Пам'яті мами. 3 страница

Дарині часто хочеться спитати про це пасмо волосся, вона би хотіла подивитися на нього, але знає, що, мабуть, цього робити не слід. Зрештою, вона бачить його на картині.

Кран не закручується до кінця, і вода тоненькою цівочкою стікає у білу раковину. Вона стискає руку в кулак, кров виступає між пальцями із зовнішнього боку долоні. Підносить руку до раковини, тоді відкручує кран і підставляє руку під воду. Вода перемішується з кров'ю і стає блідо-рожевою. Потім обдивляється уважно руку — рука білосніжно-чиста, тільки під нігтями черво-. нясті обідки. Руки треба добре вимити милом. Запах мила проникає у шкіру й залишається під нігтями. Потім руки пахнуть горіхами — біля нігтів. Кран знову не закручується, краплі води рівномірно вдаряються об біле дно раковини. Як дощ. Жінки також стають червоним дощем. Це часом смішно, а часом боляче, а часом просто, як дощ у спекотний день, після якого дихати можна глибше та легше.

Тендітна жінка з ніжними руками наливає в горня молоко з поліетиленового пакета. Рука в неї здригається, і молоко розливається по столі. Вона бере рушничка, щоб його повитирати, і не наважується, бо раптом їй здається, що це біле озеро, і вона згадує про молочні ріки, які десь течуть, і береги, що пахнуть молоком і медом, і бачить, як у неї зі столу ллється тоненька цівочка молочної ріки й молочні краплі падають на підлогу. Це молочний дощ. І вона думає про те, що невдовзі їй доведеться самій переходити молочну ріку босоніж, бо перед такими ріками роззуваються і нічого не переносять із собою, і завжди переходять поодинці, бредучи по коліна в молоці, чи по пояс, або навіть по шию — залежно від того, кому яка ріка випаде. І вона думає, що іще треба буде помити ноги — перш ніж переходити. Не можна заходити у молочні ріки із брудними ногами.

«З очей у мене цвіте ромен,» — Дарина застеляє ліжко і тихенько наспівує собі цей рядок. Багато разів, поки в роті не стає терпко, голос не почне хрипнути, а руки втомляться безконечно розправляти й розгладжувати складки покривала. І знає, що насправді воно так і буде колись. Коли саме — невідомо, ще не зараз, але згодом. Щось ростиме над нею, дерево чи трава. І з нею може статися так само — з очниць проростатимуть квіти. Принаймні вона хотіла би, щоби це були квіти.

У роті з'являються ранки, які не заживають. І тоді жувати стає боляче й неприємно. Починаєш думати, що, може, це ознаки інших хвороб — затяжних і осінніх. Кімната в мене пахне тепер осінню, дощами й недугами. Ще можу їсти свіжий хліб, від нього мені не боляче. Так і мусило би статися, бо все це починається так несподівано. Від цього, правда, дуже незатишно — від цих маленьких ранок, від тріщин, що появляються в роті; моє тіло тріскається, як пересохла земля, воно пересихає і стає ніби нетутешнім. Тіло моє говорить до мене своїми тріщинами. Воно втомилося, бо я його не жалію, я ще себе виснажую, бо мені треба багато зробити, багато запам'ятати. Я думаю, що треба щось від себе залишити. І малюю свої долоні на великому аркуші паперу, бо якщо треба від себе щось залишати, то чому б не залишити саме долоні, свої руки, бо я багато роблю руками, бо в мене руки постійно працюють. І я малюю свої почервонілі долоні, порізані тріщинами ліній та каналами вен — вони глибоко під шкірою, але я все одно їх бачу. І пишу в кутку, що це мої долоні, і той, хто мав би щодо цього сумніви, завжди зможе це прочитати. Хоча я могла би написати «Це не мої долоні», — і то також була би правда. Тільки не знаю, чи хтось би про це написав — як про ту магрітову люльку. Хоча про руки завжди можна писати, руки дуже багато значать самі по собі. Але хотіти, щоб хтось написав про мої руки — то вже надто зухвале бажання. Я чіпляю аркуш перед собою на стіну і роздивляюся карту своїх рук, і не знаю, чи багато можу звідти дізнатися про себе — такого, чого би я ще не знала. «Смерть радісна,» — я хапаю ротом відлуння цих слів, а потім прикріплюю їх до своїх червоних долонь, намальованих для того, щоби про все пам'ятати. І про це також.

Жінка зі шкірою, що скидається на риб'ячу луску, пробирається до входу в метро. її тіло, звинне й блискуче, вигинаючись, вклинюється між перехожими, протікає між ними. Вона майже біжить, коли простору навколо неї стає більше, гучно ковтає густе повітря, захлинається ним, притискає до грудей торбинку й закашлюється. Жінка-риба кашляє і на ескалаторі. Це тому, що тут немає води, і вона починає задихатися, — думає Дарина й ховає в кишеню срібну лусочку, що відпала з ліктя жінки-риби. Сьогодні увечері вона покаже її Маркіянові, коли розповідатиме чергову історію.

По вулиці йде дівчинка-підліток із висолопленим язиком. Це могло б виглядати смішно або ж безглуздо. Але, здається, виглядає так, як має бути. Так, ніби по вулицях постійно ходять дівчатка з висолопленими язиками. Вигинають язики, ворушать ними, намагаються дістати кінчика носа. Або смакують язиком повітря. Перехожі не озираються їй услід і не крутять поблажливо пальцем біля скроні. Язик дівчинки витанцьовує тільки йому одному відомий танець. Я куштую світ, я куштую світ, я куштую світ. Я смакую світ, я смакую світ, я смакую світ. По-справжньому пізнати те, що нам не належить. Бути такими, якими нам хочеться.

Не могти повичищати бруд з-під нігтів. Тому що він не вичищається. Нігті ламаються, розшаровуються, як листкове тісто, і з ними так само Дарині не вдається нічого зробити: надати їм форми, обпиляти, відполірувати, щось іще, аби вони виглядали гарно. Вона думає, що якби хотіли скласти про неї думку, подивившись на її нігті, то ця думка була би погана. Але, може, так на краще, думає Дарина. Навіщо мені спілкуватися з людьми, які судитимуть про мене за моїми нігтями? І думатимуть про мене погано, коли дивитимуться на мої нігті.

Людська хвиля заносить Дарину у вагон метро. Затиснута між незнайомими людськими тілами, вона заплющує очі — щоб уникнути небажаних прискіпливих чи байдужих поглядів. Чужа між чужими, чужі очі, чужі плечі, чужі руки. Люди в метро найбільше бояться чужих очей — більше, ніж чужих рук. Ховають очі від очей, намагаються зберегти власний простір, відсторонитися від інших. Це дуже добре — берегти власний простір у метро руками, ногами, очима... Стискатися так, аби займати якомога менше місця. У метро поважати свободу іншого — означає не дивитися йому у вічі. Тому треба вдавати, що в тебе зовсім немає очей. Дивитися понад людськими головами, зачіпаючись поглядом за яскраві реклами над дверима та вікнами. Але Дарина просто заплющує очі — і її більше тут немає.

Дарина любить запах тунелів метро — вони їй пахнуть землею. Ще вона любить, коли поїзд нарешті виїжджає з тунелю і вона дивиться на широку ріку: вода блискуча й схожа на вим'яту фольгу з-під шоколаду. Вона любить довгі ескалатори — на них можна встигнути всмак начитатися, націлуватися, надуматися, настоятися.

У вагон заходить сліпий літній чоловік і починає співати. В руках у нього поліетиленовий яскравий пакет, куди люди кидають монети. Голос у чоловіка ще сильний, але вже трохи надщерблений часом. Дарина знає його дуже добре, декілька років тому вони з дружиною співали тільки в підземних переходах, дружина була також сліпа, співаючи, вони трималися за руки. У них були гарні м'які голоси. Дарина любила їх слухати, невдовзі вона вивчила, де саме вони з'являються, і приїжджала інколи їх послухати, блукаючи підземними півтемними переходами, знаючи, що вони часто співають біля смітників. Тепер він співає сам — мабуть, його дружина померла або вона дуже хвора й уже не може з ним співати. Тому він почав співати в метро, переходячи з вагона у вагон на кожній зупинці, бо так менше відчувається самотність і не так сумно співати, коли не відчуваєш поруч звичного голосу. Дарині шкода його, вона бачить, що він тепер зовсім сивий, шкіра в нього стала коричнева, як волоський горіх, і вона також вкидає у пакет, що може вкинути. Нечастий брязкіт монет стає знаком симпатії.

Саме так воно й буває, що люди співають і грають на різних інструментах у вагонах метро, а також у переходах. І так воно буває не лише в цьому місті. Тут Дарина майже всіх впізнає в обличчя. Вона знає, які пісні вони найбільше люблять співати, і які мелодії у них найкраще виходять. Вона носить із собою почуті мелодії, позапихавши їх у кишені. Цілий день вона ходить по місту, прислухаючись до музики, що живе разом із нею. Часом вона заходить у магазини, де продають музичні інструменти, й довго ходить між рядами скрипок, саксофонів, кларнетів, труб, флейт, гітар, барабанів, придивляючися до мовчазних тіл цих інструментів, і уявляє, як вони звучатимуть у вправних руках і що розповідатимуть. Виходить із магазину лише тоді, коли вже перестає чути їхню мовчанку.

Будильник дзеленчить, починаючи з сьомої ранку, спочатку кожні п'ятнадцять хвилин, потім кожні десять хвилин, потім кожні п'ять. Дарина нічого не може з ним зробити. Вимикає його, але будильник не слухається Дарини й за п'ять хвилин дзеленчить знову. Дарина не знає, чи довго він так грається і коли заспокоюється, бо ж о дев'ятій вибігає з дому. А коли повертається увечері, одразу підходить до будильника. Але він стоїть на столі сумирно й безневинно дивиться на Дарину — так, ніби це не він бешкетував сьогодні зранку. Дарина знає, що завтра зранку повториться те саме, але чому — не може зрозуміти. Можливо, будильник хоче померти й тому намагається роздратувати її, щоб вона у гніві кинула його на підлогу, і тоді він замовкне назовсім. Або вийняла його серце — маленьку батарейку, куплену на станції метро. Але Дарина не може допитатись у будильника, чого він хоче, бо коли вона питає його про це, він уперто мовчить і дивиться на неї, ніби хоче, щоб вона сама прочитала відповідь на його поцяткованому цифрами обличчі. Тому Дарина тільки махає рукою і йде вечеряти.

У неї випадає волосся, випадає дуже багато. Щоранку, прокидаючись, вона дивиться на себе в дзеркало, аби побачити, скільки ще його залишилося. І проводить пальцями по доріжках шкіри на голові. Вона боїться розчісуватися, бо на гребінці залишаються цілі пасма, вона проводить гребінцем від чола до потилиці й відчуває, як гострі зубчики гребінця дряпають шкіру. Волосся осипається, як листя з осіннього дерева. Воно лежить навколо неї на підлозі, і їй не вистачає сил, щоби нахилитись і визбирати його. Вона знімає з гребінця пасмо тоненьких волосинок, які своєю м'якістю нагадують качиний пух і нюхає його, але воно нічим не пахне. Вона знає, що одного дня волосся не залишиться зовсім. Або залишаться ріденькі кущики, тоді його треба буде виголити бритвою, як голять солдатів-новобранців або жінок-в'язнів. Вона уявляє свою голомозу голову, і їй стає дивно, що й так може бути. Шкіра на голомозій голові м'яка, й видається молодшою за шкіру обличчя. Ця шкіра й справді молодша. Вона сідає на підлогу серед розсипаного волосся, обнімає руками коліна, бо так їй менше страшно від того, що це станеться неминуче, і розповідає собі казку — як робила це, щоб скоротити собі дорогу, коли " їхала в автобусі, аби заснути, коли сон її не брався. Колись жила собі дівчинка, у якої було розкішне волосся, коли вранці вона розчісувала його, стоячи біля вікна, сонце посміхалось і світило яскравіше. Коли вона мила волосся, вітер сам його висушував, і їй не треба було користуватися феном. Якось дівчинка зустріла хитру чарівницю,. яка вирішила виманити її волосся та сказала, що вміє здійснювати всі бажання, тільки за кожне бажання проситиме по одній волосині. Дівчинка подумала, що це зовсім небагато, бо хіба в неї може бути багато бажань, їй треба зовсім мало, і не шкода десяти волосин, бо хіба може в неї бути більше, ніж десять бажань. Але бажань все одно виявилося більше, ніж десять, і навіть більше, ніж двадцять, і зовсім не треба було їй просити, щоб її всі любили, бо за день любові кожної людини чарівниця вимагала по волосині. Але дівчинка вирішила, що цих любовей їй треба не так багато. Тільки щоб її завжди любили тато з мамою, і маленький братчик, і вчителька у школі, і прибиральниця з гострим носом, та сусід через дорогу, який дивиться на неї поверх окулярів і виймає з кишень різні маленькі дрібнички й дарує їй — останнього разу олівця, що пише двома кольорами, чорним і червоним; і червонощока бабуся, що торгує булочками з цинамоном, курагою та родзинками, біля якої завжди так солодко пахне, та ще хлопчик, що живе на сьомому поверсі й часом катає її на велосипеді, та ще песик, який сидить на балконі першого поверху й завжди радісно дзявкає, коли вона проходить повз той балкон, та ще інші люди. Так багато їй треба було любовей, що за них довелося заплатити всім волоссям. І коли в дівчинки не залишилося жодної волосини, хитра чарівниця пішла собі геть. Бо коли просиш, щоби щось було завжди, це означає, що треба все віддати. І сонце зажурилось, бо на чиє волосся воно тепер дивитиметься, щоб яскравіше світити. Вітер засмутився, бо чиє волосся він тепер розвіюватиме. А дівчинка плакала, бо не знала, чи хтось захоче любити її лисою. І чи залишиться щось із тих любовей, за які вона вирішила так дорого заплатити. Вона це також знає, бо ніколи не відомо, що буде з любов'ю. Коли випаде все волосся, хтось помре. Пальцями позбирати волосяний пух, підлога холодна, як вода в колодязі, мені ще не так глибоко років, щоби думати про те, що колись мене може не бути, тільки волосся мені про це нагадує, коли осипається, як листя на зиму. І того дня вона встане, і піде хисткими кроками до дзеркала, і дивитиметься на себе очима, повними сліз, а потім припаде руками до такої молодої шкіри, і вже більше не зможе плакати, і накриватиме свій біль пальцями.

Світ схожий на величезний мурашник. Безліч людей в один той самий момент у найвіддаленіших точках земної кулі займаються різними речами. Не підозрюють про існування одні одних і ніколи не зустрінуться. Дарина намагається уявити, що діється зараз, ось цієї миті — о 8.30, 13.42, о 23.29 із близькими їй людьми та з людьми, про яких вона нічого не знає, окрім того, що вони є. Десь у місті Маркіян біжить через дорогу, аби встигнути до червоного світла. Люди снідають, спльовують воду з рештками зубної пасти в раковину, розплющують очі, розповідають одні одним важливі речі. Народжуються, народжують, вмирають, кохаються, кудись поспішають, просто нічого не роблять. Чоловіки пестять жінок, і жіночі тіла розквітають під їхніми губами. Жінки цілують чоловіків, і чоловічі тіла напружуються й наливаються соками. Жінки й чоловіки зачинають дочок і синів і засинають, дивно усміхаючись одне до одного, переплітаючись тілами, перемішуючи літери своїх імен, міняючись запахами тіл. Є люди, які потребують її та кличуть у думках, а вона не чує цих голосів. Хтось її згадує, і вона про це нічого не знає. А те, що знає, — до смішного обмежене. Нам випадає так мало і так багато саме тому, що мало.

Телефон мовчить. Нічого не відбувається. Листоноша не приносить ні листів, ні газет. Невідомо, що діється у світі, і невідомо, чи він узагалі є, отой світ. Те, що за вікном, — того небагато видно, але там також нічого не відбувається. І там нічого немає, крім застиглого простору. Дерева дивляться одне на одне — про що вони думають? Асфальт ворушить потрісканими губами — що він говорить? Десь літаки літають із однієї півкулі в іншу, і люди дивляться донизу на океан і на небо й не бачать, де синява води переходить у синяву небес. Десь є війна — вона є напевно, і це страшно. Тільки вона поза мною. Все поза мною. Така тиша, що ніхто нічого не помітить, — навіть якщо щось і відбудеться. Коли задзвонить телефон, двоє шаленців не битимуться за те, кому першому зняти, трубку й отримати свій шанс на спасіння. Шансів мало, можливості спасіння обмежені — як чинити добро, не вміючи? Не знаючи кому? Або ще гірше: як чинити добро, коли невідомо, що це? Все залишається туманним і невизначеним, зорі на небі нічого не показують, віщі сни не сняться, а якщо сняться, то віщують не те, що треба, юродиві не ходять по вулицях голими й босими, тому що їх одразу забирають у божевільню, щоб вони не каламутили громадського спокою, що й так висить на одній волосинці. На одній тоненькій волосинці. І вони не доходять до тих місць, де люди могли би їх побачити. І вона також не ходить по вулицях босоніж — часом тому, що боїться поранити ноги, часом тому, що боїться різного вуличного бруду — він поприклеюється до ніг і доведеться носити його з собою. А часом їй просто страшно, тому що тоді це вже буде значити, що їй треба йти, до чого вона має йти. Так, ніби буде зроблено головний вибір, таку важливу річ — як різні речі, які робляться вперше, а за ними починається нова частина життя. Але поки що вона чекає. Поки що доводиться залишатися з тим, що є. Серед старих і нових книжок — нові нічим не кращі за старі, і так само того, що вони у собі містять, не вистачає. Кожен шукає свого місця під сонцем (коли заходить сонце, теж добре, бо по заході сонця починаються млосні любовні ночі, нічні кіносеанси у напівпорожніх залах, і живий джаз, під який загострюються відчуття, нюх і зір, повертається прапам'ять, і можна обходитися без мови, і можна почати танцювати і стати самою мовою, і танці тоді танцюються безконечно, безсоромно й божевільно — і це добре, бо у нас нічого немає, окрім наших тіл, тільки ще любов круглою жовтогарячою помаранчею гойдається під стелями; тільки ці ночі, коли ми все про себе знаємо, закінчуються. Тоді, підібгавши хвости, повертаємося до тимчасових місць нашого перебування, переховування, перечікування, переживання та пережовування життя — як у кого вийде і хто на що спроможний — можливо, це тільки на коротко, бо ще можна навчитись інакше. Або ще випаде якась добра ніч. І всім на якусь мить часом стає добре в міських мурашниках: ментам із їхньою непробивністю та несентиментальністю, контролерам, що контролюють наявність проїзних документів у пасажирів автобусів, трамваїв і тролейбусів, приватним охоронцям, які охороняють найприватніше, що є у їхніх господарів, лікарям, що запивають заспокійливими ліками невдалі операції, не виходячи з операційної, учителям, що вчаться забувати й не задумуватись; повіям, що ховають попід віями спогади про першу й останню любов; поетові, що з трагічної нерозділе-ної любові до мистецтва зібрався перерізати собі жили, але вчасно передумав, тепер він напише вірш «сльоза на лезі» і ввійде в історію, повернувшися спиною до тазика з теплою водою та леза «Gillette» з нержавійки.

Один із феноменів, яких Дарина зовсім не розуміє, це феномен святості. Цікаво, що люди відчувають, коли стають святими? І чи знають вони, що святі? Мабуть, що ні. Ще цікавіші від історій просто святих хіба що історії жінок-блудниць, що стали святими. Дивне перетворення. Тут теж є щось для Дарини незрозуміле, пов'язане з жіночим тілом, його гріховністю та святістю. Зрештою, як із будь-яким тілом. Хоча з гріховністю людського тіла стає у певний момент нічого не ясно. Принаймні для Дарини багато що залишається темним і закритим. Те, що людське тіло гріховне — навіть якось нечесно. Можливо, все залежить тільки від ставлення. Якщо бачиш тіло гріховним, значить, так воно і є. І навпаки. Ще її дивують Марія Магдалина та Марія Єгипетська — дивні історії двох жінок, що так багато полюбили. Також грішниці, а потім святі. Дивне ставлення до тіла, дивне розуміння того, що відбувається з ним, — і все так переплутано.

Хворіти часом цікаво, а часом прикро. Дарина лежить у ліжку, натягнувши ковдру майже до самих вух. У неї болить голова, біль тисне на очі, і їй здається, що кімната хитається перед нею туди-сюди, сюди-туди. Речі пританцьовують, міняють форми, дивно вигинаються, підлога поскрипує — кожна дощечка по-своєму. У Дарини в голові кружляють уривки фраз, звуків, і вона не може зрозуміти, звідки це все береться: з віршів, із почутих, підслуханих розмов, зі спогадів — музика очерет далі піщані сліди смак старих сигарет запах сліпої води. Чужі слова тиснуть на чоло, свідомість плавиться, як твердий сир на гарячих канапках. Дарина морщиться: «в очах у мене пісок в очах у мене сльоза якби хтось до мене прийшов і щось мені розказав...» Думки виходять римованими, і Дарині від цього приємно та смішно. Тільки очі справді сльозять-ся і тяжко дивитися. З кухні випливає Маркіян, на ньому картатий старезний фартух із великими кишенями. Він іде похитуючись чи пританцьовуючи. Дарина не впізнає його ходи й дивується. Маркіян ставить перед нею мисочку з чорними маслинами. Маслини нагадують про літо, про Грецію, вагітність і біле вино. Вагітні жінки несуть перед собою кулі животів. Вагітність — це містерія жіночого тіла. Щось дивне, бо в тобі починає жити хтось новий, і ти його ще не знаєш. Вагітні жінки відчувають відповідальність за те, що відбувається з ними. Усередині росте інше тіло, і вони захищають його, накриваючи руками барабани своїх круглих животів. Хтось живий стукає в ці барабани зсередини.

І жіночі тіла все ростуть і з кожним днем змінюються. У жінок важчають і наливаються груди, животи стають великими глобусами. Дарині подобається думати про Клімта, бо він малював вагітних жінок і, здається, йому справді подобались вагітні жінки та їхні животи, тобто він знав, що це гарно. Красива вагітна жінка у чорній вечірній сукні проходить між столиками у кав'ярні, обережно прикриваючи живота руками. Дарина проводить її поглядом і дивується, що та така вродлива. Вона думає про те, що жінки, зрештою, завжди інакше ставляться до своїх тіл, ніж чоловіки. Відчувають обважнілість грудей і знають, що вони можуть боліти — раз на місяць можуть боліти груди. Залежати від передменструального синдрому. Боятися цього та соромитися — на перших порах. А потім перестати і боятися, і соромитися.

Маркіян обережно сідає на краєчок ліжка й гладить Дарину по голові великою шкарубкою долонею. Він знову дивно та зніяковіло усміхається. В кутиках очей у нього збирається втома. Його долоні пахнуть холодом і маслинами. Маркіян розповідає про те, що встиг зробити за день, але Дарина його майже не чує і думає про те, що в Маркіяновій бороді могли би жити бджоли. Багато бджіл — цілий рій. Але не тільки. У нього в бороді часом заплутуються бджоли, а часом метелики. Він намотує на пальці золоті нитки втоми. На плечах у нього відпочивають сонечка з темними крапельками роси на червоних крилах. Губи у нього пошерхлі, й слова обривають лусочки шкіри. Він обмітає своїми пензликами павутиння, яке неквапні павуки снують на наших вікнах. Він змітає зі скатертини обрізки моїх нігтів, бо я про них забуваю. Він готує для нас обох канапки з гарячим сиром і морквяний салат із горіхами. Він сідає біля мене на ліжко й обіймає мене за плечі. Мені здається, що моя хвороба фіалкового кольору. Я затуляюся від неї рукавом, я майже не дихаю.

Мріяти про те, щоб літати, — майже так само, як мріяти ходити по воді. Мріяти про невагомість. Дарина обережно ступає по снігу — так, щоби не проламувати його й не провалюватися. Декілька метрів їй удається пройти, не залишаючи слідів. Від легкості тіла перехоплює подих і паморочиться голова. Вона на тверді — і понад твердю. її тіло нічого не важить, і земля його не притягує, земля відмовляється його тримати, земля його відпускає. Мабуть, коли апостол Петро зрозумів, що йде по воді, він помер би від щастя, якби майже одразу не перестав вірити, що те, що з ним діється, — правда. Вона також помирає — цього разу ненадовго.

Могти щось робити одне для одного. Не конче багато. Тоді, коли інші цього потребують. Бути щедрими й одразу про це забувати. Ризикувати всім і знати, що можна все втратити раз і назавжди. Іти в ніч, тому що так треба, бути мандрівником без пристановища. Дарувати спокій одне одному. Дарувати свободу тим, кого любиш.

Вона приїжджає із самого ранку й пробирається до свого будинку ще сплячою вулицею. Заходить у кухню та думає, що робити далі. Скриплять двері й на порозі появляється мама. І здається, що обличчя в неї стало таке, як білий, трохи вим'ятий від зморщок папір. І вона думає, що у мами стало ще менше тіла, що шкіра у неї стала така тонка й вим'ята, до неї навіть страшно доторкатись, бо можна її розірвати і життя почне витікати через розірвану шкіру. Вона приплющує очі, коли мама її цілує, вони починають говорити, і мамин голос шелестить, як осіння трава, і пахне чорнобривцями, мокрими після дощу, і вона думає, що цього надто багато, і розшнуровує наплічник, і виймає гостинці: коричневі медові тістечка-серця, добру каву та м'якого кота-подушку для мами, і мама дивується, і питає, звідки ж вона знала, що треба привезти кота, а їй здається, що вони й так все завжди знають одна про одну. І коли вони зустрічаються очима, вона раптом розуміє, що це уже зовсім швидко, і що так має бути, і що нічого вдіяти вже не можна. І вона знає, що мама знає, про що вона щойно дізналась, і що тепер вона про це думає, і не може від себе відігнати цю думку.

і вони тримаються одна за одну очима й вона хоче закричати але крик застигає у неї на скривлених губах і нічого не виходить і мамині очі такі як вода тільки вони не витікають слізьми я хочу також плакати й не можу

І потім увечері вона розповідає про Майданек, про експерименти над дітьми, про величезну урну з людським попелом і про контейнери обгорілого взуття та газові камери, у які заводили після душу. І не про це треба говорити, просто вона про це все каже, щоб мамі було менше страшно, й це безглуздо, бо хіба може бути менше страшно від чужої смерті?

завжди страшно мені також колись буде дуже страшно тоді коли я теж буду близько від цього я не можу розрадити не знаю що казати тільки може треба закричати що не треба йти не треба

Ті дні минули так недобре; так замало було мене для неї. Не знаю, чи це можна простити собі. Не можна. Перед від'їздом вона шукає серед різних фотографій мамине фото, тому що вже тепер треба взяти його із собою. Мама лежить на ліжку, їй боляче, і сонце світить прямо на її білу, як папір, шкіру, але вона не яснішає. Вона каже: «Мамо, я беру з собою твою фотографію,» — і не може дивитися на її обличчя, на якому сонце не залишає слідів.

моя дитино до побачення моя дитино мамо я беру з собою твою фотографію ти знаєш навіщо моя дитино я завжди буду з тобою мамо це не повинно бути так швидко моя дитино нас мало одне для одного мало одне для одного більше не буду тебе бачити ще тільки голос почути декілька разів бережи себе моя дитино потім не буде навіть голосу

Він кладе руки їй на груди. Накриває долонями груди. Тепло по шкірі і тепло по шкірі і тепло по шкірі. Шкірі тепло шкірі щемно ще і ще щемно. Дарина співає свою пісню пісень і майже задихається від слів, які вириваються з неї разом зі стогоном і шаленою печаллю, бо й пісня пісень доспівується.

Коли дереву набридло рости в ній, воно вирішило рости в них у кімнаті. Коли воно проростало крізь пори її шкіри, вивільняючи листя, гілки, стовбур і коріння, Дарині вперше здалося, що вона помирає від болю. Дерево роздивилося кімнату, трохи пожило під вікном, відчиняючи щоранку кватирку та вихиляючися надвір. Потім йому перестало там подобатись. Тепер воно росте в узголів'ї їхнього ліжка. Кожна гілка від іншого дерева. Тут є гілки дуба та клена, калини й каштана, кипариса й тополі, яблуні та лимон-ника. Іноді одні гілки зникають, а на їхньому місці появляються інші. Дарина спирається на стовбур і згадує смак вишневого клею та вже напевно знає, що завтра зранку дерево її збудить, лоскочучи щоку вишневою гілкою, на якій проступатимуть крапельки клею. Дарина любить розмовляти з деревом. Воно шелестить листям, коли йому смішно, і скрипить, коли Даринині розповіді його засмучують. Часом воно йде на цілий день збирати людські історії, і ввечері розповідає (їх Дарині. Дарина не певна, шо дерево залишиться жити в них у кімнаті назавжди. Мабуть, одного дня воно піде кудись, і вона знає, що тоді почне за ним сумувати.

Люди не риби. Дарині часом дуже сумно від цього. Риби уміють мовчати. Люди бояться мовчанки, густої та спокійної, вони панікують і починають краяти її словами, дуже зайвими. Так багато зайвого й непотрібного мовиться. Всюди такі великі смітники зі слів. Якщо люди беруться мовчати, то мовчать надто голосно, у Дарини німіє шкіра від такої ображеної та недоброї мовчанки. Люди не знають, про що мовчати разом, і тому розбивають тишу, яка їм заважає. Дарина дуже цього боїться, вона не знає, чому вони не вміють бути в тиші, й починає думати про риб, щоби заспокоїтись. Думає про холодну воду та блискучу риб'ячу луску. Думає про те, як дивитися під водою і як розповідати про те, що бачиш, самими лише очима.

Коли надворі було дуже холодно, Дарина з Маркіяном ховалися в метро. Якщо у них не було грошей, щоб забігти у якусь дешеву кав'ярню та зігріватися чаєм із пластиковоТскляночки. Або залишалося рівно стільки, що могло вистачити лише на упаковку крабових паличок. Дарина з Маркіяном купують у кіоску палички та спускаються в підземний перехід. Вони притуляються до обігрівача, струмінь гарячого повітря обдає Маркіянові замерзлу бороду і на ній з'являються крапельки води, схожі на скляний бісер. Дарина продірявлює пластиковий пакетик ключем — крабові палички зовсім замерзли й перетворилися на крабові льодяники. Дарина намагається розігріти льодяну паличку в долонях, та нічого не виходить. Намагається відкусити шматок — і відчуває в роті смак снігу, що пахне морем. «Будемо гріти їх парою,» — каже Маркіян, і вони підносять палички до обігрівача, розминаючи їх пальцями. Перехожі здивовано поглядають у їхній бік, Маркіяно-ві борода тепер цвіте густою росою, крабові палички починають розмерзатися, і тала вода, що пахне морем, нехай і несправжнім, стікає їм по пальцях. «Я ніколи не їв таких смачних крабових паличок», — каже Маркіян, і Дарина вигадує, що вони тепер час від часу їстимуть крабові палички в метро — щоразу на іншій станції, і біля них буде пахнути морем.

У них удома поселилися мурашки. Одного вечора Дарина побачила товстого мураха на кухні — він поспішав у бік плити. За декілька днів у тому ж самому напрямку промандрувало близько десятка мурашок. Ще за тиждень Дарина побачила мурашку, що намагалася подолати відстань між протилежними краями клавіатури, намагаючись балансувати між клавішами. Ще одне мурашеня примостилося біля самого монітора. «Звідки вони до нас приходять?» — запитала Дарина у Маркіяна. — «Може, вони прокладають ходи у стінах і сходяться з усього міста». «Тепер наш дім стає мурашником, і це вже не просто так. Тільки не кажи, що ми ошпарюватимемо їх окропом», — раптом випалює Дарина, здригнувшися від якоїсь внутрішньої неприємної думки. «Не будемо», — відповідає Маркіян і смикає її за мочку лівого вуха. Це означає, що те, що він каже, — чиста правда. Наступного дня Дарина змінює заставку на робочому столі свого комп'ютера — великий мурах несе травинку, у десятки разів більшу за нього.