Глава 6 Моральне право

Закон об'єктивно не може охопити усієї сфери людських відно­син, залишаючи тим самим поле для дії інших соціальних регуля­торів, зокрема для моралі.

Мораль суспільна або моральне право, як і «законне право», є правилами поведінки загальної дії. Проте моральні норми є непи­саними, а тому не становлять єдиної системи.

Як зазначав Станіслав Дністрянський, закон - це «соціально-

Розділ І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

етичний minimum»¹. Іншими словами, закон містить мінімум мо­ральності. Мораль же встановлює більш високі вимоги до поведін­ки особи. її регулюючі засоби більш тонкі, а тому глибше прони­кають у пласт людських відносин.

Носій обов'язку завжди прагне чіткості, строгої визначеності змісту відповідної вимоги закону. Носій права часто старається піднести вище планку юридичного обов'язку іншої особи, додав­ши до нього обов'язок моральний.

Таке постійне змагання носія обов'язку і носія відповідного права триває. І це не дивно, адже ми прагнемо до досконалості, принаймні вимагаємо її від свого контрагента.

Чи є моральні норми регуляторами цивільних відносин? Нега­тивної відповіді зазвичай, тепер уже не чути.

«Мораль - це система норм і принципів, спрямованих на регу­лювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла, які під­тримуються особистими переконаннями, традиціями, вихованням, силою громадської думки»². Так пише професор О. Ф. Скакун, але відразу себе підправляє: прийняття акта застосування права здійс­нюється з урахуванням норм моралі³. Отже, життя моральних норм може підтримуватися і рішенням суду. Іншими словами, суд може взяти до уваги регулювання певної сфери цивільних відносин нор­мами моралі, відповідним чином вирішивши спір.

Моральні норми мають спільний із законом ціннісний орієнтир: справедливість, добросовісність та розумність.

Визнання морального права регулятором цивільних відносин у Цивільному кодексі України підтверджено тричі.

У частині 4 статті 13 ЦК моральні засади суспільства, тобто норми моралі, визнані додатковим регулятором поведінки особи у сфері здійснення нею своїх прав. Відповідно до цього є підстави зробити кілька прикладних висновків:

• позбавити права на спадкування дочку, яка тривалий час опі­
кувалася матір'ю, -неморально;

• вимагати від важко хворої, матеріально незабезпеченої сест-
ри-пенсіонерки, співвласниці однокімнатної квартири, грошової
компенсації за свою частку у спадщині - неморально;

• вимагати проценти за позику від брата, який збирає кошти
на лікування хворої дитини, - неморально.

Станіслав Дністрянський. Звичаєве право - Асоціяльні зв'язки. Ча-сопись правнича і економічна-Т. IV, V-Львів, 1902.-С. 15. О. Ф. Скакун. Теорія держави і права, -X., 2001.- С. 265. Там само-С. 266-267.

Українське цивільне право

Подібних ситуацій можна б навести чимало.

У частині 1 статті 203 ЦК зазначено, що моральні засади суспі­льства мають братися до уваги при визначенні правосильності правочину.

Відповідно до частини 2 статті 319 ЦК, моральні засади мають визначати правомірність здійснення власником своїх прав та вико­нання ним своїх обов'язків. Звідси виникає питання: моральні норми беруться до уваги при формулюванні обов'язку власника чи лише дотичні до виконання обов'язку, визначеного законом?

Моральний обов'язок, як і юридичний, є двох видів: один зо­бов'язує вчинити певну дію, другий - забороняє вчинення певної дії, навіть якщо юридичний закон не містить такої заборони.

Власник має бути визнаний носієм не лише юридичних, а й мо­ральних обов'язків.

Син після багаторічних змагань з долею повернувся до бать­ківської оселі, але батьки не прийняли його.

За статтею 406 ЦК, він вважається таким, що втратив сервітут­не право на проживання у батьківському будинку. Притча про блудного сина, яка є джерелом відповідного морального імперати­ву, мала би бути для батьків еталоном поведінки у цій ситуації.

Глава 7

Регулювання цивільних відносин канонічним правом

Канонічне право, як підкреслював академік С. Дністрянський, не є новим витвором. Церква жила серед правил римського і німе­цького права. При вирішенні приватно-правових справ вона живи­лася римським правом, змінивши його настільки, наскільки цього жадали дух християнської етики і окремі правові відносини като­лицького духовенства.¹

Робота над кодифікацією канонічного права Східних Церков була розпочата у 1929 р. і закінчилася у 1990 році. Кодекс кано­нів Східних Церков було проголошено Папою Іоаном Павлом II 18 жовтня 1990 року.

¹ Див.: Часопись правнича і економічна.- Львів, 1900.- Т. 1.- С. 15.

Розді л І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

Кодекс канонів Східних Церков поширює свою дію на вірних, на різні церковні інституції, які є суб'єктами канонічного права.

Вірними Кодекс називає тих, хто через хрещення втілений у Христа, утворює Божий народ і, на цій підставі, покликані, відпо­відно до власного становища кожного, сповняти місію, яку Бог довірив виконувати Церкві у світі.

У Кодексі канонів Східних Церков є чимало норм, які засвід­чують підставність внесення канонічного права до системи соціаль­них регуляторів цивільних відносин.

У Титулі XIX «Особи і юридичні акти» міститься Глава «Осо­би», у якій дається характеристика фізичної та юридичної особи.

Згідно з каноном 909, повнолітнім є той, кому виповнилося ві­сімнадцять років. Неповнолітній до закінчення сьомого року життя називається дитиною і не відповідає за свої вчинки. Після закінчення сьомого року життя припускається, що він користу­ється розумом. Той, хто постійно позбавлений здатності користу­ватися розумом, не відповідає за свої вчинки і прирівнюється до дитини. При виконанні своїх прав неповнолітній підлягає владі батьків або опікуна.

За каноном 912, постійне місце перебування набувається осо­бою внаслідок перебування на території парафії або принаймні єпархії з наміром залишитися там на постійно, або якщо воно на­справді тривало п'ять років. Тимчасове місце проживання виникає за умови, що особа дійсно проживала в певному місці протягом трьох місяців.

Той, хто не має ні постійного, ні тимчасового місця проживан­ня, вважається мандрівником.

За каноном 920, юридичними особами є сукупність осіб чи су­купність речей. Юридичними особами визнано Церкви свого пра­ва, провінції, єпархії, екзархіїта інші інститути.

Юридичною особою може бути визнана спільність щонаймен­ше трьох осіб.

Кожна юридична особа засновується на підставі спеціального дозволу компетентної церковної влади, вона повинна мати свої власні статути, затверджені цією владою. У статуті має бути деталь­но визначена мета, природа юридичної особи, керівництво нею, названо особу, яка буде представником у церковному і цивільному суді, і того, хто розпоряджатиметься майном юридичної особи (канон 922).

Юридична особа вважається такою, що існує безперервно. Вона може перестати існувати, якщо буде ліквідована компетентною Церковною владою або не діятиме протягом ста років.

Українське цивільне право

Багато цікавих, співзвучних зі світським правом норм є у Главі «Юридичні акти». Для забезпечення правосильності юридичного акта у каноні 931 міститься вимога, згідно з якою він має бути здійснений особою, здатною до цього, і в ньому мають бути наявні усі його конститутивні елементи, а також виконані формальності і вимоги, встановлені правом для правосильності акта.

Припускається правосильність юридичного акта, якщо дотри­мана вимога щодо його зовнішніх елементів, тобто форми.

Згідно із каноном 932, юридичний акт, здійснений під впливом зовнішнього насильства, якому особа ніяк не могла протистояти, вважається недійсним. Той акт, який здійснений під впливом ін­шого насильства (мається на увазі під впливом погроз) або тяжко­го і несправедливого страху, або внаслідок підступу (тобто обма­ну), є правосильним, але може бути анульований.

Передбачено обов'язок того, хто юридичним актом, здійсненим винно або підступно, завдав іншому кривду, «винагородити» зав­дану шкоду. Тобто, мова йде про обов'язок відшкодування мате­ріальної і моральної шкоди.

Досить повно врегульовані Кодексом майнові відносини з учас­тю церкви, чому присвячений Титул XXIII «Дочасне майно церкви». «Дочасне» — дещо незвичний для нас переклад латинського слова temporalibus (від слова tempus - час, перехід, проміжок часу)¹.

Усе майно, яке належить юридичним особам, визнано церков­ним майном. Юридичним особам дозволено набувати майно «усі­ма справедливими способами».

Єпархіальному Єпископу дозволено накладати на підлеглих йому юридичних осіб податки, що пропорційні їх доходам, за ви­нятком пожертв. Тобто, мова йде про спосіб фінансування вищих органів Церковної влади.

Кодекс дозволяє збирати милостиню лише з дозволу Церковної влади.

Канон 1016 містить вимогу про те, що пожертви, внесені для пев­ної мети, можуть бути використані лише за цільовим призначенням.

Речі, освячені через посвячення або благословення і призначені для Богопочитання, якщо вони є приватною власністю, не можуть вживатися для світських цілей.

Цікавим є канон 1019, за яким нерухомі речі, рухомі цінні речі, що мають велике мистецьке, історичне або матеріальне значення і належать Апостольському Престолові, «підлягають давності» три­валістю у сто років; ті, що належать Церкві свого права або єпар-

Див.: Латинско-русский словарь.-М., 1976.-С. 1003.

Розділ І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

хії, - У п'ятдесят років; а ті, що належать іншій юридичні особі, -у тридцять років.

Кодекс встановлює особливу процедуру відчуження церковного майна: наявність згоди представника Церковної влади.

Якщо церковне майно було відчужене відповідно до цивільного права, але всупереч приписам канонічного права, вища Церковна влада того, хто провів таке відчуження, «повинна вирішити, зважив­ши все: чи подавати позов, який позов подавати, ким і проти кого має він бути поданий для захисту інтересів Церкви» (канон 1040).

У каноні 1043 названо «побожними записами» усі правочини що­до майна, переданого парафіянами на «побожні цілі». У ньому міс­титься застереження тим, хто бажав би скласти заповіт на побожні цілі, щодо необхідності дотримуватись приписів цивільного права. «Якщо б вони були знехтувані, треба нагадати спадкоємцям, що вони зобов'язані сповнити волю заповідача». Тобто, мова йде про спону­кання спадкоємців до виконання усних заповітів на користь Церкви чи тих заповітів, які складені письмово, але не посвідчені нотаріусом.

Кодекс містить детальні правила щодо управління церковним майном. Управитель, зокрема, повинен дбати про дотримання не лише приписів канонічного, а й світського цивільного права, щоби церква не зазнала шкоди.

Управитель зобов'язується публічно звітувати про використан­ня пожертв.

Управитель може виступати з позовом у цивільному суді лише з дозволу власного Ієрарха.

Кодекс канонів Східних Церков визначає і свою, церковну су­дову систему.

Науковий інтерес має Титул XXX «Давність і обчислення строків». У каноні 1540 давністю визнано спосіб набуття або втра­ти суб'єктивного права, а також звільнення себе від обов'язків.

За каноном 1542, не підлягають давності права та обов'язки, які безпосередньо стосуються духовного життя вірних, що може слу­жити додатковим аргументом на підтвердження правильності по­зиції, закріпленої у статті 268 ЦК щодо непоширення давності на вимоги, які випливають із порушення особистого немайнового права фізичної особи.

Визначаючи правила обчислення строків, канон 1546 зазначає, Що день, від якого починається обчислення, не враховується в термін.

Кодекс канонів Східних Церков містить і цілу низку норм, які мають загальнотеоретичне значення. Йдеться про Титул XXIX «Закон, звичай і адміністративні акти».

Й7

Українське цивільне право

«Закони стосуються майбутнього, а не минулого, хіба що в них виразно застерігається про минулі речі» (канон 1494). Тобто, мова йде про загальну неможливість зворотної дії закону.

Канон 1498 надає право автентичного тлумачення закону само­му церковному законодавцеві та тому, кому він надав це право. Там же записано про те, що тлумачення, виражене у формі судово­го рішення чи адміністративного акта в окремій справі, не має си­ли закону і зобов'язує лише тих осіб, для яких воно дане.

Про заповнення прогалини в канонічному праві йдеться у каноні 1501: справа, крім карної, повинна бути вирішена згідно з канонами Синодів і Святих отців, законним звичаєм, загальними засадами ка­нонічного права, з дотриманням справедливості, згідно з церковним правознавством та загальною і сталою канонічною наукою.

У каноні подається спосіб застосування цивільного права (Цивіль­ного кодексу). Норми цивільного права, до якого відсилає церковне право, мають застосовуватися, якщо вони не суперечать Божому праву і якщо в канонічному праві немає іншого застереження. Тоб­то, це означає, що, вирішуючи спір, зокрема майновий, Церковний суд має право керуватися нормами цивільного законодавства.

Окрема Глава цього Титулу присвячена звичаю. Насамперед під­креслено, що жоден звичай не може ніяким чином змінити Боже право. Силу права може мати тільки такий звичай, який є розумним і впровадженим спільнотою через тривалу і мирну практику.

Компетентному церковному законодавцеві надано право за­тверджувати звичай, який, збігаючись з канонічним правом, діяв безперервно протягом тридцяти років.

Сфера застосування канонічного права в сучасних умовах є об­меженою.

Для того, щоби церковний суд розглядав спір між двома вір­ними, потрібна їхня згода. Примусове виконання рішення церков­ного суду за допомогою державних інструментів забезпечено бути не може.

Наукова система православного канонічного права була запро­понована сербським православним епіскопом Нікодимом Мілашем (1845-1915 pp.) - «Pravoslavno Crkveno Pravo» (Православне Цер­ковне Право), 1897 р.¹ Однак канони православного права не зі­брані в одній книзі, які б підлягали застосуванню усіма Право­славними Церквами.

¹ Віктор Д. Поспішіл. Східне католицьке церковне право. Згідно з Ко­дексом канонів східних церков.-Львів, 1997.-С. 37.

Розділ І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

Глава 8 Поняття цивільного права

У літературі радянського періоду цивільне право ототожнюва­лося із цивільним законодавством або нерозривно пов'язувалося з ним. Такий погляд на цивільне право зберігся і в окремих видан­нях останнього десятиріччя.

На думку професора Д. В. Бобрової, Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, є сукупністю юридичних норм; цивільне законодавство є системою нормативних актів; цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є фор­мою вираження цивільного права¹.

Професор О. В. Дзера трактує цивільне право так само: «Цивіль­не право - це сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законах та інших норматив­но-правових актах....»².

До майже аналогічного визначення цивільного права доцент В. І. Борисова додає: «які регулюють шляхом диспозитивного ме­тоду...».³ Однак таке уточнення дуже спірне, адже цивільні відно­сини регулюються на засадах поєднання диспозитивного та імпе­ративного регулювання.

Цивільне законодавство є лише одним із соціальних регулято­рів цивільних відносин⁴.Така точка зору була підтверджена назва­ним вище Рішенням Конституційного Суду України від 2 листопа­да 2004 р. Отже, цивільне законодавство є лише частиною цивіль­ного права, хоча і такою, що має особливу вагу: статути, договори, звичаї не можуть йому суперечити.

І лише у разі суперечності цивільного законодавства нормам моралі, засадам справедливості, розумності та добросовісності останнім має бути віддана перевага.

Проаналізована вище система соціальних регуляторів цивіль-

Цивільне право. Загальна частина / За ред. О. А. Підопригори і Д. В. Бо­брової.- К., 1995.- С. 11, 14; Цивільне право. Частина перша. Наук. ред. О. В. Дзера.- К., 1997.-С. 13.

" Цивільне право України. Підручник. У двох книгах. Книга перша. За ргд. О. В. Дзери та Н. С. Кузнсцової-. К„ 2004-С. 28.

Цивільне право України. Підручник. У 2-х тт. Т. 1 / За заг. ред.

B. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої та В. Л. Яроцького- К., 2004.-

C. 10.

Ромовська 3. В. Проблеми загальної теорії права у проекті Цивільно­го кодексу України...- С. 66.

Українське цивільне право

них відносин дає підставу для висновку про те, що цивільне пра­во - це система правил поведінки загальної та спеціальної дії, які регулюють цивільні відносини.

Вивчаючи, аналізуючи лише «юридичне» цивільне право, ми залишаємо осторонь цілий пласт інших норм великої соціальної ваги, а отже, маємо у полі зору лише частину цивільного права і цим збіднюємо себе.

Називати і надалі цивільним правом лише Цивільний кодекс, інші закони чи окремі цивільні норми, що містяться у «нециві-лістичних» законах, звичайно, можна. Але не слід випускати з поля зору того очевидного для сьогодення факту, що цивільне право - набагато об'ємніша правова категорія.

ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ: