Фігура думки

Фігура слів

Фігура слів — це свідомо спрямований уклад стилістичних виразів додаванням, насиченням ознак (анафора, полісиндетон, синонімія), фігури мінусового характеру, що характеризуються відсутністю якоїсь ознаки чи елемента (асиндетон, еліпсис) і фігури за схожістю (параномазія, антитеза).

Фігура думки

Фігура думки — це вид вираження думки. До фігур думки у класичній риториці належали: анотування (підстави), епілог, звертання, виклад, парадигма, умовчання, відхилення від теми, оклик, лихослів’я, заклинання, розважання, вагання, нагадування (і ніби нагадування), підставлення особи, затримування оповіді, згода, розмірковування, риторичне питання, побажання, застереження, сентенції, дефініції, опис, іронія, літота, дистрибуція, наслідування, нав’язування, упередження, уособлення, тавтологія, вдаване незгадування (вже не кажемо про те...; вже не будемо згадувати..., але ж...) тощо.

41. Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства.
У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

42. Лірика (грец. lyrikos – ліричний) – рід художньої літератури, який виражає внутрішнє життя людини (переживання, враження, різноманітні рефлексії, роздуми), не має сюжетності та розповідності.

Пісня (літературна) – невеликий за обсягом ліричний твір, який виконують співом.

Ода (грец. ode – пісня) – похвальний ліричний вірш, присвячений видатним особам чи важливим подіям і написаний в урочисто-патетичному тоні.

Псалом (грец. рsalmos – пісня) – пісенний твір релігійного змісту (духовна лірика).

Елегія (грец. еlegos – скарга) – вірш (двовірш, елегійний дистих), у якому виражені настрої смутку, журби, задуми.

43. Епос (грец. epos – слово, оповідання) – один із основних родів літератури, для якого характерні масштабність художнього відтворення і тлумачення дійсності, сюжетність, розповідність, наявність характерів-персонажів, у вчинках яких розкривається динаміка зображуваного.

Роман (давньофранц. roman – оповідь романською мовою) – складний за побудовою і великий за обсягом епічний прозовий (віршовий) твір, у якому широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно змальовано персонажів, кількість яких часто значна.

Повість – розповідний художній твір з нерозгалуженим сюжетом, невеликою кількістю персонажів, з охопленням незначної кількості подій

Оповідання – невеликий за обсягом розповідний твір здебільшого про одну або декілька подій у житті людини чи кількох людей.

Притча – повчальне алегоричне оповідання про людське життя з яскраво вираженою мораллю.

Новела – невеликий епічний твір з гострим сюжетом і несподіваною розв’язкою, для якого характерні лаконічне письмо і психологізм.

Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор відтворює зауважені ним у житті дійсні факти, події і людей.

44. Драма (грец. drama – дія, сценічний твір) – рід художньої літератури, оснований на імітації, моделюванні дії, призначеної для розігрування персонажами на сцені.

Драмою ще вважають твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, що зумовлює напруженість дії, відображає складні переживання персонажів.

Драма (грец. drama – дія) – твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, що зумовлює напруженість дії, складні переживання персонажів

Трагедія (грец. tragoedia – цапина пісня) – драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиренний конфлікт, що призводить до трагічної розв’язки – герой, вступаючи в боротьбу, гине фізично або духовно.

Комедія (грец. komоdia, від komos – весела процесія і ode – пісня) – драматичний твір, у якому сатиричними та гумористичними засобами змальовано смішне в житті, висміюються потворні суспільні і побутові явища, негативні риси характеру людей.

Інтермедія (лат. intermedius – проміжний, середній) – невеликий за обсягом розважальний драматичний твір переважно комічного характеру, який виконувався між актами основної вистави.

45. Жанр (лат. genris – вид) – форма мистецького осмислення світу та художньої організації тексту, яка визначається єдністю теми, композиції, образотворчих засобів і наративного стилю.

У розвитку жанру виокремлюють три етапи: становлення, канонізацію, модернізацію.

46. Роман (давньофранц. roman – оповідь романською мовою) – складний за побудовою і великий за обсягом епічний прозовий (віршовий) твір, у якому широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно змальовано персонажів, кількість яких часто значна.

Зародження роману припадає на античні часи. В епоху Середньовіччя сформувався самобутній лицарський роман. У XII–XIII ст. романом у Європі називали будь-який розповідний твір, написаний однією з романських мов. В епоху Відродження активно розвивався авантюрний роман, зародився роман реалістичний.

Нині роман – один із найрозвинутіших її жанрів.

За змістом розрізняють романи:

– історичні, у яких у художній формі відтворено якусь епоху, а історична правда поєднана з художнім вимислом

– соціально-побутові, для яких характерні ідеологізація приватного життя, побуту персонажів, зображення його на тлі проблем суспільства, епохи;

– родинно-побутові, основною темою зображення в яких є побут, приватне життя і проблеми родини

– філософські, що є великими епічними творами, в яких автори безпосередньо викладають свої етичні і світоглядні позиції

– пригодницькі, сповнені незвичайних подій, динаміки і несподіваних поворотів сюжету;

– науково-фантастичні, що мають прогностичний характер, оскільки описують події майбутнього відносно часу написання роману;

– біографічні, у центрі опису яких життя певної історичної особи тощо.

Особливий вид епічних творів – романи у віршах.

47.

48. Метод феноменологічного аналізу полягає у розгляді будь-якої проблеми через призму феноменів культури, тобто у відповіді на питання, як певна проблема виникла в історії культури, як вона відображена в матеріалі культури, який її культурний сенс. Феноменологічний аналіз передбачає неупереджений погляд на предмет дослідження, осмислення свідчень культури про цей предмет, його безсторонній, але повний і точний опис, позбавлений попередніх суджень і оцінок: не судити, а описувати, не пояснювати предмет в термінах причинно-наслідкових зв’язків, а розуміти його, дати йому самому розкрити свій смисловий зміст і значення в процесі його інтуїтивного споглядання.

49. Структурний метод – це виявлення структури, сукупності відношень, стійкої основи будь-якого об’єкта, системи правил, спираючись на які можна розчленити об’єкт, отримати на його фундаменті нові «часткові» об’єкти – з одного мати два, три і т. д. Якщо йдеться про об’єкти культури, то «процедура» структурного методу починається з фіксації «масиву» текстів, у яких дослідник передбачає наявність єдиної структури. Потім починається процес «анатомування» текстів на сегменти (частини), в яких типові, неодноразово повторені відношення зв’язують різнорідні пари елементів, виявляються найбільш суттєві у кожному елементі якості. На основі проведеного аналізу розкриваються зв’язки між сегментами, будується абстрактна структура шляхом формально-логічного або математичного моделювання.

50. Рецептивна естетика розглядає художній текст як зорієнтовану на читача відкриту структуру, вивчає читацькі реакції, оцінки. У системі «автор – твір – читач» увага акцентується на останньому компоненті.

1. Рецептивний підхід передбачає діалог між твором та читачем; структура словесного твору розрахована на потенційний діалог, тому вона діалогічна за своєю природою.

2. Художній твір, хоч і має свій інваріант (реалізований авторський задум), у художньому сприйманні багатоликий, багатогранний, тобто йому властива рецептивна варіантність.

3. Характер рецепції залежить від того, що зображено у творі, емоційно-психологічного стану читача в момент сприйняття твору (настрій), рівня культури, естетичного досвіду, розуміння літератури (її естетичної природи, законів художньої умовності, ігрової функції тощо), здатності перевтілюватися, піддаватисясугестії слова.

4. Реципієнт – не споживач літератури, а співучасник творчого процесу (його функція – відтворення, співтворчість).

5. Будь-яка рецепція має право на самовияв і не повинна залежати від думки автора, літературного критика чи іншого інтерпретатора.

6. Художня мова – це мова гри. Рецепція художнього твору – також гра за певними правилами. Грати або підігрувати може той, хто розуміє і приймає ці правила.

7. Рецепція – це завжди нове прочитання художнього твору. Йдеться не просто про багатоваріантність інтерпретації (тим більше коли це твори різних історичних епох), а про нетотожність різночасового сприймання і тлумачення твору.