явилася версія слов’янського етногенезу –скіфо-сарматська або азіатська теорія, яка визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. До початку ХІХ ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов’ян, зокрема українців, в Азії. Походження українців пов’язувалося зі сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема топонім «Русь» вважався іранського походження. Однак ці гіпотези не мають серйозного наукового обґрунтування.

Таким чином, дослідження етногенезу українського народу ґрунтуються на ідеї автохтонності. Рівень вивчення питання про походження українського народу свідчить, що одна з найважливіших і найскладніших проблем все ще чекає на своїх дослідників, представників різних галузей знань: археології, етнографії, історії, мовознавства, антропології.