Культура України у XІV - першій половині XVII ст. 2 страница

Єдиною прозовою пам´ яткою " низького" жанру сатири, що дійшла до нас із другої половини XVI ст., є " Промова каштеляна Ме-лешка", в якій критично змальовується дозвілля і побут панства У цій пародійно-викривальній пам´ ятці яскраво відбито риси як української, так і особливо білоруської живих мов, хоча назвати мову твору вповні народною не можна, оскільки " Промова" висміює своєрідний суто шляхетський " жаргон" українсько-білоруської шляхти з притаманною йому макаронічністю (змішанням різних мов).

Найранішим зразком віршованого " олітературення" живої української мови у XVI ст. є " Пасквіль 1575 року" (" Хто йдеш мимо -стань годину") луцького шляхтича Івана Жоравницького, який служив у Луцькій міській канцелярії. Пасквіль звернено проти дружини рідного брата І.Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію: Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в форборти, Лиш не дбає про чесноти.

Звертаючись до брата в дусі народних епічних традицій закликом " ой ти, муже необачний", автор радить йому зайнятися " перевихованням" дружини у звичний для кожного шляхтича спосіб - вибити її киями, що додатково підкреслюється вживанням " шляхетських", тобто польських за походженням слів. Оскільки ніякі інші твори І.Жорав-ницького невідомі, залишається тільки припускати, що сам автор вірша не надавав йому великого художнього значення, і водночас, що спроби писати мовою, максимально наближеною до народної, не були винятковим явищем. Але на жаль, " Пасквіль 1575 року" запишається єдиним віршем такого роду з уцілілих писемних пам´ яток XVI ст.,

У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосила появу нового державного утворення - Речі Посполитої (українською - " справа народна", буквальний переклад латин, слова " республіка"). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах XVI - початку XVII ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками. Недарма символом польської ренесансної культури стає героїчний образ італійця Філіппа Буонокорсі-Калімаха, що скаче на коні українськими стенами.

Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора " Epinikion, себто вірш жалобний..." (1584), написана тогочасною польською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання, твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського, Канівського, Любецького старости. Багато місця відведено безпосередньо описові баталій з татарами, турками і лівонцями, змальованих досить барвисте і водночас п

равдоподібно із залученням багатьох деталей, так що не виключена участь автора в описаних ним подіях. Описується час, коли козаки гартували свою військову вправність, висилали в степ сторожі й виступали у походи ще під проводом свідомих свого покликання українських князів, серед яких виділявся князь Ружинський, "...наш Євстафій славний, серця мужнього вояк і собою гарний". Після порівняльного екскурсу у вишкільну- практику завжди готових до війни давніх римлян автор наголошує:

Добрих гетьманів також Україна мала,

Гетьманів з країн чужих не потребувала.

І при кожному дворі -хто про те забуде! -

У змаганнях час минав лицарського люду.

Недостойних їх розваг лицарі цурались,

А своєму повсякчас ремеслу навчались.

Як з прудкогорумака на скаку стріляти,

Як у герці басурман шаблею рубати.

Як супроти кінних лав пішими ставати

Та нападника здаля списом уражати.

У навчаннях нелегких бойовому ділу

На Вкраїні піднялось лицарство уміле.

Має хіть вояк в поля часто виїжджати,

Не удома, а в степу мусить вікувати

Та вистежувать татар у полях, широких,

За поганцем пильнувать із могил високих.

Намагаючись якнайповніше і найвиразніше відтворити картини військового українського життя, автор вдається до добре вмотивованих пейзажних замальовок та яскравих образних зворотів:

Вістку принесли: сідлав коней турок певний.

Добре чули по росі: вже дзвенять стремена.

Зблідли в небі голубім світанкові зорі,

Щойно ясний день почав випливати з моря.

Помолилися князі, вершники готові,

Легко рушили своїм звичаєм до бою.

Окрім цілої низки яскравих батальних сцен чимало місця в поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів. Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М.Вишневецького своїм сюзереном - польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князя в організації життя на українських землях: Королеві в ´ язнів князь часто відсилає, Тільки ось винагороди жодної не має. А годилось вшанувать князя тим же чином, Як сторонні королі в інших землях чинять... Закінчується поема риторичним звертанням до ворогів України, які не мають підстав особливо радіти з приводу смерті князя, оскільки його справу, як сподівається автор, буде гідно продовжено його молодим сином, котрий з Божої ласки вдався не менш вправним і завзятим, ніж його батько. Як показав подальший перебіг подій, рід князів Вишневецьких, як і більшість інших елітних родів України, під впливом єзуїтської пропаганди дуже швидко втратив колишню уславлену самосвідомість і з оборонців України та ватажків козацьких загонів перетворився на рід вождів загонів запеклих ворогів українськго козацтва.

Окрім творі в, батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський (палкий ініціатор приєднання запорожців до мальтійських рицарів), Адам Чаг-ровський, Симон Пекалід, Мартин Пашковський тощо, слід також згадати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу " поета-лауреата" Шимона Шимоновича (1558-1628), сина заможного львівського кравця. Знаменитий французький філолог Й.-Ю.Скалігер, в якого навчався Шимонович, захоплено писав, що у своїх творах його учень перевершив усіх тих античних авторів, з творами яких визначний французький кальвініст-гугенот знайомив свого студента. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету доби Відродження приніс великий цикл ідилій, об´ єднаних у збірку " Селянки", написаних змішаною мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду. Ці твори не лише дістали високу оцінку, але й викликали цілу низку наслідувань до А.Міцкевича включно. Шимоновичем було створено своєрідний " польсько-галицький стиль", щедро пересипаний українськими словами і народнопоетичними висловами, які відтак стали надбанням польської культури. Ш.Шимонович був також фактичним організатором відкриття відомої своєю толерантністю Замойської академії (1595) на етнічному пограниччі українських і польських земель, в якій навчалася велика кількість майбутніх діячів власне української культури.

Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю сутністю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами. Наближалася доба бароко, замішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, але й православних, звинувачуваних ними в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради (на тій підставі, що константинопольський патріарх, якому була підпорядкована Київська митрополія, перебував у певній залежності від турецької влади) і викликала в українських колах як ніколи активний національно-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контрреформаційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання - утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час " не випасти" із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи, відбувається переорієнтація культурних діячів зі світської сфери, до якої належали більшість видатних діячів української культури до кінця XVI ст., до церковно-релігійної. Розбудова православ´ я в Україні хвилює й надихає багатьох талановитих українців, які часто змінюють шляхетські шати на ряси. При цьому українська культура кінця XVI -першої половини XVII ст. мала цілком своєрідне й виразне спрямування. Як і в Європі, українська культура періоду " православної Контрреформації" намагалася щільніше пов´ язати нові здобутки із середньовічними традиціями, але шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов´ язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології.

У зв´ язку з наступом католицизму та активізацією національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Пол´ ьщі і Литві низку шкіл, де вчилися й українці. Це передусім гімназія та академія у Рахові. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику. За їх слідами розгортають свою діяльність і єзуїти. Для поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 років відкривають цілу мережу своїх колегій у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Тут працювали досить високого рівня учителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Особлива увага приділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці на розвиток освітньої справи (формально навчання у єзуїтській колегії було безкоштовним, тому серед учнів не бракувало й вихідців із соціальних низів). Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: " тривіум" (граматика, поетика, риторика) і " квадривіум" (математика, астрономія, музика, діалектика). Але додатково навчали також основам історії, географії, космографії, природознавства. Мовою нав-. чання була латинська. Введення систематичного курсу теології (бо-гослів´ я) давало право на проголошення закладу академією.

До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої землі українська культура виявилася досить слабко підготовленою. Здебільшого рівень освіти в Україні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим. У школах при церквах, монастирях, і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир. Вчилися писати скорописом, який виробляється у XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві, вчилися також рахувати. Учителями, як правило, були дяки. Дяками називали церковних читців і співців, а також " уставників", які добре розумілися на тонкощах церковної служби. За свою роботу вони отримували певну дотацію, а після закінчення навчання від батьків горщик каші або гривню грішми. Рідше вчителями були " бакаляри", здебільшого молоді люди з незакінченою освітою, здобутою десь за кордоном, які в перспективі могли стати священиками. Дяки допомагали священикам при богослужінні, іноді були єдиними письменними людьми в дрібних селах і користалися з того, адже саме до них мали звертатися селяни для вирішення різних побутових проблем.

Не дивно, що за такого стану справ довго не було потреби і у вітчизняному книгодрукуванні. Безпосередньо в Україні книгодрукування поширилося тільки у другій половині XVI ст. Початок йому поклав утікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московію через переслідування духівництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р. тут побачив світ " Апостол" - перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарні Федоровича виходять " Азбука" і " Буквар", призначені вже для мережі тогочасних початкових шкіл.

Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який у 1579 р. було піднесено до рівня академії. У відповідь в 1580 р. за активного сприяння найбагатшого магната Речі Посполитої, найвидатнішого православного мецената доби князя К.Острозького в його фамільному мастку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозький греко-слов ´ яно-латинський колегіум, що задумувався також як майбутня православна академія. Для цього К.Острозький зібрав групу високоосвічених фахівців, які стали основою педагогічного колективу. В Острозькій академії переважно навчали слов´ яно-руською, грецькою та латинською мовами, тому називали її ще " тримовним ліцеєм". Заснування православного вищого освітнього закладу було лише одним із серії запланованих культурних заходів.

Князь К.Острозький задумав видати Біблію церковнослов´ янською мовою з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці з католиками. Церковнослов´ янська мова мислилася такою ж традиційною мовою міжнародного спілкування, як і латинська мова у Західній Європі. Тому з 1580 р. І.Федорович працює в Острозі, де за рік виходить славно звісна " Острозька Біблія" - перше повне друковане видання Біблії цер ковнослов´ янською мовою. І.Федорович помер у Львові в 1583 p., а йо го друкарню викупило Львівське братство (вище на мал. - портрети К.Острозького та І.Федоровича).

Окрім друкарні Федоровича, в Україні швидко почали роботу інші друкарні - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, а дещо згодом - Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також " мандрівні" пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці XVI ст. в Україні значно зросла.

Першим ректором Острозької академії був відомий письменник, шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Викладачами працювали відомі культурні діячі і письменники Дем´ ян Наливайко (брат козацького повстанського гетьмана Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Тимофій Михайлович, Іван Федорович, Андрій Римша, Олексій Мотовило, греки Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі, Феофан Грек, поляк Ян Лятос та ін. Вони були активними членами Острозького культурно-освітнього і літературного гуртка. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило До-рофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, академія і гурток після смерті князя К.Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки - ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію. Однак за час дії навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність з другої половини XVI ст. Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята - " кануни". Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національно-визвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім стали фактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами і державними інститутами Речі Посполитої, адже після проголошення 1596 р. релігійної Брестської унії православні в цій державі опинилися фактично поза законом - у них було відібрано і передано уніатській церкві усі юридичні права.

Одним з перших у 70-х pp. XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство. У 1572 р. Львівське братство очолило виступ української громади міста з вимогою до королівської влади про визнання за українським населенням права посилати своїх синів до шкіл, в яких викладалися " вільні мистецтва" і добилося свого. Згодом братства виникли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні, Дрогобичі, Оамборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам´ янці-Поділь-ському, Кремінці, Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо патріарху константинопольському. Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків, оскільки до того ставропігійні привілеї отримували лише найзначніші православні монастирі, такі як Єрусалимська лавра.

У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших і найініціативніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І.Красовського та інших організувало свою школу. Виховання мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов´ янську та грецьку мови, а також " вільні науки´ 1. Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ Арсеній Еласонський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Веринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович, Йоаникій Волкович, Сильвестр Косое. Одним з учителів був майбутній " козацький" київський митрополит Іван (у монастві - Іов) Борецький. Припускають, що у школі певний час удосконалював знання майбутній організатор Києво-Печерського культурного осередка Єлисей Плетенецький. Старшим учням братської школи дозволялося проповідувати в церквах.

У 1586 р. було складено дуже цікавий документ - " Порядок шкільний", в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути " побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому". Виховувати дітей він повинен так, щоб " не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому". Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і " сироти вбогі", і ті, що " по вулиці ходять поживи просити". Цей документ свідчить про високі вимоги, які ставились до вчителя у той час.

За аналогією із Львівською школою і під керівництвом її педагогів і вихованців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові, та інших містах - кругом, де була можливість зібрати національне свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 p., перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху. v

У 1599 р. до Києво-Печерської лаври перебирається із Західної´ України Є.Плетенецький, який закупив " припалую пилом" друкарню Балабанів. Ставши у Лаврі архімандритом, Плетенецький заснував для своєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й приступив до згуртування культурно-освітнього гуртка. Скоро до Києва переїздять: Захарія Копистенський, брати Памво і Степан Беринди, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Гавриїл Дорофієвич, Олександр Митура, Філо-фей Кізарович, знавці друкарської справи і граверства Тимофій Вер-бицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, Андрій Наумович, Иосиф Кирилович, афонськии чернець Иосиф та ін.

У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновується у 1615. р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим - Мелетій Смот-рицький, третім - Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національне свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.

Подібні до братських школи виникають і на Запоріжжі, адже з 1616р. Військо Запорізьке низове стає колективним членом Київського братства, а також посилює свій міжнародний авторитет вступом до Ліги християнської міліції, заснованої французьким герцогом де Невером з метою протистояння турецькій експансії, відправляє посольства до різних європейських та азійських країн, так що високоосвічені люди були дуже потрібні. Крім братських шкіл в Україні продовжували існувати при церквах у селах та слободах численні початкові парафіяльні школи, де вчилися грамоті діти селян і козаків.

Розвиток освіти стимулював появу перших навчальних підручників, які засвідчили досить високий рівень навчально-методичної роботи в українських закладах освіти. У 1591 р. у Львівській братській школі двома мовами (українською і грецькою) було видано друком складену вже 1588 р. греко-слов´ янську граматику " Адельфотес" (" Братство"), за якою учні навчалися грецької і старослов´ янської мов. У 1596 р. у Вільні надрукована " Граматика словенска", автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. Року 1619 у друкарні того ж Віленбького братства вийшла " Граматика словенская" Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М.ВЛо-моносов називав " вратами учености" близько 150 років (до кінця XVIII ст.) навчалися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл. Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памво Беринди " Лексикон славе-но-росский и имен толкования" (Київ, 1627). В цій книзі було перекладено зі слов´ янської на тогочасну українську мову близько 7 тис. іменників з тлумаченнями.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об´ єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, але й усьому слов´ янському світі.

Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Петро Могила, що стає у цей час київським митрополитом і добивається принаймні часткового відновлення юридичних прав православних у Речі Посполитій, посилає в закордонні університети кількох юнаків, а зі Львова запрошує колишніх однокласників по Замойській академії Сильвестра Косова та Ісаю Трофимовича. Протягом 1632-1633 pp. він за свій рахунок закуповує близько сотні коштовних фоліантів з творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Го-рація, Овідія, Ціцерона та інших письменників з коментарями, купує підручники з тригонометрії, логіки, метафізики. Передові гуманістичні вподобання не заважали П.Могилі провадити суворе аскетичне життя - під дорогими митрополичими шатами він носив на тілі жорстку власяницю і важкі залізні ланцюги.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників — так званий Києво-Могилянський атеней (від лат.athaeneum - " святиня"). Крім П.Могили до нього входили визначні культурні діячі: філософи Й.Кононо-вич-Горбацький і І.Трофимович, поети і письменники Х.Євле-вич, С.Почаський, А.Кальнофой-ський, Й.Калимон, Т.Баєвський, С.Косов та багато ін. Перед членами гуртка стояли великі завдання щодо ґрунтовного і комплексного оновлення української національної культури, а також ще ширші завдання у питаннях унормування і пристосування до умов доби всієї православної догматики, канонічного права та інших галузей православного церковного життя, на які й опиралася тогочасна українська культура. Колегіум став головним осереддям барокової культури в Україні, яка трималася на поєднанні ідей збереження і оновлення традиційної православної культури засобами європейської Контрреформації.

Мріючи про відкриття у Києві академії та вболіваючи за розвиток освіти в Україні, П.Могила передбачливо заснував філії колегіуму у Вінниці (1634) і в Кременці (1636). Вінницьку філію 1639 р. було переведено в Гощу на Волині, де вона вже як Гоштський колегіум діяла до пожежі 1672 р. Польський король і сейм так і не дали дозволу на перетворення Київського колегіуму на академію. Але на своїй родовій дідизні в Яссах у Волощині, яка тоді перебувала під протекторатом Османської імперії, П.Могила 1640 р. таки відкрив Слов´ яно-греко-латинську академію, яка стала основою майбутнього університету. Пропозиція П.Могили московському царю про можливість заснування у Москві монастиря зі школою для " дітей боярських і простого чину" навіть у спрощеному двомовному греко-слов´ янському варіанті тоді не знайшла підтримки, викликавши тільки підозри щодо незрозумілого тогочасним москвитянам прагнення до поширення освіти.

Учені Київської колегії зробили перші кроки до започаткування науки археології. Під керівництвом митрополита Петра Могили були розкопані залишки Десятинної церкви у Києві, збиралися написи з пантеону Києво-Печерської лаври. Петро Могила активно записував народні оповіді, перекази, місцеві легенди, пов´ язані з духовною культурою і збирався видати їх друком, але не встиг цього зробити.

З відкриттям вітчизняних освітніх закладів потік української молоді на Захід дещо послабився, але не зупинився. Молоді люди з України здобували знання в європейських університетах Парижа, Падуї, Праги, Вітгенбергу, Кракова, Базеля, Ростока та інших міст. Особливою популярністю користувався толерантний і ліберальний Падуанський університет, де вже значно пізніше С.Оріховського-Роксолана навчалися такі відомі українці, як Василь Русянович, Григорій Керницький,

Яків Седовський, Павло Боїм (який у 1613-1614 pp. був проректором цього університету), Ієзекіїль Курцевич-Бурлига (товариш і сподвижник гетьмана Сагайдачного), Степан Морозенко (згодом полковник і сподвижник Б.Хмельницького) та багато інших наших давніх співвітчизників. Усі вони репрезентували українську національну культуру в європейських освітніх центрах, поширюючи знання про свою батьківщину у світі. У зв´ язку з цим окремо слід згадати українського студента паризької Сорбони Івана Ужевича, який 1643 р. вперше латинською мовою уклав " Граматику слов´ янську", в якій яскраво відбилися риси власне української мови.

У щільному зв´ язку з розвитком освітнього руху перебував подальший розвиток усіх інших галузей національної культури, зокрема, літератури. Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI -на початку XVII ст. у зв´ язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. В цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 - православними.

Але й до проголошення церковної унії фунт для полемічного відстоювання своїх національних прав уже існував. Суттєві наслідки для соціально-політичного та культурного життя України мали події, пов´ язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа римський Григорій XIII на підставі ухвал Нікейського собору наказав виправити старий Юліанський календар, в якому внаслідок недоліків числення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків спочатку не прийняли її. Так сталося, що буквально за рік до реформи, у 1581 p., з Острозької друкарні вийшов поетичний календар -" Хронологія" А.Римші, в якому авжеж за старим юліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцю присвячувався відповідний характеристичний вірш, а назви місяців подавалися книжною " руською", латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміни календаря в Україні, як і в інших землях, сприймалися досить болюче як простолюдом, так і представниками культурної еліти. Так стався поділ населення Речі Посполитої: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до релігійної та соціальної напруги. Польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у ці дні працювати.