Глава 10 Джерела Цивільного кодексу України

Джерело (за словником) - це те, що дає початок чому-небудь; звідки постає, черпається щось; вихідне начало¹.

«Fons omnis publici privatigne juris», зауважив Тит Лівій, харак­теризуючи Закон XII таблиць (V ст. до н. є.).

Слово «Fons» означає джерело, витік, першооснова. Отже, саме з цього Закону взяло свій початок усе римське приватне право.

Римське цивільне право виросло і розвивалося на власній еко­номічній, політичній та культурно-етичній основах. Критерієм його розвитку була практика².

Що ж було вихідним началом Цивільного кодексу України? На якому ґрунті виросло і продовжує пускати паростки національне цивільне законодавство України?

За уявним «круглим столом» сидять чотири Постаті: Наука, Практика життя, Власний та Іноземний досвід правового регулю­вання цивільних відносин.

Кожне з місць, яке вони займають, є однаково вартісним та по­чесним.

_п Словник української мови. Т. 2.- К., 1971.- С. 262.

" Милан Бартошек. Римское право. Понятия, терминьї, определения.-

Українське цивільне право

§ 1. Наука

Науку права С. Дністрянський називав важливим шляхом, на якому твориться право. Наука, яка спершу була посередником між звичаєвим правом і правом держави, пізніше долучилася до вико­нання просвітницької місії, узагальнення дії права, опрацювання нових правових норм, які б узгоджувалися з вимогами життя¹.

В історію світової цивілістичної наукової думки навічно вписа­ні представники різних народів. Та, як заповідав Михайло Грушев-ський, «ми повинні горнутися до свого». Тому тут йтиметься про українську цивілістичну науку.

Але чи можна говорити про українську правничу науку? «Наука не може мати національних рис, вона має ненаціональний вимір» -таке можна іноді почути.

Не заперечуючи всепланетарної суті високої науки, не можна все ж відкидати національних правничих шкіл, теорій, національ­ної правничої ідеології.

«Ми також в Європі!» Цей розпачливий вигук Івана Франка, що зірвався з його уст на початку XX століття, був потужним двигу­ном, що стимулював і стимулює нині до напруженої праці для блага української держави цвіт нашої національної за духом науки.

Національна українська правнича наука є! Є і запліднені нею нові, оригінальні законодавчі рішення, що дозволяють говорити про її високий рівень.

Українська правнича, у тому числі цивілістична, наука звільни­лася від шор, які стримували її, від необхідності постійно огляда­тися на північного сусіда, від перестороги «не висовуватися», від потреби пристосування правничої лексики до вимог: «а як воно буде звучати російською».

Національна правнича наука є одним із витоків національного законодавства.

У свою чергу українська національна цивілістична наука має свої витоки, яких ми ще, на жаль, не знаємо належною мірою. Справа в тому, що на території сучасної України, яка була у складі Російської імперії, діяла заборона публікацій українською мовою².

¹ С. Дністрянський. Соціальне поняття права. В кн.: Академічна юри­
дична думка/За ред. Ю. С. Шемшученка- К., 1998.-С. 225.

² Указом Петра І від 5 жовтня 1720 р. почалися утиски українського
книгодрукування, «дабьі никакой розни и особого наречия не бьіло».
Український буквар заборонено було друкувати (у 1769 p.). 27 жовтня
1784 р. викладання у Києво-Могилянській академії було переведено на

Ро зділ II. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела...

Аналізуючи російське законодавство, публікуючи свої праці ро­сійською мовою, українці працювали на російську науку, на росій­ську правничу культуру.

За радянської влади докопуватися до доробку українських вче­них дорадянського періоду, особливо тих, які проживали в Захід­ній Україні, було небезпечно. Адже усі вони, як правило, брали активну участь у суспільному житті і, крім того, видавали свої праці у виданнях, оголошених радянською пропагандою націона­лістичними.

Нинішнє покоління юристів (та не лише вони) має знати імена вчених, які серед несприятливого для них оточення демонстрували світові свою причетність до народу, який Конституцією 1710 р. проголосив про свій величезний, всебічний потенціал прогресу.

Це потрібно для утвердження «гордовитої свідомості своєї гід­ності» (Михайло Грушевський) і не лише задля цього.

Майже з повного забуття повертається до нас ціла плеяда укра­їнських цивілістів, твори яких, хоча і написані не лише українсь­кою, а й російською, німецькою, чеською, польською, сербською мовами, є класикою української цивілістичної думки.

Здобутком української правничої науки, доказом її високого наукового рівня є не лише монографії та наукові статті, а й такі фундаментальні правові документи, як Права, за якими судиться малоросійський народ, Зібрання малоросійських прав. їх укладачі -воістину науковці високого рангу.

«Першовідкривачем цивілістики був Д. І. Мейєр»¹. Помилко­вість такого твердження легко спростувати.

Навіть якщо б ця теза була написана у книзі, опублікованій у Росії, то і тоді у ній не було би правда.

Німець за походженням, Дитріх Йоганович Мейєр, який народи­вся у Санкт-Петербурзі, викладав цивільне право студентам Казан­ського та Санкт-Петербурзького університетів, отже, до цивільного права України не мав жодного стосунку. Несподіванкою для бага-

російську мову. Монарше схвалений циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (з його тезою: «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути») був виданий 18 липня 1863 р.

У 1876 р. государ-імператор височайше наказав заборонити ввіз в імпе­рію та видання в імперії на «малорусском наречии» книг і брошур. Див.: Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончаренка- v .Р? ~ С- 168-169, 176; Віктор Кубайчук. Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови).- К., 2004- С. 29, 35, 38. п, Ц^иві^льне право України. Підручник у двох книгах. Книга І / За ред. U В. Дзери та Н. С. Кузнєцовоі- К., 2004.- С. 47.

Розкидані по бібліотеках Європи твори багатьох українських вчених залишають­ся невідомими або маловідомими українському читачеві.

Настав час «збирати каміння», відкриваючи, насамперед, для себе, а заодно і показуючи світові діячів української правової ци­вілістичної науки: українців не лише за національністю, а й україн­ців за місцем народження, українців за місцем проживання.

Вони і ми всі маємо на це право.

У цій книзі читач зустрінеться поки що лише із деякими із видатних українських цивілістів.'

Василь Григорович Кукольник народився ЗО січня 1765 р. у м. Мукачеве, тепер Закарпат­ської області, походить із давнього українсько­го дворянського роду.

У 1787 р. закінчив Львівський університет, на­вчався в університеті у Відні. Був фахівцем не лише у галузі права, а й у галузі філософії, економіки, фізики, математики, природознав­ства. Удостоєний ступеня доктора вільних ми­стецтв, філософії і права. У 1803 р. був запро­шений на службу в Росію. У Санкт-Петербурзі у 1805-1816 pp. читав римське право у Вищо- в. Кукольник _{му училищі} правознавства. У 1813-1817 pp.

був придворним викладачем римського і російського цивільного права. Брав участь у створенні Петербурзького університету, де очолив кафедру позитивних прав.

Проте у вересні 1820 р. він переїхав до Ніжина і став першим директором Гімназії вищих наук князя Безбородька, але невдовзі, 6 (8) лютого 1821 p., він наклав на себе руки, перебуваючи у стані глибокої депресії.

Саме В. Г. Кукольник був автором перших російськомовних під­ручників з римського та російського цивільного права «Начальньїя основания римского гражданского права для руководства к препо-даванию онаго на публичньїх курсах (СПб., 1810)»; «Начальньїя основания Российского частнаго гражданского права. Для руко-

У даній книзі постаті подаватимуться у хронологічному порядку, за часом їхнього народження.

І

Розділ II. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела...

водства к преподаванию онаго на публичньїх курсах (СПб., 1813)»; «Российское частное гражданское право (СПб., 1815-1816)».

У 1812 р. було опубліковане нове видання курсу римського пра­ва - «Руководство к преподаванию римского права (СПб., 1821)»'.

«Начальньїя основания» були названі професором В. И. Синай-ським першою спробою науково викласти цивільне право як само­стійну дисципліну².

Хоча В. Г. Кукольник писав російською мовою, його можна з повним правом вважати зачинателем української науки у галузі цивільного права. Завдяки йому ми можемо зробити висновок про справжній вік української цивілістичної науки.

Петро Павлович Цитович народився 7 жовтня 1843 р. у роди­ні сільського священика в Чернігівській губернії. Навчався в Чер­нігівській духовній семінарії. У зв'язку зі смертю батька і матеріа­льною скрутою пішки пройшов 500 км і вступив на юридичний факультет Харківського університету. Після закінчення навчання у 1866 р. був залишений професорським стипендіатом кафедри ци­вільного права. Через рік після подання дисертації на право викла­дання на тему «К ученню о способах приобретения права соб-ственности по русскому праву» був допущений до роботи як при­ват-доцент. У 1870 р. П. Цитович захистив дисертацію на ступінь магістра цивільного права за монографією «Исходньїе моментьі в истории русского права наследования». У 1873 р. захистив дисер­тацію на ступінь доктора цивільного права за монографією «День-ги в области гражданского права» (X., 1873).

У 1873 р. починає працювати у Новоросійському університеті (Одеса). Читав курси торгового та вексельного права. Був найав­торитетнішим фахівцем у цих галузях.

Лідер тогочасної консервативної професури (що часто призво­дило до бойкоту його лекцій).

У 1884 р. за міністерським призначенням посів кафедру торго­вого права в університеті Св. Володимира (Київ).

У 1900 р. П. Цитович призначений ординарним професором тор­гового права Санкт-Петербурзького університету; у 1903 p.- за­тверджений у званні заслуженого професора цього університету.

я.- Т. 3.-

Кукольник Василь Григорович // Юридична енциклопедія. К., 2001.-С. 428.

Кукольник Василь Григорович // Антологія української юридичної Думки. Т. 6. Цивільне право / За ред. Ю. С. Шемшученка- К., 2003-

Там само.- С. 444.

П. П. Цитович - автор численних наукових праць, зокрема та­ких: «Лекции по торговому праву. Вьгп. 1. Учение об источниках права; Вьш. 2. Торговьіе деятели» (Одесса, 1875); «Курс русского гражданского права». Т. 1. Общая часть. Учение об источниках права (Одесса, 1878); «Морское торговое право» (К., 1889); «Курс лекций по гражданскому праву. Вьш. 2. Общее учение об обяза-тельствах» (К., 1889); «Курс вексельного права» (К., 1887); «Очер-ки по теории торгового права». Вьш. 1-4. (СПб., 1901-1902).

Професор П. П. Цитович помер 19 жовтня 1913 р. у Санкт-Петербурзі¹.

Олександр Огоновський належить до славет­ного роду Огоновських, члени якого прислу­жилися Україні у різних сферах суспільного життя.

Олександр Огоновський народився 17 березня 1848 року в містечку Букачівці, Рогатинського повіту, нині Івано-Франківської області, у ро­дині священика.

У 1862 р. Цісарським декретом було відкрито кафедру цивільного права з руською (україн­ською) мовою викладання як поступка україн­цям, які добивалися відкриття у Львові україн­ського університету². У 1866 р. О. Огоновський розпочав навчання у Львівському університеті, одночасно на правничому і філософському відділеннях.

У 1871 р. О. Огоновський здобув ступінь доктора права і у 1874 р. почав працювати доцентом кафедри австрійського приватного права з українською мовою викладання.

В 1878 р. О. Огоновський став першим неординарним професо­ром кафедри австрійського цивільного права з українською мовою викладання.

На підставі праці Destervic hisches Eheguterrecht, Erster their, Leipzig (1880 p.), у якій було досліджено майнові відносини по­дружжя, він в 1882 р. став ординарним професором цієї ж кафедри. З 1882 по 1891 pp. Олександр Огоновський був завідувачем кафед­ри цивільного (приватного) права з українською мовою викладання.

Розділ //. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела...

У 1886 р. професор О. Огоновський був обраний деканом юри­дичного факультету.

Основні праці професора Олександра Огоновського: двотомник «Систем Австрійського права приватного» (Львів, 1897); «Авст­рійське право облігаційне» (Львів, 1891); «Замітки про теорії облуд (error) при умовах облігаційних» (Львів, 1889).

«Систем Австрійського права приватного», виданий уже після смерті професора О. Огоновського його учнями, є першим україн-ськомовним підручником з цивільного права у новітній україн­ській юридичній науці¹.

Цей «заслужений муж», як його називав Кость Левицький, роз­почав ґрунтовну роботу над виробленням української правничої термінології, яку Кость Левицький і закінчив².

О. Огоновський був засновником і членом товариства «Просвіта» та Наукового товариства імені Тараса Шевченка, засновником і пер­шим головою політичного товариства «Народна Рада». Добивався стипендії для українських студентів, допомагав їм влаштовуватися на навчання за кордоном.

Його учнями стало понад 500 вихідців із українських родин, яких він навчав не лише праву.

Олександр Огоновський тричі висував свою кандидатуру на ви­борах депутата (посла) Австрійського сейму, але не був обраний. Дізнавшись про фальсифікацію останніх виборів, О. Огоновський дістав серцевий напад і 10 лютого 1891 p., на 42 році життя, помер. «Він був істинним професором», - скаже на його похороні один із товаришів-побратимів.

Професор Олександр Огоновський похований у Львові на Ли-чаківському цвинтарі.

Професор Олександр Огоновський є зачинателем західної гілки української науки у галузі цивільного права, хоча основним пред­метом його дослідження було австрійське цивільне право, яке дія­ло на землях нинішніх західних областей України.

Михайло Зобків, ім'я якого відоме в Європі, народився 19 лис­топада 1864 р. в родині дяка-учителя в селі Липиці Горішні, Рога­тинського району, нині Івано-Франківської області. Після корот­кочасного навчання у Львівському університеті перейшов навча­тися до Віденського університету, який закінчив у 1889 р. Як

Самойленко О. О., І. Б. Устенко. Петро Павлович Цитович. У кн.: Антологія української юридичної думки / За ред. Ю. С. Шемшученка- К., 2003.-С. 121-126.

² Уряд Царської Росії заявив з цього приводу протест урядові Австро-Угорщини, вважаючи неможливим відступ від усталеної мовної по­літики.

'S- Лндрусяк. Олександр Огоновський, його роль у розвитку укра-нської юридичної науки та освіти // Вісник Львівського університету.-1995.-№ 32.- С. 93-94.

Левицький К. Німецько-український правничий словар.- Відень,

Українське цивільне право

стипендіат Австрійського міністерства освіти готувався до заняття посади доцента на кафедрі цивільного права з українською мовою викладання у Львівському університеті. Його габілітаційна праця була відхилена на підставі негативної рецензії, яка грубо перекру­тила її зміст, щоби не допустити українця до університетської ка­федри.

На підставі цієї ж праці Михайло Зобків одержав посаду при­ватного доцента римського та австрійського приватного права в Королівському університеті в Загребі. У 1907 р. він прийняв за­прошення на посаду звичайного професора кафедри цивільного права в університеті в Софії.

Був Президентом Сенату при Верховному суді в Сараєво. По­мер у Сараєво 7 грудня 1928 р.

Свої наукові праці з римського та австрійського цивільного права писав українською, сербською, болгарською, німецькою мо­вами. Його наукова спадщина чекає на свого дослідника.

Євген Володимирович Васьковський наро­дився 21 лютого 1866 р. у м. Акермані Одеської! області. Закінчив у 1888 р. Новоросійський уні­верситет (Одеса). В 1897-1907 pp. працює до-1 центом, професором кафедри цивільного права цього університету. За підтримку студентів, які брали участь у революційних подіях 1906-1907 pp., його було усунуто з посади. Під час громадянської війни Є. В. Васьков­ський переїхав до Литви, викладав у Вільнюсько­му університеті. З 1936 р. проживав у Варшаві.

Основними його працями є: «Учебник гражданского права» (1894,

1896), «Учебник гражданского процесса» (1914, 1917), «Система

гражданского процесса» (1932).

«Учебник гражданского права» - це фундаментальна творча

праця, нарис теорії цивільного права.

Є. Васьковський був всебічно обдарованою людиною, перекладав

з німецької поезії, сам писав вірші, виступаючи під псевдонімом

Мартин Боруля.

Помер Є. Васьковський 29 травня 1942 р. у Варшаві¹.

Розділ II. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела...

Йосип Олексійович Покровський народився 5 вересня 1868 р. у родині сільського священика в с. Пустогород Глухівського повіту Чернігівської губернії. Навчався у Глухівській гімназії, у Колегії Павла Галагана у Києві. Разом з ним навчалися Володимир Грабар, який згодом став визначним вченим у галузі міжнародного права, академік Агатангел Кримський, а також історики права М. Макси-мейко та І. Малиновський.

Й. Покровський закінчив Київський університет Св. Володими­ра і після захисту магістерської роботи був призначений виконую­чим обов'язки екстраординарного професора у цьому ж універси­теті. В 1902 р. захистив у Петербурзькому університеті докторську дисертацію за монографією «Право и факт в римском праве. Часть II. Генезис преторского права» (К., 1902), в 1903 р. став заві­дувачем кафедри римського права. У 1910 р. був обраний деканом юридичного факультету. У 1912 р. він подав у відставку на знак протесту проти репресій, спрямованих проти ліберально настроє­ної професури. Після переїзду до Москви працює ординарним професором Московського комерційного інституту.

14 квітня 1920 р. Й. Покровський помер, упавши під вагою в'язки дров, яку він на слабких плечах ніс у своє житло¹.

Одна з головних праць Й. О. Покровського «Основньїе про-блемьі гражданского права» не втратила своєї актуальності і сьо­годні.

Інші важливі праці Й. О. Покровського: «Лекции по истории римского права» (6 видань за 1897-1911 pp.), «Основньїе вопро-сьі владения в новом Германском уложении» (К., 1899); «Спра-ведливость, усмотрение судьи и судебная зтика. Дилеммьі совре-менного гражданского права в области договоров» (К., 1901); «Гражданский суд и закон. Проблема их взаимоотношения» (К., 1905); «Естественно-правовьіе течения в истории граждан­ского права» (СПб., 1909); «Абстрактний человек перед лицом гражданского права» (СПб., 1913); «Государство и человечество» (М., 1919)².

Наукова спадщина професора Й. О. Покровського, цього видат­ного українця, - складова частина української правничої думки, української правничої культури.

Музиченко П. Васьковський Євген Володимирович // Юридичний віс­ник, 1995- № 4; Юридична енциклопедія- Т. 1.- К., 1998- С. 311-312; Хуторян Н. М. Васьковський Євген Володимирович. В кн.: Антологія української юридичної думки. Т. 6. Цивільне право / За ред. Ю. С. Шем-шученка- К., 2003- С. 332-334.

1ПЙ

Маковский А. Л. Випавшеє звено. В кн.: И. А. Покровскш. Основньїе проблеми гражданского права.- М., 1998.- С. 5-15; Столетие Киевского университета Св. Володимира- Белград, 1935- С. 29.

" Я. М. Шевченко. Покровський Йосип Олексійович. У кн.: Антологія юридичної думки.- К., 2003- С. 355-358.

І

Українське цивільне право

Станіслав Дністрянський народився 13 листо­пада 1870 р. у м. Тернополі. Його батько, Севе-рин Дністрянський, був директором Тернопіль­ської учительської семінарії, а згодом - крайо­вим шкільним інспектором у Львові. У 1888 р. Станіслав Дністрянський почав на­вчання на юридичному факультеті Віденського університету, яке продовжував в університетах Берліна, Лейпціга. В 1894 р. за наукову працю «Трилітній речинець» одержує звання доктора права.

Великий резонанс викликала габілітаційна ро­бота С. Дністрянського «Сутність доставно-

вирібного договору» (договору поставки), яку професор Е. Штайн-бах оцінив як «справжнє збагачення австрійської цивільної літе­ратури»¹.

Працюючи у Львівському університеті, разом з іншими викла­дачами відстоював необхідність викладання українською мовою. В 1899 р. Станіслав Дністрянський став завідувачем кафедри авст­рійського цивільного права з українською мовою викладання, а в 1901 p.- професором цієї кафедри.

В 1908 та 1913 рокахС. Дністрянський був обраний послом до Австрійського Сейму. Його високий науковий авторитет був за­свідчений тим, що за постановою Сейму він був обраний головою підкомісії з реформи австрійського цивільного права.

Радо зустрівши створення Західної Української Народної Рес­публіки, він пише проект Конституції ЗУНР, перекладає для потреб ЗУНР Цивільний кодекс Австрії і видає його власним коштом.

Скарбом української та загальноєвропейської правової думки є наукова спадщина С. Дністрянського. Свої твори, які він писав українською, німецькою, польською та чеською мовами, стосува­лися цивільного, родинного, звичаєвого права, римського цивіль­ного права, загальної теорії права, філософії, політики, статистики.

С. Дністрянський - автор понад п'ятдесяти фундаментальних наукових досліджень, зокрема, тритомника «Австрійське право облігаційне» (1901), «Заручини в австрійському праві», «Полагода шкоди з боку економічного та соціального» (1897).

В 1904 р. у Лейпцігу побачила світ його об'ємна монографія «Die Anftrage zu qunsten Drifter» (Договори доручення на користь третіх

' Цит. за: Петро Стецюк. Станіслав Дністрянський як конституціона­ліст-Львів, 1999-С. 19.

ПО

І

Розділ II. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела ...

осіб), центральна частина якої - «Mandatum в почині правного роз-вою» - того ж року була видана у Львові українською мовою.

І сьогодні привертає увагу його книга «Загальна наука права і політики» (1923 p.), яка складається з окремих книг: «Генеза та ос­нови права», «Історія державного права», «Історія міжнародного та державного карного права», «Історія приватного права», «Філософія права», «Економічні проблеми в праві», «Політика». Однак опублі­кований був лише перший том, який охопив дві перші книги.

В 1928 р. у Празі була видана монографія «Zaklady Moderniho Prava Soukromeho» («Основи сучасного приватного права») обся­гом 334 стор. У 1929 р. у Відні вийшла друком його праця «Zur Geschichte und theorie des internatonalen Privatrechs».

Вихід у світ праць вченого у найповажніших наукових виданнях було свідченням високого наукового авторитету С. Дністрянського.

Наукові праці С. Дністрянського, що їх годі перелічити¹, стали надбанням не лише української, а й чеської та німецької правничої культури.

С. Дністрянський обґрунтовував соціологічний метод у правовій науці, який після нього розвинув професор Євген Ерліх.

Ім'я С. Дністрянського - серед засновників Наукового Товари­ства імені Тараса Шевченка (НТШ), він редагував часопис «Пра­вничий вісник», був ректором створеного у Відні в 1921 p., а зго­дом переведеного до Праги, Українського Вільного Університе­ту (УВУ).

У 1926 р. С. Дністрянського обрано професором кафедри ци-v вільного права, а в 1928 р. - на посаду штатного академіка Все­української Академії Наук у Києві, за спеціальністю «цивільне пра­во» (замість покійного харківського професора В. М. Гордона). Але переїзд до УРСР не відбувся через відмову польського уряду вида­ти візу. Ця обставина, напевно, врятувала його від трагічної долі інших західноукраїнських науковців, які після переїзду в УРСР були розстріляні.

В 1932 p. C. Дністрянський, позбавлений польського громадян­ства, одержав громадянство Чехословаччини, став активно працю­вати над дослідженням проблем чеського цивільного права. Його

Старосольський В. Нові праці проф. Ст. Дністрянського // Життя і право, 1929.- Ч. 4.- С. 52-53; Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т. 3.- С. 551; Петро Стецюк. Цит. праця- С. 22-25; Академіч­на юридична думка / За ред. Ю. С. Шемшученка- К., 1998- С. 213-214; Усенко L Б. Дністрянський Станіслав Северинович. В кн. Антологія Української юридичної думки. Том 6. Цивільне право / За ред. Ю. С. Шем­шученка.- К., 2003-С. 40103.

Українське цивільне право

Розділ II. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела

наукові праці були використані при кодифікації цивільного права Чехословаччини.

Помер С. Дністрянський від розриву серця 5 травня 1935 р. в Ужгороді; похований на греко-католицькому цвинтарі Кальварія.

В одному з некрологів про С. Дністрянського говорилося як про «визначного, коли не найвизначнішого українського вченого-юриста європейського формату». «Зійшов в могилу не тільки визнач­ний юрист і заслужений вчений, що сміло може стати між першими світовими діячами, але також заслужений культурний діяч, великий громадянин і надзвичайно гарна людина».

Наукові праці С. Дністрянського, написані чеською, німецькою мовами залишаються, на жаль, досі невідомими українському чи­тачеві.

Постать Станіслава Дністрянського як вченого-цивіліста, його внесок у скарбницю європейської правничої культури ще недостатньо вивчені.

Володимир Михайлович Гордон народився 25 жовтня 1871р. у м. Лохвиці (нині Полтав­ської області) у сім'ї судового урядника. У 1894 р. закінчив юридичний факультет Пе­тербурзького університету, стажувався в уні­верситетах Берліна, Відня, Парижа. У 1906 р. почав викладати як ординарний професор. Викладання поєднував з практичною діяль­ністю.

У 1917 р. став сенатором цивільного ка­
саційного департаменту Сенату Російської
в. гордон імперії. З 1919 по 1920 pp.- професор Таврійсь-

кого університету в Криму.

З 1920 р. і до кінця життя працював у Харківському інституті народного господарства.

У 1925 р. був обраний академіком Української Академії Наук по кафедрі цивільного права.

Основні наукові праці В. М. Гордона присвячені проблемам циві­льного та цивільного процесуального права, це, зокрема, такі: «Иски о признаний» (Ярославль, 1906), «Система радянського торгового права» (X., 1925), «Вексельне право» (X., 1926). Помер В. М. Гордон 3 січня 1926 р. у Харкові'.

Михайло Володимирович Гордон народив­ся 1 липня 1902 р. у м. Ярославлі (Росія).

у J924 р. закінчив Харківський інститут на­родного господарства. У 1940 р. захистив док­торську дисертацію на тему «Основні проблеми радянського авторського права».

З 1944 р. і до кінця життя працював у Харків­ському юридичному інституті, протягом 7 років завідував кафедрою цивільного права.

Михайло Володимирович був членом комісії

по підготовці проекту Цивільного кодексу УРСР.

До основних праць М. В. Гордона належать: «Советское авторское право» (К., 1955), «Наследование по закону и по завещанию» (X., 1957), «Охрана прав граждан советским се-мейньїм законодательством» (X., 1950).

М. В. Гордон був автором двох видань Підручника з цивільного права (1960, 1966) (Частина 2).

Помер М. В. Гордон 19 січня 1968 р. у Харкові¹.

Геннадій Костянтинович Матвєєв народився 21 серпня 1908 р. у селянській родині в с. Пек-тубаєво Яранського повіту В'ятської губернії Росії.

В 1928 р. розпочав навчання на юридич­ному факультеті Казанського університету. В 1933 р. прийнятий на навчання до аспіран­тури, а у 1935 p.- відкликаний з аспірантури на викладацьку роботу.

У вересні 1938 р. його переводять на роботу до Київського університету. Кандидатську дисер­тацію захистив у 1939 р. Брав участь як офіцер Радянської армії у Другій світовій війні. Повернувшись з бойовими нагородами у 1946 р. до Києва, продовжує працювати у Київському університеті, був деканом юридичного факультету (1949 p.).

В 1947 р. був обраний членом Верховного Суду УРСР, у складі якого (не припиняючи роботи в університеті) працював до 1952 р. У 1951 р. Г. К. Матвєєв захистив докторську дисертацію на тему «Вина як підстава цивільно-правової відповідальності». Видана на її основі у 1955 р. фундаментальна праця під назвою «Вина в совет-ском гражданском праве» не втратила наукової ваги і сьогодні.

' Академічна юридична думка.- К., 1998.- С. 168; /. П. Сафронова. Юридична енциклопедія. Т. І.- К., 1998.- С. 617.

Див.: /. П. Сафронова. Цит. праця-С. 617.

Українське цивільне право

Розділ //. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела...

Протягом багатьох років Геннадій Костянтинович («ГеКа» - як його любовно називали колеги та учні) завідував кафедрою ци­вільного права Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Студентам юридичного факультету, а згодом - студентам фа­культету міжнародних відносин професор Г. К. Матвєєв читав ле­кції з цивільного права, сімейного права та міжнародного приват­ного права. Його лекції можна порівняти з маленькими спектакля­ми. «У кожній лекції має бути своя «ізюминка», - вважав він.-У ній має бути і закон, і наука, і практика, і художня література».

Геннадій Костянтинович був людиною рішучою, принциповою, з твердою і, водночас, м'якою вдачею. Розповідав: як, не послухав­шись університетського начальства, поховав-таки матір дружини -Надії Митрофанівни за релігійним обрядом. Професор Матвєєв твердо йшов за священиком, кидаючи виклик пануючому безглуз­дю. Партійне покарання було неминучим, але його тоді він боявся менше, ніж почуття гріха перед покійною.

Не може не захопити і рішучий вчинок професора Г. К. Матвєєва, який, незважаючи на протести Міністерства освіти СРСР, відкрив аспірантуру з римського права і запропонував це місце О. А. Підо-пригорі, за що одержав чергову догану. «Але ж догани - справа минуща, а римське право було, є і буде»¹.

Професор Г. К. Матвєєв був у складі комісії, яка готувала про­ект Цивільного кодексу УРСР.

Перу Геннадія Костянтиновича належать такі монографічні до­слідження: «История семейно-брачного законодательства Украин-ской ССР» (К., 1960); «Основания гражданско-правовой ответ-ственности» (М., 1970); «Советское семейное право» (М., 1978, та друге видання цього підручника було здійснено у 1985 p.); «Меж-дународное частное право» (М., 1983).

Квартира на третьому поверсі у «будиночку-пряничку» на розі вул. Пушкінської та площі Л. Толстого, була привітним домом для багатьох науковців з різних міст тодішнього СРСР, його ко­лег та учнів.

Приятельському чаюванню завжди передувала ґрунтовна бесі­да, звичайно, головним чином про проблеми цивілістики.

Честь посидіти на чорному шкіряному фотелі мав кожен бажа­ний гість.

¹ Див.: Спогади О. А. Підопригори. Пам'яті професора Київського університету Геннадія Костянтиновича Матвєєва // Українське право, 1997.-Ч. 1.-С. 127.

Незалежність України його, росіянина, застала якось зненацька. Але мине небагато часу і професор Г. К. Матвєєв буде наголошу­вати, даючи батьківські настанови: «Вьі же пишете Гражданский кодекс независимой Украиньї!» (Останню новорічну відкритку він надіслав мені з вкрапленням української мови.)

Як особисту образу сприйняв професор Г. Матвєєв, перебуваю­чи в лікарні, повідомлення про включення «Сімейного права» до структури проекту Цивільного кодексу. Нинішня самостійність Сімейного кодексу України - це, певною мірою, можливість виба­чення перед ним за завдані хвилювання.

Приємні спогади про Геннадія Костянтиновича, цього справж­нього професора, можна було б продовжити.

55 років життя Г. К. Матвєєв віддав Київському університету. За цей часним було підготовлено понад тридцять наукових пра­цівників¹. Його учні, серед яких були іноземці, працюють у різних країнах світу.

Помер Геннадій Костянтинович Матвєєв 23 січня 1996 p., піс­ля важкої хвороби, у день смерті свого сина, якого пережив на шість років. Похований Геннадій Костянтинович на Байковому кладовищі у Києві.

Василь Пилипович Маслов народився 4 лютого 1922 р. в с. Піщанка Красноград-ського району Харківської області, в селянській родині.

За власним зізнанням, він - нащадок козаць­кого роду - Масло. Букву «в» російський писар дописав до прізвища одному із його предків.

Учасник Другої світової війни, двічі був тяж­ко поранений. У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут, залишився на викладаць­кій роботі.

З 1962 р. і до кінця життя був ректором цьо­го інституту.

Василь Пилипович був членом комісії по підготовці проектів Конституції УРСР 1978 p., Цивільного кодексу УРСР 1963 р. та Житлового кодексу УРСР 1983 р. У 1985 р. був обраний членом-кореспондентом АН УРСР.

В. П. Маслов був визнаним авторитетом в теорії права власнос­ті, житлового та сімейного права.

Українське цивільне право

Василь Пилипович - автор багатьох монографічних досліджень: «Право личной собственности в СССР» (1954); «Правовьіе вопро-сьі индивидуального и коллективного жилищного строительства граждан в городе и рабочем поселке» (1960); «Осуществление и защита права личной собственности в СССР» (М., 1961); «Вопро-сьі общей собственности в судебной практике» (М., 1963); «Радян­ське житлове право» (К., 1973); «Имущественньїе отношения в се-мье» (X., 1972, 1974); «Право на житло» (X., 1986); «Действующее законодательство о браке и семье» (X., 1972, 1974 у співавторстві з професорами 3. А. Підопригорою та О. А. Пушкіним).

Опанас Андронович Шдопригора народився 13 липня 1926 р. у селі Леміщиха Жашківсько­го району Черкаської області. Воював на фрон­тах Другої світової війни, штурмував Берлін. Після демобілізації навчався на юридичному факультеті Київського державного університе­ту імені Тараса Шевченка. Під керівництвом відомого українського рома­ніста В. К. Дронікова підготував кандидатську дисертацію на тему «Захист права рабовлас­ницької власності за римським цивільним пра­вом» (1962). Докторська дисертація - «Правові

проблеми прискорення науково-технічного прогресу» - була за­хищена у 1983 р.

Римське цивільне право та сучасні проблеми права інтелек­туальної власності - постійні об'єкти його наукового інтересу.

Основні наукові праці О. А. Підопригори: «Проблеми правового регулювання науково-технічного прогресу» (1985), «Право інтелек­туальної власності в Україні» (1998), «Право інтелектуальної влас­ності. Академічний курс» (2004, у співавторстві). А підручники «Римське приватне право» (1997), «Римське право» (2003) утверди­ли його на першій позиції серед сучасних українських романістів.

Професор О. А. Підопригора був науковим редактором та спів­автором підручників з цивільного права. Разом з дочкою - профе­сором О. О. Підопригорою є авторами коментарю Книги IV Цивіль­ного кодексу України.

Професор О. А. Підопригора тривалий час завідував кафедрою цивільного права столичного університету, був обраний академі­ком Академії правових наук України. Високий професіоналізм зумовив включення його до складу Науково-консультативних рад Верховного Суду України та Вищого Господарського Суду України. За заслуги у справі виховання студентської молоді був

Розділ II. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела...

удостоєний почесного звання Заслужений працівник вищої осві­ти України.

Своє життя на землі О. А. Підопригора закінчив 2 січня 2005 p., залишивши у вдячній пам'яті учнів та колег незабутні спогади про співпрацю.

Алоїза Миколаївна Савицька народилася 17 лютого 1924 р. у селі Жванець, Кам'янець-Подільського району, нині Хмельницької об­ласті.

Після закінчення юридичного факультету Львівського державного університету ім. І. Фран­ка, навчалася в аспірантурі в Москві, де під керівництвом професора Б. С. Антимонова за­хистила кандидатську дисертацію «Майнова відповідальність державних органів за шкоду, завдану їх службовим особам».

Повернувшись до Львова, А. М. Савицька починає працювати на посаді старшого виклада­ча, а згодом - доцента кафедри цивільного права і процесу Львівсь­кого університету, з якою було нерозривно пов'язане усе її життя.

А. М. Савицька була в складі комісії, яка готувала проект Циві­льного кодексу УРСР.

Однією з основних проблем її наукового інтересу були пробле­ми загальної теорії цивільної відповідальності.

У книзі «Поняття протиправності та її форми за радянським ци­вільним правом» (Львів, 1974) автор наголосила на необхідності вироблення чіткої наукової позиції щодо протиправності.

У книзі «Юридична відповідальність» (Цивілістичні аспекти) перу Алоїзи Миколаївни належить два розділи'. На підставі ана­лізу законодавства, літературних джерел дослідниця відстоювала думку, що для цивільної відповідальності, як і для юридичної за­галом, характерним є те, що відповідальність виступає як матері­альне обтяження для правопорушника. Низку нових аргументів було наведено для обгрунтування можливості застосувати інститут позадоговірної відповідальності у разі порушення права громадян на сприятливе навколишнє середовище.

Юридична громадськість належно оцінила і монографію «Пра­во. Свобода. Равенство» (Львів, 1981), написану у співавторстві

Юридична відповідальність (Цивілістичні аспекти) / За ред. Я. /. Ти-тової- Львів, 1974.

ї(£ /.бі) «oaBdu зонхмиїгзїґ зомзнвяигізив-оіину»: кннзжіґ -шзоіґ щніфвгілоноілі зП - ваззахвіді -j Q{ вниїтИґвпз вяомХви '(6861) dDdD woxBxXuatr wnmrodBH HHHBdgo aXg аззяхвр " j ХЯ

сЮсЮ wodxigdB \Iинявжd¹п' whhhoitoj иинзжілізяхве-d 686і а в
' wodxigdB минaвжdtґ WHHaoiroj HHH3hBH£ ndu aXg d §|

•вмнзьазгп BOBdBі шзш лї/я ХхзхчігХмвф ионвмзіґ звхз -^-d t? 86l ^{a B} 'Basdu олончіпяип d

-BM ихвяХіґіав£ 3XKaoirodu Хяоне ьияоиііґвннзд n 'd t? 86l ^£ - doo3(jxdu '-

ОЮЯНСН UBidBX3dM33 X

IжиdвLI X aBaomBdu dd £ 861 ^oir 1861 £ " EaBdu олончігіаип сногіїїзфвм аваХіГіаве 'dd I86l~/.Z.61 иохкхоііи '^-

A aBhoueod аззахвр\[ ^-j ^-oi Хиомчзашх X Xxogod Хмчпвїївігм B XJЛloнaвжdlr Хиомчоаш){ X wod aBamtiBdu '-d £ 961 X аиьнім iH3wi ХхзхизгізаінХ ojoh оіо»язаші хзхчіґХмвф ииньиіГигіоі •ваззахвілі •{ • j sd а 'іязи ^rw X ^-d 0І761 кнхаож iZ яззяхв]д[ ьиаоиіі/BHHaj hjcIq

•шзиі 'и X иинвяохои '^-d /, 661 KHadsh 63

•хиьснХьохо otr

шнзігявхз X ХлвяХ і Ххоїгизх якігякия 'кххиж охояз аоімХ хинчігвзх -ви оїї снхзіяиігхвдиязн 'oixsidHlri кзакн£ ігіиа німгаХц 'О doфod_L]

•BdoxBHHfdooM охоаомХвн - моїґохє в 'nuXdx johogod вминяігізм оюньихмвф имекяодо Xmdsuo иьшХномия 'иншсІм/ Хзязіґом ojoh woxMsodu їґвн uogod anxnasHdu німтХц 'О doфodI] '(^я! ^м *и) иншсім 3Q[M HBdus xiHmidxXHH Ххзхизгізяш ніігиипзиїг XHHOHBdu-OH4iriaHn Іґзфвм вн иьсншШсіи 'кххиж

HMOd ШНВХЗО 'ХхХхИХЗНІ OJOHhHfHdCrt OJOM40

Badu охончігіяип їїзфвм вн aBaoitiBdu

dO [d Q£ tfBHOIJ

BaBdu охончігіаиП

wsirgodu t изхвхз хиаомХвн хиннзіґзиь doxay dDd iOM43HiBdMy iiwsdu loнявжd'I2' иинзохз -ofX aXg doxMBfsd иияомХвн вх doxflBHius нк him -тХц -у 'О (£ 861 ⁷" X) (Z ^B1 t инихзвь) «oHBdu

ЗОМЗНВЇЇЖВгіі ЗОМЗХЗЯОЗ» MHHhXdClU B£ -«34W33

и 3MBdg о оахзчігзхвігономвс ззтшХахзизї/» иф -BdxoHow doxaBaius - німтХц " V " О Лфо

811 Khhid-08 of/ 'иниіґоіїг 'BJOJBt/зи 'олонзьа - юмчгіиавз -щ ^фу іх

d3d3 ^a CHX3; aoir3H ф ґши»

Хизх вн оііпвхсіззиїґ XMqsdoxHOtf -d 9961 ^в '«вахзизигїіііґш oj -oaoi/OHWodu олонавжгізїї зґпияонвхз saoaBdu» Xwsx вн шіпвхсїззиіг ХмчохвіґиїГнвм аихзихв£ ^-d Z961 А ^-! іХхихзні XwoHbHCndoi XwoM43aiM -dBX X взавьавн їіґівеїігідоілізїґ кігощ 'иикіґвіґзім вх иивнзїЛІо иинзжй' -odojBH хкіС хиаоиод X чхзвьХ ве 'nwdy.lOHoadsh оїґ HHHBasHdu aXg 'd СІ761 Л '^и9°. іомчзіґолоігод Хн-d олохчзчіголщ оаопзн£ Х; я іігзо X d 5J61 KHflBdx \z KOHHtfodBH німтХц ьиаоиіігохвну dl/нвамзіго

•іГпиаоіГвігм Хиомчош вн: іяоачі/ X внваохои '^-d J661 кнхаож 92 Birdawou вмчїіиявз щ ^-у

ихзігол HirBWHHdus.п явх зивз -'мodoфodu Хнихоіоя 'woxsxndoxaB
; миаомХвн иинвнєияончігвхве вігХд вмяПиявз внаівігоми]/\[ щриу

І -XMWHdxlTiu вх Xjowouotr Хмкігря щ иьшвїґвн 'яіньХ хюяо of кзвігиавхз І оі_сяодсня шомчзнигізхви є влчпиавз 'Щ 'V 'изхіїї хюаз иьснви зц

-оахочщшХз иіґвашігиах
Іоїп 'wsirgodu XHHeid £ ХмімХїґ шоао вігваоигяоїгзия ояиігшз 'оипиє
|-ou XM43HKlfBwodj Хняихмв вігвииве иіґжяве вняівігояиіді веюігу

j •илоиоиоїґ lOHhHCsw кннвСвн вн BHBdu Ххзше кзчхої

-Хзохз імк 'изхвхз Bwsdsoc 'HHiBdM Хзмзїїом олончігши[ jj hjhh)j iHHBaoffiBdiio ndu BHBxondoMHH BirXg внод " dsusx і іхоончіґвХххв

ІЗОЯЗ BITHXBdxa ЗН ВЕЗХ К\ 'HWHHOHBdu-OH4iriflHn 3 XWOX В 'ХЯОНЗО

XHdraojoir чхоівм иохнзіпвц вх иоїґвігмве иинчігваХмш жіп инизон

-СШ (ИЛІНІІГМ IHhUOlTOX3W3OM ІНХВ1ГН КЗИІҐИЯК_С£ ЗЖХ ЗВИ ИОХ ВН) ХБЯ

-їївииа хізя X оіп 'онзїґзяоїї OHHirHOMsdsu оюняівігояи]Д[ шоеюігу

снхзілїґid оюньїфвгїлоіігдід вігвхз омСиат

зжХїґ вноа 'імоїґвшген иимиїгза охїґвн зн внзґпХиид чпХвн иіьин -aBdu иімяонкїґвгі X зтиіг зн изїпиак вігвхз (861 '^а! ^ач1ґ) «мзинвязь -Bda ииґпвжзігіГвнзн олоннзниьигіи 'BgdsmX зинзпізиеод» юмчпиа 'Ю 'Vi " V BBdjoHoj/\[ 'кннваХмш знзімкзн ве одв ихоиоіїоїГ юньиїґзи кннві/внзн ве іхзончігвй'іаоиїї'ія явхзїгш 'вхнзіпви і Хїґвігмвє олончіг -вяХмш низоніґшоизвєя Ххмзизв oJoaoaBdu KHHBaoinBduo оїГ аваош -Хиихз иимк 'woadsH иинзігохо пні оігХд 'чхХдвілі 'зп ззя - ixdswo.i.OHhiHiirx швхз a KHHBaXgsdsu чхіявн і 'nxiudsxsdsu взоїшїґояоїґ імв 'нПкігХишви шьиїґзілі шіґвігмз iao£ BdoHtfO3H 'Bgodoax вмжвд

•HKlTBWOdj ІҐОдОЯЗ І HBdu HUHBdBJ XHHhHCHdoi ВННЗІҐ

-изоп вх |X3OHaBduoHaid XunnHndu KHHsdHrasod вігїґ woaBdu £ иїґод -оаз Хм£ к₍я£ вннзьвн£ 'идозо XixHa£ od вх unEqirEsd я BHBdu 4irod он -Bao£ iirBHBodu иін j{ j q иомнзгіХлоз wodoosodu - иоліяоіґоь и £

••• nif3d33icQ 'Hiuuivimndu uidowot: numdt& омарои nnuvtrwnjfj •/] trigcoj

Українське цивільне право

народньїе конвенции по авторскому праву» (1975, 1978); «Междуна-родная охрана авторских прав» (1987, 2000).

Успадковане слабке, від матері, серце, постійна напруга, пов'я­зана з новою відповідальною посадою, - все це спричинило передчасну смерть Юрія Геннадійовича, яка сталася 23 січня 1990 році.

Професор Ю. Г. Матвєєв похований у Москві на Новодівичому кладовищі.