Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Формування української державності: етапи та особливості
|
|
ТЕМА 6
План
6.1. Київська держава (Київська Русь).
6.2. Галицько-Волинська держава.
6.3. Козацько-гетьманська держава (середина ХVІІ - кінець ХVІІІ ст.).
6.4. Українська Центральна Рада.
6.5. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського.
6.6. Українська Народна Республіка доби Директорії.
6.7. ЗУНР.
6.8. Україна (від 1991 року).
6.1. Київська держава (Київська Русь)
Формування державності на території Україні відбувалося протягом тривалого історичного періоду у процесі розпаду первіснообщинного ладу східних слов’ян, який особливо виявився VI - IX ст., в умовах зародження феодальних відносин і переходу до класового суспільства.
Із-за відсутності письмових джерел не можливо висвітлити точно становлення української державності – Київської Русі. Відомо, що вже у IX ст. в київських землях правили князі Аскольд і Дир.
У середині IX ст. виникає держава і в землях словенів, які у 862 р. запросили до себе в якості правителів варягів на чолі з Рюриком. По смерті своїх братів він став єдиновласним князем.
Отже, у IX ст. виникли два окремі державних утворення: слов’янська Київська Русь і слов’яно-фінська Новгородська Русь. Олег, який успадкував владу після Рюрика, підступно вбив Аскольда і Дира у 882 р. і став правити Києвом. Цим самим Олег об’єднав в єдине ціле Київські і Новгородські землі.
На думку українського історика М. Грушевського війна і торгівля стали визначальними чинниками українського державотворення в київську добу.
Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком на шляху державного будівництва в Східній Європі і мало далекосяжні наслідки. Якщо до Олега Руська земля була федерацією племен, то з моменту об’єднання новгородської півночі і київського півдня вона почала свій шлях до централізованої держави із самодержавною формою правління.
Київська Русь в IX - XIII ст. об’єднувала фактично усіх східних слов’ян і була однією з найбільших держав Східної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь – від Балтики до Чорного моря, зі сходу на захід – від Волги до Карпат.
Землі Київської Русі були багаті на родючі грунти, в лісах водилося безліч дичини. Це давало змогу слов’янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний простір. Хоча кількість людей, які тут проживали, залишалася невеликою. Така кількість населення і велика територія значною мірою зумовила специфічність функціонування державного утворення східних слов’ян. Головне завдання такої держави полягало у тому, щоб утримати і захистити величезні території, а не нападати і завойовувати інші землі. Згадані природні і демографічні фактори не давали можливості князям Київської Русі створити потужну, централізовану державу. Багаті природні ресурси й відносна слабкість слов’янської держави приваблювали агресивних сусідів, які постійно зазіхали на землі східних слов’ян.
Заслуговує на увагу і географічне положення українських володінь. Вони межували з Європою і Азією, неслов’янським півднем і слов’янськими народами півночі. Київська Русь відчувала на собі впливи Візантії, Хозарського каганату, Сарматії тощо. Українські землі були захисним бар’єром для Європи від диких кочових азійських орд.
До перших князів Київської Русі відносять Олега (882-912 рр.), Ігора (912-945 рр.), Ольгу (945-964 рр.) і Святослава (964-972 рр.).
Розквіт Київської держави припадає на правління Володимира Великого (980-1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).
Київська держава не була чітко централізована. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією, яка грунтувалася на принципі сюзеренітету–васалітету. Київські князі вважалися головними тобто великими князями всієї держави. З розвитком феодальних відносин між київськими і місцевими князями укладалися міжкнязівські договори (христоцілувальні грамоти).
Очолював Київську Русь великий князь. Він уособлював законодавчу і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував також функції воєначальника. Великий князь вершив і судочинство. Порядок престолонаслідування не регламентувався жодними нормами. Вважалося, що старший син успадковував владу. Це звалося принципом «отчини».
Діяльності князя допомогала рада бояр, яка не мала юридичного оформлення, але впливала на князівську політику. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, які мали посади в державному апараті, а також представники вищого духовенства. Разом з ними великий князь обговорював питання зовнішньої і внутрішньої політики. Боярська рада виконувала також і судові функції, брала участь у вирішенні військових, фінансових та інших питаннях. За відсутності князя рада самостійно керувала державою, я після його смерті встановлювала владу майбутнього правителя.
В разі потреби князі скликали віча. Віча – це збори місцевого населення, в яких брали участь чоловіки, крім холопів. Віче розглядало питання війни і миру, запрошення або вигнання князів, обирало або усувало представників адміністрації, судового та військового управління тощо. Перша згадка про віче в літописі датується 997 р. Тоді на Київщині князь скликав віче. Проте не в усіх містах віче виконувало однакову роль. Так, у Новгороді його роль була вагомішою ніж у Чернігові. З розвитком феодалізму роль віче поступово втрачається.
За часів Київської держави існували дві системи управління: десяткова і двірцево-вотчинна. Десяткова випливала з військової організації. Тисяча втратила реальний матеріальний зміст і стала територіальним поняттям – округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову, фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні, які очолювали сотські, що виконували адміністративно-фінансові і судові функції.
Двірцево-вотчина система управління утворилася при дворі князя. Чиновники княжого двору стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обовязків при дворі.
На місця посилалися представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали адміністративно-судовими справами. Селами управляли старости, яких обирали селяни.
Зазначимо, що протягом IX-XIII ст. влада пройшла складну трансформацію. Спочатку виникла дружинна форма державності. Її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначні: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. Так князь Ігор був змушений слухатися дружини. Княгиня Ольга була більш незалежною від дружинників. Історики вважають, що в добу Володимира Великого дружинна форма державності відходить в минуле. Дружина виконувала лише військові функції і вже не була фактором політичного життя, апаратом управління і судочинства. Відбувається процес її розшарування, з’являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою.
У добу розквіту Київської держави формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був київський князь, який мав необмежені можливості в прийнятті рішень в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики.
У період феодальної роздробленості з’явилася федеративна монархія. Долю країни вирішував не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів.
Отже, в процесі формування Київської Русі можна простежити такі етапи: 1) княжіння східних слов’ян; 2) утворення первісного ядра давньоруської держави - Руської землі (Київщина, земля полян); 3) формування південного та північного ранньодержавних утворень; 4) об’єднання Київського і Новгородського князівств в єдину державу з центром у Києві.
Уже в середині XII ст. на території колись єдиної могутньої країни утворилося 15 удільних князівств. Початок удільному устрою поклав Ярослав Мудрий, запропонувавши спільне управління державою всім князівським родом. Це був необачний хід, що позбавляв владу великого князя економічної основи й посилював його залежність від уділів.
Серед причин розпаду Київської Русі були такі: 1) величезні простори держави, до складу якої входило більш ніж 20 різних племен і народностей, що приводило до труднощів управління; 2) недосконалість державного апарату і системи престолонаслідування сприяли відцентровим тенденціям окремих племен і народностей; 3) негативні наслідки для Київської держави мав занепад торгівлі.
Занепад Київської Русі довершив напад монголо-татарських орд. Феодальна роздробленість притаманна розвитку майже всіх феодальних країн.
Період існування Київської держави займає важливе місце в історії України. Головний осередок державності сформувався на землях сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров’я з Києвом, який перетворився на центр об’єднання слов’ян і столицею країни. Заснували цю державу ті, хто здавна проживав в українських землях у VI - VIII ст. – це поляно-антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої української нації і називалася «Руссю».
Після розпаду Русі національні державницькі традиції не було втрачено, їх перейняла спадкоємниця Київської Русі – Галицько-Волинська держава.