Проблема активності суду в процесі доказування у цивільних справах.

У зв’язку зі змінами, пов’язаними з розширенням засад диспозитивності та змагальності процесу, що відбулися в цивільному судочинстві, у судовій практиці щораз частіше постають питання щодо ролі суду в процесі та його функціональних повноважень.

Наявні 2 точки зору:

1. суд є суб’єктом доказування

2. суд не є (є безстороннім арбітром)

Як справедливо зазначає В.І. Тертишніков, суддя і суд відповідно до закону повинні виявити активність (ст. 130, 137 ЦПК), створити необхідні умови для всебічного й повного дослідження обставин справи, і, не обмежуючись наданими позивачем матеріалами, прийняти всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін (ст. 160 ЦПК).

О.О. Грабовська робить висновок, що хоча предмет доказування й формується спільними зусиллями суду та учасників процесу, але встановлює предмет доказування у справі саме суд (ст. 179); активною є роль суду в дослідженні доказів (ст. 130, 160, 176, 179, 187 та ін.). Автор також робить висновок, що суд не є стороннім спостерігачем процесу доказування, у нього активна позиція у цьому процесі. Така активність має компетенційний характер, тобто чітко визначений цивільним процесуальним законодавством як для органу, що реалізує у державі конституційну функцію здійснення правосуддя [3].

Окремі вчені-процесуалісти, заперечуючи ініціативу суду з питань доказування в цивільному процесі, водночас говорять про наявність у цивільному процесі принципу істини, оскільки діяльність суду направлена на встановлення фактичних обставин справи [4].

Принцип об’єктивної істини, який прийнято вважати міжгалузевим, відображає головну мету судового процесу – встановити істину, і після цього, правильно застосувавши норму матеріального права, розв’язати спір між сторонами. О.В. Немировська зазначає, що вимога встановлення об’єктивної істини відповідала активній ролі суду в процесі доказування, який мав доповнювати доказову базу по справі в разі її недостатності. За нового трактування саме принцип змагальності забезпечує повноту фактичного та доказового матеріалу, що є умовою досягнення істини, адже тільки сторони володіють найбільшим обсягом фактичного матеріалу [5].

Але, незважаючи на зазначене, варто погодитися із О.В. Немировською, що абсолютизація змагальності не перетворить суд на стороннього спостерігача судового процесу. Суд повинен регулювати цей процес, сприяти сторонам, а найголовнішим є те, що за судом залишається його одвічний обов’язок – встановити істину, дати правову оцінку встановленим обставинам та застосувати норму матеріального права і після цього винести рішення.

Процесуальна активність суду реалізується в його ініціативних діях незалежно від волевиявлення осіб, які беруть участь у справі. Підставою для прояву такої ініціативи є пряма вказівка процесуального закону, його зміст або потреба, що виникла в ході розгляду справи і обумовлена завданнями цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК).

Відповідно до загальних положень про роль суду в змагальному процесі, що зазначені в ч. 2 ст. 15 ЦПК, для організації змагального процесу суд:

1. здійснює керівництво процесом;

2. роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки;

3. попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4. сприяє особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав;

5. створює умови для всебічного й повного дослідження, з’ясування фактичних обставин справи.