Види економічних регіонів.

До виділення економічних регіонів можна підходити з різних позицій залежно від мети і методології дослідження, тому різноманітність їх видів може бути необмеженою.

Традиційні види економічних регіонів:

1. За масштабами території. Економічні регіони, як частка економічного простору, можуть займати різну площу – від малої (локальні ареали) до великомасштабної (частини світу). Це характерно для регіонів будь-якої форми і рангу. Наприклад, з метою вироблення програми розвитку проблемного містечка або іншого невеликого населеного пункту його територію можна розглядати як локальний економічний простір – економічний регіон. Для районного планування виділяють економічні мікрорайони – частини економічного простору області. Для розробки програм соціально-економічного розвитку областей України останні вважають економічними регіонами обласного рівня. Економіко-географічні райони також часто визнають за економічні регіони.

2. За внутрішнім складом господарства. За цією ознакою виділяють галузеві (за галузевою класифікацією господарства), міжгалузеві (за об’єднанням подібних або взаємозалежних галузей), інтегральні (за сукупністю усіх об’єктів територіально-господарської системи) економічні регіони. В останньому випадку розподіл на економічні регіони співпадає з економіко-географічним районуванням.

Внутрішня структура господарства регіонів може відрізнятися також набором видів діяльності, профілюючими галузями, пропорціями співвідношень між елементами галузевої та територіальної структур.

3. За метою формування. Певна частина економічних регіонів формується, що називається “з нуля”. Це не означає, що їх розвиток починається на зовсім неосвоєних територіях. Територія може бути і старою, історично відомою, але знаходиться у стані соціально-економічного занепаду, тому і виникає потреба її оновлення – створення нових видів виробництва, реконструкція старих, розвиток інфраструктури. Такі регіони називають проблемними (депресивними, відсталими). До них включають також райони екологічного лиха, райони, що постраждали внаслідок стихійних і техногенних катастроф. Подолання кризових ситуацій часто вимагає повної реконструкції їх господарства.

Ще одним різновидом таких територій є регіони піонерного освоєння, які розвивають з метою освоєння цінних природних ресурсів, розміщених зазвичай в екстремальних природних умовах – високогір’ях, пустелях, джунглях, тайзі, північних районах з суворим кліматом. Освоєння “диких” територій вимагає спеціальної організації і методів будівництва, а також господарської діяльності (наприклад, впровадження вахтового методу праці).

Для ефективного вирішення питань розвитку проблемних територій виробляють цільові комплексні програми і тому такі регіони часто називають програмними. Не слід їх мішати зі звичайними регіонами, що підлягають чинному державному територіальному плануванню, наприклад, з адміністративними областями України, для яких постійно (в строки, встановленні законом) розробляють програми соціально-економічного розвитку. Проблемні і піонерні регіони, як правило, не пов’язані із системою планувальних територіально-адміністративних одиниць і мають чітку, кінцеву мету реалізації програми.

До програмних регіонів належать також райони, основою розвитку яких стає не лише реформування економіки, а й зміни у системі самоорганізації території, наприклад, розвиток самоврядування шляхом демократизації громадських суспільств, федералізація та інші форми надання більшої самостійності регіонам, автономізація з метою вирішення національно-етнічних і релігійних проблем тощо. Найяскравішим зразком таких територій є єврорегіони.