Культура на українських землях у найдавніші часи

Розв´ язуючи проблеми, пов´ язані з кожною з національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Оскільки поняття " нація" в теперішньому розумінні тісно пов´ язане з державним устроєм народу, який заселяє певну територію, національну культуру в першу чергу слід було б розглядати у зв´ язку з історією конкретної держави. Проте, як доводить і «овітня, і давня історія, політичні кордони почасти лишаються тільки штучними і нестійкими утвореннями. Вони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, в його менталітеті, що відзеркалює-ться в мові, здобутках матеріальної та духовної культури.

Більш вагомими слід вважати не політичні, а мовні і територіальні ознаки кожної з культур. Однак сучасне розселення народів Європи і Азії є, переважно, результатом процесів, що тривали у світі від доби " неолітичної революції", внаслідок якої сталася і " революція" демографічна. Зв´ язки між мовами і мовними групами дозволяють припускати, що більшість сучасних народів Євразії отримали свою національну мову з одного джерела - індоєвропейської ´ прамови, носії якої передавали її разом із здобутками своєї синкретичної на той час культури. Проте, подальший розвиток людства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама лише мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала в себе весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в подальших поколіннях, але й сама змінювалася в часі й просторі.

Незмінним можна було б вважати лише територіальний фактор. Проте, протягом тисячоліть на планеті змінюються і клімат, і довколишні ландшафти. До того ж, у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який протягом останніх тисячоліть хоча б раз не змінив місця свого проживання, не зазнав асиміляційних впливів з боку інших народів, які волею історії перетинали його історичний шлях.

Таким чином, жоден з факторів, що визначають нації сучасного світу, ще не може пояснити самобутню сутність кожної з національних культур. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних чинників, що діяли в конкретно-історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали й їх унікальні культури.

Не є винятком і культура України, її особливості, без сумніву, великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це перетворювало українську територію на зону, небезпечну для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами, але водночас призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях протягом тисячоліть. Не випадково, що такі високі за своїм рівнем культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у своєму розвитку межі переходу до ран-ньокласової цивілізації, так і не здолали цього важливого бар´ єра через нашестя більш диких і войовничих народів.

За своїм характером українська культура належить до культур слов´ янсь

кого типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і пов´ язаний з історією слов´ янських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетична спорідненість українців з іншими слов´ янськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.

Як визнано сучасними вченими, " культуро- й етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатоліній-ністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов´ янин, а відтак і українець - не одвічна біологічна й історична данність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічно-національних способу життя, та світогляду" *. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розв´ язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

Однак дискусійність багатьох проблем, пов´ язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не тільки тенденційністю в їх розв´ язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь праслов´ янські племена. А тому, спираючись лише на іс-торико-філологічні й пов´ язані з ними міфологічні дослідження давньої культури і в наших землях, і на найширших просторах євразійського материка, науковці поки що н" е мають можливості дійти одностайної думки щодо історії її виникнення й розвитку в докиївську добу. До цієї низки проблем додається й проблема походження й розвитку спільної пракультури власне слов´ янських племен, яка також не має однозначного вирішення:

Відомо, що люди селилися на наших землях з найдавніших часів (на мал. - реконструкція палеолітичної оселі на території України з каркасом із бивнів мамонта). Вітчизняними археологами знайдено сліди перебування пралюдини ще ашельськоїтому, хоча достовірність радіовуглецевого методу датувань останнім часом піддається критиці). Такі знахідки трапляються на Дністрі, під Житомиром, на Закарпатті, на Харківщині, у Донбасі й Криму. Однак поширенню людей за доби палеоліту заважали льодовики.

Після закінчення льодовикового періоду, яке сталося на межі палеоліту й мезоліту (10-11 тис. років тому), коли кліматичні умови стали більш придатними для життя, общини первісних мисливців прийшли сюди разом зі стадами тварин, на яких полювали. Археологічні знахідки доводять, що тогочасні мешканці наших земель годувалися м´ ясом різних тварин, серед яких мамонти, печерні ведмеді, дикі коні та ін. У місцях стоянки первісної людини, що дуже часто мали характер довготривалих поселень, шар кісток сягає метра й більше. Поміж кістками археологи знаходять вугілля від багать, кремінний інструмент, яким користувалась людина. Дуже часто кістки обпалені й розбиті, що свідчить і про широке використання вогню, і про спроби первісних людей виготовляти знаряддя праці з кісток.

Археологічних знахідок, що відтворюють життя прадавньої доби, на наших землях дещо менше, ніж у Німеччині, Франції, Іспанії чи інших країнах, де первісна людина жила в сухих гірських печерах, які зберігають сліди первісного життя значно краще, ніж нашвологий грунт. Відповідні ландшафту й клімату умови життя вимагали від тутешньої прадавньої людини першочергових зусиль у певних напрямках боротьби за виживання. Так, не маючи природного сховища у вигляді печер, люди мусили самотужки будувати собі житло. На наших теренах первісна людина ховалася від холоду і хижаків або зариваючись у землю (катакомбна культура), або створюючи наземні будівлі. Дуже часто матеріалом для будівництва служили кістки мамонтів (стоянки в Мізині, Межирічі, Вороновиці на Дністрі та ін.), які вкривалися віттям і обмазувалися глиною. На місці таких поселень археблоги виявляють справжні витвори мистецтва: культові браслети з кісток мамонтів, які прикрашалися " сонячною" та " місячною" символікою, підвіски з морських черепашок, стилізовані жіночі статуетки, виготовлені з бивнів мамонтів, різноманітні культові предмети (серед яких і музичні інструменти), прикрашені різьбленням, тощо.

Меандровий орнамент на браслеті з Мізинської стоянки X тис. до н.е. Видатною пам´ яткою духовної і матеріальної культури прадавнього населення України є Кам´ яна Могила, розташована у степу поблизу с.Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. У її гротах виявлено більше тисячі малюнків різного часу, на яких зображено 15 видів тварин, різноманітні сцени полювання. Фігури виконано як у реалістичній, так і в схематичній манері. Деякі з малюнків ще й досі зберігають залишки червоної фарби.

Родоплемінний лад у прадавніх мешканців українських земель склався ще в добу мезоліту. Археологічні знахідки характерних " венер", виготовлених з каменю та глини, доводять розповсюдження серед тубільців не тільки примітивних культів, що пов´ язані з добою мисливства та збиральництва, а й більш розвиненого - поклоніння предкам, що на той час був пов´ заний з ідеєю материнства, роду та його прародительки, і, вірогідно, відповідав матріархальним засадам організації суспільних відносин.

У добу неоліту, яка для Східної Європи датується VI-Ш тис. до н.е., культури мешканців українських земель виразно розподілялися на два типи: автохтонну мисливську і прийшлу землеробську. Перші землеробські племена з´ явилися з Подунав´ я. їх прийнято відносити до культури з лінійно-стрічковою керамікою. Вірогідно, саме вони принесли в наші землі культурні злаки, що в дикому вигляді зустрічалися тільки в субтропічній зоні Азії та Африки. Від цих племен традиції землеробства були успадковані й представниками буго-дністровськоїмисливської культури, але далі на північ і схід вони за доби неоліту не поширились.

В епоху енеоліту землі України почали розподілятися на зони трьох господарських типів. Правобережжя стало колискою трипільської землеробської культури, а степовий південь - скотарства, пов´ язаного з племенами так званої ямної культури, що вели кочовий спосіб життя у степах від Дністра до Зауралля. У лісах і лісостепах поруч з мисливцями й риболовами траплялися й представники скотарства (середньостогівська культура IV-III тис. до н.е.). Попри наявні умови, більш-менш помітної конвергенції (змішування, асиміляції") між культурами різного типу в цей період не спостерігається. Проте, за археологічними даними, здобутки сусідів були відомі представникам кожної з культур, які все ж віддавали перевагу традиційному для них способу господарювання.

Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с.Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойка у 1896 р. За деякими етноанатомічними показн иками трипільці були досить далекими від пізніших слов´ ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників, теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування тубільців.

Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом IV-II тис. до н.е. в селищах, які складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадського призначення (на мал. - виготовлена невідомим трипільцем модель двоповерхової або одноповерхової з погрібом оселі з розкопок поблизу с.Розсохувате Черкаської обл.). Рядів осель довкола центру інколи траплялось до десяти. І хоча частіше зустрічаються селища меншого типу, стали відомими поселення, які можна вважати протомістами, адже вони складалися з понад двох тисяч будинків (Майданецьке городище на Черкащині).

Будинок належав одній, рідше декільком сім´ ям. Окрім жилих приміщень, у ньому обов´ язково були глиняна або кам´ яна піч та комори, де зберігалися їстівні припаси. Тип житла відповідав певній суспільній організації. Люди жили більш осібно, тяжіли до сімейного побуту. Ці форми збереглися й до більш пізніх часів. У найстаріших згадках про слов´ ян у наших землях йдеться, що їм властиво жити сім´ ями, в окремих будинках, кожний з яких стоїть дещо осторонь від сусідніх.

У вжитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. Його теж виробляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи - зображень одомашнених тварин, зокрема, кіз та корів (див. мал.). На уламках глиняного посуду лишилися сліди сонячних символів, серед яких кола, хрести, різновиди свастики. Такі символи характерні для культури раннього землеробства, коли люди, що усвідомлювали свою зележність від сил природи, намагалися вплинути на неї за допомогою магічних дій та знаків.

У цей період люди сприймають сонце як верховне божество всесвіту, від якого залежить усе і, в першу чергу, ті стихії, що мають безпосередній вплив на врожай, на родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Вони були притаманні людству протягом досить тривалого часу і зустрічалися в добу перших землеробських цивілізацій у різних куточках світу. Однак із класовим розшаруванням суспільства такі вірування поступаються іншим релігійним системам, що більше пов´ язані з конкретними формами державної влади й суспільного устрою.

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологамивиявлено чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення типу " венер" палеоліту. Вони, скоріше за все, уособлювали вірування в духів предків і, в першу чергу, в материнських богів. Але серед цих фігурок зустрічаються й зображення тварин, що можуть бути як свідченням про залишки тотемічних вірувань, так і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов´ язані з їх повсякденним побутом. Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевозці врожаю, будівельних матеріалів тощо. А з овечої вовни вони навчилися виробляти одяг. Отже, тварини мали користуватися в трипільській культурі неабиякою шаною.

Рідкісними є поки що знахідки пластики із зображенням людей (див. мал.), призначення яких не зовсім зрозуміле. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що таким чином можна забезпечити присутність духів та їх поміч у повсякденних справах родини. Також у межах помешкань зустрічаються й поховані кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині. Деякі дослідники тлумачать позначки на кераміці трипільської доби як літери і навіть роблять спроби дешифрувати написи, які в разі доведення їх літерного характеру треба буде визнати найдавні шою з відомих досі формою звукового письма.

Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура занепадає, її носії частково залишають ціземлі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населенняприйшло зі сходу і, як вважають фахів ці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Саме їм може належати культове зображення (див. мал. на с.262) з околиць с.Керносівки Дніпропетровської області, що датується кінцем III - початком II тис. до н.е. Індоєвропейці частково осідали на плодючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України.

Однак відтепер традиції землеробства разом з осідлим способом життя стають вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях. В II тис. до н.е. ці традиції розвиваються в межах так званих білогрудівської, а потім і чорноліської культур, які дослідники відносять до праслов´ янсько-балтійських. Білогрудівська культура виникла на правому березі Середнього Подніпров´ я, тобто в розвиненому землеробському регіоні колишньої трипільської культури. Близько XVI-X1I ст. до н.е. білогрудівці з успіхом опановували території Лівобережжя, сягаючи Сіверського Дінця. Як і трипільці, вони зводили великі городища, які з часом оточували все більш міцними земляними валами, посиленими у верхній частині загостреними стовпами. Український дослідник М.З.Суслопаров зробив спробу розшифрування знаків на баночній керамічній посудині цієї доби, знайденій 1903 р. у с.Попасному Дніпропетровської обл. Д.ІЛвор-ницьким. Згідно з дешифровкою дослідника, напис було створено мовою, близькою до сучасної литовської й свідчив він про вміст посудини під час її застосування - в посудині зберігали червону фарбу, так звану кіновар. IX-VII ст. до н.е. датується панування чорноліської культури, пов´ язаної з великим укріпленим городищем з трьома лініями валів і ровів у верхів´ ях р.Інгулець (Кіровоградська обл.).

Перетворитися на цивілізацію цій протокультурі, знов-таки, зашкодили кочівники, які увійшли в історію під іменем кіммерійців. Навалу кіммерійців у цілому можна визнати явищем руйнівним для розвитку культури. Проте войовничі степовики сприяли розповсюдженню в широкому степовому довкіллі здобутків тих народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли розповсюдженню кінського й військового спорядження, яке часто мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ромбів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний стиль. До того ж кіммерійці вже оволоділи секретами виготовлення зброї з заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальської зварки металів. Згідно з повідомленнями ассирійських джерел, кіммерійці, яких там називали " гімірраї" на початку VII ст. до н.е. вдерлися у малоазійські області Фригію та Лідію, але довше за все - до кінця VII ст. до н.е. - протрималися у Каппадокії (південне узбережжя Чорного моря) в районі міста Сіноп, яке вони значно розбудували. Попри міграцію, значна частина кіммерійців залишилися в межах східного Приазов´ я.

Слідом за кіммерійцями у VII ст. до н.е. на наших землях з´ явились і скіфи (скити). За браком конкретних доказів гіпотетичне більшість дослідників вважають скіфів іраномовним народом, хоча віддавна доказова база іраністів піддається різнобічній критиці. У VII ст. до н.е. ці племена стають відомі під іменем " ашкузі" та " ашкеназім" у країнах Малої та Передньої Азії, куди вони здійснили загарбницький похід і близько ЗО років тримали у ярмі різні справді іраномовні народи цих регіонів, роблячи наїзди на їх сусідів, сягаючи Палестини і єгипетських володінь. Фараон Псамметіх відкупився від них величезними подарунками. За повідомленнями античних джерел, скіфи обклали населення завойованих територій важкою даниною, але деякі їх загони не вдовольнялися цим і займалися додатковим грабунком. Врешті мідійці на чолі з царем Кіаксаром розправилися зі скіфською знаттю, перерізавши її після бенкету. Скіфські загони повернулися у степову частину Північного Причорномор´ я.

Археологічна культура скіфського типу поширюється на величезні простори від Алтаю до Середземного моря, але скільком і якого походження народам вона належить, з´ ясувати поки що неможливо. На жаль, невідомо, чи мали скіфи писемність, принаймні ніяких писемних пам´ яток безпосередньо від скіфів до нас не дійшло. Але історичні відомості про скіфів містяться в іноземних джерелах.

Великий вплив скіфського чинника на події в античному світі відчували їх сучасники - давні греки. Одним з перших про скіфів написав Геродот, який приділив їм окрему книгу своєї " Історії" і не лише яскраво змалював побут і звичаї тих народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики зверталися й римські історики: Страбон, Пліній Старший, Еман та ін.

Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, послуговуючись термінологією Геродота, називають " царськими скіфами", що вели кочовий спосіб життя, і " скіфами-орачами", в яких вбачають одних з прямих предків слов´ ян. Сам Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем´ я.

Між цими різними племенами на V ст. до н.е. встановилися форми своєрідного симбіозу під проводом одного володаря (" царя").

Назву " scuthoi" ці племена отримали від грецьких колоністів, які у VI ст. до н.е. заснували на чорноморському узбережжі перші торговельні міста і вели з місцевим населенням жваву торгівлю. Греки давали назви " варварам" за якоюсь характерною ознакою. У випадку скіфів такою ознакою послужила характерна форма півсферичних сосудів-чаш, характерних для кочівників і більш пізнього часу. Геродот свідчить, що самі скіфи називали себе сколотами за іменем (титулом?) свого царя.

Не маючи плодородно´! землі, де можна було б вирощувати хліб, греки вдавалися до колонізації тих регіонів басейну Середземного та Чорного морів, де були сприятливі для землеробства умови. Так і на нашому узбережжі з´ являються грецькі міста-колонії. Найбільшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Дніпра, поблизу сучасного Миколаєва. Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне - вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв´ язки з усіма регіонами Середземномор´ я. Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Полтавської, Харківської областей. У старих могилах, що вивчалися в різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в грецьких містах-колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази й різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота й срібла. Грецьким майстрам замовляли вироби з золота скіфи. Для скіфських царів карбували греки й власне скіфські гроші. З грецькими товарами йшла в наші землі й культура, нові технології, майстерність передових у тогочасному світі виробників. Разом із крамом тутешні мешканці набували відомостей про світ, про побут та звичаї греків. Цей побут вельми приваблював місцевих жителів, формував у них критерії престижного споживання. Свідчення про це можна знайти в Геродота, який записав у своїх працях таку оповідь.

У скіфського царя Аріанта було багато синів, але царювання він передав сину від еллінки, якого звали Скіл. Від матері Скіл навчився грецької мови й грамоти і полюбив відвідувати Ольвію, де мав власний будинок і подружжя. Він завжди залишав свій почт поза мурами міста, тому скіфи навіть не здогадувалися, що їх цар робив у Ольвії. А цар тут переодягався в грецькі шати і жив, як звичними з них є пектораль і гребінь з " царських" курганів, розташованих у Придніпров´ ї в районі луки Дніпра.

чайний грек, віддаючи данину оргіастичному культу Діоніса. Коли ж один із городян таємно провів скіфів у місто й показав їм їхнього царя, що брав участь у діонісійському обряді, скіфи скинули Скіла й обрали на його місце його брата, Октомасада. Скіл змушений був тікати за Дунай до царя фракійців. Але, обурені зрадою батьківських звичаїв, скіфи рушили війною на Фракію. Фракійці, щоб запобігти кровопролиттю, віддали Скіла скіфам, і його було страчено. Але першим постраждалим від співвітчизників за зраду звичаям предків був легендарний мудрець Анахарсіс, якого за античності інколи зараховували до " сімох мудреців", і який також походив з царського скіфського роду. Згідно з Геродотом, Анахарсіса було забито його родичем за відправу культу " Великої матері богів" Кібели. У повідомленні Геродота цікаво те, що верховними царями скіфів могли бути не тільки кочівники, так звані " царські скіфи", а й вожді осід-лого народу агатирсів, з якого й походили Скіл та Октомасад. Для з´ ясування релігійних поглядів скіфів цікаве наведене Геродотом твердження, що скіфи дивувалися, як можна поклонятися богу, який забирає в людини розум (маючи на увазі Діоніса). Однак з часом спротив скіфів культурному впливу греків послабився, так що їх почали наймати на службу полісної охорони порядку не тільки у грецьких містах Причорномор´ я, а й у материковій Греції.

Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам´ янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею ЗО га у кам´ яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних кам´ яних та дерев´ яних будівлях зі стовпами, а частково - і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Великою шаною у скіфської знаті, як кочівницької, так і осідлої, користувалися вироби з місцевого і привізного золота. За такі вироби, що їм разом з вином і олією постачали греки причорноморських міст, скіфи платили своїми бранцями, а також продуктами землеробства, що вироблялися " скіфами-орачами". Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому " звіриному стилГ.

Поховання кочівницьких скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочівники покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган (висота-насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу.

У землеробській зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величезні кургани, але не над катакомбами, а над дерев´ яною конструкцією, що нагадувала житло. Верхня частина дерев´ яної домовини спалювалася, тоді як сам труп померлого лишався неспаленим. Розмір курганів і предмети розкоші, серед яких траплялися не тільки місцеві, а ассирійські коштовності, свідчать про значне майнове розшарування і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалися у центральних районах племінних утворень, між двома типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і лісостепом, де курганів скіфської доби немає зовсім. " Скіфи-орачі" селилися на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дніпровського лиману до Волині та в лісостеповій зоні Лівобережжя. Землеробське населення також утворювало великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа - 500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром ско-лотських племен, та Більське городище на березі Ворскли, яке ототожнюється більшістю дослідників з Гелоном у Геродота. Дерев´ яне місто Гелон, за Геродотом, розташовувалося у глибині володінь племені будинів, але в ньому жило багато греків, які шанували грецьких богів і робили їм статуї з дерева, оскільки каменю поблизу не було.

Землеробські племена Скіфії були спадкоємцями традицій тубільних племен, з якими поступово змішувалися прийшлі кочівники. Оскільки культура будь-якого народу в ті часи мала синкретичний характер і позитивні знання про світу ній завжди тісно перепліталися з побутовими звичаями та релігійними віруваннями, то, скоріше за все, скіфів-орачів слід розглядати ´ і як продовжувачів культурнихтрадицій перших землеробів на теренах нашої вітчизни. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок -Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники іранського походження скіфів, слово " дан" перекладалося як " вода", а " дан-апр" перекладалося як " вода глибока", хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь " дан". Характерно, що ті слова, які Геродот наводить паралельно тогочасною грецькою та скіфською у грецькій транскрипції (Ексампей - " Святі путі", арімаспи - " одноокі" та ін.), ніяк не перевіряються іранськими відповідниками. Навряд чи зв´ язки скіфської мови з іранськими були більш щільні, ніж з фракійською, кельтською чи іншими індоєвропейськими мовами.

Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про авто-хтонність її творців. За Геродотом, ця легенда виглядала так. Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Від шлюбу Зе-вса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина - Таргитай. Російський академік Б.О.Рибаков вважає ім´ я першопредка скіфів спорідненим з іменами багатьох богів і героїв індоєвропейських народів (від етрусків і кельтів до індусів). Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпо-ксай і Колаксай, започаткували тут три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, а тому брати визнали головування над собою молодшого брата - Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Як тлумачать давній міф сучасні вчені, три царства мали символізувати три сфери космосу: небо, землю і підземне царство. А ім´ я " Колаксай", за їх твердженнями, швидше за все перекладається як " Сонце-цар". Сюжет міфу дуже нагадує східнослов´ янські сюжети та більш пізні казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дістається молодшому братові, який народжується на сході сонця і тому теж пов´ язаний із зорею, денним світлом і небом. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає і в наших казках. Звичаї, пов´ язані з трьома священними предметами - ралом, чашею й сокирою - відомі також у кельтів.

На першому місці серед тих дарів, які від богів отримали скіфи, знаряддя землеробської праці. І це не можна вважати випадковим збігом. Дослідження міфів різних народів дають підстави сприймати такі надприродні дари в безпосередній відповідності до системи культурних цінностей, які сповідував кожний етнос. Антропологічні дані показують, що за походженням пізніші слов´ яни мали, скоріше, прабатьківщину на північний захід від контрольованих скіфами територій і мали від скіфів назву неври. Однак у галузі культурних здобутків між майбутніми слов´ янами та скіфами було чимало спільного, зумовлен-ного їх спільним індоєвропейським походженням. За літописами ми знаємо, що княжа влада виводилася від Сонця або Даждьбога, якого вважали сином Сварога, що був богом неба і вогню. Отже, князі Київської Русі, яких називали нащадками Даждьбога, так само, як і скіфські володарі, вели свій родовід від вогняного бога. Взагалі між скіфським часом і пізнішими періодами історії України є чимало зв´ язків. Так, скіфське царське ім´ я, яке Геродот подає у грецькому перекладі як " Октомасад", є прямим відповідником неофіційного прізвиська галицького князя XII ст. Ярослава - Осмомисл. У центрі Трахтемирів-ського городища за часів Київської Русі було збудовано славетний монастир, який у козацькі часи на прохання запорожців було їм передано у володіння польським королем Стефаном Баторієм. Сама ж назва містечка Трахтемирова (Терехтемирова) небезпідставно виводиться багатьма дослідниками від імені скіфського першопредка Таргитая. За Геродотом, скіфи шанували сімох богів, але не робили своїм богам ніяких зображень за винятком бога війни, ім´ я якого Геродот подав грецькою мовою. " Аресу" скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі?) меч-акінак. У зв´ язку з цим цікавим є питання про те, ким поставлені і кого зображували кам´ яні скульптури скіфської доби (збереглося близько 15 зображень, датованих VI-IV ст. до н.е.), більшість яких зосереджена у міжріччі Дністра і Дніпра. Б.О.Рибаков вбачав у них праслов´ янські божества, поставлені на шляху хлібного експорту до Ольвії, звертаючи увагу на келихи в руках ідолів у формі рогу, а не чаші (див. на мал. ліворуч -гіпотетична праслов´ янське (з Миколаївської обл., V ст. до н.е.), праворуч - кочівницьке, можливо, вже сарматське (з Донецької обл., IV ст. до н.е.).

Пантеон скіфів очолювала богиня Табіті. Вона була богинею домашнього вогнища і вважалася як матір´ ю першої людини-царя, так і богинею вогню небесного. Можливо, в цьому знайшли відображення залишки матріархальної минувшини скіфів, а, можливо, такі релігійні погляди відбивали шанобливе ставлення до жінки, властиве скіфам. Проте, варто уваги, що подібні погляди на роль прароди-тельки богів, матері Сонця, притаманні й давньослов´ янській міфології. В ній ролі скіфської Табіті могли б відповідати Рожаниці, Берегиня, Коляда або Мокош.

Взагалі в культурі східних слов´ ян жінка посідала доволі високе місце. Скоріш за все, такий тип культури дійшов до нашого часу не тільки від найдавніших землеробів, а й через скіфів і сарматів (савро-матів), найближчих родичів скіфів, які в IV-III ст. до н.е. вторглися у Скіфію. Але ще у V ст. до н.е. вони вже жили в степах на схід від Дону. За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками - міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонеників і залишаючи в живих тільки дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів і породжував казкові оповіді про їх походження. Але з історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Доволі часто на чолі племені в них могла стояти жінка, яка керувала громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

В легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI-XVII вв. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта - від сарматського племені роксоланів). Судячи з залишків матеріальної культури, сармати скористалися загостренням відносин між скіфами-кочівниками і землеробами, викликаним посиленням визиску землеробського населення. Але союзниками землеробів перші сармати не стали. За археологічними даними, від початку сарматського завоювання хліборобське населення Скіфії просувається на північ і будує укріплені городища, значна частина з яких була порівняно скоро зруйнована, що свідчить про ворожнечу з кочівницьким світом і остаточне зруйнування колишнього скіфського симбіозу. Певна частина осідлого населення перебирається на Нижнє Подунав´ я, де засновує сім міст. В античних істориків це семигороддя найчастіше називалося Малою Скіфією. Скіфи-кочівники у Криму заснували нову столицю, відому під назвою Неаполя Скіфського. Колись процвітаюча Ольвія прийшла у тривалий занепад. Зруйнувавши стару систему взаємовідносин між античним світом і теперішніми українськими землями, сармати не організували своєї. Тому про сарматів лишилося мало відомостей в античних джерелах, оскільки елліністичні автори нічого цікавого для себе в житті цього племені чи союзу племен не знаходили. Згадки про сарматські племена язигів, роксолан, аорсів тощо з´ являються лише там, де йдеться про їх грабіжницькі напади на культурну Ойкумену Середземномор´ я, часто спільно з іншими " вараврськими" народами. До I-II ст. н.е. сармати все життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло і зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони намагалися здобувати в бою, а не створювати власноруч. Однак, за повідомленням римського історика Тацита, яке підтверджується археологічними даними, з кінця І ст. н.е. частина сарматів починає активно переходити до осідлого способу життя і поступово змішується з давньо-слов´ янським землеробським населенням українського лісостепу.

Ще в І ст. До н.е. Греція була завойована Римом, а у НІ ст. н.е. північне узбережжя Чорного моря після запеклої боротьби римлян з елліністичними Понтійським і Боспорським царствами опинилося у складі Римської імперії. Рабовласницьке Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї (Керчі) продовжувало існувати, визнавши зверхність Риму (на мал. - фрагмент фрески, на якій зображена Деметра з мавзолею цієї богині у Пантікапеї). Відтоді знов пожвавлюються торговельні й культурні контакти українських земель з античним світом, а серед місцевого населення починають поширюватися філософсько-релігійні вчення пізньої античності, у тому числі й християнська релігія.

Спочатку віра в Христа на наших землях поширилася у Північному Причорномор´ ї, оскільки до кримської Скіфії римляни ще під час гонінь на християн часто висилали їх на роботи у копальнях. Серед цих християн часто були чільні лідери християнських общин імперії, faici як римський папа Климент (початок II ст.). І до наших часів у Криму збереглися печерні міста з християнськими храмами й монастирями, вибитими в скелях, як, наприклад, поблизу Бахчисарая. Центрами християнства стають найбільші осередки греко-римської культури: відбудована римлянами Ольвія, міста Тірас у гирлі Дністра (тепер Акерман); Пантікапей, на місці сучасної Керчі; Херсонес (давньоруський Корсунь) біля сучасного Севастополя.

Відновлення жвавої торгівлі сприяє розповсюдженню християнства і на решту території сучасної України, але його роль і значення в тодішньому культурному житті не слід перебільшувати, як це інколи трапляється. Переважна більшість населення прадавньої України сповідувала традиційне, хоча й постійно оновлюване язичництво.

Язичництво давніх слов´ ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов´ янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам´ яток тогочасної релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев´ яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов´ янське плем´ я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов´ янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. До того ж припускається, що слов´ яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення. Всупереч цьому припущенню деякі дослідники доводять, що храми закритої конструкції у слов´ янських язичників були, що археологічне прослідковується до IV-V ст. н.е. на подільському Правобережжі, однак з переходом на так званий " германський спосіб виробництва" українські слов´ яни переходять від порівняно крупних городищ до невеликих хутірських поселень, яким відповідали відкриті капища і поклоніння священним деревам, джерелам і річкам.

Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов´ ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Не випадково кожний з дослідників праслов´ янської міфології легко реконструює її основні риси, порівнюючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньоіндійськими міфами. Єдине, що викликає сумніви при такому ре-конструюванні, це достовірність співвідношення конкретних функцій богів з їх назвами, адже в кожному разі йдеться про паралелі з міфологіями зовсім інших народів. До цього часу це питання не отримало достовірного наукового висвітлення.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов´ яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруваннях про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тварину й навпаки. Праслов´ яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов´ язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Містичний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов´ язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт - з народженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов´ ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світобудови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов´ язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна називали " Сварожичем"), і втіленням хаосу, пов´ язаного з вітрами. Разом з небесною матір´ ю - можливо, Колядою, - він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів.Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царства підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні природи, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі померлі (оскільки праслов´ яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків). Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов´ янській фольклорній інтерпретації1) за чудову красуню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю.

З подальшим зростанням розшарованості в середині слов´ янських племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному грунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, князя і його дружини, а Велес -як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Цікаво, що, укладаючи угоду з Візантією, слов´ яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Ве-лесом (небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов´ яни пов´ язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшановували під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної пам´ яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сонця - з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни - із заговін-ням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки - з Великоднем, свято Купала - з Івановим днем та ін. Але це стосується " верхньої" частини слов´ янського пантеону.

Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в інших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до " офіційного" пантеону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній пам´ яті у вигляді марновірств, фольклорних оповідей та в інших формах, ще й дотепер лишаючись побічними ознаками національної духовної культури.

Протягом усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували лишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися її теренами навали станів, ґотів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів. Вони змушували багатьох тубільців до переселеня в менш придатні для землеробства лісові райони, де разом із землеробством доводилося займатися мисливством, бджільництвом, рибальством і збиральництвом. При цьому найбільш активна частина населення часто втягувалася у міграційний потік та спільні грабіжницькі походи разом з різноманітними завойовниками. Усі наведені вище назви завойовників були не племенними, а дружинними. Син " гунна" міг називатися " булгаром", а його син - " аваром". " Степові імперії" " швидко створювалися і ще швидше розпадалися після смерті харизматичного вождя.

Але рослинництво й осідле скотарство лишалися основним видом господарської діяльності й зумовлювали культурний розвитокмісцевих племен. Ці племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних " варварським королівствам" Західної Європи, про що свідчать знахідки під час розкопок слов´ янських поселень так званих зарубинецької (І ст. до н.е. - II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II-IV ст.) та київської (VI-VIII ст.) археологічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин " степових імперій", протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств бракувало сил.

У часи зарубинецької та черняхівської археологічних культур виплавка заліза і ковальство, гончарство, ткацтво та інші традиційні ремесла були вже давно освоєні, найбільшого розвитку сягнувши у великих городищах цієї доби. Для черняхівської культури, щільно пов´ язаної з античним світом, засвідчено початок формування писемності на основі сполучення грецького й латинського алфавітів. Але після занепаду черняхівської культури внаслідок втягнення її населення у гунський рух на Захід (сліди руйнування відсутні), ремесла і торгівля на українських землях розвивалися переважно в рамках порівняно невеликих містечок і селищ. Середня кількість мешканців у сільських поселеннях складала близько 30 чол. Слов´ янські племена селилися біля річок, будували житла з дерева, які обмазувалися глиною. Населення займалося скотарством та землеробством. Для захисту від ворогів у такому поселенні будувався так званий " город" - укріплена огорожа з частоколу, рову та земляного валу. Однак саме на такому дещо спрощеному ступені розвитку слов´ яне стають відомі в історії під своїм власним ім´ ям, а не у складі інших варварських союзів племен, в яких вони часто губилися для істориків.

Слов´ ян українських земель історики V-VI ст. виділяють як найбільш войовничих під назвою антів, відрізняючи їх від склави-нів (південно-західних слов´ ян). Назвою антів об´ єднувалися кілька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя (включаючи землі пізніших сіверців), що археологічно підкріплюється матеріалами пеньківської культури, одним з відгалужень якої й була київська археологічна культура. Культурним центром антів було Правобережне Подніпров´ я, звідки вони розселювалися в різних напрямках, вже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного і Азовського морів.

Розселенню антів сприяли їх союзницькі відносини з володарями степів IV-V ст. гуннами. Щодо гуннів, то перші згадки античних істориків, включаючи Птолемея, про плем´ я з такою назвою наПридніпров´ ї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнослов´ янські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної.Європи нерідко називали Атілу слов´ янським князем. У зв´ язку з цим цікавим є свідчення V ст. римського посла до Атіли Пріска Панійського, що свій п´ янкий напій гуни називали " медос", а культову їжу - " страва". Ототожнювати гуннів зі слов´ янами не можна, однак їх активна участь у гунських справах є очевидною. Можливо, у взаємодії гуннів зі слов´ янами відбилася пам´ ять про скіфсько-сколотський симбіоз. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського історика VI ст. Йордана, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.

Тому часто антам, як і іншим слов´ янським племенам, доводилося воювати за розширення і збереження своїх територій. На початку VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта писав, що склавіни і анти майстерно захищаються і атакують ворогів за допомогою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в об´ єднанні розрізнених племен слов´ ян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі але численні родові або сусідські общини об´ єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об´ єднаннями і складав свої повноваження.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов´ янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступають як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тварин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають " дружба" - сучасний " свідок", " дружки" - запрошені з боку молодого, " весільний староста". У записі весільного обряду, вміщеному в журналі " Основа" за квітень 1862 p., коли підходить урочистий момент краяння, дружки починають співати:

Дружба меча не має,

Нам короваю не вкрає,

Дайте йму колодача —

Хай нам вкрає калача.

Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів називали жертовний освячений ніж. Однак і " меч" присутній у весільному обряді - він висить на " гільці", символі язичницького дерева життя, яке ніби виростає з коровая. Взявши у весільного старости благословення на " краяння" коровая, дружба знімає з гільця " меч" і робить ним у повітрі символічні знаки військового бою, після чого бере звичайний ніж (колодач) і " крає" коровай на рівні шматки. Дружки в цей час співають:

Дружко коровай крає,

Золотий ножик має.

Ой край, дружбоньку дрібно.

Щоб усім стало рівно,

Пшениця при долині,

Щоб стало всій родині.

Вочевидь, саме з ідеєю " украювання" землі, тобто оволодіння нею та її захисту, слід пов´ язувати первісне значення слова " україна" (" вкраїна"), яке спочатку використовувалося у значенні соціального топоніму. Спільнослов´ янський корінь -кра- у багатьох мовах (сербській, чеській та ін.) позначає не тільки зайняті території, але й дружини-загони, які займалися " украюванням". За раннього Середньовіччя в західному ареалі слов´ янських земель відомі цілі племена укрів, укранів, кроатів. На українських землях ще й для XVII ст. фіксуються специфічні назви козацьких загонів -" кравчини". Слов´ янські народи завдячують соціальним явищем " украювання" передусім періоду розселення V-VI ст., хоча спеціальні назви " країна", " україна", " вкраїниця", " крайна" тощо для но-возайнятих чи повернутих після втрати територій вживаються і в значно пізніші періоди.

Попри значну войовничість, швидка асиміляція слов´ янами інших народів проходила у мирний спосіб, що якраз забезпечувалося принципом територіальності (аі не династичної спадкоємності). Візантійський історик VI ´ ст. Псевдо-Маврикій зазначає, що анти захоплених у війнах рабів після сімох років роботи на них ставлять перед вибором - іти куди заманеться чи залишитися між ними як рівним серед рівних. Значне розпорошення слов´ ян на щойно зайнятих ними територіях не сприяло їх згуртованості перед загрозою всенових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розходження між різними племенами. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов´ янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов´ янськими і неслов´ янськими народами.

Процеси етнічного змішування (міксації) у період Великого переселення були характерні для всієї Європи, до якої головним чином через Північне Причорномор´ я вдираються усе нові азійські орди. На наш час вважається цілком доведеним, що та форма " звіриного стилю", яка панує в мистецьких виробах Європи дороманського періоду, формувалася саме у Причорномор´ ї. Свідченням цьому є численні клади раннього Середньовіччя, які знаходять археологи та просто випадкові люди на території України. Одним з найвідоміших є так званий " Перещепин-ський клад", знайдений на Полтавщині 1912 p., який датується кінцем VII - початком VIII ст. Крім речей " звіриного стилю", частина з яких місцевого виробництва, тут було знайдено і срібне блюдо християнського єпископа, і позолочене блюдо із зображенням сасанідського шаха, і цілий ряд предметів, встановити походження яких досить важко. Загальна вага золотих речей сягає 25 кг, срібних - 50 кг. Встановити етнічну приналежність власника цих коштовностей, який був тут похований виявилося неможливо. Цей клад є найкоштовнішим з усіх знайдених на території Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу.

Одним з нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси.

Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з´ являються в кінці VIII (770-790-ті pp.) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літературл у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ " росомонів" і візантійського Псевдо-Захарії про народ " хрос", яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном.

Крім того, існують численні згадки про русів (у різних, близьких до коренів " рус" і " рос" формах) у Західній та Північній Європі. Оскільки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійснювалися в усіх, цих напрямках, остаточне з´ ясування питання про походження русі є поки що неможливим. Однозначно можна твердити лише те, що руси не були скандинавськими вікінгами. При цьому вони можуть бути напівслов´ янськими варингами (варягами) пруського узбережжя Балтійського моря, частково слов´ янізованими носіями салтівсь-ко-маяцької культури Хозарії, прямими нащадками роксолан чи аорсів, " кельтських" об´ єднань рутенів чи ругів, реліктів індо-арійської доби з Приазов´ я тощо. Існують і прихильники автохтонної версії тривалого існування народу " орос" від часів Геродота, зафіксованих " отцем історії" під назвою " скіфів-орачів", однак їх доказова база є найслабкішою.

Розвинена династично-ієрархічна система суспільної організації первісних русів, росів тощо змушує відділяти їх від власне східнослов´ янських племен, але значний домішок етнічного слов´ янства також вважається безсумнівним.

Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, антропологами, етнографами, топографами різноманітних відомостей про русів-росів змушують усе більшу частину дослідників вести мову про принаймні два основних центри давніх русів - південно-східний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний (полабсько-новгородських русів-варягів). Якусь роль в обох центрах могли відігравати об´ єднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене щільністю контактів між змішуваними під час Великого переселення племенами, однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи швидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація ускладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії найчастіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки нерідко мають суперечливий характер.

Західноєвропейські хроністи найбільше пишуть про русинів, рутенів і ругів. Зокрема, вже Йордан пише про повернення на Подніпров´ я разом із залишками гунського союзу також і ругів-рутенів. Археологічне це знаходить підтвердження у так званій " культурі пальчикових фібул" Середнього Подніпров´ я. Фібули-застібки використовувалися для кріплення особливих плащів-накидок, характерних ще для ругів IV-V ст. як федератів Римської імперії. Увагу археологів привертають і характерні для ругів форми мечів у Середньому Подніпров´ ї VI-VIII ст.

Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Український дослідник питання Д.Березовець доводить, що під росами розумілися у візантійських та арабських джерелах етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. У зв´ язку з цим цікавим є питання про можливість запозичення княжих знаків на монетах Київської Русі з монет Боспорського царства. Візантійський хроніст Лев Диякон у X ст. залишив цінний опис зовнішності войовничого князя Святослава, який після смерті своєї матері Ольги знов повернув молоду державу до язичництва, а тому, вірогідно, дотримувався давніх язичницьких звичаїв і в одязі. Скромно одягнутий, він мав поголену бороду при довгих вусах і майже повністю поголену голову, якщо не враховувати залишеного клоку волосся з лівого боку, що мало свідчити про благородність його походження. Одне вухо князя прикрашала золота сережка. Звичай носити оселедці відомий у дружинників " Великої Булгарії" хана Курбата (VI ст., дружинники інших степових володарів носили інші характерні зачіски). У переговорах Святослава з імператором Цимісхієм, зміст яких переданий Львом Дияконом, візантійський імператор тричі згадує Кіммерійський Боспор (Керченську протоку) як батьківщину росів, на яку вони й мають повернутися.

Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів (не всі твори дійшли до нашого часу), найдавнішим був начальник аббасид-ської пошти і розвідки Ібн Хордадбег, який писав ще на початку IX ст., став єдиним, хто ототожнював русів зі слов´ янами, характеризуючи їх як слов´ янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не " слов´ ян", а " рабів" (" сакаліба"), тобто руси постають не слов´ янськими купцями, а торговцями рабами. У цілому ж як арабські, так і візантійські й хозарські автори відзначають виняткову мужність і разом з тим жорстокість і дикість давніх русів, які робили нерідко далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Щодо слов´ ян, останні мали ставати головним товаром русі поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Користаючи з невеликої кількості чоловіків у слов´ янських поселеннях тієї доби, руси виряджали експедиції у 100-200 чол. за " живим товаром" з особливого заболоченого острова, відомого як " острів русі". За повідомленнями Ібн Русте, який написав про цей густонаселений острів довжиною в три дні переходу з повною відсутністю на ньому великих поселень, рабів, з якими поводилися добре в інтересах торгівлі, руси продавали волзьким булгарам і хозарам. Як свідчить цей автор, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов´ ян. Одразу після народження сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: " Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем". Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю. Але далі, всупереч вищесказаному, можливо вже за іншими джерелами, Ібн Русте описує країну багатьох міст із доброзичливим ставленням до іноземних купців і взагалі іноземців, народ згуртований і саможертовний, який ніколи не залишає співвітчизників у біді. Після того знову під іменем русів бачимо жорстоких підступних варварів, які готові перебити один одного за гроші чи інші блага. Вочевидь, Ібн Русте використав джерела, що стосуються різних народів або такі, що свідчать про швидку еволюцію одного народу в межах якогось століття. Одні арабські автори одягають русів у короткі куртки й вузькі штани, інші пишуть про їх широкі й довгі шаровари, нижні краї яких вони, подібно до пізніших запорожців, зав´ язували мотузками під колінами. Документальна точність характеризує оповідь про погребальний обряд русів Ібн Фадлана (початок X ст.), який за ясністю і докладністю вважається взірцевим у дослідників. Але Ібн Фадлан не торкається проблеми походження русів. При цьому цей автор пише про перекинуті через -плече плащ-накидки як головний одяг руських купців.

Натомість питання походження русів торкається епічна поема " Сказання про дочку Шана" волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров´ я з невдалого походу на середній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу-роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, " сакланське" плем´ я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав´ я багаточисельні " ульчиї" (вірогідно, уличі). При тому, що в поемі й Чорне море називається " Сакланським", значення вжитого епічним поетом терміну викликає багато питань. Проблема походження русі мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступному розділі.

На роль легендарного острова у наш час найбільше претендують о.Саарема неподалік узбережжя Естонії, Таманський півострів і місцевість між Каневом і Кременчуком на сучасному правому березі Дніпра, який раніше утворював нижче Канева два русла, які знов сходилися через 130 км.

Найважливішою торговельною артерією, що з´ єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з розквітлим за Македонської династії Константинополем, який став головнім торговельним центром Старого світу, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов´ янські. Вони постають і поблизу порогів, у мірцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху " з варяг у греки". У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів - " руський" і " слов´ янський". При цьому, як довів український історик М.Брайчевський, " руські" назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської - спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища