Сторінка 3

Рухом зацікавилися протестантські кола Європи, зокрема, Союз Мартіна Лютера з Ерлангену, Скандинавське об’єднання лютеранських церков, Лютеранське товариство взаємодопомоги. При останньому створено спеціальний відділ, що організовував місіонерські поїздки відомих європейських протестантських діячів у Галичину (серед них були також і вчені — філологи, історики, фольклористи, які досліджували реґіон, опублікувавши згодом декілька цікавих праць з української культури та релігійного життя), а також займався фінансовою допомогою і теологічною підготовкою молодих проповідників з України11. Випускниками лютеранського університету в Тюбінґені були Теодор Ярчук (спочатку він готувався до греко-католицького сану і навчався у Римі), Іван Піщук, Іван Дем’янюк. З їхніми іменами і пов’язується лютеранський рух серед українців. Окрім Ярчука (засудженого у 1939 р. органами НКВС і засланого до Сибіру; останні роки життя невідомі), на священницьку службу в Українській євангельсько-ауґсбурзькій місійній раді було рукоположено 15 пасторів. Серед них — І.Шебець (загинув під час Другої світової війни), В.Волосянка, С.Остапович, В.Піщук (усі заарештовані й вивезені органами НКВС) та ін.

У громадах українських лютеран впроваджувались елементи греко-католицької літургії* на основі переробок з Іоанна Златоуста**, внутрішнє життя ґрунтувалося на засадах української обрядовості, народних звичаїв, обов’язковості рідної мови. Керівництво особливу увагу звертало на формування національних рис лютеранського руху. Ідею українізації лютеранства постійно пропаґував Т.Ярчук у багатьох релігійних часописах. “Він обстоював погляд, що лютеранство відповідає більше духовним вимогам українського народу”13. Цій ідеї була присвячена більшість видань, що випустила у Станіславі Українська євангельсько-ауґсбурзька місійна рада. В одному з них, зокрема, читаємо: “Ми є українські євангелики. Любимо наш нарід український і звичаї наших вітців. Мимо ріжних наклепів на нас. ми стремимо до духовної обнови українського народу на основі Правди Божественної Євангелії. Ми глядимо на геніїв українського народу Гр.Сковороду, П.Куліша, Т.Шевченка”14.

Популяризатор національної ідеї у лютеранському русі, колишній греко-католицький священик Юхим Фолюшняк обстоював народний характер лютеранської церкви, її значення у можливому прилученні України до ідеалів свободи совісті та особистості. “Уважаємо, що одинокою Церквою, яка відповідатиме вповні духовним потребам і життєвим інтересам української нації, є лише Соборна Церква на основі Євангельсько-Авсбурзького віросповідання, бо вона шанує її національні ідеали та є незалежною від Москви чи інших Римів. Будучи рідною і нероздільною частиною української душі, та церква відчуває всі болі і кривди народу та його потреби. може дати українській нації великі духовні користи, бо нарід позбудеться тоді духовного рабства і дійде до великого розвою і поступу, так само, як дійшли до того інші великі народи”15.

Загалом, незважаючи на невелику кількість своїх адептів, Українська євангельсько-ауґсбурзька місійна рада проводила широку пропаґандистську діяльність. Вона мала періодичні видання, що виходили впродовж 1931-1938 років у Станіславі: газету “Прозри! ”, часопис “Новий світ. Місячник, присвячений духовній обнові українського доросту”, газету “Стяг”, з 1939 р. — журнал “Стяг. Місячник, присвячений Церковним і громадським справам”. Ця періодика містила чимало статей політичного змісту, проводила антиуніатську полеміку і надзвичайно наступально пропаґувала протестантські ідеї: “Ми мусимо бути радикальним християнством. мусимо бути рішучими, мати рішучі громади, потребуємо рішучої Церкви, якщо хочемо вистояти у сих переломових часах і сповнити наше покликання в духовому відродженню нашого народу”16. Чимало місця на сторінках цих часописів приділяли співпраці українських лютеран з громадсько-культурними організаціями Західної України, передусім, з товариствами “Просвіта”, “Відродження”, “Рідна школа”. Читаючи некролог, присвячений активістові руху Петрові Гільтайчуку з Камінного, довідуємося, наприклад, що він був членом-засновником місцевої читальні “Просвіта”, організатором Товариства “Січ”, активістом кооперації17. На ниві друкованого слова українським лютеранам належить також спроба перекладу рідною мовою деяких європейських протестантських творів. Це, зокрема, переклад уривків з “Ауґсбурзького сповідання” Ф.Меланхтона (вийшли у Станіславі 1933 року у вигляді брошури під назвою “Євангелицьке визнання віри (Авсбурзьке сповідання)”, а також з “Малого катехизису” М.Лютера (автор перекладів Т.Ярчук). Однак більшість творів писали українські лютерани: “Український євангельський співаник”, “Апостол Петро”, “Бичівники” Т.Ярчука, брошури “Творім рідну церкву! ”, “Де правда? ” Ю.Фолюшняка, “Попівське сумління” В.Гулика, “Мій талізман”, “Хто такий Мартін Лютер” М.Гільчука (побачили світ у Станіславі у 1931-1936 роках). Богословcький рівень цих видань значно поступався іншій протестантській (не кажучи вже про греко-католицьку та православну) літературі, маючи, здебільшого, публіцистичний характер. Це в очах місцевого населення, яке загалом неприхильно ставилося до “німецької віри”, серйозно знижувало ефективність лютеранської пропаґанди.

Події 1939-1944 років штучно перервали подальший розвиток руху. Частина пасторів була репресована, частина, а з ними й чимало віруючих, виїхала за кордон.

Кальвінізм серед корінного населення Західної України також поширився з середини 20-х років і також значною мірою за участі зарубіжних місіонерів. Зокрема, секретар Європейського бюро церковної допомоги у Східній Європі, професор з Женеви А.Келлер, представник Об’єднаної реформатської церкви в США, доктор богослов’я Д.Біч неодноразово відвідували Галичину і, як зазначає О.Домбровський, “брали особисто участь в українських євангельських Богослуженнях та були захоплені українською піснею й українським народним одягом”18.

На початку 20-х років у США і Канаді вже діяли українські кальвіністські церкви, зорганізовані у розгалужену церковну структуру — Українське євангельське об’єднання у Північній Америці. Об’єднання скеровує в Україну досвідчених проповідників, випускників відомих протестантських навчальних закладів (колеґіумів у Манітобі та Нью-Йорку, богословської семінарії у Вінніпезі) — Василя Кузіва, Павла Крата, Левка Бучака. Впродовж 1925-1932 років у Західну Україну приїхало понад двадцять випускників закордонних протестантських семінарій. Значна частина рееміґрантів мала, крім цього, вищу світську освіту, престижні професії. Це певною мірою визначило значно вищий, порівняно з пізнім протестантизмом, культурний рівень українського реформатського руху, характер і напрям його діяльності.

Певну допомогу у створенні української кальвіністської церкви надала згадувана вже Євангельсько-реформована церква у Республіці Польській, зокрема її суперінтендант С.Скерський — чех за походженням, авторитетний протестантський діяч у Східній Європі. Завдяки Скерському українські кальвіністи змогли леґалізувати свої громади: у 1931 р. вони на федеративних засадах увійшли в структуру Євангельсько-реформованої церкви. Це допомогло активізувати пропаґанду, налагодити видавничу діяльність, провести вдалі місійні акції, збільшити кількість віруючих і поступово вибудувати свою церковну структуру.

Першу ж українську реформатську громаду у Західній Україні створив 1922 року у селі Молодятині селянин Роман Кваснюк, який під час Першої світової війни потрапив у полон, де ознайомився з кальвінізмом. “Повернувши з полону додому, він почав поширювати євангелизм в своєму селі. Євангелізаційна діяльність Р.Кваснюка і читання односельцям Біблії викликали в Молодятині духовну революцію. Почали відбуватися біблійні зібрання, під час яких читано й обговорювано біблійні теми в євангельському дусі.”19. На початку 20-х років з’явились реформатські громади майже у всіх навколишніх селах. Про зростання кількості прихильників течії свідчить такий красномовний факт: за три роки існування (1924-1927) у Підгайчиках на Коломийщині під вплив реформатської громади потрапило 150 з 450 дворів, її члени посіли 13 з 40 радних місць у сільській раді20.