Новітня українська культура

XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

• коротка доба відновлення української державності (1917-1920 pp.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;
• радянський етап (1921-1991 pp.), який включає в себе і добу злету 20-х pp. покоління " розстріляного відродження", яке вже в 30-ті pp. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу " відлиги" з рухом так званих " шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури;
• етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була демократичнішою, ніж царського уряду і тому вже в березні 1917р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство " Просвіта". Перші українські школи відкривалися виключно на громадські й народні коштиГ/Після проголошення Центральною Радою 1 Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національне свідомої частини населення і учительс-тва^Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації і асиміляції українського населення.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з´ їздів, які відбулися у квітні і серпні 1.917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з´ їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов´ язковими в усіх середні

х школах. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з´ їзд вважав за потрібне з нового навчального року відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

м Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917р. Вона працювала у приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги. Всього у 1917р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій: на Київщині - 13, на Полтавщині - 14, на Поділлі - 4, на Чернігівщині - 2, на Харківщині - 1. Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами:

• українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою;
• заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, атакож підготовчі курси. На початку листопада 1917 p., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах - 570, на факультетах - 800, а саме: на історико-філологічному - 420, фізико-математичному - 140, юридичному - 240. Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. Св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, передусім, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними - студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. було відкрито Академію мистецтва -першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі останні - вільними слухачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 p., кошти у сумі 98, 2 тис. крб.

Важливою подією в культурному житті України того часу стало відкриття другого Українського Народного університету 21 квітня І 918 р. в Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій " Просвіті", запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: історико-філологічний і економіко-правничий. Деякі кошти на утримання дала " Просвіта", крім того, було зроблено приватні пожертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 p.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національне свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти. Досягненню значнішихуспіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним. українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях.

Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані українці. Вони становили більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, -вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради у Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 р. їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов´ язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури.

6 жовтня 1918р. урочисто відкрито у Києві перший Державний український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам´ янці-Подільському.

В цей же період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук* потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати академіки. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився, тому призначено було видатного вченого зі світовим ім´ ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими користувалися в школах України ще й через 10 років, засновано кілька великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному до того числі примірників (див. на мал. обкладинку " Військово-наукового вісника армії й фльоти").

13 листопада 1918 р. на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. У зазначених кордонах вона займала територію близько 70 тис. км´ ´, 71% населення складали українці, І 4% - поляки, 13% - євреї. Тут було затверджено державність української мови, обов´ язковість її вживання у державних установах та організаціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з державними та громадськими структурами їх рідною мовою.

Активно здійснювалась перебудова системой народної освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. За рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами - поляками та євреями визнавалось " право на школу в рідній мові". Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії і учительські жіночі семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл.-При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов´ янських земель. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шкіл зобов´ язані були скласти професійну присяг у на вірність Українській Народній Республіці.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни одним з найоперативніших і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю художніх прийомів. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою і Т.Бойчуком. Поряд з поширеними формами агітаційно-закличного плаката з´ являється плакат пропагандистський, розповідний, який вміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об´ єднаних однією загальною темою. Такі плакати розвивали традиції народного лубка.

Окреме місце займають плакати-порт-рети, що їх видавали з відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова " Іван Франко" з творчим використанням народного орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати " УкРОСТА". Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації (див. на мал. один з типових плакатів доби боротьби з Врангелем, випущений з українським текстом, що теж було вже своєрідною пропагандою толерантності в національному питанні).

У 1921 р. громадянська війна в Україні закінчилася. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. км2, населення 25, 5 млн чол.). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5, 6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття - Чехословаччиною.

З 1923 р. на радянській частині України почала проводитись ленінська політика " коренізації", яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Відомо, що під час громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали близько 1%. Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х pp. 80% населення республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась по двох напрямках: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті pp. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді; відновлення української державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити: ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім - освіту, науку, літературу, мистецтво.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері | була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов´ язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство " Геть неписьменність! " Протягом 20-х pp. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалась 20% знижка для обов´ язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських " університетів" для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов´ язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишилося 35% дітей шкільного віку. В цей же час серед учителів лише 22, 9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Тому проблема вчителів розв´ язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалось соціальне походження. Для вихідців з робітників не вимагалося ані свідоцтво про закінчення середньої школи, ані вступні іспити. Для " покращення" соціального стану студентів при вузах створювались робітничі факультети. Перші відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і ЗО робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888-1939). 15 років (1920-1935) він творчо керував дитячими навчально-виховними закладами, в тому числі колонією ім. О.М.Горького та комуною їм. Ф.Е.Дзержинського в Харкові.

У 1920 р. він організував у с.Триби під Полтавою колонію для неповнолітніх правопорушників. Цей заклад був побудований за принципом поєднання навчання з виробничою працею вихованців. У 1926 р. горківська колонія в складі 130 вихованців і педагогічного персоналу переїздить на територію колишнього Куряжського монастиря, який розташований на відстані 8 км від Харкова. Головним завданням своєї педагогіки А.С.Макаренко вважав виховання, під яким він розумів " програму людської особистості", потрібну людині як членові певного суспільства, бо виховна робота здійснюється, перш за все, на замовлення суспільства. Програму виховання людської особистості А.С.Макаренко поділяв на три частини: формування загальнолюдських якостей, необхідних людині; виявлення і розвиток індивідуальних здібностей, нахилів і талантів; набуття в процесі поєднання навчання з виробничою працею загальноосвітніх знань, умінь і навичок і певної професійної підготовки.

А.С.Макаренко теоретично обгрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі і через колектив, засноване на ідеях демократизму, гуманізму і оптимізму.

Наукові дослідження в 20-ті pp. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком. У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр - ЗО. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом МПтухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії " комуністичного будівництва", яка охопила широкі верстви українського суспільства у цей період. Методологією науки поступово стають " діалектичний матеріалізм" з властивим йому " класовим підходом" до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті pp. це була лише свого роду " мода", спрямована на певну " популяризацію" наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Зовсім інша ситуація склалася після кінця громадянської війни у Західній Україні. Значна частина західноукраїнських земель після громадянської війни увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова " українці", і " український" (як це мало місце у Російській імперії до 1905 p.), замість них запроваджувалися терміни " русин" і " руський". У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (" утраквістичні") з перевагою польської мови. Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративне в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Рядзакордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв´ язок з ВУАН.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували " Пролеткульт" - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою " чисто пролетарську", особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом " пролетарські" ´ письменники об´ єдналися у спілку " Гарт" (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Селянські письменники згуртувалися у спілку " Плуг", куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш приязно ставилася до цих письменницьких об´ єднань.

Крім них існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Ми-хайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Янов-ський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер´ ян Поліщук) тощо. Рання творчість П.Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю і експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного " необароко".

У 1925 р. після розпаду " Гарту" виникла так звана " Вільна академія пролетарської літератури" (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновсь-кий. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, першим президентом - Микола Яловий.

Літератори шукали своє місце у суспільному житті, створювали різножанрові твори, збагачували українську літературу новими змістом і формами. Цікаві експериментальні прозові твори написали Г.Михайличенко (" Блакитний роман", 1918-1919), М.Хвильовий (збірки " Сині етюди", 1923, " Осінь", 1924), Г.Косинка, Ю.Яновсь-кий, М.Йогансен, В.Підмогильний, В.Поліщук, Г.Шкурупій, В.Домонтович. Експресіоністична образність, глобальність поставлених проблем, ускладненість художньої мови, динамізм дії притаманні прозі В.Винниченка (" Сонячна машина"), А.Головка (" Діти Землі і Сонця", " Червоний роман", " Можу"), М.Хвильового (" Вальдшнепи"), п´ єсам М.Куліша тощо. Провісником літератури абсурду в Україні вважається " Сфінкс" (1928) О.Влизька. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня.

Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Поезія Сосюри виразно національна за своїм характером - він далі розвиває традиції Тараса Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. Він приніс в наше письменство запах і кольори рідного краю, саме тієї місцевості, яка ще дуже мало була відтворена й оспівана, - Донеччини, Слобожанщини, з усіма особливостями її історії, етнографії, фольклору. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах " Тарас Трясило", поеми " Мазепа", " Махно" та ін. Багато віршів присвячено Україні: " Вітчизна", " Україна", " Дзвін шабель" та ін. Але найсиль-ніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: " Так ніхто не кохав", " Коли потяг у даль загуркоче", " Марія", " Люблю".

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Реву-цький. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела " Думка" (створена у 1920 р.). На Західній Україні одним з найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса (див. на мал. портрет Колесси роботи видатного поета, художника і мистецтвознавця Святослава Гординського). Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х pp. зробили Я.Калішевський, Б.Левитський, П.Козицький, Н.Городовенко, Г.Ве-рьовка, Ф.Соболь. У Харкові діяла і успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще 1917 р. визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г.Ходкевичем.

Професійна музика 20-х pp. позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Протягом 1923-1928 pp. діяло республіканське Музичне товариство ім. М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б.Лятошинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу " Золотий обруч" (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В.Косенка, М.Вериківського (автора першого українського балету " Пан Каньовський, 1930).

У Галичині новітні напрями культивували неоромантики В.Барвінський, Д.Січинський і Б.Кудрик, імпресіоніст Р.Сімович.

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 p., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919 р. перейменований у Перший Український театр Радянської республіки ім. Т.Шевченка), Державний народний (з 1922 р. - Український драматичний театр ім. М.Заньковецько´ О та " Молодий театр" (з 1922 р. - модерний український театр " Березіль"). На кінець 1925 р. у республіці налічувалося вже 45, а в 1940 р. - 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з´ явились і цілком нові за духом і формою драматичні твори: " Фея гіркого мигдалю" І.Кочерги; " До третіх півнів" Я.Мамонтова; " 97", " Народний Малахій", " Мина Мазайло", " Патетична соната" та інші драми М.Куліша.

Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім.[.Франка на чолі з Г.Юрою і театр " Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. У республіці зросла ціла плеяда майстрів сцени: А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, П.Нятко та ін.

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був " Тарас Трясило" режисера П.Чардиніна (1927).

Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов´ язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми " Звенигора", " Арсенал", " Земля". В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм " Земля" включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка " Симфонія Донбасу" Д.Вертова (1930), а серед художніх - " Фронт" О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х pp.

В образотворчому мистецтві майстер батального жанру М.Самокиш створив ряд масштабних картин на історичну тематику: " В´ їзд Б.Хмельницького до Києва", " Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким" та ін. Самокишеві належить також багато майстерно виконаних графічних ілюстрацій в літературі тієї доби.

Одними з кращих пейзажних творів були " Дніпро і кручі" М.БураЧка, " Місячна ніч" Г.Світлицького. В портретному жанрі продовжував плідно працювати видатний художник Михайло Жук, що після революції залишився в Україні й намагався передати у портретах загальну атмосферу доби (див. на мал. ліворуч посмертний - 1926 р. - портрет організатора руху " пролетарських письменників" В.Еллана-Блакитного, який спочатку належав до партії українськихборотьбистів, а потім довгий час входив до керівного складу ЦК КП(б) України та обирався до ЦВК ВКП(б)).

У середині 20-х pp. дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Уже в 1928 р. у них налічувалося 40, 5 тис. радіотрансляційних точок. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті pp. відбувався активний пошук відповідної добі форми архітектури. Як правило, вибір архітекторів зупинявся на нових течіях, таких як конструктивізм. У тогочасній столиці України Харкові будинків у цьому стилі було вибудувано досить багато, що відбивало тогочасні уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію комуністичного життя, оспівуваного в багатьох творах образотворчого мистецтва й літератури, а також постійно пропагованого у пресі та радіо. Разом з тим ставлення партійних лідерів до конструктивізму та інших авангардних течій в архітектурі не було однозначним. Характерно, що для отримання дозволу на будівництво приміщень Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів), архітекторам довелося зробити велику натяжку з поясненням форми майбутньої споруди. Аби розпочати будівництво, автори проекту переконали керівництво республіки у тому, що форма майбутньої будівлі повторює форму перших нот пролетарського гімну, тобто " Інтернаціоналу", що взагалі-то дійсності не відповідає.

Розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалося образові великого українського поета Т.Г.Шевченка. До 200-річчя з дня народження Г.Сковороди (1922 р.) буловстановлено монумент у Лохвиці за проектом І.Кавалерідзе. Сам митець у цей час тяжів до експресіонізму й кубізму, однак його н^д. грандіозніший проект у стилістиці кубізму - велетенський (7Q-метровий) пам´ ятник міфологізованому в той час революціонеру Артему (Сергееву) в Донбасі - реалізувати вдалося лише в іншій стилістиці, з іншого матеріалу і скромніших розмірів, як казав сам скульптор, через особисту заборону Сталіна.

У 30-ті pp. продовжувалось культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувались у " прокрустове ложе" сталінізму. " Українізацію" було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша " Мина Мазайло" (1927), розстріляно або запроторено до таборів. " Диктатура пролетаріату" вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава " розвиненого соціалізму" перетворювалася на суррогат різних економічних формацій - рабовласництво у " зонах", сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм, - сполучуваних в одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Ті, хто не вірив більше гаслам, або продовжував у них вірити, але бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошувався " ворогом народу" або ще раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник). Але більшість громадян продовжували вірити в те, що труднощі " комуністичного будівництва" викликані наслідками світової та громадянської воєн, а також спротивом зовнішніх і внутрішніх ворогів. Ця віра, а також значний потенціал природних ресурсів дозволили керівництву Радянського Союзу прийняти обрану Станіном лінію подальшого розвитку, відому під назвами політики індустріалізації та колективізації.

Примусова колективізація і пов´ язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. становлять собою не тільки одну з найтрагічні-ших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв´ язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя мало змінити і зрештою справді сильно змінило самі підвалини сільського життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою " соціалістичних цінностей", прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

Подолання опору українського села цілям " соціалістичного будівництва" забезпечувалося протиставленням і одночасним поставленням у приклад селянам міських робочих-пролетарів. Міф про " гегемонію пролетаріату" мала втілювати в життя політика індустріалізації з методичним забезпеченням у вигляді раціональної планової економіки та ірраціоального пафосу перевиконання п´ ятирічних планів. Праця стала своєрідною формою гри між трудовими колективами і владою. При цьому перші мали грати роль спортсменів, а остання виступала в ролі арбітра і заплановувала усе вищі досягнення і показники. Трудящі мали йти на " трудові подвиги" й нерідко справді йшли на них. Протягом 30-х pp. на території всього Радянського Союзу відбувалися грандіозні " битви" - за Турксиб, за Маг-нітку, за Дніпрогес, за Харківський тракторний тощо. Не випадково в цей час створюється пропагандистський культ пролетаря-титана.

Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства " Геть неписьменність! " у 1939 р. в Україні лишилося тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

´ 3 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року - 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п´ ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов´ язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х pp. діяли національні школи з польською, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою " припинити українізацію" всі ці школи були переведені в основному на російську мову качання. Почала зменшуватись і кількість українських шкіл, що відбивало сталінську концепцію " злиття націй".

На початку 30-х pp. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним - технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов´ язкове складання заліків і іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів. На кінець 30-х pp. в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. Проте в розвитку освіти були й недоліки: засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноосвітніх дисциплін, невисока зарплата вчителів.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О.Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П.Фі-латов. У 1936 р. у складі Української Академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Характерно, що українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців складала майже 20 тис. чол.

У 1936 р. ВУАН було переіменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресували. Репресії стали невід´ ємною частиною сталінської " культурної політики".

Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х pp. слід відзначити романи " Людолови" Зинаїди Тулуб, " Наливайко" Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися у книгах " Педагогічна поема" А.Мака-ренка, " Десятикласники" О.Копиленка, " Школа над морем" О.Дон-ченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повістьМ.Трублаїні " Шхуна Колумб", " Нащадки скіфів" В.Владка. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п´ єси якого " Загибель ескадри", " В степах України" ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об´ єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками " об´ єдналися" й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати " культурним фронтом". Культурні процеси уніфікувались за допомогою всеосяжного методу " соціалістичного реалізму", який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х pp. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як " розстріляне відродження".

Тому в 30-ті pp. центром розвитку художньої культури стає Галичина, де спостерігається значно більша спадкоємність із попередніми періодами в історії української культури при більш безпосередніх контактах із західноєвропейськими культурними процесами. Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський (див. на мал. його картину " Запорожець", 1932), Олекса Новаківський та низка його вихованців, серед яких найта-лановитішим був Святослав Гордин-ський. Останній більше відомий як чудовий поет і мистецтвознавець, носій передової високої культури. Його поетична спадщина разом із самобутньою поезією його сучасника Богдана-Ігоря Антонича складає одну з найкоштовніших окрас не тільки української поезії 30-х рр.ХХ ст., а й усієї української культури.

Взагалі ж після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес у Галичині був досить політизованим. Письменники розділилися на три групи:

• націоналістична (Д.Донцов, О.Ольжич, О.Теліга та ін.);
• пролетарсько-прорадянська (Я.Галан, П.Козланюк, С.Тудор);
• ліберальна (Ірина Вільде, БЛепкий, Н.Королева та ін.).

У 1934 р. столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль, пов´ язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв´ язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества, серед них Михайлівський Золотоверхий монастир (вціліли лише деякі мозаїчні композиції, поспіхом вивезені до Москви), Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці Пирогощої та багато ін. Натомість зводилися інші будівлі, що помітно відрізнялися і від характерних для 20-х pp. Тепер формується особливий архітектурний канон радянського будівництва, який можна називати по-різному, але сьогодні найчастіше користуються терміном " радянський псевдокласицизм". Це був багато в чому еклектичний стиль переважно офіційних установ, зведених з використанням традицій багатьох архітектурних традицій минулого з активним застосуванням радянської символіки у зовнішньому та внутрішньому оформленні. Однією з перших і найбільш показових у цьому ряду споруд є будинок сучасної Верховної Ради України, зведений протягом 1935-1936 pp.

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлерівськими. Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Висвітлюються події, де активними учасниками були Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький. З´ являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (Максим Рильський " Слово про рідну матір"; Павло Тичина " Голос матері"; Володимир Сосюра" Любіть Україну"). Вірш Володимира Сосюри " Любіть Україну", написаний у 1944 р. був одним з найкращих на цю тему.

У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, випуску зброї. Співробітники інституту електрозварювання, очолюваного академіком АН УРСР Є.О.Патоном, впровадили нові методи електрозварювання у виробництво танків та авіабомб. Під керівництвом академіка О.О.Богомольця в Уфі були створені ефективні препарати для лікування поранених бійців.

Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були " Олександр Пархоменко", режисера Л.Лукова, " Як гартувалась сталь" М.Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм " Райдуга" М.Донського за сценарієм Ванди Василевської. Цей фільм отримав " Оскара" - премію Академії кіномистецтва США. Інший фільм М.Донського - " Нескорені" - одержав Золоту медаль на 7 Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946).

В образотворчому мистецтві знову, як і в роки громадянської війни, значні досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В.Касіян (" У фашистській неволі", " Українська боротьба", " Відомсти! ").

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім´ ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву " жданівщина". Брутальній критиці та обвинуваченням в " перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру" були піддані роботи істориків України " Короткий курс історії України", " Нарис історії України". Розпочалося цькування М.Рильського за його доповідь " Київ в історії України", " Річниця Шевченка", поетичні твори " Київські октави". Журнал " Перець" звинувачувався у відсутності " гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів". Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри " Любіть Україну". Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К.Данькевича " Богдан Хмельницький" критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженності на " вузьких" українських темах.

У біологічній науці поширилася " лисенківщина" (за ім´ ям президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Лисенка), який займав реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 p., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед науковців. З Харківського університету було звільнено професора І.Полякова, з Харківського сільськогосподарського інституту - професора Л.Делоне та ін.

У кінці 1948 р. була розгорнута кампанія боротьби - проти " низькопоклонства перед Заходом", а згодом з " космополітизмом". Відомі літератори єврейського походження (І.Стабун, Є.Адельгейм та ін.) були звинувачені в антипатріотизмі, схилянні перед культурою Заходу, замовчуванні зв´ язків культури українського і російського народів. Більшість з них згодом були репресовані.

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву " відлига". Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

У 1953 р. здійснено перехід до обов´ язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання в старших класах. Проте не вистачало шкільних приміщень. Третина шкіл проводила заняття в дві, а то й три зміни.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов´ язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва.

Наприкінці 50-х pp. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів.

Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук Василь Олександрович Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.

У повоєнні роки була проведена реорганізація вищих навчальних закладів, кількість яких скоротили, хоча число студентів збільшилося. На базі вузів при великих промислових підприємствах та в місцях зосередження студентів-заочників було організовано загапь-нотехнічні та загальнонаукові факультети. Майже половина студентів навчалася на заочних та вечірніх відділеннях, що в цілому негативно впливало на рівень фахової підготовки. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ (з 267 у 1945 р. до 462 у 1950 р.). У 1945 р. в складі АН УРСР було створено сільськогосподарське відділення, на базі якого у 1956 р. утворили сільськогосподарську академію. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні

сприяла організація в 1957 р. Обчислю-вального^центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов´ язані з іменем В.Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора інституту. Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Помітною подією в культурному житті республіки стало видання " Української радянської енциклопедії" в 17 томах. Було також видано " Радянську енциклопедію історії України" в 4 томах, завершено публікацію 26-томної " Історії міст і сіл Української РСР", у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.

Лібералізація і десталініз´ ація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха " Велика рідня", " Кров людська - не водиця", " Хліб і сіль". Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії " Прапороносці". Романом " Вир" назавжди вписав в історію української літератури своє ім´ я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка " Поема про море". Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.3банацького та інші талановиті літератори.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву " шестидесятників". Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверсткж, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл. Вже у 1962-1963 pp. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національне свідомої інтелігенції.

Своєрідне творче і життєве кредо кращих представників української інтелігенції 60-70-х pp. виразила Ліна Костенко:

Було нам важко і було нам зле,

І західна, і східна.

Було безвихідно. Але

нам не було негідно.

Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 p., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім. Т.Шевченка в Харкові, ім. МЗаньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговце-ва, Б.Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Мин-ко. Велику популярність здобула п´ єса О.Коломійця " Фараони".

Процес розвитку української музики в 50-60-ті pp. характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з´ являється блискуче сузір´ я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов´ я-ненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко.

Українська національна музика має значні досягнення й у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали " Пісня про рушник" на вірші А.Малишка, " Впали роси на покоси", " Два кольори" на слова Д.Павличка, " Марічка" М.Ткача, " Чорнобривці" М.Сингаївсь-кого, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо.

Здобутки мало і кіномистецтво України. До середини 50-х pp. фільми по 1-2 на рік випускала лише Київська кіностудія. Серед них слід відзначити " Подвиг розвідника" Б.Барнета, " Тарас Шевченко" І.Савченка. У часи " відлиги" студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми " Гадюка" В.Івченка, кінокомедія " Королева бензоколонки", " Ключі від неба". Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова " Тіні забутих предків" поставлена за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна " Визволення Києва", В.Костецького " Повернення". Великої популярності набула картина Т.Яблонської " Хліб", де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Попри перегини " кукурудзяної епопеї", певні ознаки пробудження культурного життя відбуваються на селі. З´ являється цікавий феномен жінок-художниць з народу, творчість яких справляла велике враження і на фахівців-мистецтвознавців. Щоправда, цей рух так і не став справді широким, як намагалися представити його у своїх рецензіях і звітах про культурну роботу на селі місцеві функціонери від культури. Але твори художниць-примітивісток справді являють собою цікавий феномен народного мистецтва.

Твори А.Собачко-Шостак, К.Білокур, М.Примаченко і В.Павленко Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обгрунтувалося теорією " зближення націй" і перетворення їх на нову історичну спільність -радянський народ. Особливо ці процеси посилилися, коли керівником республіки став В.Щербицький (1972-1989 pp.). Були прийняті спеціальні постанови уряду СРСР (1978 і 1983 pp.), де вчителям російської мови в Україні встановлювалися 15% надбавки до ставок, класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи. Вивчення російської мови стало обов´ язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. за назвами кількість книжок і брошур, виданих українською мовоюг.склала лише 38, 2%. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман " Собор" (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини і до початку пере-будовчих процесів був вилучений з літературного процесу. Підставою такого ставлення була правдива картина культурного зубожіння і деформацій духовного життя за радянської доби. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури і природного середовища в сучасній йому Україні. Відверто змальовано причини і наслідки масового виїзду молоді з сіл, екологічні наслідки утворення штучних " морів", засилля бездумного кар´ єризму та волюнтаризму.

Сміливо кинув виклик тоталітарній системі критик І.Дзюба своєю книгою " Інтернаціоналізм чи русифікація? " (1972). Фактично ці процеси були реанімацією " жданівщини", боротьби з " українським буржуазним націоналізмом". Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григорій Тютюнник, у 1981 р. - В.Близнець. Із спілки письменників України під час чистки було виключено І.Дзюбу, Б.Чичибабіна, вислано за кордон В.Некрасова. У концтаборах як " націоналісти" опинилися В.Стус, І.Світличний, Є.Сверстюк, Ю.Бадзьо, О.Бердник та ін.

Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов´ язкової десятирічної освіти. Розширювалась мережа вузів. На Україні було відкрито ще 5 університетів, в тому числі у Донецьку, Сімферополі, Запоріжжі. За статистикою, 84% зайнятого населення мали вищу та середню (повну та неповну) освіту. Проте в кінці 60-х pp. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія.

У 1984 р. була здійснена спроба реформувати освіту. Посилювалася ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізовувалися в 9-річні, середні в 11-річні. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору. На початку 80-х pp. стало помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.

У науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці.

Усі ці негативні явища в суспільному житті камуфлювалися під яскравими плакатами з гаслами про " ум, честь і совість" тощо, святковими демонстраціями, військовими парадами та бутафорними театралізованими виставами на кшталт помпезного святкування нібито 1500-річчя Києва (див. на мал. фрагмент святкування на Олімпійському стадіоні у Києві влітку 1982 p.). Напротивагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявилися в музично-пісенній творчості композитора В.Іваскжа, ансамблю " Смерічка", співаків В.Зінкевича, Н.Яре-мчука. Величезну популярність здобула у 70-80-ті pp. співачка Софія Ротару. Але в існуючій тоді системі цінностей їх творчість нерозривно пов´ язувалася зі " здобутками радянської соціалістичної культури". Обізнаність же зі справжнім, кризовим станом справ у всіх сферах життя радянського суспільства була для більшості людей недосяжною.

Тому багато хто сприйняв початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ.

Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов´ язане з ідеєю здобуття державної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від усе зростаючої активності " низів" різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. " Народного Руху України за перебудову". У цілому ставлення до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І.Драча, збоку тогочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що " рухівці" штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних органах масової інформації, де слово " рухівець" сприймалося як ледь не лайливе. " На місцях" ставлення було ще більш ворожим. При цьому до прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило про очікувальну, безініціативну й непослідовну позицію тогочасних українських можновладців, які ще, власне, й не відчували себе повноцінними можновладцями.

У 1989 p., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР " Про мови в Українській РСР", спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошень державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов´ язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації " білих плям історії" відіграла Спілка письменників України та її центральний орган - газета " Літературна Україна". Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, ВЛворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Вин-ниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х pp. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльністьІ.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Продовжувала зростати кількість науковців, їх число досягло у 1989 р. 220 тис. чол. (з них 6, 8 тис. доктори наук і 73, 7 тис. - кандидати наук). Перевага надавалась прикладним дослідженням за рахунок фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розробок не впроваджувались у виробництво.