Даринині записи. Епізод 6.

Я кашляю, я так голосно і надсадно кашляю, що перехожі оглядаються на мене. Я кашляю, схопившися руками за груди й сльози бризкають у мене з очей. Я не знаю, чи можна плювати на газони — це недобре, бо краще плювати в смітник, якщо немає носовичка. Але мені також зовсім недобре. Я, здається, викашлюю з себе все, просто вивертаю себе зсередини назовні. У мене болять груди, здається, що цей біль причаївся глибоко всередині, і не хоче звідти забиратися. Тому я намагаюся його викашляти. Може, тоді мені покращає. Я мушу напитись гарячої кави. Краще було би чаю або настоянки із якоїсь трави — з пахучої липи. А потім спати й бачити солодкі сновиддя. Але я мушу пити каву, бо мені не можна тепер спати. Принаймні тут не можна спати. Цукор я розсипала, бо в мене тремтять руки над горнятком. Це противно, що вони так тремтять. Не знаю, чи це погано — розсипати цукор. Бо кажуть, що розсипати сіль — погано. Правда, я не знаю, чим це гірше. Якось я розсипала страшенно багато солі — це було тоді, коли мене вчили пити те-кілу. Треба було насипати солі на зовнішній бік долоні — над великим пальцем — там є маленька заглибника, майже непомітна. Потім цю сіль треба злизати язиком, одразу ж покласти до рота цитрину, почекати, поки сіль розчиниться у цитриновому соці, і запити це все текілою. Того разу я так і не розкуштувала смаку текіли і, здається, так і не навчилась її пити, тому що постійно розсипала сіль. Не пам'ятаю, чи тоді в мене тремтіли руки, мабуть, що так, бо вони тепер дуже часто тремтять, як листя від вітру. Пам'ятаю, що мені тричі давали склянку з текілою, і тричі я намагалась насипати сіль у заглибнику над великим пальцем, і тричі сіль розсипалась: із сільнички мені на руки, на білу скатерку, на якій її не було видно, і на підлогу. І тому я хутенько намагалася злизати сіль із руки, ковтала її — це було дуже солоно, потім зажовувала цитриною — це було дуже кисло. А потім запивала все це текілою — і це було дуже гірко. Врешті-решт, мені це набридло, і я вирішила, що більше не питиму. Мабуть, господар вирішив те саме, бо йому набридло дивитися на те, як я розсипаю сіль раз за разом. Це набридло й моєму знайомому журналістові С, який мене сюди привів, аби познайомити зі своїми друзями та навчити пити текілу. Він підбадьорливо посміхався, дивлячися на те, як я збентежено поглядаю на сіль на підлозі й бурмочу щось на зразок: «О, це дуже важко — навчитися пити текілу, бо ця сіль постійно в мене сипеться. А можна я питиму її інакше, без солі?» Але на це моє питання ніхто не відповідав, мабуть, воно було справді безглузде. Навіть журналіст С. уперто вдавав, що нічого не чує, тільки посміхався — трохи поблажливо, переконавшись у тому, що з такими серйозними напоями я не можу собі дати ради, може, краще пити щось інше, але пива ми сьогодні не п'ємо й нічого іншого теж не п'ємо. Він не спитав, чому в мене так тремтять руки — йому не було це цікаво, хоча, мабуть, він цього не помітив. А потім я почала знічев'я роздивлятися рибок в акваріумі й, здається, побачила серед них золоту рибку і зраділа. Якби вона могла здійснювати бажання, я попросила б у неї, щоб мене тут зараз не було. І не тільки тому, що я розсипала так багато чужої солі на чужу підлогу. Просто мені тут дуже незатишно. Господар розповідає про те, який саме він купує бензин, хоча його машину доведеться все одно міняти, так що бензин потім буде інший, і воно все так багато коштує. Рудий здоровега із сережкою-півмісяцем у лівому вусі розповідає про блондиночку, яку взяли секретаркою до них в офіс, і що він би не проти до неї підкотитися. Молодик, якого всі називають Петрусь, намагається залицятися до чорнявої красуні Магди та ніяк не може звернути на себе її увагу. Журналіст С. також намагається звернути на себе увагу Петруся: «Слухай, Петрусю, зателефонуй до мене, як матимеш час», — декілька разів гукає він через стіл. Але Петрусь явно не чує, займаючися важливішою справою зваблення Магди, поки що досить безуспішно. Нарешті він зіжмакує декілька серветок і кидає їх через стіл прямо у виріз її блузки. Магда червоніє, від чого стає ще красивішою, зім'яті серветки у вирізі її чорної блузки нагадують білу троянду, і питає в Петруся тоненьким голоском, нащо він так недобре жартує і чи, на його думку, це мало бути смішно. Задоволений Петрусь щось відповідає стишеним голосом, цього я не чую, зрештою, я цього й не хочу чути, бо в мене дуже тремтять руки, я не можу втримати склянку в руках, і ще встигаю опустити її на стіл. Адже я не можу дозволити собі розбити склянку, після того як порозсипала стільки солі. І тільки хочу, щоб мене тут зараз не було. Тому коли зараз я розсипаю цукор, мені одразу згадується ця розсипана сіль і стає маркотно на душі. Особливо якщо знову все воно буде так, як є, а потім, коли вночі знову снитимуться мурахи, буде ще маркотніше.

Або той павук, який узяв собі за звичку сидіти біля мого комп'ютера, не захоче нарешті піти собі плести свої сіті десь-інде. Тому що він заважає мені писати, коли тягне свою сітку над клавіатурою, тільки я не хочу вбивати цього павука, тому що взагалі не хочу нікого ніколи вбивати. Ні в який спосіб. Ні словом, ні ділом, ні свідомо, ні несвідомо, ні в думці, ні в помислі.

Потім я вислизнула крізь скляні двері на терасу. Журналіст С. приєднався до Петруся, і вони почали вдвох залицятися до чорнявої Магди. Хоча у Петруся це виходило краще. Бо журналіст С. одразу почав хвалитися Магді своєю останньою статтею про глобалізацію та перспективи Східної Европи. «Ми повинні залишатися самі собою, тому що вони нас задушать», — кричить він Магді прямо на вухо. На терасі стоять рядком горщики з різними квітами. Жодні з них не пахнуть. Я спускаюся східцями в сад. Тут теж багато усяких трав і кущів — у них добре гратись у піжмурки. Тільки треба встигнути, поки той, хто жмуриться, прокаже лічилку, і знайти найкращу хованку. Коблик, коблик, заховайся добре, бо як дід надійде, то сорочку порве... Я завжди боялася саме цих слів «сорочку порве», і серце в мене тьохкало, і мені хотілося припасти до землі, прирости до неї, і мене тоді не буде видно, бо це вже буду не я, а хтось інший. Може, це просто трава так росте, і я також стаю травою. Починаю рости як трава. Земля пахне густо й земляно, так пахне у київському метро в найглибших тунелях. Навіть коли я дуже далеко, я часто згадую цей запах. І від цього запаху глибокої землі мені хочеться тихо плакати. Грядки облямовує шовкова трава — я знаю, що на цих травинках добре свистіти — тільки треба добре натягнути травинку — вона тягнеться, як шовк, але тільки-но смикнеш сильніше, одразу рветься. Тому з нею треба бути дуже обережним. Я свищу й згадую казку про луку, засаджену шовковою травою, а на цю луку внадився дикий огир, і щоночі її столочував, а сини, яких батько посилав вартувати,. ніяк не могли його вистежити, бо огир насилав на них міцний сон. «О, нарешті я тебе знайшов,» — чую за собою голос журналіста С. «Що ти тут такого набачила?» Я набачила дуже багато гарних речей, але розповідати про них журналістові С. — справа марудна і не варта зусиль. Зрештою, він не почне зараз нюхати землю тільки тому, що я скажу йому, що знайшла запах, за яким дуже скучила, і так пахне в київському метро, і мені подобається, як пахне земля. Тому я відповідаю тільки: «Мені дуже подобається їхній сад. І ця трава така гарна. У нас її називають шовкова трава». Журналіст С, як завжди, поблажливо киває головою та посміхається, кажучи, що не знає, як у них називається ця трава, бо він узагалі мало що знає про трави. А я знаю, що він хоче затягнути мене в ліжко і майже впевнений, що йому незабаром пощастить це зробити, і що я не зможу встояти перед його чоловічими чарами та приторним запахом псевдофранцузької туалетної води. Я не знаю, чи дійсно йому це вдасться, хіба шо мені буде так погано, що нічого іншого не залишиться, хоча насправді щось інше завжди залишається, тільки часом просто не видно нічого. І зрештою, не може бути аж так погано, щоб довелося шукати розради у ліжку журналіста С. «Тобі подобається тут? Ти так раптово зникла чомусь. Ходімо, вип'ємо удвох. Там ще є текіла». Я кажу, що текіли мені більше не хочеться. І взагалі, я би воліла подивитись на сад. І ще мені душно в кімнаті. Але журналіст С. п'яний рівно наскільки, щоби зовсім не зважати на те, що я кажу. Він явно почувається іноді наче моїм опікуном, який виводить мене в люди. Бо він знає, що знайомих у мене в цьому місті майже немає, зрештою, я не певна, що я довго тут буду, тому не надто їх шукаю. Бо це одне з тих міст, у якому доводиться просто перебути якийсь час, не закріплюючись, ні до чого не приростаючи й не звикаючи. І потім можна поїхати й викинути його з пам'яті. І воно також про мене не пам'ятатиме. Міста, як і люди, часто мають коротку пам'ять. І я вже навчилась так — покидати одні міста, перебиратися в інші, ніде не приростати. Носити себе дуже по-різному. З тераси нам махає рукою Петрусь. Ми заходимо в кімнату, всі гості десь розповзлися і тут порожньо. Виявляється, що Магду таки напоїли й тепер вона спить, схилившись на бильце канапи. Блузка у неї застібнута тільки на один ґудзик, і цей ґудзик якраз між грудьми, під блузкою нічого немає, зрештою Петрусь, мабуть, уже цим скористався, а може, й ні. Принаймні очі за скельцями окулярів у нього радісно блищать. Але зараз він зовсім не звертає уваги на сплячу Магду, хоча вона тепер ще красивіша, й, очевидно, має інші плани. «Ось що в мене є», — каже він, і витягає з портфеля пляшку коньяку, хитро підморгуючи мені. Журналіст С. невдоволено супиться. Йому було би більше до душі зараз десь усамітнитися зі мною, може, навіть тут, адже Магда все одно спить мертвим сном принцеси, яку може розбудити тільки справжній принц, але Петрусь явно не збирається нас залишати. «Ну що, підставляйте чарки!» — гукає Петрусь. Він хлюпає коньяку на чверть склянки і вручає її мені. Потім наливає журналістові С. і нарешті собі. «Вип'ємо за вродливих жінок, які зникають, але повертаються», — він посміхається до мене, його очі тепер блищать добродушно. І я раптом бачу, що вони дуже втомлені. А мені симпатичні люди із втомленими очима. Журналіст С. насуплюється, йому зовсім не подобається те, що сказав Петрусь. «Мені подобається ваша блузка, — раптом каже Петрусь. — Вам дуже пасують такі гарячі кольори. Тільки виріз тут мусить бути більший. Вам треба розстібнути ще один ґудзик». Я не встигаю нічого відповісти, бо Петрусь простягає руку і розстібає ще один ґудзик. «Ось так. Тепер значно краще, знаєте, я займаюся дизайном помешкань. Але я так само міг би займатися дизайном людей, якщо можна так сказати. Так не кажуть, але ви розумієте, що я маю на увазі. Себто, щоб вони знали, які кольори їм пасують і які ґудзики треба розстібати. Ось якщо розстібнути вам ще один ґудзик, це вже буде зовсім інше. Небезпечніше, але не менш гарно». Журналіст С. давиться коньяком і закашлюється. Він люто дивиться на Петруся і кладе мені руку на коліно. Я скидаю її — зрештою, не тільки тому, що вона липка від поту й нервового збудження (може, не тільки нервового, але хто його знає), а ще й тому, що рука журналіста С. і моє коліно не дуже гарно виглядають разом, і думаю про те, що, може, Петрусь просто так — як дизайнер, бо він знає, що саме гарно — порозстібав Магді ґудзики і вклав її спати, і її молочно-біла шкіра аж світиться на тлі чорної тканини. Якби в мене був фотоапарат, я б її сфотографувала, бо не знаю, як інакше запам'ятати цю красу. «Старий, чого ти так нервуєш?» — примирливо й трохи насмішкувато каже Петрусь. У кімнату раптом заглядає Катруся. Вона, здається, вчилася разом із ними на одному курсі — з Петрусем і журналістом С, це було давно. Вона тепер працює в школі. Заробляє мало, тому бідує. Вона худенька, як очеретинка, вдень я зауважила, що обличчя в неї дуже бліде й хворобливе, під очима темні кола. Голос у неї дуже тихий і тоненький. Вона прийшла поставити на полицю книжку, принаймні так вона нам пояснює свою появу, бо їй здається, що вона тут заважає. «Катрусю, вип'єш з нами?» — питає в неї Петрусь. Катруся не встигає відмовитись, як він хлюпає в чарку коньяку і простягає їй. «Тобі треба багато пити, розігріватись, бо ти мерзнеш». Він обіймає Катрусю за худенькі плечі, і здається, що печаль, яка струменить з її сірих очей, стає ще густішою. «Нічого, ось трохи літа ще є. Відпочинеш від своїх лобуряк. Бо вони тебе, напевно, доймають». «Я їх теж доймаю», — посміхається Катруся. «Ти? Кого ти можеш дойняти?» — хмикає Петрусь.

«А малого свого ти куди діла?» «Завезла до мами, нехай трохи ягід поїсть та побігає». «І то добре», — каже Петрусь і міцніше притискає рукою її плече. Журналіст С. вирішує, що йому також треба втрутитися в розмову: «Важко виховувати малого самій? — питає він, усміхаючись. — Тепер уся відповідальність на тобі. Чи, може, ти вже не сама?» Катруся рвучко скидає Петрусеву руку з плеча та виходить з кімнати. «Ти ідіот», — спокійно каже до журналіста С. Петрусь. — Я мав би тобі дати по морді, тільки не маю зараз такого бажання». Журналіст С. каже, що він просто хотів спитати, якій ведеться. «Але ж ти спитав щось зовсім інше. Саме тому тобі треба просто дати по морді», — ще спокійніше каже Петрусь. Потім обертається до мене і розповідає про Катрусю, її бив чоловік — коли нап'ється, і після того, як він мало не задушив її одного разу рушником, вона пішла від нього. Я уявляю, як мені шию здушує рушник (чомусь уявляю його мокрим і слизьким на дотик, як змія), і мало не захлинаюсь коньяком. Очі в мене розширюються від жаху. «Ось так», — багатозначно каже Петрусь і скрушно хитає головою, а потім одним рухом перехиляє свою склянку.

Ми ще встигли на останній тролейбус, який їхав у мій бік. Журналіст С. майже всю дорогу супиться і мовчить. Врешті каже: «Я завжди йому заздрив». «Кому йому?» — не можу зрозуміти я. «Петрусеві. У нього завжди було все краще. І він завжди був кращий. І завжди розважав товариство, і всім було з ним цікаво, хоча він тільки й плів якісь нісенітниці або розповідав тупі анекдоти. І жінкам він завжди більше подобався. Але тепер він також сам». Я уважно дивлюся на журналіста С. і мені стає по-справжньому гидко. Так, немовби бачу перед собою комаху зі свого сну. Якогось потворного жука. Двері тролейбуса відчиняються, я вискакую, і, перш ніж журналіст С. встигає збагнути, що відбувається, вони знову зачиняються.

Тепер я надсадно кашляю, схопившись руками за груди, і мушу напитися чогось дуже гарячого, інакше втрачу голос і не зможу сказати ні слова, я завжди цього боюсь — залишитися без голосу — це дуже страшно, це не те, шо просто не говорити, тобто не вимовляти слів і не розмовляти з людьми. Я знаю, що люди так живуть, але я би цього не змогла витримати, як і багато чого іншого, тому що я багато чого не вмію витримувати. Я сідаю в їдальні за столик під вікном. На столику стоїть букет уже прив'ялих волошок. По лакованій поверхні повзає сіра муха й шукає собі якогось харчу. Мабуть, вона дожовує цукор, який я тут порозсипала. Все це виглядає страшенно оптимістично. І я навіть перестаю кашляти й навіть перестаю думати, про те, як там воно буде далі. За сусіднім столиком сидить чоловік, схожий на Кафчиного героя, і їсть спагетті з томатним соусом. Вони дуже довгі, тож йому доводиться час від часу намотувати їх на виделку пальцями. Томатний соус залишається на них, він їх облизує і скоса дивиться по боках — чи цього ніхто не бачить. Мабуть, йому особливо соромно тоді, коли він облизує пальці, і якби спагетті були без соусу, він би почувався цілком спокійно. Мені здається, що цей чоловік хоче втекти, тільки майже певний, що його все одно наздоженуть і тому навіть не варто намагатися думати про втечу. Треба просто їсти свої спагетті, допомагаючи собі пальцями, коли треба, а потім піти звідси, не оглядаючись, і йти по вулиці, майже притуляючися до стін будинків, так, щоб не видно було навіть тіні, тому що страшно, і вони все одно уже десь причаїлись, і зараз вийдуть з дверей під'їзду, і дихатимуть у спину. В одного з них гнилі зуби, і його подих особливо неприємний, це можна чути навіть шкірою спини. А я думаю собі, нащо ж він так боїться. Коли він кидає погляд у мій бік, я вдаю, що просто посьорбую гарячий чай, спостерігаю за мухою, милуюсь зів'ялими волошками, слухаю свій кашель, і більше ніщо на світі мене не обходить, у тому числі і його пальці, червоні від томатного соусу, та зсутулена спина, що боїться чужого дихання. Як зрештою, багато які спини.

Даринині думки — вона ніколи їх не записує, але постійно про це думає.

повернутися до того місця яке називаю домом тут минуло так багато мого часу я його витрачала на різне повертаюся щоб принести мамі дванадцять білих троянд прийти до неї з подарунком вона завжди зі мною і так може це не має жодного значення але коли я тут маю прийти до неї сама бути її гостею таке дивне гостювання принести їй квіти вона бачить їх уже тоді коли я їх тільки купую на маленькому базарчику не торгуючись із продавщицями прошу не запаковувати квіти у целофан і поки я їх донесу руки обов'язково будуть поколені я приходжу і кажу «привіт» мама відповідає дуже тихо часом я її зовсім не чую іноді я чую її голос вже аж коли повертаюсь він м'який і ніжний такий як тоді у поїзді коли я уже не поспішала до неї тому що тоді вже не мало значення поспішати чи ні голос такий як у снах такий як завжди

Нічні вокзали в убогих містах Східної Европи холодні та незатишні. Місця, де людська безпомічність ще безпомічніша. У сіру залу варшавського вокзалу після півночі починають злітатись голуби. Здається, що вони, так само, як і бомжі, збираються сюди із усього міста, щоб відпочити й пошукати собі поживи. Голуби кружляють під стелею, б'ються об неї крилами й потім осипаються на плитки підлоги сизим дощем. Кульгавий мокрий голуб приходить до столика, за яким вечеряють бомжі. Вони жують черствий хліб із сиром, запивають його пересолодженим чаєм. Бомжі бачать голуба, сміються і кажуть, що треба і йому з ними повечеряти. Вони кришать йому хліб і сир, голуб їсть, і бомжі задоволені, бо й вони можуть чимось поділитися. І думають, що все не так погано. До мене підходить беззуба бабця у старезному чоловічому джемпері й просить канапку. У мене немає канапки, і тому я даю їй монети, не маю певності, що їх вистачить на те, що потрібно. Бабця сміється беззубим ротом і починає розповідати мені, як їй ведеться. Каже, що є такий ніби притулок, куди вони приходять, там можна помитися, тільки треба вистояти довгу чергу, часом вони стоять годину, а то й довше, але помитися треба, щоб не пахло погано, а як помиєшся, то стає добре. Бо треба йти обідати чистими, їм там дають гарячу зупу, вони з сестрою моляться, щоб давали іще щось до зупи, бо зовсім голодно буває. Але добре й те, що дають зупу. Може, колись і даватимуть іще щось, бо вони так уже моляться. Тільки аби не почалася війна з Росією, бо тоді буде зовсім погано. Бабця зітхає, і зітхання у неї легке, й питає мене, чи я читала книжку про Сибір. Я не зовсім знаю, про яку саме книжку вона каже, і відповідаю, що ні. Бабця каже, що там було ще гірше й дуже холодно, куди холодніше, ніж тут. Потім питає мене, що я тут роблю, і я кажу, що чекаю поїзда. Поїзда — сміється бабця, то це добре, бо тут ходить одна така в синьому плащі, то вона з дому втекла. То я думала, що, може, ви теж, панюсю, втекли з дому. Я думаю, що з дому я не втекла, але що я надто далеко від дому, від чогось такого, що можна називати домом. Себто його зараз у мене немає. Є місця, куди я приходжу, але не мушу там залишатися, і завжди можу піти, коли хочу, бо вони мене нічим не тримають. Хоча на моїй батьківщині також зараз холодно, і на вокзалах ночують люди, які зовсім не мають дому, і вони, мабуть, також годують голубів. І так само оповідають беззубими ротами свої історії та накривають набряклі кутики очей ріденькими віями. Я чекаю сходу сонця, але воно не появляється, бо тепер світає пізно, о четвертій годині стає неймовірно холодно, надворі свистить вітер, і я пританцьовую на сумному пероні, щоб зігрітися, і нарешті з'являється мій поїзд, забирає мене із темного міста, і я ще кидаю оком на голубів, які ходять по перону. Бо ходять вони так тільки до сходу сонця.

Дерево далі ходить по вулицях, придивляючися до людей. Воно збирає їхні історії та ховає їх між листям.

Немолода жінка з тілом і рухами дівчинки повільно блукає по вулицях міста. Вона йде повільно, роззираючися навколо, зупиняючись перед цікавими вітринами. У неї наївні очі, і тому обличчя також здається дитячим, попри сітку зморщок, якими його позначив час. Вона зупиняється, щоб подивитися на жонглера з яскраво-червоними щоками й носом; він жонглює помаранчами, схожими на маленькі жовтогарячі сонця. Немолодій жінці подобається жонглер і подобаються сонця, якими він бавиться і бавить нечисленних глядачів, і вона заливається дзвінким лунким сміхом чотирнадцятилітньої дівчинки. І жонглер також усміхається, і жовтогарячі сонця починають літати в повітрі ще швидше. І це для неї він так старається, і вона посилає йому повітряний поцілунок, і думає, що він їй подобається. Потім вона простує далі, оточивши себе огорожею спогадів, і вже майже не заглядає у вітрини, бо в неї смутніють очі. Коли вона приходить додому, варить собі каву, наливає її у легеньку, майже прозору, філіжанку та, відпиваючи каву маленькими ковтками, ходить по-своєму мовчазному помешканні, придивляючись і принюхуючись до нього. На кухні в неї пахне свіжозвареною лаваццою, у кімнатах пахне книжками, а в передпокої — липовим цвітом. Це все має значення — пам'ять смаків і запахів, пам'ять дотиків, пам'ять очей і вух — все воно залишається всередині, канати, мотузки, шнурки пам'яті, які прикріплені до чогось іще важливішого. Часом вони обриваються, і тоді стає сліпо. Дуже сліпо довкола. Вона так багато про що пам'ятає, що часом їй здається, що може ділитися своєю пам'яттю, своїм уже пережитим життям, вона може відламувати свій час шматочками й роздавати перехожим на вулицях і їй його не шкода. їй тепер нічого ні для кого не шкода. Вона, як переповнений глек, їй уже не потрібно в себе нічого вміщати, але все одно в неї ще все наливається. І вона може казати всім: «Пийте з мене.» Може роздавати себе. Вона вкотре переходить коротку дорогу з кімнати до кухні, з кухні до кімнати, і зовсім не відчуває, що тримає в руці порожню філіжанку з-під кави, і не відчуває, що ходить. Вона дивується, коли дзвонить телефон, їй дивно, що тут можна почути щось іще, окрім власних кроків, думок, спогадів. І коли знімає слухавку й чує голос дочки, їй стає щемно і вона відчуває, що повертається у світ інших, і не знає, де була щойно. Дочка каже, що приїде до неї, мабуть, вже швидко, бо ще зовсім трохи залишилось роботи, у Римі так душно, так душно. Вона питає знову, чи Рим це біле місто, і, почувши ствердну відповідь, усміхається сама до себе, бо вона завжди це знала, хоча ніколи не була в Римі й, мабуть, уже не побуває; а потім розповідає, що сьогодні зранку була в тата, полляла квіти, трохи — недовго — з ним порозмовляла, потім ішла додому пішки, не хотіла їхати автобусом, це ж тільки двадцять хвилин іти й стільки всього можна побачити по дорозі й надивуватися. Дочка каже їй, що вона не повинна перевтомлюватися, і зважати на своє серце, і не пити багато кави, хоча на свіжому повітрі добре бувати, ось незабаром вона приїде, і вони всюди ходитимуть разом, гулятимуть, також ходитимуть до тата, приноси-тимуть йому квіти, тільки, мамо, я тебе прошу, я тебе дуже прошу, бережи себе. Вона кладе слухавку і ще прислухається до голосу, але коли останні його шматочки падають на підлогу й розбиваються, вона знову повертається в себе і філіжанка з-під кави застигає у неї в руці.