Українська Народна Республіка доби Директорії УНР

Українські партії і організації, які перебували в опозиції до гетьмана П. Скоропадського і об’єдналися в Український Національний Союз, на таємному засіданні УНС 14 листопада 1918 р. створили Директорію на чолі з В. Винниченком. Вона очолила народне повстання проти гетьмана, яке почалося 14 листопада. Уже 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала у Київ. Вона швидко встановила свою владу на значній території України. Знову почали діяти заборонені П. Скоропадським ради. Поспішно формувалися регулярні збройні сили. Відновлено УНР.

Новостворений уряд Директорії УНР проголосив 26 грудня 1918 р. «Декларацію до українського народу», де виклав головні програмні цілі. Незабаром з’явилася низка законів, які закріплювали владу в УНР за трудовими класами. Класи нетрудові позбавлялися права голосу в керівництві державою. Директорія, розглядаючи себе як тимчасовий революційний орган, запевнила, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові незалежної другої УНР.

Директорія схилялася до соціалістичного шляху розвитку другої УНР. Вона продовжувала політичний та економічний курс ЦР. Проте лідери Директорії на відміну від провідників ЦР чітко стояли на позиції незалежності України.

Директорія, відновивши дію усіх законів першої УНР, ухвалила новий закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу.

У середині самої Директорії розгорнулася палка дискусія щодо моделі державності – європейського чи радянського зразку. Формально було досягнуто компромісу, суть якого зводилася до того, що за основу розбудови держави було взяти так званий «трудовий принцип» або «принцип трудових рад» (в губерніях і повітах створювалися трудові ради, а в центрі – Конгрес трудового народу).

Конгрес трудового народу – свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян, трудової інтелігенції. Перша його сесія відбулася 23-28 січня 1919 р. у Києві. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, передав тимчасово законодавчу і виконавчу владу Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту.

Внутрішня і зовнішня ситуація, в якій опинилася Директорія УНР, була дуже складною. Україна була оточена ворогами з усіх боків. На її території діяли шість ворожих армій. На заході військові дії проти України вели польські війська, які підтримувала Антанта. На південному сході загрожували білогвардійські війська А. Денікіна. Південь України окупували англо-американські, французькі загони та їх союзники, які підтримували білогвардійців і прагнули поновлення імперської Росії. Зі сходу війну проти Директорії УНР почала війну Радянська Росія. Крім того, в Україні розгорнулася отаманщина (наприклад, махновщина).

Залишена напризволяще, Директорія активно шукала виходу з тяжкого становища, прагнула у будь-який спосіб зберегти українську державність. Вона намагалася знайти підтримку з боку країн Антанти. З цією метою делегація УНР проводила важкі переговори з командуванням окупаційного корпусу Антанти в Одесі. Друга делегація відбула на Паризьку мирну конференцію з метою визнання міжнародним співтовариством права за українцями мати свою державу. Проте країни Антанти у підсумку проігнорували зусилля Директорії, відмовилися визнати незалежність УНР, надати їй військово-технічну і політичну підтримку у війні проти російських більшовиків і поляків.

22 січня 1919 р., що було першою річницею проголошення ІV Універсалу ЦР, відбувся Акт злуки УНР і ЗУНР. Об’єднання УНР і ЗУНР носило більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 р. Політична, військова та економічна ситуація не дозволили наповнити об’єднавчі зусилля реальним державотворчим змістом. Крім того, давалися взнаки різниця політико-ментального середовища обох частин України, їх різний історико-політичний досвід, різні релігійні традиції, протилежність зовнішньополітичного впливу тощо.

Зазначимо, що у ставленні до проблеми української державності склалися три соціальні групи. Так ідею незалежної УНР підтримувала національно свідома інтелігенція і частина патріотично налаштованого селянства. В той же час, переважна більшість робітничого класу, ліворадикальна інтелігенція і більшість селянства виступали за приєднання УНР до Радянської Росії. Буржуазія, середній клас та заможне селянство були прихильниками не української державності, а єдиної небільшовицької Росії.

Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважна більшість росіян виступали за повернення українських земель до складу Росії. Етнічні поляки Правобережжя і Західної України мріяли про возз’єднання з Польщею. Єврейська меншина України також воліла під Росію. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що українська демократична влада Директорії в силу певних об’єктивних і суб’єктивних обставин не могла поінформувати населення про свої плани. Натомість ворожа пропаганда поляків, більшовиків і білогвардійців спотворювала справжні наміри українських лідерів. У другій половині 1919 р. С. Петлюру було призначено Головним Отаманом військ УНР.

13 лютого 1919 р. С. Петлюра став головою Директорії УНР. Відбувається зміна політичного курсу України. Ліві, пробільшовицькі ухили В. Винниченка, які дратували Антанту, йдуть в минуле. За С. Петлюри Директорія позиціонує себе як антибільшовицька влада, яка прагне демократії західного типу.

Ситуація для Директорії складалася катастрофічною. Наприкінці січня – на початку лютого 1919 р. радянські війська розбили основне угрупування військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони захопили Київ. Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. На початку березня 1919 р. під натиском більшовиків Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня у Рівному проведено реорганізацію Директорії, впорядковано її функції, які зводилися до затвердження законів, укладених міністерствами, дачею розпоряджень уряду.

Літня кампанія 1919 р. у підсумку виявилася програшною для Директорії. Після завзятих боїв Наддніпрянська і Галицька армії України 30 серпня 1919 р. звільнили Київ. Однак втручання білогвардійців А. Денікіна, які не визнавали незалежної України звели нанівець зусилля українців. Розпочався драматичний відступ військ Директорії аж до Кам’янця-Подільського. Героїчний рейд українських військ по тилах денікінців і Червоної Армії взимку 1919-1920 рр. отримав назву Зимового походу.

Безвихідь ситуації штовхнула С. Петлюру до переговорів з Польщею. Він сподівався залучити її до спільної війни проти більшовиків. Проти цього запротестували галичани, розуміючи, що союз С. Петлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії відбудеться за рахунок Східної Галичини, яку С. Петлюра погодиться віддати полякам. Між керівництвом УНР і ЗУНР розгорівся конфлікт. Командування УГА на чолі з О. Грековим оголосило про перехід до Денікіна, а через деякий час – на бік Червоної Армії. С. Петлюра із залишками армії перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з поляками Варшавський договір, вирушив в останній, на жаль, невдалий похід в Україну.

Поразка армії УНР призвела до майже повного придушення національно-визвольного руху. Трагізм національно-визвольних змагань українців 1917-1920 рр. був зумовлений тим, що вони проходили за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української держави викликало спротив ворожо налаштованих сил (Антанта, Радянська Росія, Польща). Країни Антанти підтримували Польщу і її плани захопити західноукраїнські землі; Румунію і її намагання заволодіти Північною Буковиною; Чехословаччину, яка захопила Закарпаття; плани білогвардійців щодо відновлення імперської Росії. Лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції і внутрішньої контрреволюції, а власних сил для перемоги над чисельними ворогами не було. Втім під час національно-визвольних змаганнях, безумовно, формувалися й змінювалися національна свідомість, патріотизм українського народу.

ЗУНР

9 листопада 1918 ру Львовіпроголосили Західноукраїнську Народну Республіку. Цій події передувало жорстке протистояння української і польської громад Галичини. Наприкінці Першої світової стало зрозуміло, що Австро-Угорщина доживає останні дні. Наприкінці жовтня – початку листопада 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща тощо. Поляки Галичини вважали цей край своїм і активно готувалися до захоплення там влади з тим, щоб у подальшому приєднати його до Польщі. На дії поляків українці відповіли збройним повстанням і захопленням влади у Львові 1 листопада 1918 р. Було зайнято всі стратегічно важливі об’єкти міста – військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, банки та ін. У перші дні листопада українці без боїв перебрали владу і в інших містах та місцевостях Галичини.

На засіданні Української Народної Ради (УНР), яка була утворена ще 18 жовтня 1918 р., було визначено назву Української держави – Західноукраїнська Народна Республіка (9 листопада 1918 р.). До її складу увійшли Східна Галичина, Північна Буковина та українські повіти Закарпаття. Держава охоплювала близько 70 тис. км. кв. території з населенням 6 млн. (71% українців, 14 % поляків, 13% євреїв, 2% угорців тощо). Невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку окупувала Угорщина, а у січні-квітні 1919 р. – Чехословаччина. Все це відбувалося за згоди Антанти. Отже, ЗУНР фактично охоплювала тільки Східну Галичину з населенням 4 млн. (75 % українців, 12% поляків, 11% євреїв, 2% – інші національності).

З проголошенням ЗУНР вищу владу в краї захопила Українська Національна Рада, яка 9 листопада 1918 р. сформувала уряд ЗУНР – Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. Він складався з 14 міністерств. Згодом структура і персональний склад уряду зазнав певних змін. Українська Національна Рада визначила одним з основних завдань вжити всіх необхідних заходів для об’єднання ЗУНР та УНР (Українською Народною Республікою).

Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем в «Основному тимчасовому законі» від 13 листопада 1918 р. окреслила конституційні засади новоствореної української держави. В ньому проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який реалізує свої конституційні права через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування за пропорційною виборчою системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави, незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів парламенту (Сейм) вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, а виконавчої – Державному Секретаріатові.

Згідно з розпорядженнями Української Національної Ради від 11 листопада 1918 р. по всій ЗУНР ліквідовувалися старі органи влади і управління. Замість них шляхом виборів належало утворити нові, українські. Наприклад, у сільських і містечкових громадах ними мали стати громадські та міські комісари, а їх дорадчими органами – так звані «прибічні ради», а у повітах – повітові комісари та повітові національні ради.

Для охорони громадського порядку в багатьох повітах і громадах обирали народну міліцію, у деяких – зберегли, оновивши її склад, жандармерію.

Після виборів органів місцевої влади у багатьох повітах відбувалися збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті Державним Секретаріатом і УНР.

16 листопада 1918 р. було ухвалено закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки». Згідно з ним залишалося чинне попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило цілям ЗУНР. Закон впорядкував утворення, структуру та функції місцевих органів влади й управління.

Тим часом поляки не полишали намірів повернути собі Східну Галичину. Вони почали бойові дії проти ЗУНР. Під тиском переважаючих сил ворога українська влада і її військо 22 листопада залишили Львів і переїхали спочатку до Тернополя, а в перших числах січня 1919 р. – до Станіслава.

4 січня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла низку законів, спрямованих на удосконалення її власної структури. Одним із них вирішено утворити Президію у складі президента (Є. Петрушевич) і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання УНР і головував на них. Також було утворено Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Відділу відносилось: призначити міністрів; приймати їх відставку; оголошувати амністію; затверджувати і публікувати закони.

Вважаючи себе органом невиборним і тимчасовим, Українська Національна Рада у березні 1919 р. ухвалила закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні – виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом. З обранням Сейму мала припинити свою діяльність УНР. Сейм обирався громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатів належало обирати згідно з національно-пропорційною системою. Тобто за кожною національністю закріплювалася певна кількість депутатських мандатів.

Одним з головних напрямків діяльності уряду ЗУНР було об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Уже 10 листопада 1918 р. було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі.

Отже, уряд ЗУНР незважаючи на війну, яку розв’язала проти неї Польща, будував державний апарат влади. Повітові комісари, які представляли місцеву владу наділялися значними повноваженнями з тим, аби ефективно вирішувати проблеми місцевих громад. Повітовим комісаром, наприклад, підлягали повітові харчові комітети, а також повітові коменданти і коменданти жандармерії. Останні були створені в листопаді 1918 р. з метою охорони громадського порядку, державного та особистого майна, громадської безпеки. Крім того, значну увагу уряд ЗУНР приділяв розбудові судочинної системи, яка складалася з 12 судових округів і 130 судових повітів.

У січні 1919 р. було проведено реорганізацію армії, яка звалася Українська Галицька Армія. До неї входила піхота, кіннота, артилерія, санітарна та ветеринарна служби, інтендатура тощо. Було розроблено систему звань і відзнак, державну платню тощо. УГА мала три корпуси, які ділилися на окремі підрозділи. УГА зарекомендувала себе як боєздатне, дисципліноване військо. УГА боронила інтереси ЗУНР, захищала українські землі від агресорів. Відомі її численні фронтові операції. Наприклад, Чортківська офензива – це наступ УГА на поляків, який почався 7 червня 1919 р. В результаті нього було звільнено частину ЗУНР.

З числа найважливіших законів, які було прийнято в ЗУНР, виділяється закон «Про українську мову» від 15 лютого 1919 р., а також закон «Про українське громадянство» від 8 квітня 1919 р. До того ж, 14-15 квітня 1919 р. було ухвалено земельний закон.

Тогочасний світ не передбачав утворення незалежної ЗУНР. Країни Антанти підтримували поляків і планували передати західноукраїнські землі Польщі. Навіть об’єднання УНР і ЗУНР в Соборну Україну не сприймалося західними країнами. Антанта відмовляла українцям в праві мати власну незалежну національну державу. Фактично доля ЗУНР залежала від подій на польсько-українському фронті й загальної ситуації в країні. ЗУНР програла війну, а після перемоги поляків над Радянською Росією у березні 1923 р. за наполяганням конференції послів Антанти панування Польщі в західноукраїнських землях було узаконене. Політику диктував той, хто мав силу. ЗУНР зазнала поразки в національно-визвольних змаганнях, залишившись без жодної підтримки.

Провідники ЗУНР і Української Народної Республіки хоч і припускались численних помилок у ті революційні часи, але безспірним залишається те, що вони самовіддано намагалися відновити незалежну українську державу, діяли в інтересах всього українського народу.

6.8. Україна (від 1991 року)

Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р. ухвалила історичний документ – «Акт проголошення незалежності України». У ньому проголошувалась незалежність України, яка ставала повністю вільною державою. Цей документ продовжував тисячолітню традицію державотворення українського народу.

Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, досвід європейських демократичних країн, 12 вересня 1991 р. було прийнято закон «Про правонаступництво України». В ньому зазначалося, що в Україні діють лише українські закони і повновладними є українські органи влади на чолі з Верховною Радою. Закон визначав основні принципи державного будівництва.

Український парламент ратифікував основні міжнародні акти про права людини і підтвердив зобов’язання України за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991 р.

Важливим кроком становленні держави стало ухвалення закона «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р., яким запроваджувалося єдине громадянство.