Тема 2. Історична ретроспектива становлення та розвитку соціально-педагогічної практики

Культурно-історичні передумови зародження благодійництва в Київській Русі. Традиції соціальної підтримки населення за часів козацтва. Соціально-благодійна діяльність українських братств. Сільська громада як осередок соціального захисту нужденних. Соціальна підтримка населення за часів російського царату. Особливості соціальної підтримки населення в Україні в кінці XIX - на початку XX ст. Соціальне значення діяльності товариства Червоного Хреста. Соціально-педагогічна діяльність у 20-30 роки XX ст. Особливості соціально-педагогічної діяльності в 60-80 рр. XX ст. Характеристика соціально-педагогічної практики на сучасному етапі розвитку суспільства.

У розв'язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять перед українським суспільством, дедалі більшого значення набуває відродження розвитку благодійної діяльності різних організацій та установ, спеціалізованих громадських об'єднань. Благодійність — це вияв цілеспрямованої уваги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови існування (на відповідному загальному рівні цивілізованості суспільства), надання їм посильної допомоги у збереженні й організації життєдіяльності, підтримання їх матеріально і духовно. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з якими має практичне значення для тих, хто працює у соціальній сфері або хоче присвятити себе цій роботі.

Серед багатьох спільних рис, притаманних різним народам, є співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. Не обділені ними й слов'яни. Це гостинність, милість, чуйне ставлення до полонених. Християнство відіграло позитивну роль у історичному розвитку слов'янської цивілізації, у становленні тієї особливої духовності наших пращурів, якій притаманні доброзичливість, співстраждання, у піднесенні благодійності. Вчення церкви про рятування душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скромність було співзвучним слов'янській духовності і допомогло йому поширитися серед нашого народу. Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв його положення, звернені до душі людини, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видає Устав (або закон), в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування і нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів " десятину". Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресивних для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культура русичів досягли високого рівня. Це, зокрема, заснування училища для навчання убогих людей, богодільні, будинку для паломників, запровадження народних свят, на яких виявлялася турбота про " годування" убогих, сиріт, вдів, мандрівників, роздавалася їм велика милостиня.

Благочинна діяльність набувала в Київській Русі все більш спрямованого й організованого характеру. Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Допомагали бідним також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, постановив, щоб повсюдно хворих доглядали і лікували безкоштовно. Особливою турботою про бідних і нужденних відзначався, за переказами, Володимир Мономах. Для багатьох поколінь на Русі мала велике виховне значення складена ним «Духовна» (заповітна) своїм дітям, у якій виражалися його турботи про моральний стан народу, необхідність бути уважним до його потреб.

В умовах краху державності й чужоземного володарювання на перший план у збереженні та об'єднанні духовних сил народу об'єктивно висувається православна церква. Вона стала одночасно і єдиним притулком для вбогих, старців, немічних, повністю взяла на себе благочинні функції.

У Лівобережній Україні братства набули поширення з другої половини ХУП. Скрізь братства приділяли велику увагу найменш захищеним представникам суспільства - людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, сиротам. Для них братства влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Обрані мешканцями цих закладів старости, отамани займалися питаннями внутрішнього життя: складали кошториси, збирали і раціонально витрачали фінанси, продукти, одяг, ліки та ін. Вони були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, але не приниженням.

В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, користуватися козацькими правами й свободами. Запорізька община доходила до повного ідеалу рівності, пануюче начало рівності проходило скрізь: тут всі справи вирішувалися спільно, громадою, курінні отамани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж.

Скрізь в Україні були благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями з середніх верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах, в критичних ситуаціях намагалися допомогти найбільш знедоленим.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєдналася більша частина України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було суперечливим і непослідовним. Продовжувала існувати започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом й іншими лихами. Водночас, в міру ускладнення соціальних проблем, владні органи, громадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукають нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство.

Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 р. наказав споруджувати шпиталі (богадільні), щоб " надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було". Здорових цар велів примусити хліб свій " заживати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь", бо всіляке неробство не веде ні до чого іншого, крім як до злих справ і злодійства. Петро І, прагнучи викоренити псевдожербацтво, заборонив подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях, їх організація доручалась Священному синоду і державним адміністраціям. Катерина ІІ видала 1 вересня І 1763 р. Маніфест про заснування Виховних будинків для сиріт, Товариство виховання благородних дівиць. У 1775 р. вона в законодавчому порядку встановила державну систему опіки " для всіх цивільних прошарків". Ця система мала включати народні школи, сирітські будинки, аптеки, будинки для невиліковних хвороб, для божевільних, виправлення аморальних та ін. Опікунство бідних мало свої відділення в Києві та в інших містах України. Для працездатних відкривалися ремісничі класи і школи з майстернями, спорудами, майном і капіталом.

Велике соціальне значення мало створення товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. Загорського, який наприкінці ХУІІІ ст. надавав допомогу полоненим і цивільному населенню без поділу на " своїх" і " чужих". Відомий хірург М. Пирогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Згодом було створено міжнародні інституції допомоги пораненим. 1863 р. у Швейцарії на терені філантропічної організації " Суспільна користь" розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим, що 1876 р. дістав назву Міжнародного Комітету Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні цивільному населенню. В Харкові були організовані поліклініка і дитяча лікарня Червоного Хреста. У Києві засновано " Товариство боротьби із заразними хворобами", Бактеріологічний інститут, при ньому - лікарню для чорноробів, філії на Подолі, в Придніпров'ї та інших регіонах. Під час воєн ними були відкриті сотні шпиталів. До лав Товариства вступали кращі інтелігенти — вчені, лікарі, громадські діячі, письменники. Із Червоним Хрестом співпрацювали А. Чехов, С. Руданський, М. Булгаков, С. Боткін, І. Мечников, М. Скліфософський та багато інших відомих людей.

Основний тягар соціальної допомоги в селах лягав на громадськість. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського і суспільного життя набула розвитку в селянській громаді, якій притаманні тісні зв'язки між людьми, залежність і взаємодопомога на ґрунті спільних інтересів. Водночас вона була волевиявленням індивідуальних свобод, люди об'єднувалися у ній для досягнення взаємної вигоди і безпеки.

У ХУІ-ХУІІІ ст. громада згуртовувала селян у боротьбі за свої права, за соціальний захист. До її функцій входив і розгляд соціальних питань. Чіткий контроль здійснювався за охороною власності, громадського порядку, покаранням порушників правових і моральних норм.

Громада несла відповідальність за всіх її членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг, створювали позикові каси, зберігали " на чорний день" недоторканний запас зерна. Згідно із статутом, вона була зобов'язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого.

Громади мали організувати притулок убогим. Старцям, а також збіднілим сім'ям односельців допомагали харчами напередодні свят. Водночас стимулювалося благодійництво. Невідмовною була громадська допомога погорільцям. Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів, що випливало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. У суспільному житті українців міцно утвердився звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми - супряга і толока - колективне виконання трудомістких чи термінових робіт. Мірилом оцінки сутності людини були в українській громаді знання, досвід, навички, вчинки. Соціальне виховання природно, органічно впліталося у повсякденне буття і підлягало постійному контролю.

На початку ХХ ст. у Києві існувала велика кількість благодійних закладів: губернське опікунств дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства надання допомоги бідним, боротьби з сухотами, денних приютів для дітей робітничого класу... Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богадільні, нічліжки шанувалися нашими предками, були справою честі, допомагали мільйонам злиденних уникати фізичної смерті.

Після революції, громадянської війни було організоване Українське товариство Червоного Хреста (1918 р.) з метою допомоги біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, боротьби з тифом та іншими масовими інфекціями, створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарної освіти серед населення. Під час голоду 1921-1923 рр. Товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, надало селянам мільйони продовольчих пайків. Протягом 20-х років його силами були створені численні будинки для безпритульних, протиепідемічні диспансери, амбулаторії.

У повоєнні часи, як і на фронтах Великої Вітчизняної, сповна проявилися гуманізм і милосердя Червоного Хреста України. Товариство відновлює мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реабілітаційних закладів, веде профілактичну роботу, бореться за санітарну культуру, здійснює шефство над ветеранами-інвалідами, матерями загиблих, солдатськими вдовами допомагає їм по господарству, забезпечує продуктами, здійснює медичне обслуговування, підтримує морально. Досвід інтенсивної соціальної роботи післявоєнного періоду добре прислужився під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. За ініціативою Червоного Хреста України була розроблена і реалізована комплексна міжнародна програма " Чорнобиль", що включала різноманітну соціальну допомогу населенню потерпілих областей.

За сім десятиліть Радянської влади в Україні була створена ефективна й доступна система державної освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення і страхування.

Отже, історія нашої країни багата власним досвідом становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цінні і в наші дні, коли гостро постала потреба в удосконаленні як існуючих державних структур соціальної допомоги і створенні нових, що відповідали б сучасним умовам та вимогам, так і розгортанні різних форм громадської й приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, підтримки, створили унікальний соціальний простір, підґрунтя для виникнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, вносили свій культурний і теоретичний здобуток у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи.