НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Відносна військова слабкість держави у ХІХ ст.. не дозволяла їй вести експансію на всіх континентах. головна увага приділялася Південній Америці та басейну Тихого океану

Американський уряд застосовував у міжнародних відносинах методів «політика великої дубинки» і «дипломатія долара». У 1904 р. Т.Рузвельт заявив, що застосування «доктрини Монро» (Америка для американців) змушує США взяти на себе функції міжнародної поліцейської сили. «Треба висловлюватися м’яко, але тримати в руках велику дубинку».. Цим США виправдовували своє втручання у справи інших держав, неодноразову окупацію Домініканської республіки (1904, 1914), куби (1906-1909, 1912), Гондурасу та Нікарагуа.

У 1903 році розпочався конфлікт між США і Колумбією, по території якої повинен пройти канал, що поєднав Тихий та Атлантичний океани. Після відмови колумбійського уряду США організували повстання в провінції Панама і сприяли проголошенню її незалежності. ЇЇ уряд поступився США зоною каналу завширшки в 10 миль. У 1914 р. канал відкрито для експлуатації.

Використовуючи свої економічні переваги, США також намагалися потіснити конкурентів на далекому сході. З цією метою вони виступили з доктриною «відчинених дверей» і «рівних можливостей» у торгівлі з Китаєм. Під час російсько-японської війни підтримували Японію. Але згодом американсько-японські відносини знов загострилися.

Британська Індія на початку 20 ст. управлялася віце-королем, з 1899 по 1905 цю посаду займав лорд Керзон. Британців у країні було мало, а їхнє правління спиралося на військо, складене з індійських рекрутів. Особливістю індійського руху за незалежність була внутрішня ворожнеча між представниками різних релігій. Заснований у 1885 Індійський національний конгрес не приваблював мусульманське населення. На противагу йому у 1906 утворилася Всеіндійська мусульманська ліга, що відстоювала утворення незалежної мусульманської держави. Британці вміло використовували принцип поділяй і владарюй. Проте поділ Бенгалії 1905 року для полегшення адміністрування викликав невдоволення бенгальців і започасткував рух свадаші — громадської непокори із закликами до бойкоту британських товарів. Під час свого візиту в Індію в 1911 корль Георг V відмінив поділ Бенгалії й оголосив про перенесення столиці з Калькутти до нового міста, яке планувалося побудувати на південь від Делі (це місто отримало назву Нью-Делі). Церемонію переносу столиці в 1912 заплямував замах на віце-короля лорда Гардінджа.

Боксери у Тяньцзині (стереоскопічна картка 1901 року)

Китай увійшов у 20 століття при правлінні маньчжурської династії Цін значно ослабленим в економічному та військовому відношенні, відставши в розвитку не тільки від європейських імперій та Сполучених Штатів, а й сусідньої Японії. Контроль над Китаєм виборювали різні імперіалістичні держави. Втручання іноземців у внутрішні справи країни спровокувало Боксерське повстання 1899–1901 років, яке зазнало поразки внаслідок спільної інтервенції західних держав. За Боксерським протоколом Китай змушений був погодитися на постійну присутність іноземних військ у Пекіні. Імператриця Ци Сі померла в 1908, перед тим, вочевидь, отруївши свого племінника. Безлад у Китаї підсилювався боротьбою етнічних ханьців проти маньчжурів, ідеологічним провідником якої був Сунь Ятсен. У 1911 розпочалася Китайська революція, що тривала аж до 1949.

Іран залишався формально незалежним під правлінням шаха, але водночас був ареною Великої гри — боротьби за домінування в регіоні між Російською та Британською імперіями. В кінці 19 ст. в країні розпочався рух за демократизацію, результатом якого була Конституційна революція 1906–1911. Шах залишився при владі, але Іран отримав парламент — меджліс. У 1908 британці відкрили в Ірані нафту, що збільшило інтерес до нього європейських імперії. Підписана в 1907 Російсько-Британська угода поділила країну на сфери впливу без огляду на її формальну незалежність.

Встановелення конституційного ладу відбулося також в Оттоманській імперії під час Молодотурецької революції 1908. Втім, революція не зупинила процес розпаду імперії.

Більшість країн Латинської Америки здобули незалежність у 19 ст., однак перебували в сильній залежності від європейських та американських інвестицій. Вплив США в регіоні збільшився після спорудження Панамського каналу, будівництво якого розпочалося в 1904 і тривало до 1920. У більшості країн правили диктаторські режими. Економіка була здебільшого монокультурна, спрямована на експорт, в сільському господарстів панували латифундії, більшість селян були безземельними і змушені були ставати пеонами. Визвольна боротьба народів Латинської Америки була спрямована водночас проти іноземного капіталу, особливо проти грінго, за демократизацію своїх країн, за аграрну реформу, що обмежила б владу латифундистів. Такі завдання ставила перед собою Мексиканська революція 1910—17. Спочатку вона була спрямована проти диктатури Порфіріо Діаса, проте незабаром переросла в громадянську війну, визначну роль у якій грали селянські армії Еміліано Сапати та Панчо Вільї. Урядові війська зуміли завдати поразки селянським арміям, і революція завершилася затвердженням конституції 1917.

Европейські держави віддавали концесії на експлуатацію природних ресурсів Африки приватним компаніям, які застосовували брутальні методи, що приводило до частих сутичок із місцевими племенами. Опір африканців колонізаторам був спорадичним, неорганізованим і здебільшого зводився до окремих партизанських нападів, кражі худоби тощо. Розправи колонізаторів були жорстокими. В період між 1904 та 1907 стався перший геноцид 20 століття — масове винищення племен гереро і нама в Німецькій Південно-Західній Африці. Було знищено від 24 до 100 тис. гереро і 10 тис. нама.