Українська діаспора: методологічні засади поняття

ТЕМА 5

УКРАЇНЦІ І СВІТ

План

5.1. Українська діаспора: методологічні засади поняття.

5.2. Етапи формування української діаспори.

5.3. Статистичні дані щодо розселення українців у світі.

5.4. Основні міграційні потоки українців.

Українська діаспора: методологічні засади поняття

Кожен народ, як і окрема людина, має свою долю. В одного, як то в греків, вона засліплена сонячним промінням минулої історії, в інших як то японців дивом сучасних електронних технологій, в інших – горем постійних поневірянь, розбрату, переділу територій. Одні народи з часу свого народження віднайшли тиху нішу в світовій спільноті й століття ведуть розмірений плин своєї історії, інші – войовничо споглядають на своїх сусідів.

Доля українського народу наповнена трагізмом і величчю, упродовж його тисячолітньої історії були злети – часи Київської Русі, й – фатальні падіння – Руїна, були часи нищення українського етносу – голодомор 1932-1933 рр., але ніколи не було такого щоби українці йшли загарбницьким походом на своїх сусідів. Доля пересічних українців не в останню чергу залежала від долі всієї України. І були такі часи, коли вони, немов те перекотиполе гнані злигоднями, війнами, лихоліттями тоталітарного режиму котилися по світах у пошуках кращої долі. Та де б вони не були – у близькій Польщі та Росії чи далекій Японії та Китаї, їх думки завжди спрямовувалися до материнської землі.

Пізнавальний інтерес до української діаспори, умов і чинників її самовідтворення, а також форм інтеграції в суспільства країн поселення існував насамперед у середовищі самих розкиданих по світ українських громад, які прагнули, з одного боку, стати рівноправною складовою суспільства на новій батьківщині, а з другого – зберегти себе та свої зв'язки з країною походження, «старим краєм».

Сьогодні кілька мільйонів етнічних українців живе поза межами України, вони дуже різні за статками, життєвими поглядами, але всі вони складають дивовижне явище – «українська діаспора». Саме про неї і піде мова у цій темі.

Потрібно зауважити, що поняття «діаспора» тривалий час пов'язувалося лише з євреями, які від часу Вавілонського полону опинилися поза своєю первісною батьківщиною – Іудеєю та Самарією – й розпорошилися по світу. Згодом словом «діаспора»стали іменувати й розсіяння поза своїми країнами інших народів – вірменів, греків, індійців, поляків тощо.

Українською діаспорою ( з гр. diasроrа– розсіяння ) називають сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за кордоном, за межами України.

Термін «українська діаспора» утвердився в українській публіцистиці й наукових дослідженнях відносно недавно. Раніше говорили про українців поза межами України (територіального ядра етносу), про українські меншини у сусідніх країнах, про емігрантів, в окремих випадках – про політичну еміграцію, про українських колоністів і колонізацію або про етнічних українців, які в іншоетнічному оточенні були об'єктом асиміляції, різного ступеня інтегрування та відчуження від материнського етносу.

Ці обставини спонукають до осмислення багатьох положень методологічного характеру: витоків міграції, етапів і закономірностей їх розвитку, природи формування діаспори, характер взаємозв'язків діаспори й України.

Перший її аспект є питання про природу міграції українців до інших країв.

Відомо, що вже у ХVІІ ст. українські першопрохідці освоювали північні райони Америки, засновуючи там цілі поселення; тоді ж українці-подоляни під тиском турецьких спустошень мандрували у Карпати та Слобожанщину; наприкінці ХVІІІ ст. – на береги Тиси, у межі Австрійської імперії; в ХІХ ст. інтенсивні переселення відбувалися не тільки за кордон і не лише до Канади, США та країн Латинської Америки, а й у східні райони Російської імперії.

Загальною основою для всіх цих міграційних потоків (як і взагалі міграції) є загострення соціально-економічних відносин.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні це проявилося зокрема у масовому збіднінні населення, зокрема в районах Східної Галичини. В результаті цього населення продавало свої господарства та виїздило за кордон у пошуках кращої долі. Для України, крім того, характерним є ще й процес постійних територіальних переміщень та періодичне порушення господарського й сімейно-побутового життя українців. Постійне вторгнення сусідніх держав – Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Османська імперія, Кримське ханство, Австро-Угорщина, Російська імперія – всі ці держави вносили певний етнокультурний, конфесійний і господарський дисонанс, сприяючи руйнуванню усталеного стереотипу прихильності до рідного краю й своєї домівки.

Другий аспект проблеми стосується структури міграції, дослідження якої дає змогу глибше зрозуміти причини, мотиви й спрямування переселень, а відтак – структуру діаспори.

Загальний міграційний процес в Україні – це не одномоментне і не однопорядкове явище: він складається з певних етапів, що формувалися в різних соціально-економічних та історичних умовах і на різних основах. А, отже, окремі міграційні потоки не були ідентичними за своєю природою, мотивацією та складом.

Щодо етапів української міграції, то їх можна представити у вигляді синусоїди, де є підйоми та спади. Вони. У свою чергу, утворювалися на фоні або піднесення, або занепаду соціально-економічного життя України. Кожне загострення економічної та політичної ситуації в Україні породжувало черговий викид українців у світовий океан людства. Причому збільшення міграційного потоку, як правило, відбувалося на фоні піднесення національної самосвідомості, котра не мала змоги реалізуватися в українській метрополії.

Кожен міграційний потік привносив у діаспору своєрідний етнічний контекст, формуючи багатошаровість її структури. Вона ускладнювалась неоднорідністю окремих міграційних хвиль, що не рідко містили в собі полярні концепції. Міграції ХІХ - початку ХХ ст. складалися не лише зі збіднілого селянства, а ще й з уніатів та православних, котрі нерідко ворогували між собою не лише в метрополії, але й в діаспорі; 20-х років – з тих, хто вороже ставився до революції, й тих, хто поділяв її ідеї; повоєнних років – захисників Батьківщини та її зрадників. Неоднорідним був і соціальний склад міграційних потоків.

Третій аспект проблеми – механізм взаємодії материнського етнорегіону з діаспорою.

Найбезпосередніший зв'язок звичайно проявляється через міграційні потоки, які не тільки зумовлюють механічний приріст діаспори, й привносять до неї етнонаціональний дух метрополії. Проте існує й більш глибинний взаємозв'язок – духовна спорідненість українства. Практика показує, що якби вільно не розвивалася культура української діаспори, якби інтенсивно не поповнювалася вона з метрополії, її життєздатність все ж визначатиметься станом розвитку України. Саме Україна, як материнський етнорегіон виступає гарантом етнонаціонального розвитку діаспори.

Четвертий аспект проблеми – визначення поняття «діаспора» як природної частини українського етносу.

Перш за все слід зауважити, що прийнято розрізняти два рівні розуміння поняття діаспори: побутове тлумачення– це певна частина українців, котра компактно або розсіяна поза межами материнського етнорегіону, як правило, в іноетнічному оточенні). Для цього рівня трактування поняття діаспори важливим є лише факт наявності українського етносу за межами України і не важливим є факт спілкування між членами цього представництва та між представництвом і материнським етногеріоном; наукове трактування– представництво українців поза межами України за характером зв'язків неоднакове (розпорошені групи українців; етнічні спільноти українців, об'єднані духовно чи організаційно, іноді й адміністративно).

Тепер доцільно розглянути питання самоназви тих перших українців, які в пошуках кращої долі вирушали в інші землі. Спочатку українців, які в пошуках кращої долі прямували, зокрема, до Америки, місцеві жителі називали просто іммігрантами (від лат. immigro – вселяюсь, в'їжджаю). В деяких країнах українців, як й інших європейців, що оселялися за океаном, часто називали також колоністами. В Канаді, а ще більше в Південній Америці, поселенців на фермах, не зважаючи на те, чи вони походили з колонізаторських країн чи ні, називали колоністами, а їхні поселення – колоніями. Так само подекуди називалися окремі поселення, частина міста, більш або менш компактно заселена представниками якоїсь національності, чи й ціла етнічна спільнота в даній місцевості, наприклад, німецька колонія, українська колонія тощо. Проте, цей термін згодом вийшов з ужитку й нині застосовується лише в спеціальній літературі.

Після Першої світової війни українців, які жили за океаном, уже не можна було назвати іммігрантами. Майже половина з них народилася в країнах поселення, а іммігрантами були хіба що їхні батьки чи діди. Самі себе вони, залежно від того, що вважали за потрібне в конкретний момент підкреслити - свою етнічну чи політичну належність, – називали американськими, канадськими, бразильськими українцями чи, навпаки, українськими американцями, канадцями, бразильцями тощо.

Внаслідок поразки Української революції 1917-1920 рр. десятки тисяч українців змушені були через політичні причини покинути батьківщину й емігрувати за кордон. Відповідно, вони називали себе емігрантами. Поняття «еміграція» підкреслювало факт нетривалості виїзду та перебування за рубежем. Українська громадська діячка і педагог Софія Русова писала у своїх спогадах про життя в еміграції так: «Прага цілком несподівано стала центральним осередком української еміграції, що розсіялася після 1920 року по всьому світу. Сталося це між іншим завдяки Микиті Шаповалові, людині, яка всі свої сили витратила на найкращу організацію емігрантського життя, на використовування тих інтелігентних сил, що могли б задарма згинути на чужині, без жодної користі для України. Ця людина розуміла, що перебування в Європі українців, і старших і молодших, яке б воно не було злощасне, мусить бути використане для піднесення української науки, української культури …І от зібралася група українців й організувала емігрантський комітет на чолі з Шаповалом. Метою комітету була допомога українським емігрантам – економічна, моральна, горожанська». Серед найвідоміших емігрантів були і лідери українських визвольних змагань – В. Винниченко, С. Петлюра, Павло Скоропадський та інші. Останній вже на еміграції доклав багато зусиль для творення гетьманського руху, покликаного боротися за незалежність України. Його дочка Олена Отт-Скоропадська у жовтні 1991 р. на запрошення Академії Наук України уперше прибула на свою історичну батьківщину, і від того часу, як вона написала у своїх спогадах: «Україна стала центром мого життя».

Політичні емігранти поповнили українські громади майже у всіх країнах перебування українців. У зв'язку з тим, що загальний освітній рівень цих емігрантів був значно вищий, ніж у вихідців з України попередніх років, вони швидше пристосовувалися до нових умов і брали активнішу участь у громадському житті. З цього середовища вийшло багато лідерів громадсько-політичних та культурно-освітніх українських організацій у різних країнах. Оскільки ця частина зарубіжних українців задавала, так би мовити, тон усім українським громадам, термін «українська еміграція» згодом поширився й на попередніх поселенців та їхніх нащадків. Емігрантами називали й тих, хто залишив Україну здебільшого з політичних мотивів й опинився на Заході після 1945 р.

Таким чином, термін «українська еміграція» певною мірою ідентифікував українську політичну еміграцію міжвоєнного та післявоєнного періодів. Але він уже не був адекватним стосовно їхніх дітей та онуків, а також тих українців, що опинилися за межами України в інші історичні періоди.

Та й самі діти і онуки українських політичних емігрантів, для яких постійне перебування в країні народження стало цілком природним, не вважали себе емігрантами. Водночас вони не бажали відкинути чи заперечити своє українське походження. Вихід із цієї ситуації був знайдений у поверненні до само ідентифікації, яка побутувала до початку масової політичної еміграції та політизації давніх українських громад. Знову повертаються до вжитку такі самоназви, як «американські», «канадські» та інші «українці». Інші ж, котрі ототожнювали себе передусім Із країною проживання, віддавали перевагу визначенню, що підкреслювало правовий громадянський статус, – «американці», «канадці» й та інші «українського походження» або «українські бразильці», «українські австралійці» тощо. Дехто вирішував проблему співвідношення етнічної та національної (у західному розумінні терміна, тобто, державної) лояльності, визначаючи себе «через риску» (hyphenated identiry) – як члена американсько-української, канадсько-української, австралійсько-української й та інші спільноти.

Усе це, однак, не знімало з порядку денного проблему знаходження об'єднуючого поняття для ідентифікації всіх розсіяних по світу українців, враховуючи те, що за всієї різноманітності конкретних ситуацій і становища українських громад у різних країнах цим громадам притаманні певні спільні вартості та інтереси.

Рівень самоідентифікації зарубіжних українців можна подати на прикладі американської астронавтки НАСА українського походження Хайдемарі Стефанишин-Пайпер, яка у вересні 2006 р. у складі американської експедиції здійснила політ у космос, провівши понад 13 годин у відкритому космосі на міжнародній космічній станції. Родом Гайді Стефанишин-Пайпер, як її ще називають, зі штату Мінесота, батько Михайло Стефанишин – українець, виходець із селища Новий Яричів на Львівщині, мати Адельгейд – німкеня. Її батько, який у 1941 р. виїхав із села на заробітчанство до Німеччини, а згодом перебрався до Америки, зумів прищепити донці любов до українських традицій, з його допомогою донька вивчила українську мову, напам'ять знає чимало творів Т. Шевченка та І. Франка. Зі своїм чоловіком-американцем вони обвінчалися в українській православній церкві. Свого 17-річного сина Хайдемарі теж навчає української мови. На початку лютого 2007 р. астронавтка відвідала свою історичну батьківщину, запевнивши своїх земляків, що наступного разу привезе в Україну свого сина та чоловіка. В нашу історію Хайдемарі Стефанишин-Пайпер ввійде як перша українська космонавтка, яка на всю планету заявила, що свій політ присвячує Україні.

Представники української діаспори свою історичну батьківщину прославляють і на теренах мистецтва. Так, наприклад, британець Юрій Балюк, мати якого у 1963 р. переїхала з України до Манчестера, популяризує у світі українську пісню зі своїм гуртом «Карпатіяна». Прикметне, що п'ятеро британок, які співають у ньому виконують пісні українською мовою. В одному інтерв'ю на початку серпня 2007 р. співак висловив свою мрію: «Найближчим часом хочу купити у Львові будинок для себе і 82-річної мами. Я завжди мріяв потрапити в Україну, із самого дитинства, щоб побачити все, що мама розповідала. Приїхав 1996-го р. Був шокований. Тут так живописно, такі привітні люди. Поки що приїжджаю двічі на місяць. Бо за два тижні в Манчестері без України в мене їде дах. Я знаю, що там більші гроші, краще життя, але для мене це не має значення. Там я заробляю гроші, а тут їх витрачаю. Допомагаю українським дітям, хворим на СНІД. Третина заробітку іде до української організації «Дитинство без СНІДу».

В Україні донедавна термін «українська діаспора» сприймався далеко не однозначно та був об'єктом гострих дискусій. Противники вживання цього терміна посилалися здебільшого на те, що поняття «діаспора» стосувалось і стосується винятково євреїв і провадити тут якісь аналогії з українцями не зовсім правомірно з наукового погляду. Але першоосновою такого підходу була все ж політична кон'юнктура. Річ у тім, що: по-перше, термін «діаспора» підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного походження; по-друге, в процесі розвитку діаспор недержавних народів неодмінно доходить до формування політичної ідеології, спрямованої на визволення історичної батьківщини й утворення власної незалежної держави.

Саме з огляду на ці дві визначальні ознаки поняття «діаспора» його застосування стосовно до відірваної од материнського кореня частини українського етносу було неприйнятним для тих політичних і наукових кіл в Україні, які виступали за збереження її статус-кво у складі СРСР.

Із проголошенням незалежності України ставлення до терміна «українська діаспора» значною мірою змінилося. Цей термін якщо й не зробився загальновживаним, то, принаймні, набув поширення.

Сьогодні важко сказати, хто й коли став уживати термін «українська діаспора» для означення всіх людей українського походження за межами України. Ще в 1920-х-1930-х рр. цим терміном користувався визначний український політолог, етнолог і соціолог В. Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х років, коли в дев'ятому томі «Енциклопедії Українознавства», видання української діаспори в США, з'явилася стаття під назвою «українська діаспора».

В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності проживання українців у багатьох інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, здавна заселених ними. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. У точному розумінні слова вони не є «діаспорою». Але, крім цієї категорії, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій території цих країн. Проблеми, ситуації та перспективи – правові, політичні, культурні, психологічні – тих і тих українців у межах однієї країни (наприклад, Польщі, Словаччини, Румунії, Росії) схожі між собою.

Склалася також певна спільність цінностей, внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіх зарубіжних українців на роль і долю України. Більше того, можна сказати, що саме моральний зв'язок з Україною дає відчуття певної єдності та спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні й розвитку багатьох зв'язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.

Враховуючи домінування духовних, психологічних чинників у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світове українство - це спільнота, передусім, соціальне-психологічна. При цьому утворені й координуючі органи діяльності всіх українських громад зарубіжжя – Українська Всесвітня Координаційна Рада та Світовий Конгрес Українців, які направляють свої зусилля на розвиток українства, української культури, збереження мови, традицій, славних сторінок минулого Батьківщини.

У 2000 р. Петро Яцик, канадський бізнесмен та меценат, який в далекому 1949 р. 18-річним юнаком прибув із села на Львівщині до Монреаля, пройшов нелегкий шлях українського емігранта, заснував міжнародний фонд «Ліга українських меценатів», у який перераховано сотні тисяч доларів для фінансування міжнародного конкурсу знавців української мови. Майже всі статки він передав на благодійні потреби, перша тисяча яких пішла на видання українського «Букваря» для навчання українських дітей Канади. Мільйон доларів П. Яцик передав на створення науково-дослідницького центру історії України М. Грушевського українською та англійською мовами. 750 тис. доларів перерахував на відкриття українського відділення при Колумбійському університетів США. Понад 2 тис. томів власної бібліотеки передав Національному інститутові української літератури в Києві. У справі меценатства його без перебільшення можна поставити в один ряд з Іваном Мазепою, Андрієм Шептицьким та іншими патріотами України.

Потрібно зазначити, що природа відносин між діаспорою та країною її походження, а також між окремими, розмежованими політичними кордонами частинами самої діаспори досліджена ще недостатньо. Проте, з досвіду відомо, що, коли такий зв'язок переривається, припиняється життя відповідної діаспори чи її частини. Специфіку такої інформаційної взаємодії канадський професор

Петро Потічний вбачає в тому, що вона проходить по етнічних лініях зв'язку. Останні утворюють своєрідну тріаду відносин між діаспорою, країнами її проживання та історичною батьківщиною (країною походження). Ця тріада відносин у деяких діаспор, зокрема західної української, відзначається великою стійкістю (Схема 1). Це дозволило діаспорі не тільки забезпечити своє відтворення, а й організувати і контролювати, принаймні, в деяких країнах поселення, певні політичні та економічні ресурси й тим самим впливати на політику цих країн, а отже, і на міжнародну політику. Тривалий розвиток українців як бездержавного народу справді сформував у них інше, ніж у давно «одержавлених» націй, ставлення до явища державності. Оскільки українська держава не існувала як даність, як необхідний та звичний атрибут життєдіяльності етносу, феномен державності став однією з найвищих

соціокультурних цінностей, метою, на реалізацію якої були націлені зусилля всієї політично активної частини етносу, зокрема й діаспорної. Але досягнення цієї мети не означає зникнення діаспори. Як зазначалося вище, діаспора існує не для країни, з якої вона вийшла, а передусім сама для себе, і сенс свого існування як своєрідного окремого суспільства вона знаходить у самій собі.

Вже не ідея держави, а реальна Українська держава й далі консолідує, створює стимули для подальшого існування діаспори. Необхідним кроком до обопільного взаєморозуміння мало б бути усвідомлення того, що діаспора має свої, відмінні від наших, інтереси, обумовлені її глибокою інтегрованістю в суспільства країн проживання, і що інтереси українців в Україні й українців у діаспорі збігаються внаслідок цього лише частково.

Вже те, що діаспора є і самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, що вона надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до «старого краю», посильну допомогу (передусім моральну й політичну) Україні, є надзвичайно цінним.

Отже, поняття «українська діаспора» означає всю сукупність українців або ж осіб українського походження, що проживають за межами території України і охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв'язків з історичною батьківщиною:

1. українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України;

2. соціальне-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану на Схід, головно, в межах території колишнього СРСР;

3. соціальне-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст. переважно в західну півкулю;

4. політичну еміграцію після 1917-1920 рр. та з кінця Другої світової війни;

5. індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв'язки з Україною.