Суб'єкти цивільних правовідносин

Правовідносини - це завжди відносини між, щонайменше, дво­ма суб'єктами. Правовідносини за участю лише однієї особи не­можливі. Тому, згідно зі статтею 606 ЦК, зобов'язання припиня­ється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Л. придбав у своєї сестри Т. житловий будинок із розстроч­кою платежу на два роки. Незабаром Т. раптово померла. її єдиним спадкоємцем за заповітом був Л. В результаті при­йняття Л. спадщини він із боржника Т. перетворився у свого боржника, оскільки до нього як до спадкоємця перейшло не лише право власності, яке мала 1, а й її право вимоги до своїх боржників.

У цій ситуації боргові зобов'язання Л. припиняються.

На думку професора Я. М. Шевченко, право власності є відно­шенням особи до речі.¹ Не було б претензій до такого висловлю­вання, якщо б у ньому мовилося про ставлення особи до речі.

Право власності, як і будь-яке інше право особи, може появити­ся лише у суспільстві. Тому відносини власності - це вид суспіль­них відносин, це відносини між людьми, іншими суб'єктами з приводу речі.

Суб'єктами цивільних правовідносин може бути фізична особа, юридична особа, Український народ, держава Україна, Автономна Республіка Крим, іноземні держави, адміністративно-територіаль­ні громади.²

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини

§ 2. Об'єкти цивільних правовідносин

Теорію об'єкта цивільних правовідносин справедливо зачисля­ють до найбільш заплутаних.

На багато питань ученими так і небуло дано узгодженої, належ­ним чином обґрунтованої відповіді. Йдеться, зокрема про такі:

1) чи є синонімами «об'єкт» та «предмет» правовідносин?

2) чи є тотожними за змістом поняття «об'єкт права» і «об'єкт
правовідносин»?

На початок розгляду цих питань - трохи історії. Слово «об'єкт» -латинського походження (від «objectus» - предмет).¹

Словник української мови Бориса Грінченка слова «об'єкт» не містить.

Новий тлумачний словник української мови одним із значень слова «об'єкт» подає явище, предмет, особа, на які спрямована пе­вна діяльність, увага і т. ін.²

У Цивільному кодексі 1922 р. розділ III Загальної частини мав назву «Об'єкти прав (майно)», хоча у жодній із статей цього коде­ксу слово «об'єкт» не вживалося. Натомість стаття 54 визначала | «предмет» приватної власності. У Цивільному кодексі 1963 р. сло- ] во «об'єкт» не було використано жодного разу.

У статті 472 ЦК 1963 р. з назвою «Твори, на які поширюється авторське право» предметом авторського права названі були різ- * номанітні твори науки, літератури та мистецтва.

У Законі України «Про власність» словосполучення «об'єкт права власності» було використано неодноразово.

У Цивільному кодексі України об'єктам цивільних прав у Книзі третій присвячено окремий розділ. Отже, термін «об'єкт» цивіль­ного права знову набув законодавчого закріплення. Однак неми­нучий процес українізації правової лексики повинен би привести до визнання термінів «предмет» та «об'єкт» такими, що мають од­накове цивільно-правове значення.

Водночас розмежування між ними, яке іноді проводиться в лі­тературі, не має, на мій погляд, достатнього обгрунтування.

У літературі радянського періоду «об'єкт» правовідносин не трактувався однозначно. Найбільш поширеними були дві точки зо­ру: «об'єкт - це те, на що спрямовані цивільні права та обов'язки» і «об'єкт - це те, з приводу чого виникають цивільні права та обов'язки». В окремих джерелах об'єктом називали одне і друге.

¹ Див.: Словник іншомовних слів.- К., 2000.- С. 682.

² Див.: Новий тлумачний словник української мови. Т. 3.- К., 1998- С. 9.

Такий погляд на проблему був підтриманий у новітній україн­ській правничій літературі.

Доцент Ю. П. Космін, дещо відійшовши від наведених точок зо-пу пише про об'єкт цивільних прав як про «те, заради чого суб'єкти вступають у відносини і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та обов'язки з метою здійснення своїх законних прав та інтересів».¹

Однак така позиція є спірною. Насамперед, слід звернути увагу на нетотожність змісту словосполучень «те, з приводу чого» і «те,

заради чого».

Слово «заради» означає мету, а не об'єкт права Якщо, напри­клад, В. продала квартиру у Києві і купила квартиру у Ялті у зв'язку з важкою хворобою дитини, то у цьому договорі є свій мо­тив і своя мета, але ні перше, ні друге не є об'єктом права.

Залишається приєднатися до погляду на об'єкт права як на бла­го, на яке спрямована його (права) дія.

У статті 177 ЦК міститься приблизний перелік об'єктів цивільних прав: речі, у тому числі гроші, цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, інші матеріальні та нематеріальні блага.

Ця стаття, на жаль, не була відкорегована у зв'язку зі зміною статті 1 ЦК, тому нематеріальні блага залишилися в кінці цього переліку.

Об'єкт права і об'єкт правовідносин вважаються поняттями, то­тожними за змістом.²

Якщо об'єктом права є житловий будинок, то абсолютний обов'язок не зазіхати на недоторканність цього права стосується цього ж будинку. Отже, в абсолютних правовідносинах об'єкт права, об'єкт обов'язку збігаються, а це засвідчує, що об'єкт пра­вовідносин в цілому - єдиний.

Якщо, наприклад, Д. уклав кредитний договір з банком на суму 20 тис. гривень, з обов'язком повернути суму боргу з процентами До 1 листопада, то у цьому випадку банк є носієм права вимоги, предметом якого є відповідна грошова сума. Д. є носієм обов'язку сплатити банкові цю суму. Отже, і в договірному зобов'язанні об'єкт (предмет) права і об'єкт (предмет) обов'язку збігаються. Таким чином, єдність об'єкта правовідносин є результатом єдності об'єк­та права і об'єкта обов'язку.

₂ Див.: Цивільне право. Частина перша.- К., 1997- С. 114.

Там само.- С. 114; Цивільне право України. Книга 1- К., 2002-^с- 136; Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право Украи-ньі: Учебник-X., 2004-С. 205.

Українське цивільне право

§ 3. Зміст цивільних правовідносин

Зміст цивільних правовідносин як сукупна правова категорія складається із змісту (обсягу) права та змісту (обсягу) обов'язку.

Традиційно склалося так, що право конкретної особи обов'яз­ково називають «суб'єктивним правом», а обов'язок конкретної особи - «суб'єктивним обов'язком». Це робилося для того, щоби; відмежувати ті права та обов'язки, які особа уже реально має, від тих, які визначені у законі і становлять певний правовий інститут (об'єктивне, позитивне право).

Це було пов'язане також з тим, що конституційні норми, які пе-І редбачали надання громадянинові певних прав, не були за радян-| ських часів нормами прямої дії.

Найбільш поталанило у цьому аспекті праву власності, щодс якого терміни «суб'єктивне право» та «об'єктивне право» вжива-j ються з особливою наполегливістю.

Право власності, яке належить певній особі, прийнято розгляда­ти правом власності у суб'єктивному значенні, а законодавчі нор­ми, що регулюють відносини власності, - правом власності в об'єк­тивному розумінні. Такі думки заполонили літературу.

Проте таку конструкцію ми могли б вживати і щодо інших прав, говорячи, наприклад, про авторське право як правовий ін­ститут та про авторське право конкретної особи. Як і про право застави, що є правовим інститутом, і про суб'єктивне право заста­ви банку, що видав кредит позичальникові. Можна говорити і про житлове право як про систему нормативних актів і водночас про право на конкретне помешкання конкретної особи.

Але чи є від цього користь? Видається, що немає.

Кожне право, яке реально належить певній особі, а не лише запи­сано у тексті закону чи договору, - це її, а не когось іншого, цивільне право. Тому означення «суб'єктивне» право, коли йдеться про особу, яка збудувала будинок, або особу, яка є кредитором у договорі пози­ки чи потерпілою у деліктному (недоговірному) зобов'язанні, зайве.

Те ж саме стосується і означення «суб'єктивний» обов'язок. Воно непотрібне, якщо мова йде про конкретний за змістом обо­в'язок конкретної особи.

Цивільне право Цивільне право, що належить особі як |

учасникові відповідних правовідносин,

це одне право або комплекс прав, які є титулом на відповідну її поведінку.

Цивільне право - це певні можливості, якими особа може ско-

Розділ III. Цивільні правовідносини

истатися, це те, що особа може чинити, це вид і міра її можливої, дозволеної чи незабороненої поведінки.

У сфері цивільних відносин правом є те, що не заборонено Ци­вільним кодексом, іншими нормативними правовими актами, до­говором, статутом. Правом не може вважатися поведінка, яка су­перечить моральним засадам суспільства, хоча формально відпові­дає вимогам закону.

Іншими словами, все те, що не заборонено, є правом.

А. Б. після смерті дружини подарував синові Г. Б. будинок, залишившись проживати у ньому в кімнаті, яку він з дружиною займали протягом багатьох років.

Через певний час Г. Б. зажадав переселення батька в кімнату меншого розміру.

А. Б., переставши бути власником будинку, має як член сім'ї нового власника право (сервітут) на проживання в ньому. Власник сам визна­чає, якщо інше не встановлено у договорі, яку частину будинку займа­тиме член його сім'ї. Але у даній ситуації ця норма юридичного права придушується нормою моралі, за якою вимога сина є несправедливою.

У Цивільному кодексі 1922 р. для визначення права особи ви­користовувалася лише одна мовна форма: «має право».

У Цивільному кодексі 1963 р. для цього були використані тер­міни «вправі», «має право», «може».

Термін «вправі» було запозичено з Основ цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік, що узгоджувалося з іс­нуючою на той час в СРСР мовною політикою.

При підготовці проекту Цивільного кодексу України до третьо­го читання слово «вправі» зі всіх статей було виключено.

У Цивільному кодексі України наявність у особи права засвід­чено, в абсолютній більшості, словами «має право». Лише в по­одиноких випадках вжито слово «може». Так, за статтею 1242 ЦК, заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, призначеної у заповіті, наявністю певної умови.

За радянських часів набула поширення теорія тричленної будо­ви цивільного права особи, складовими частинами якого є: право на власні дії, право вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи та право на захист.

Окремими авторами вона підтримується і сьогодні.¹

Скакун О. Ф Теорія держави і права.- X., 2001.- С. 353; Цивільне право України. Книга 1- К., 2002.- С. 82; Рабінович П. М. Основи за­гальної теорії права та держави- Тернопіль, 2002- С. 83; Харитонов Е. О.,

Розділ III. Цивільні правовідносини

Існує й інша думка, за якою право особи складається лише з двох елементів, а право на захист є самостійним конституційним правом.

Цивільне право Цивільне право, яке існує в абсолютних

абсолютне і відносне правовідносинах, є абсолютним. Абсолют­ним є, зокрема, право на життя, право на

повагу честі та гідності, право власності. Те, що ми тепер називає­мо правом абсолютним, С. Дністрянський, переклавши слово absolute, назвав правом безоглядним, тобто правом, «яке мусять респектувати (поважати) усі».'

«Право» і «повноваження» - це синоніми чи нетотожні за зміс­том поняття?

Деякі автори подають їх як синоніми.² Однак для цього немає достатньої підстави.

Повноваження (компетенція) - це термін, який використовується
у сфері владних, управлінських відносин (повноваження органу
виконавчої влади чи правління акціонерного товариства). _; -

Повноваження - це комплекс прав та обов'язків відповідного;
органу чи службової (посадової) особи. і

Щоправда, термін «повноваження» використано у Цивільному і кодексі України у главі 17 «Представництво», але лише тому, що; представник є носієм не стільки прав, скільки обов'язків. Тому тер­мін «повноваження представника» (стаття 240 ЦК) не може трак­туватися лише як його право.

З цих міркувань, носій права не може вважатися уповноваже­ною особою. Він -управнена особа, тобто особа, наділена правом, а не повноваженнями.

Саме цей термін - найкращий замінник терміна «управомоче-на» особа, кальки російського терміна «управомоченное лицо». Терміном «управнена особа» послуговувалися професор О. Ого-новський та академік С. Дністрянський. Його використано кілька разів у Господарському кодексі України.

Цивільному праву однієї особи завжди має кореспондувати від­повідний обов'язок іншої.

Правовідносин, до змісту яких належали б лише права, немає.

Саниахметова Н. А.- Гражданское право.- К., 2004.- С. 80; Цивільне право України. Академічний курс. Загальна частина / За заг. рєд. Я. М. Шев­ченко- К., 2003.- С. 75; Цивільне право України. Курс лекцій. Т. І. Книга перша / Заред. Р. Б. Шишки та В. А. Кройтора- X., 2004.- С. 127.

¹ С. Дністрянський. Право in concrete // «Січ». Альманах.— Львів,
1908-С. 106.

² Див.: Цивільне право України. Книга перша...- С. 82.
182

Цивільний обов'язок - це вид і міра необ-Ливільний обов'язок хідної поведінки, яку від особи вимагає

закон, договір, звичай ділового обороту.

Обов'язок, наприклад, наймача вносити плату за користування чужою річчю - це вид поведінки, конкретний розмір плати - її міра. Цивільний обов'язок, як і будь-який інший, це імператив, від­ступ від якого є правопорушенням. Правовий обов'язок у Цивіль­ному кодексі України визначений словами «повинна», «зобов'я­зана», «зобов'язаний», «має бути», «не має права», «несе відпові­дальність», «не може суперечити», «має відшкодувати», «підлягає

задоволенню».

За статтею 635 ЦК, сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повин­на відшкодувати другій стороні збитки.

Відповідно до статті 362 ЦК, продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Власником має бути відчужене майно, яке за законом, прийнятим після набуття права власності, не може йому належати (стаття 348).

За статтею 623 ЦК, боржник, який порушив зобов'язання, «має відшкодувати» завдані цим збитки.

Підприємець не має права відмовитися від укладення публічно­го договору, якщо у нього є можливість надати споживачеві відпо­відні послуги (стаття 633 ЦК). Обов'язок підприємця у цій ситуації міг би бути визначений чіткіше: «Підприємець зобов'язаний укла­сти публічний договір з кожним, хто звернеться до нього,...».

За статтею 1190 ЦК, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, «несуть солідарну відповідальність» перед потерпілим.

За статтею 1183 ЦК, «батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною».

У багатьох статтях Цивільного кодексу обов'язок заподіювача шкоди сформульований ще інакше: «шкода, завдана особою..., відшкодовується нею...».

За статтею 709 ЦК, вимога покупця про безоплатне усунен­ня недоліків товару «підлягає задоволенню» продавцем протягом 14-ти днів. Іншими словами, продавець зобов'язаний задовольнити вимогу протягом цього строку.

о окремих випадках зміст обов'язку однієї сторони визначаєть­ся через зміст права другої сторони. Так, за статтею 1153 ЦК, учас­ник конкурсу має право на відшкодування витрат, що були поне-

Українське цивільне право

Розділ НІ. Цивільні правовідносини

сені ним для підготовки до участі в конкурсі у разі відмови заснув-ника конкурсу від його проведення. Про обов'язок засновника конкурсу відшкодувати ці витрати не написано. Але це і не­обов'язково, оскільки зміст права учасника конкурсу визначає зміст обов'язку його засновника.

Недоліком законодавчої техніки можна б вважати ситуації, коли у законі обсяг прав та обов'язків однієї сторони не збігається кіль­кісно та за змістом з обсягом відповідних обов'язків та прав другої сторони.За приклад можуть бути статті 409 та 410 ЦК, у яких права та обов'язки землевласника і землекористувача не збігаються.

У цьому, звичайно, немає великої біди, адже якщо землевлас­никові надано певне право, то землекористувач мусить мати від­повідний обов'язок і - навпаки.

Цивільні обов'язки можна поділити за певними класифікаційними ознаками. За підставою виникнення цивільні обо­в'язки можуть бути визначені у законі або у договорі, за певних умов - у звичаях, звичаях ділового обороту, статутах юридичних осіб. Не можна ігнорувати силу морального обов'язку.

За змістом поведінки, яка вимагається від особи, цивільні обо­в'язки полягають, як правило, у вчиненні відповідної дії: перевез­ти, передати, збудувати, намалювати. Тому кожен з цих обов'язків називається активним. В окремих випадках цивільний обов'язок може полягати у стриманні від вчинення певної дії.

3. уклала з видавництвом договір на опублікування книги, в якому було зазначено, що протягом трьох років з моменту опуб­лікування книги 3. не має права перевидавати її у іншому видав­ництві.

У цій ситуації в договорі застережені економічні інтереси ви­давництва. Суть обов'язку 3. полягає у невчиненні обумовленої у договорі дії.

За статтею 412 ЦК, землекористувач зобов'язаний утримувати­ся від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуа­ції. Такі обов'язки названо пасивними.

За змістом вимоги до поведінки особи серед цивільних обо­в'язків можна виділити ті, що зобов'язують, і ті, що забороняють.

За статтею 948 ЦК, поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку договору зберігання.

За статтею 533 ЦК, використання іноземної валюти при здійс­ненні розрахунків на території України допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Іншими словами,

икористання іноземної валюти при розрахунках забороняється, крім випадків, встановлених законом.

Чи пред'являє закон якісь вимоги до носія

цивільного обов'язку?

цільного обов 'язку Цивільного оо
⁴ Спадкоємцем за заповітом став десяти-

річний М. До складу спадщини, крім права власності на будинок, земельну ділянку, автомобіль, включено було також борг спадкодав­ця перед банком за кредитним договором на суму 10 тис. гривень.

Чи може бути М. носієм обов'язку? Безперечно. Обов'язок М. перед банком будуть виконувати його батьки або опікун за раху­нок активів спадщини.

Через п'ять років після укладення договору довічного утриман­ня С. одержав черепно-мозкову травму, став інвалідом. Носієм обов'язку доглядати, опікуватися за Д. він уже не може.

На підставі цієї фабули можна зробити висновок, що у певних випадках, коли обов'язок пов'язаний з поведінкою конкретної особи, нездатність її до особистого виконання цього обов'язку зумовлює його припинення.

Проблема носія юридичного обов'язку органічно пов'язана із вимогами до суб'єктів правовідносин.

В окремих випадках неможливість бути носієм обов'язку є ре­зультатом нехтування вимог закону до учасників правочину: той, хто не міг бути учасником правочину (малолітня дитина, недієзда­тний), не може бути носієм обов'язку.

Той, чия поведінка не може вважатися деліктом (правопорушен­ням), не може бути суб'єктом обов'язку відшкодувати завдану шкоду.