Даринині записи. Епізод 2, сумний.

Вчора я довідалася, що одна моя знайома монахиня збожеволіла й потрапила до психіатричної лікарні. Точніше, не так: одна монахиня, яку я знала і яка запам'яталася мені саме своєю світлістю (бо не всі монахині бувають світлими), збожеволіла. Я пам'ятаю її ясні очі, біляве волосся — пасма вибиваються з-під чорної цупкої тканини серпанка, тоненький голос — вона говорить щось і усміхається. Говорити з нею було тепло. Вчора мені стало страшно, бо я тепер не можу уявити, що з нею, як їй живеться там, де вона тепер, себто у клініці. Чи, може, це просто не має для неї тепер значення. Я майже певна, що вона би мене не впізнала, і це також страшно, коли люди, які тебе знають, і яких ти знаєш, раптом перестають тебе впізнавати. Дивляться на тебе і не бачать.

Божевільні завжди викликають у нас страх. Тому що вони інші? Чи тому, що та прірва, яка нас розділяє, надто глибока? І між нами залишається зовсім мало спільного: ми дивимося в одному напрямку, але різне бачимо. Я не знаю, що вони бачать — звідки мені про це знати і що я можу про це думати? Тільки я не вмію їм співчувати, бо завжди, коли дивлюся на них, думаю, як добре, що саме такого не сталося зі мною. Тому що я не знаю, як би я могла це витримувати. Не знаю, як розмовляти з тими, у чиїх очах бачу безумство. Жодних шансів на те, щоб порозумітися. А може, вони і є, тільки я їх не бачу. І може, там не безумство у тих очах, це я просто нічого не розумію.

Пам'ятаю, майже в самому центрі маминого села була шко-ла-інтернат для неповносправних дітей, «розумово відсталих» — так, здається, це тоді називали, раз і назавжди провівши непере-ступну межу між ними та нами, бо вони повсякчас відставали від нас, тільки я дотепер не знаю, у чому саме. Вони виглядали дивними: я спостерігала за ними здалеку, не наважуючися підійти до огорожі; у них були хрипкі голоси, і вони говорили дуже швидко — це була мова, якої я не могла зрозуміти, відсутні погляди (чи це тільки вони здавались мені відсутніми?). Вони не були психічно хворими, але щось із ними було не так. Ці діти жили в незрозумілому мені світі, який манив мене, лякав і водночас відштовхував. Бо не уявляю, як би я могла до них підійти; я, мабуть, просто втекла би, якби вони мене помітили. Але чи могли вони мене помітити? Ми їх боїмося, тому що не знаємо, як їх любити. Психічно хвора жінка, яка боїться того, що у неї всередині нічого немає, там порожнеча, і тому вона не може їсти, бо куди воно все дівається, і боїться ходити в туалет, каже мені докірливо: «Чому ви всі мене так не любите?» І мені нічого відповісти, бо я не знаю, як її любити. І мені прикро, що вона знає, що я цього не знаю.

Даринині записи. Цей запис повторюється декілька разів. Вона часто його перечитує, бо їй здається, що сюди варто ще щось додати. Але перечитавши, вирішує, що їй це тільки здається.

«Я так тішуся, що у вічності нарешті можна буде нічого не робити. І нікуди не квапитись. Можна буде перестати гнатися за часом і врешті почати звертати увагу на те, чого раніше не вдавалося помічати. Час буде круглий і безконечний, себто його не буде. Можливо, у вічності будуть різні заняття, бо тяжко уявити собі, як воно там насправді, але не буде відчуття того, що нічого не встигаєш, і оцього я найбільше хочу. Скучаю за круглим часом».

І ще один запис, який вона таки вирішує додати: «Немає жодного значення, чим я займаюся. Немає жодного значення, що я роблю і чи зроблю щось важливе. Не хочу, щоб від мене чогось чекали та чогось від мене сподівалися. Єдине, що має значення — це те, що я можу бути тут. Хочу, щоб зі мною було добре декільком людям, тому що зі мною не може бути добре багатьом».

Дарина запізнюється на конференцію — рівно на сімнадцять хвилин, їй хотілось би прийти вчасно, але, як завжди, нічого не вийшло. Дарина зупиняється перед дверима й переводить подих. Обережно прочиняє двері та заглядає всередину. З-за кафедри долинає монотонний голос доповідача. Дарина прослизає в залу, її погляд обирає собі крайнє крісло в третьому ряду з кінця, вона падає в нього й полегшено зітхає. Здається, професор не помітив її запізнілої появи і взагалі нічого не помітив — він сидить у третьому ряду від початку в п'ятому кріслі. Дарина впізнає його скуйовджену чуприну кольору кави з молоком — дуже світлої кави з молоком. Дарина намагається слухати доповідача, але уривки фраз, які долинають до неї, безглузді. Доповідач закінчує доповідь, його вітають оплесками, він повертається на своє місце у залі, а його місце за кафедрою займає наступний. Через півгодини ще наступний. Дарина водить очима по залу й пересвідчується, що тут кожен займається собою. Поки що голос доповідача препарує чергове літературне явище й каже, що наша література розвивається чудово, тому що вона завжди чудово розвивалась, а наші поети завжди були відповідальні перед добою і перед собою. Йому здається, що він це також чудово сказав: «перед добою і перед собою», і повторює ці слова ще раз. У повітрі гул — це люди віддаються своїм думкам і зовсім не слухають, що там лунає з-за кафедри.. Колупаються в носах, перебирають пальцями волосся, чухають потилиці, шарудять паперами, риються в торбинках, розчісуються, чистять нігті, читають книжки, малюють різні картинки в нотатниках, пишуть листи, відправляють есеме-си, їдять цукерки, сандвічі, горішки, дивляться у стелю, у вікно. «Мене тут немає», — думає Дарина й перестає там бути. Простягає руку і кладе її на шибку. Скло м'яке, воно одягається, як рукавичка. Рука витягується на вулицю. Дарина виймає руку зі скла, і скляна рука, порожня всередині, залишається простягнутою назовні — так жінка простягає руку для поцілунку. Якийсь сивий чоловік, що проходить мимо, підіймає капелюха: доброго ранку, гіані — і шанобливо торкається губами скляної шкіри. Молодий чоловік зі сліпучою посмішкою та каштановими кучерями бере скляну долоню в обидві руки й надовго схиляється над нею. Хлопчик із великим рюкзаком на спині здивовано дивиться на скляну руку, підходить ближче й рука гладить його по голові. «Мамо, я вже біжу до школи», — каже він і справді пускається бігти. Дарина відвертається від вікна й окидає поглядом залу. «Вони мертві, отже, тут нікого немає. Нікого й не було», — думає вона й тихо виходить, щільно причинивши за собою двері.

Кінчики пальців на руках завжди холодні. «Це всього-на-всього дистонія», — думає Дарина, коли намагається зігріти руки, хукає на них, але це зовсім не допомагає. Важко зігрітись, зігрівають тільки думки. Ще можна зігрітися усміхом. Це те, що залишиться назовсім, тому що саме ці речі з'являються та залишаються назовсім. Додаються якісь ущербності — так, ніби плата за цінний життєвий досвід, чи за безцінний, неоцінений?

Коли відчиняють ворота й залишають їх незачиненими — це означає, що в домі покійник і що ворота будуть відчинені три дні, аж поки покійного не винесуть, бо тільки тоді можна буде зачинити за ним вхід у дім, бо він уже не зовсім його, і він уже ніколи не заходитиме в ці ворота. Мусить вийти через них остаточно, себто востаннє. Тепер я повертаюся додому і майже напевно знаю, що на мене чекають відчинені ворота, бо так має бути, і я знаю, що я їх побачу, і все одно мені страшно про це думати, я думаю про відчинені ворота в автобусі, на митниці, в поїзді, кілометри, що віддаляють мене від відчинених воріт, зменшуються, а потім мені залишиться тільки трохи пройти від автобусної зупинки, щоб їх побачити, і я повільно йтиму, дуже повільно, і ноги ступатимуть зовсім інакше, і асфальт дивно танцює від кожного кроку. І це страшно так іти, і знати, що побачиш відчинені ворота, я боюся їх бачити, хоча вже й так все знаю, але це зовсім інше, бо той перший момент найстрашніший, коли доведеться дивитись і не можна буде відвернути погляду, бо треба буде ще увійти в ті ворота і не могти зачинити їх за собою, і знати, що вони ще три дні будуть відчинені.

Коли задзвенів телефон — ледачо й неквапно — Дарина підняла слухавку й почула далекий життєрадісний голос Ґеника, незалежного фотографа. Геник каже, що їм конче треба зустрітися, бо у нього є «одна геніяльна знимка», яку він мусить їй подарувати. Дарина охоче згоджується, бо їй подобаються фотографії, які робить Ґеник. Вона розповідає йому, як нещодавно її понесло, і вона наплела невідомо чого сусідові про фотовиставку «Жінки і речі», про жінок і папір. «Це дуже геніяльна ідея. Ти завжди маєш геніяльні ідеї,» — каже Ґеник. — «Я би міг щось такого зробити. • Якби ти хотіла. Якийсь десяток-два знимок. Можу замотати тебе в сувій цигаркового паперу чи кльозетного». Дарина каже Ґенико-ві, що це справді добра ідея, навіть якщо Ґеник ніколи її не здійснить. Вони домовляються зустрітися наступного дня о шостій вечора біля пам'ятника Сковороді. Наступного дня Дарина з'являється там за три хвилини шоста, бо вона в принципі не вміє запізнюватись. Геник запізнюється завжди — щонайменше на 15 хвилин, а щонайбільше — на півтори години, навіть якщо його вже ніхто не чекає, він усе одно приходить на місце зустрічі, може, щоб упевнитись, що ті, хто на нього чекав, уже пішли, а може, щоб подивитись, як виглядає те місце, де тебе довго чекали й не дочекалися. Тому, примостившись на гранітному постаменті, ще хвилин двадцять Дарина може дивитися навколо, розглядати перехожих, писати вірші на асфальті й одразу ж їх витирати, чи просто думати про все що завгодно, підставляючи обличчя лагідному вересневому сонцю. Або зовсім ні про що не думати. Осінь цілує дерева, і їхні верхівки багряніють від цих поцілунків. День видався душний, в роті пересихає, Дарина потягує солону миргородську воду з півлітрової пляшки, це вода, якою їй ніколи не вдавалося втамувати спрагу, але їй подобається купувати саме цю солону воду, бо вона смакує, як сльози. Дарина сьогодні одягнула червону сорочку, на якій червоний захід сонця, чорні вечірні пальми й написи на кшталт «Port Antonio», «gem of the Caribbean», «Dunns River Fall» — тих, що на спині, Дарина не бачить, отож дозволяє собі їх ігнорувати. Це трохи дурні написи, і це безглуздо, що на сорочках можуть бути такі дурні написи. Вона уявляє собі сорочку, на якій було би написано «Київський річковий вокзал» чи «Київський метрополітен. Станція «Золоті ворота» або ще щось таке. Але цю сорочку їй подарував Ґеник, випорпавши її чи не з дна якогось секонд-хенду і так врятувавши від загибелі. Бо якби цю сорочку купив хтось інший, це означало би одразу її загибель. Тільки так і не інакше. Тому треба часом чинити такі акти рятування, навіть якщо рятуєш усього-на-всього сорочку з дурними написами. Але з божевільно гарним заходом сонця і чорними пальмами. Ґеник любить відвідувати секонд-хенди, майже так само як букіністи, антикваріати, різні підозрілі товчки та продуктові базарчики, на яких він просто вештається, фотографує бабунь із обличчями, як печені яблука. Вони продають домашній сир та сметану, усіляку садовину та сушене зілля в поліетиленових пакетиках. Ге-ник приніс Дарині цю сорочку, сказавши, що коли він видобув її на світ Божий з-межи того дрантя, то зрозумів, що це саме те, що пасуватиме Дарині — цей божевільний захід і ці пальми. Вона прийняла подарунок, і тепер уважає, що коли йде на каву з Ґени-ком, то варто одягати подаровану ним сорочку, щоб показати, як вона її цінує. Ґеник взагалі страшенно любить дарувати подарунки і, мабуть, він народився саме для цього — щоб дарувати людям різні речі. І це чудово, бо мусить же бути людина, наділена таким рідкісним даром. Дарина чекає на Ґеника в червоній сорочці з чорними пальмами й попиває з пляшки миргородську воду. Ліворуч від себе вона помічає чувака, у якого за плечима вже, мабуть, дуже багато таких теплих осеней, а попереду вже обмаль. На ногах у нього м'які домашні капці, отже, — доходить висновку Дарина, — у нього немає черевиків, але в таку пору він ще може собі дозволити ходити в капцях. Тільки не в дощ. Чувак тримає в руці розпанахану пачку з-під цигарок, а в неї насипано тютюну майже з вершечком, чувак роздивляється тютюн із непідробною ніжністю та захватом. Потім повертається до Дарини й хитромудро усміхається до неї. Потім схиляється, запускає руку в шкарпетку на правій нозі та зі смаком чухає ногу. Дарина також усміхається йому у відповідь, але ноги не чухає і думає про те, що вони з цим чуваком тепер могли би розговоритися, побалакати про його тютюн або чому сверблять ноги та що з цим робити, а вона могла би сказати, що їй подобаються його зелені шкарпетки, і що від зеленого кольору очам добре, і що зелений одяг завжди носять добрі люди. Навіть якщо зелені тільки шкарпетки — це уже немало. За півтора метра від першого чувака сидить інший, низько похиливши виголену голову. Раптом він зривається на ноги й починає ходити туди-сюди нервовими шарпкими кроками, прикладаючи шматку до того місця, де має бути праве око. Там замість нього буряково-синя пляма. Коли біль ущухає, чувак сідає на місце, але потім йому знову болить, і він нервово ходить, щоби заспокоїтись, і беззвучно лається — ворушить коричневими губами, і, може, його трохи попускає. Чувак у м'яких капцях лагідно всміхається до нього, й Дарина вирішує, що вони добре знають одне одного, вони друзі, а може, навіть брати. їй хочеться дізнатися, що з ними буде далі, аж тут (о шостій вісімнадцять) з'являється Ґеник, нахиляється та цілує її в обидві щоки, каже, що він майже не спізнився, і вони йдуть пити біле пиво. Геник починає шукати в наплічнику, де він поклав фотографію. «Це просто декілька предметів, я їх побачив на одній вітрині страшенно дорогої крамниці з лахами тут у центрі. Воно все попсово виглядає, але я зрозумів, що мушу зробити цю знимку, бо це саме воно». Нарешті він знаходить фотографію та вручає її Дарині. Це справді вітрина магазину — видно, що за склом приміщення з усіляким вбранням. А на вітрині й справді декілька речей: торбина зі справжньої телячої шкіри, світлої, з геометричним орнаментом, із безліччю пряжок; важкий черевик — в таких ходять у гори — також зі світлої шкіри, з безліччю заклепок; і глек, у якому зо два десятки троянд — кремових, тільки зверху пелюстки ледь-ледь рожеві, так ніби хтось доторкнувся до них губами і вдихнув життя, і вони порожевіли від тепла людських губ. Дарина помічає, що і торбина, і черевик також обрамлені таким дивним рожевуватим світанковим світлом. Спочатку вона думає, що це кіч, і все через ці троянди. А потім дивиться на черевик і згадує «Черевики» Ван-Ґога. І думає, що добре, коли хтось народжується при такому теплому світлі. І ці речі, які нібито не мусили б опинитися за цим склом разом, починають жити незвичайним життям. «Розумієш, — каже Ґеник, — коли я це все побачив, я ніби заціпенів. Бо мені здалося, що хтось приніс ці троянди, по-зрізав їх із грядки, і ще було холодно, вони померзли, і він тримав їх під курткою, тільки пуп'янки не міг тримати під курткою, і поки ніс, грів їх губами. Так наче живив їх увесь час. Дихав на них. Людське дихання багато чого рятує. І може, це його черевик — він ходить у ньому всюди і в гори зовсім не ходить, бо тут живе. Але ходить у чомусь такому. Бо це, знаєш, такі черевики, у яких можна ходити цілий рік, не треба нічого іншого, у них влітку не душно, а взимку не холодно, вони не промокають, у них така грубецька підошва, з них можна не вилазити, вони наче приростають до ноги, вони наче друга шкіра, і торба ця також його, він все з нею ходить, носить там усіляку всячину, вона може служити роками, не рветься. І він це все тут залишив і пішов і, може, повернеться. Все від себе залишив, розумієш? Трохи своєї шкіри й свого тепла. Воно тут все у його теплі, розумієш?» Дарина киває головою, але з губ у неї саме зривається ідіотське питання: «А чому він один черевик залишив, він що, пішов кудись в одному?» Ґеник усміхається, так ніби чекав на це питання, і каже: «Він, напевно, хотів залишити тільки три речі, якщо він трохи містик. А може, це тільки значить, що він іще повернеться, бо якби залишив обидва черевики, уже б не повернувся». Потім вони ще пили пиво, базікали про те-се. Додому Дарина поверталася з відчуттям того, що сталося щось важливе, тільки вона ще не зовсім знає, що саме.

Думати про щось досконале, досконале за формою. Є речі, які саме цим і притягують, своєю досконалістю. Дивитися

на кристалики солі й бачити, що вони красиві. Дивитися на синє небо й бачити, що це гарний колір. І так весь час — бачити навколо багато різних речей і те, що вони гарні. Можуть бути й бридкі, але все одно гарні. Смітники можуть бути гарні. Раптом почати відчувати, що навколо багато красивого і це навіть тяжко витримувати. Ця досконалість бажана, вона притягує, бо досконала, і стає тоскно від того, що це можна тільки бачити. Не можна це все увібрати в себе, аби назавжди вистачало. Тішитися своєю переповненістю. Спокійно тішитися, тихо. Так, щоб майже не видавати цього.

Між сторінками книжок, які читаються, залишаються волосинки — вони стають непомітними закладками, які можна помітити тільки тоді, коли відкриваєш книжку і бачиш там тоненьку волосинку. Ще добре, коли вона темного кольору, тоді її помітити легше. Світлі волосинки навіть не заважають читати, здається, що літери просвічуються через них. Волосинки залишаються на столі, за яким працюєш, нагадуючи про те, що бувають події, яких не можна уникнути. Можна про це не думати й навіть абстрагуватися — затулити вуха, очі, думки профільтрувати, не звертати уваги, але все одно залишаються натяки — волосинки між книжковими сторінками та на столі.