Щодо характерних особливостей формування людського ресурсного потенціалу України потрібно відзначити наступне.

По-перше, людський потенціал України формується за рахунок власних людських резервів. При цьому активна імміграція в країну – як додатковий засіб залучення робочої сили – не спостерігається в таких масштабах, як у розвинуних країнах світу. Навпаки, еміграція з країни перевищує імміграцію, що є характерною закономірністю для країн у кризовому соціально-економічному стані. Ринок праці поповнюється переважно за рахунок механізму природного відтворення населення, за рахунок молоді, яка переходить у категорію людей працездатного віку.

По-друге, більш значну, ніж у розвинених країнах, частку зайнятого населення становлять особи пенсійного віку, оскільки практично недиференційоване, негнучке пенсійне законодавство в найгіршому сенсі є стимулом до економічної активності людей похилого віку, виставляючи цих осіб на межу виживання малими пенсіями та затримками їхньої виплати, особливо в сільській місцевості.

По-третє, ринок праці характеризується вражаючими масштабами так званої „тіньової” зайнятості та прихованого безробіття. Нормою стають явища, за яких працівника легально зареєстровано на роботі в одному місці (на підприємстві, що реально не працює впродовж 3-5 років), при тому, що він займається офіційно не задекларованою діяльністю.

Четвертою характерною ознакою людського потенціалу України є те, що він значним чином формуєтся під впливом факторів еколого-економічного характеру. Означена проблема стосується не тільки „новоприбулих” працівників, серед яких протягом найближчого десятиріччя дедалі більшатиме людей „чорнобильської” генерації (1980-х років народження). Вона зачіпає й покоління, які зростали на наслідках соціально-екологічної кризи останніх двох-трьох десятиріч ХХ століття і відчули на собі всі пророковані екологами-алармістами наслідки суперурбанізованої цивілізації „індустріального суспільства”.

У підсумку більш ніж десятирічний перехідний період розвитку трудоресурсного потенціалу у вимірі економічних районів і областей можна охарактеризувати кількома взаємопов’язаними тенденціями, тісно пов’язаними з загальним становищем народного гсподрства країни.

Від зростаючого безробіття у країні найбільше потерпають регіони, де впродовж пострадянського періоду спостерігалося найзначніше скорочення виробництва, а саме порівняно малорозвинені території й так звані «депресивні» регіони зі сталими ознаками порушення процесів економічного відтворення. За даними 2011 р., найвищим рівнем безробіття характеризується трудоресурсна ситуація в Подільському, Поліському та Карпатському економічних районах, зокрема в Житомирській (8, 1 %), Рівненський (7, 2 %) і Тернопільській (7, 0 %) областях, а найнижчим – у промислових регіонах і в містах Києві та Севастополі (0, 8 %). Для порівняння, у середньому в Україні рівень безробіття офіційно зареєстровано у 4, 2 %. За неофіційними даними (обстеження за методологією Міжнародної організації праці в 1999р.) рівень безробіття сягав 14, 7 %.

Традиційно проблемними з точки зору зайнятості, залишаються регіони, які й за радянських часів унаслідок надлишку трудових ресурсів були джерелами міграційного руху через значне навантаження на робочі місця. У цих регіонах (в Україні такі процеси характерні для західних областей) природні процеси відтворення робочої сили часто випереджали відповідні відзначалися Рівненська (91), Тернопільська (87), Житомирська (79), Львівська (74) і Закарпатська (58 осіб) бласті.

У більшості регіонів країни спостережуються негативні тенденції звуження демографічної бази формування трудових ресурсів. При цьому зменшуються як чисельність працеспроможного населення у працездатному віці, так і кількісні показники потенційного складника трудоресурсного потенціалу – поколінь, які мають надалі поповнити трудоресурсний контингент (дітей і підлітків). Одночасно спостерігається зростання питомої ваги осіб старшого віку, якісні показники трудоресурсного потенціалу яких є зниженими порівняно з людьми працездатного віку. При збереженні існіючих тенденцій вибуття працездатного населення у працеспроможному віці, щорічне його скорчення в цілому по країні становитиме 185 тис. осіб. При чому, такі тенденції характерні для промислового сходу країни (Донеччина та промислове Придніпров’я) і менш характерними для Центру й Півдня, тим часом як західний регіон відзначається порівняно кращою демографічною базою формування трудового потенціалу.

Важливий фактор формування трудоресурсного потенціалу – соцільно-екологічне середовище функціонування головної продуктивної сили – людини має також регіонально-диференційований характер. Зокрема, частка відносно екологічно чистих, сприятливих для формування повноцінної робочої сили територій становить 10-15 % загальної земельної площі країни. При цьому найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану, характеризуються Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з ознаками екологічної катастрофи сягають 1, 7% території України та спостерігаються переважно у Київській і Житомирській областях. Необхідно також зазначити важке екологічне становище Українського Причономор’я та середнього й нижнього Придніпров’я – АР Крим, Одеська, Херсонська та Миколаївська області, а також Черкащина, у яких соціально-екологічні умови формування трудового потенціалу можна охарактеризувати, які переважно погіршені. Сприятливими ж та помірно сприятливими умовами характеризуються лише території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тернопільської областей.

Не зважаючи на помітні регіональні розбіжності в рівнях безробіття, у країні зберігається тенденція регіонального, секторово та галузевого дефіциту робочої сили для певних професійно-кваліфікаційних категорій робочої сили. Зокрема, для аграрних периферійних регіонів відчутним є дефіцит кадрів працівників соціально-культурної сфери, у наукомісткому виробництві промислово розвинених регіонів – висококваліфікованих працівників, підготовлених згідно з вимогами сучасної науково-дослідної роботи та виробничого процесу. Особливо вказані фактори стосуються низькооплачуваної роботи в державному секторі економіки, для якого характерним явищем є так званий „відтік мізків”.

Із огляду на зростання економічної активності вікових груп поза межами працездатного віку тенденція до збільшення чисельності зайнятих у вказаних вікових групах може посилюватися. У зв’язку з цим імовірним явищем є конкуренція в боротьбі за робочі місця з боку основного трудоресурсного контингенту та резервних вікових груп (дітей, підлітків і пенсіонерів), особливо з урахуванням можливості заниженої оплати праці останніх. Причому вказані процеси, імовірно, зумовлюватимуть, швидше за все, негативними чинниками (невисокі особисті доходи), тому набудуть поширення в регіонах з ознаками економічної депресії й обмеженою регіональною фінансово-економічною базою розвитку. У територіальному вимірі це можуть бути як аграрні регіони (Поділля, Карпатський район), так і промислово розвинуті теритрії, на яких відбуватиметься згортання економічно неефективного виробництва(потенційно ними є шахтарські міста Донбасу, промислові агломерації Придніпров’я).