Етапи формування української діаспори

Традиційно вважається, що початок українській діаспорі поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки та Банату (територія колишньої Югославії), яка осіла тут у середині XVIII ст. Упродовж другої половини XIX ст. ці українські поселення, зокрема в Сремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890-1898 рр. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії.

В історії формування сучасної українсько діаспори чітко простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України: умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни; другої – час між двома світовими війнами; третьої – період після Другої світової війни; четверта – в часи розпаду СРСР.

У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій сталось поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції, четверта – здебільшого носить економічний характер.

Перша і частково друга хвиля переселень диктувалися суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її «перекачування» до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ-ХХ ст. Першими українськими переселенцями на американський континент стали Василь Єлиняк та Іван Пилипів, які 6 вересня 1891 р. прибули до Канади з села Небилів Калуського повіту і стали історичними родоначальниками українства у цій країні. «Саме вони, за висловом Івана Боберського, видатного громадсько-політичного діяча та журналіста, своїм побутом започаткували першу карту тяглої української історії у цій країні».

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву «другої хвилі» масової української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей війни розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини, самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини. До кінця 1920-х рр. остаточно викристалізувались як головні центри, так і периферійні осідки української політичної еміграції в європейських країнах. До перших від самого початку належали Польща й Чехословаччина.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак – для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

Соціологічне міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець – революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917-1920 рр. Вельми непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України.

По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію.

По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції – із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала дещо відмінне обличчя та дуже відмінну історію.

По-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно.

По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.

Невдовзі до них додалися Німеччина і Франція. Зате втратила своє значення одного з центрів української політичної еміграції Австрія, зокрема її столиця Відень. На території ряду інших європейських держав – Бельгії, Болгарії, Югославії, Італії, Туреччини, Швейцарії, Фінляндії, Угорщини, Англії тощо – перебували «периферійні» осередки української політичної еміграції. Проміжне становище весь час посідала Румунія. Треба зазначити, що власне українські переселенці до Європи часто ідентифікувалися як росіяни. особливо це стосується Франції. Лише в останні роки у цій країні починається, образно кажучи, реабілітація українських «привидів».

За словами Жака Шевченка, голови Об'єднання французів українського походження, професора історії, третина французів є або дітьми, або внуками українських іммігрантів. Українців у Франції називають «привидами», яких французька історіографія ігнорувала довгі десятиліття, нагадавши, що 20 % еміграції, яку називають російською, насправді склали українці. 7 жовтня 2006 р. у центрі Парижа з'явилася меморіальна дошка, присвячена українській еміграції, на якій французькою мовою викарбовано: «Ріг Сен-Жерменського бульвару і вулиці Сен-Пер, позначений близькістю до української греко-католицького собору і скверу ім. Тараса Шевченка, з другої половини ХХ ст. був найважливішим місцем зустрічі української еміграції Франції. Позбавлені чужоземними державами своїх прав, своєї ідентичності, і своєї землі, українці емігрували десятками у Францію, де їхня праця стала незаперечним внеском в її економічну, соціальну, культурну і політичну історію».

Українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь.