Лютеранство і кальвінізм першої половини ХХ ст. Формування української протестантської церкви

Історія протестантизму в Україні в ХХ столітті позначена повним пануванням пізніх течій. Натомість більшість країн Європи, яким вдалося зберегти прихильність конфесії, продовжують надавати перевагу її раннім, так би мовити, класичним течіям — лютеранству, кальвінізму (реформатству, пресвітеріанству, конґреґаціоналізму), англіканству. І хоча у цих країнах деякі пізньопротестантські церкви посідають чільне місце, ранні залишаються респектабельнішими, “статусними”, зв’язаними не тільки з громадськими, культурно-просвітніми, а й політичними і державними інституціями.

Там, де протестантизм продовжує існувати за умов утисків, поле функціонування його ранніх течій, орієнтованих на правлячі структури, різко звужується. Тому активізуються пізні, церковного чи сектантського типу течії, мобільні, здатні до конспіративної діяльності та гнучкої адаптації стосовно політичних змін, постійної внутрішньої трансформації. Зовнішній тиск призводить до того, що громади стають згуртованішими, активнішими, чисельнішими, часто вдаються до фанатизму як вимушеної реакції на переслідування. Йдеться, загалом, про одну із закономірностей в еволюції будь-якої релігії.

Історія протестантизму в Україні у першій третині ХХ ст. знає, натомість, один, на перший погляд, несподіваний поворот. Йдеться про спробу повернення на її терени ранніх протестантських течій — лютеранства і кальвінізму, сліди яких загубилися тут ще на початку ХVIII ст. Щоправда, така спроба могла здійснитися тепер лише у Західній Україні. І не тільки через відому ситуацію, в якій опинилися віруючі у Радянській Україні.

Повернення лютеранства і кальвінізму пов’язане, насамперед, з процесами, що відбувались у 20-30-х роках ХХ ст. Події Першої світової війни*, революційний спалах у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних громадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — все це зумовило загальне політичне й духовне піднесення українського населення реґіону, а також урізноманітнення його релігійного життя. Незважаючи на державний статус римсько-католицької церкви, інші християнські церкви та осередки у Західній Україні не втратили юридичних прав і після польської окупації зберігали можливості для своєї діяльності. Це стосується, насамперед, греко-католицької церкви у Галичині та православної на Волині. Щодо протестантських громад, то вони до середини 30-х років, коли почалися відкриті репресії влади проти “сектантів” та “євангеликів”, мали тут статус “терпимих”. Цього було цілком достатньо для наводнення Західної України зарубіжними протестантськими проповідниками, діяльності філій та місій різних центрів. У 20-х роках активізувалося життя й у німецько-польських осередках, що також мали вплив на місцеве населення. Та основну роль у поширенні ранньопротестантських громад з початком 20-х років почали виконувати українські еміґрантські церкви. Зокрема кальвіністи, яким у США і Канаді вдалося сформувати у цей період розгалужене об’єднання, активно підтримане американськими пресвітеріанськими церквами і спорідненими організаціями у Європі (передусім, у Швейцарії, Голландії, Польщі). Внаслідок їхніх спільних зусиль ідея відновлення давніх традицій лютеранства й реформатства у Західній Україні отримала солідну основу для практичної реалізації.

Певну підготовчу діяльність проводили вже існуючі німецько-польські ранньопротестантські осередки, мережа яких охоплювала майже всю Західну Україну. Останню умовно поділяли на декілька районів, що були сферами впливу конкретних релігійних об’єднань чи союзів. Ті з них, які створювалися за умов польського панування, контролювали, переважно, північні реґіони — Люблінщину, Підляшшя, Західну Білорусь, Віленщину, Волинь. Лютеранські й кальвіністські організації, які виникли ще за часів Австро-Угорщини, мали найміцніші осередки у Краківському, Львівському, Станіславському, Тернопільському воєводствах, а також на Буковині і в Закарпатті. Громади складалися здебільшого з німців, однак у них перебувало чимало поляків, чехів, угорців, словаків, голландців, французів, австрійців. І хоча зустрічаємо відомості про існування осередків й у сільській місцевості (переважно у колоніях та фермерських господарствах), більшість лютеран і кальвіністів-неукраїнців мешкала у містах. Це були ремісники, крамарі, торговці, міщани, робітники дрібних підприємств, представники чиновництва та інтеліґенції (лікарі, вчителі, адвокати та ін.).

Нас зацікавили ці релігійні структури з декількох причин. По-перше, вони існували в українських землях і мали певний вплив на їх економічний і культурний розвиток. По-друге, у цих громадах перебувало чимало українців. По-третє, вони підготували ґрунт для утворення українських лютеранських і кальвіністських громад, отже, також вписали сторінку в історію конфесії першої третини ХХ ст.

Таким чином, звернімося передусім до неукраїнських ранньопротестантських церков.

Лютерани з початку ХХ ст. і до 1939 р. мали декілька організацій. На півночі панувала Варшавська євангельсько-ауґсбурзька консисторія (від лат. — зібрання)* та Віленська євангельсько-ауґсбурзька консисторія. Переважна більшість їх громад існувала в Польщі й Західній Білорусі. Та численні осередки зустрічаємо і в українських етнічних землях. У Холмі лютеранська німецька громада (існувала з 1875 р.) наприкінці 20-х років налічувала 11 тис. членів; Венгрові (з 1650 р.) — 1, 5 тис., мала будинок для літніх людей; Луцьку (з 1899 р.) — 3 тис.; Бресті (з 1563 р.) — 5650 осіб; Рожицях (з 1862 р.) — 16 тис.; Рівному (з 1902 р.) — 3500, будинок для літніх людей; Дубні (з 1902 р.) — 2794; Тищині (з 1888 р.) — 1930; Володимирі-Волинському (з 1891 р.) — 2525; Ковелі (з 1918 р.) — 311 осіб. Щодо Закарпаття, то вдалося знайти дані лише по Пряшівській єпархії: тут на початку ХХ ст. проживало 113816 лютеран і 148936 кальвіністів1.

У галицько-буковинському реґіоні німці-лютерани не мали окремої організації, а діяли разом з кальвіністами у Союзі церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького* визнання.

Кальвіністи на початку ХХ ст. налічували декілька об’єднань. Їх громади зустрічаються у Західній Україні. Це — Євангельсько-реформатське об’єднання з осідком у Вільні. Воно мало чотири малочисельні громади на Волині (у Луцьку, Михайлівцях, Озерянах, Купейсівцях), які складалися з міщан2. Певна кількість громад, переважно у Галичині, належала Євангельсько-реформованій церкві у Республіці Польській (з консисторією у Варшаві), що об’єднувала поляків, німців, чехів, французів.

Найбільшою ранньопротестантською інонаціональною організацією у Західній Україні був Союз церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання (СЦАГ). Його створення відносять до XVIII ст., коли австрійська влада законом 1781 року визнала юридичні права протестантських громад у Австро-Угорщині. Тут у 1848 р. відбувся перший протестантський синод, на якому вирішували питання об’єднання лютеран і кальвіністів, що сталося лише у 1891 р. СЦАГ обрав федеративну будову: лютеранські та кальвіністські громади зберігали недоторканими лише вчення і культ; організаційно вони підпорядковувалися єдиній управі. До 1914 р. СЦАГ діяв у Малопольському реґіоні, куди входила так звана Галіційсько-Буковинська суперінтендантура (єпископат). Після падіння Австрійської імперії та колонізації Західної України Польщею сфера діяльності Союзу звузилась до Галичини; більшість буковинських громад опинилася на території Румунії. У 20-х роках ХХ ст. географія СЦАГу дещо змінюється. Він розподіляється на чотири сеньйорати: Західний (реґіон Бяли та Кракова, лютеранські громади), Середній (Західна Галичина і частина Львівського воєводства, лютерани), Східний (Східна Галичина, лютерани) та Євангельсько-гельвецький (весь реґіон поширення, кальвіністські громади).

З 1924 р. на чолі Союзу церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання став пастор із Станіслава Теодор Цеклер, німець, виходець із сім’ї університетського професора, доктор теології, який приїхав у Галичину у 1891 р. з планами протестантської місії серед місцевого єврейства. З цього часу центр діяльності Союзу остаточно утверджується в українських землях.

Назвемо головні місця поширення СЦАГу в Західній Україні*. У Середньому сеньйораті найбільші громади існували в Юзефові Радехівського повіту (мала 518 членів, володіла 5 га землі), у колонії Дорнфельд Львівського повіту (875 членів, мала німецьку школу, будинок для літніх людей, 27 га), у колонії Хартфельд (304 члени, німецька школа, 32 га), колонії Унтервальден Перемиського повіту (336 членів, німецько-польська школа, 10 га), колонії Ейнсінґен Рава-Руського повіту (341 член, німецько-польська школа, 10 га), у Записанці біля Камінки-Струмилової (339 членів, німецько-польська та приватна школи), у Львові (2518 членів, у 1935 р. — 5 тис., мала два чиншевих** будинки, а також маєток з будівлями і землею у Кульпаркові)3. Загалом у Середньому сеньйораті існувало 52 громади, у тому числі в Нових Бурчицях Самбірського повіту, Шумлаї Яворівського, Толщові Львівського, Маковій Добромильського, Станіні Радехівського, Романівцях Рудківського, Збойськах Кросненського, Броніславівці та Казимирівці Жовківського, у Миколаєві, Перемишлі, Ярославі (будинок для літніх людей), Рава-Руській (будинок для літніх людей) тощо.

Східний сеньйорат СЦАГу налічував 38 громад. Найчисельніші з них існували у Станіславі (1890 членів, німецька школа, будинок для літніх людей, сиротинець, 40 га), Стрию (1662 члени, німецька школа, будинок для літніх людей), Болехові Долинського повіту (710 членів, німецька школа, будинок для літніх людей), колонії Бріґідау Стрийського повіту (985 членів, дві німецькі школи, будинок для літніх людей), у Долині (604 члени, німецько-польська школа). Менш чисельні громади (від 25 членів у Крехівцях Станіславського повіту до 347 у колонії Угорсхаллє Калуського повіту) існували в Дрогобичі, Заліщиках, Тернополі, Гусятині, Богородчанах, Надвірній, Турці та ін.

Сеньйорат Євангельсько-гельвецький налічував 18 громад. Найбільші існували в Дрогобичі (1034 члени, німецька школа), Коломиї (970 членів, три німецьких школи), Седлісках Рава-Руського повіту (324 члени, німецько-польська школа), колонії Лугустдорф Коломийського повіту (380 членів, приватна школа, будинок для літніх людей).

За національною ознакою членство у громадах СЦАГу розподілялось так: у Середньому сеньйораті з 11653 членів у всіх громадах 10362 віруючі були німцями, 1236 — поляками, 23 — українцями, 32 — інших національностей; у Східному сеньйораті з 10914 членів — 10188 німцями, 93 поляками, 633 українцями; у Євангельсько-гельвецькому з 4265 членів — 3938 німцями та 246 українцями4.

Історія Союзу церков євангельсько-ауґсбурзького та гельвецького визнання цікава, насамперед, культурно-національною та громадсько-філантропічною діяльністю. Чи не найголовнішою позарелігійною сферою СЦАГу вважалося опікування шкільною справою. І хоча йшлося переважно про школи німецькі та частково польські, до освітнього процесу керівники Союзу залучали й українців. З цією метою у Львові та Станіславі було відкрито дві гімназії гуманітарного профілю, побудовані за програмою публічних шкіл, на зразок середніх. У них навчалися юнаки і дівчата. У Львівській гімназії наприкінці 20-х років налічувалося 162 учня, Станіславській — 1425. Для дітей з бідних родин у колонії Дорнфельд (під Львовом) відкрилася доброчинна школа (на зразок ланкастерських або народних). З 1922 р. при ній працювали чотиримісячні курси для початкового та спеціального (з набуття певних професійних навиків) навчання для жителів навколишніх сіл6.

Згідно зі статутом, прийнятим СЦАГом ще у 1891 р., при кожній громаді має бути школа, причому, не залежна від церковного керівництва, зі своїми статутом та автономною шкільною радою. До шкільної ради, крім священнослужителів, входили миряни. Наприкінці 20-х років у чотирьох сеньйоратах налічувалося 83 школи і декілька шкільних товариств, працювало 140 вчителів, навчалося 2924 учні, з них — 187 українців.

Вищих навчальних закладів Союз не мав та й не міг мати за умов державного статусу римсько-католицької церкви. Водночас для такого закладу не вистачало викладачів. Тільки деякі пастори були з вищою богословською освітою (отримували її переважно у Німеччині). Протестантські богословські семінарії у Польщі — Варшаві, Лодзі, Венциборку, Данціґу, Торуні — вважали середніми.

Мережа філантропічних організацій СЦАГу також охоплювала всю Галичину, основний центр діяв у Станіславі. Тут існувало Товариство ім. Ґустава Адольфа. Воно займалося збиранням і розповсюдженням коштів для бідних і нужденних, хворих і калік, самотніх і літніх та організацією конкретної допомоги цим людям. Чимало коштів Товариство витрачало на опіку сиріт і хворих дітей.

Товариство ім.Ґустава Адольфа мало чотири відділення. Відділення “А” займалося опікунськими закладами. Сюди входили притулок для немовлят, дітей молодшого віку (знаходились у комплексі благодійницьких будівель “Сарепта”), хлопців від 7 до 12 років (заклад “Ебенезер”), дівчат цього ж віку (“Бетеста”), психічно і фізично хворих дітей (“Сунем”). Відділення “В” орієнтувалося на навчальну і виховну роботу серед молоді. До нього входила низка приватних навчальних закладів загального і спеціального профілю (наприклад, з домашнього господарювання і рукоділля), декілька шкіл для бідних дітей. Відділи “С” і “D” проводили релігійне навчання, у тому числі жінок (сестер-дияконіс). За будинками для літніх наглядали сестри з “Сарепти”, котрі проходили спеціальну медичну підготовку в Познані та Цюріху. У будинках для літніх у 1929 р. перебувало 406 осіб (374 були протестантського визнання, 30 — католицького, 2 — іудейського)7. Гроші на утримання численних сиротинців, шпиталів, навчальних закладів віруючі заробляли сільськогосподарською діяльністю на землі та фермах, що належали СЦАГу, а також надаючи приміщення в оренду. Так, у 1928 р. прибуток з оренди домів і маєтків у всіх чотирьох сеньйоратах становив 290 тис. злотих8. Деякі кошти поступали внаслідок видавничої діяльності (наприклад, після розповсюдження періодичних видань “Євангельська церковна газета” та “Маленький помічник”, що виходили у Станіславі та Львові німецькою мовою). Доброчинними акціями займалися й молодіжні товариства Львова, Станіслава, Бєльська, Стрия (“Євангельський молодіжний союз”, “Євангельський жіночий молодіжний союз”, “Євангельська молодіжна ліга”). Загалом у системі СЦАГу існувало близько 20 різних товариств9.

Однак, незважаючи на потужний апарат, освітню та філантропічну діяльність, Союз церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання не міг задовольнити українських протестантів. По-перше, він був явищем німецької релігійної культури і стояв осторонь духовних потреб корінного населення. По-друге, позарелігійну практику спрямовував переважно на єдиновірців, а тому залишився в ізоляції від широких громадських кіл. По-третє, неґативно ставився до спроб автономізації українських протестантів, створення окремих національних релігійних об’єднань. Останнє у кінцевому підсумку призвело до розриву українців з Т.Цеклером. У безпосередній спілці з ним (хоч офіційно — поза СЦАГом) залишилася тільки українська лютеранська церква і група незалежних кальвіністів на чолі з пастором В.Федівим.

Лютеранство серед українського населення зародилось у 20-х роках ХХ ст. і розвивалось за допомогою СЦАГу (й за особистою участю пастора Т.Цеклера), а також деяких рееміґрантів-лютеран з США, Канади, Німеччини. У 1925 р. створилася Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-ауґсбурзьку місійну раду з центром у Станіславі. До початку 30-х років їй вдалося заснувати громади у таких населених пунктах Галичини, та Покуття: Станіслав, Микитинці, Крехівці (відкрито лютеранську кірху), Паціків, Старі Богородчани, Манява (побудовано каплицю), Лазарівка, Вербятин, Лядські, Нувочин, Нісколожі, Короснятин, Єзежани, Зарваниця, Камінна (кірха), Палагічи (кірха), Єзупіль, Побереже, Антонівка, Борисів, Чорноложі10. До 1939 р. з’явилося декілька громад на Волині: у Товмачі та Луцьку. Однак загалом збільшення лютеранських осередків і кількості їх членів було незначним. Станіславська суперінтендантура у 1931 р. налічувала 1137 членів церкви. Впродовж наступних восьми років ця цифра відчутно не збільшилась: після утворення української реформатської церкви частина лютеран перейшла у кальвінізм.