Природа і сутність характеру.

Предметом дискусії є зміст поняття характеру в його зв'язку з такими поняттями, як темперамент, акцентуації характеру, індивід, осо­бистість. Точиться також суперечка з приводу переваги якогось із підходів до аналізу характеру – номотетичного чи ідеографічного. Якщо перший полягає у пошуку узагальнень, побудові моделей харак­теру, то другий – у прагненні зрозуміти окремого індивіда як унікальність і неповторність. Проте досягти згоди важко через відсутність загально­прийнятих орієнтирів аналізу характеру та через те, що його феноменологію отримано переважно внаслідок спостережень і умовиводів, а не шляхом експерименту та психологічного аналізу нагромадженого емпіричного і теоретичного матеріалу психології.

Отже, потрібно уточнити зміст поняття характеру та з'ясувати природу відповідного психічного явища. З позицій системно-діяльнісного аналі­зу це завдання можна розв'язати шляхом конкретизації головної ознаки характеру. Такою майже одностайно вважають ставлення – форму ви­біркового і водночас стійкого суб'єктивного зв'язку індивіда зі світом. Справді, і людяність, і егоїзм, і скромність, і відповідальність, і працьовитість, і безліч інших властивостей характеру несуть у собі певне ставлення індивіда до дійсності.

Ставлення має різноманітні форми. По-перше, це діяльність, у процесі якої індивід виявляє своє ставлення до дійсності. По-друге, це певний зміст психіки, сукупність провідних тем свідомості та тенденцій несвідомого. По-третє, це певний індивідуальний стиль життя, адже виявляю­чи те чи те ставлення, індивід демонструє, як саме він живе – будує свої стосунки зі світом.

Відтак, ставлення – це характеристика стійкого зв'язку індивіда зі світом, яку можна описати такими категоріями психології, як діяльність, психіка, життя. Інакше кажучи, відтворити зміст поняття характер мож­на шляхом конкретизації відношень: «ставлення – діяльність», «став­лення – психіка», «ставлення – життя». Взявши їх за орієнтири, можна систематизувати феноменологію характеру, окреслити відповідну психічну реальність та з'ясувати його ознаки (табл.2).

Відношення «ставлення – діяльність» проливає світло на зміст ха­рактеру. Воно підкреслює той очевидний факт, що суб'єкт, діючи у при­таманний йому спосіб, одночасно виявляє властиве йому ставлення до об'єкта своєї активності. Звичайно, не будь-яке ставлення є свідчен­ням характеру. Більше того, навіть одна й та сама дія однієї й тієї самої людини нерідко несе в собі різне ставлення до дійсності.

Так, порушення дисципліни на уроці може бути прагненням учня спровокувати вчителя, наслідуванням однокласника, способом позбавитися втоми, бажанням привернути до себе увагу тощо. При цьому загалом він може бути дисциплінованим учнем. І навпаки, доброзичлива і гуманна людина може критично, з то й вороже ставитися до когось із довколиш­ніх, тобто виявляти ставлення, що не лише не випливає, а й суперечить її характеру. Непоодинокі й випадки, коли довколишні неправильно розуміють ставлення, ототожнюючи його з рольовою поведінкою індивіда. Наприклад, батько сімейства вдома може бути доброзичливою, чуйною людиною, яка охоче підкоряється дружині, а на роботі – суворим і ви­могливим керівником, непривітним з підлеглими. Складається навіть вра­ження, що одна людина виявляє різні характери. Наприклад, в останньо­му випадку – один для сім'ї, а інший – для роботи.

Однак попри все характер – реальне психічне явище, властивості якого зафіксовані в тисячах слів будь-якої розвиненої мови.

Таблиця 2. Системно-діяльнісний аналіз характеру.

Проблема полягає в тому, щоб наповнити ці життєві поняття конкретно-науко­вим змістом, тобто перетворити їх на психологічні. Першим кроком у цьому напрямку має бути визнання зв'язку ставлення з потребами індиві­да. Справді, ставлення буде стійким лише тоді, коли воно ґрунтується на якійсь потребі і виявляється в діяльності, спрямованій на її задоволен­ня. Це означає, що воно має свій мотив, який спонукає цю діяльність і надає їй певного смислу. Тому мотив, як справедливо наголошував С Л Рубінштейн, – «це властивість характеру в його генезисі».

Отже, характер існує в потребах і мотивах, але лише як тенденція певного ставлення. Тільки реальна діяльність надає цій тенденції стійких форм. Іншими словами, зумовлене мотивами ставлення індивіда до світу не тільки виявляється у діяльності, а й формується в ній.

На відміну від темпераменту та здібностей характер є продуктом діяльності. Дитина не народжується доброю чи злою, відповідальною чи байдужою, ввічливою чи грубою. Вона стає такою за певних обставин і під впливом виховання, яке створює для формування цих властивостей необхідні умови. Саме на ґрунті таких умов з'являються потреби та вини­кають мотиви тих чи інших діяльностей.

Ставлення до дійсності формується на ґрунті настановлення, бо «під характером мають на увазі фіксовану форму досвіду, що актуалізується в притаманному особистості індивідуальному стилі діяння, засобами якого досягаються ті або інші її мотиви». Мається на увазі смислове настановлення, особливості якого важливі для розуміння сутності харак­теру. Справді, воно несе в собі, по-перше, ставлення у вигляді проекту майбутньої дії, який втілюється під час зіткнення індивіда з відповідними їй ситуаціями. По-друге, актуалізуючись, смислове настановлення вияв­ляється в типових діях людини. По-третє, воно відбивається також у рухах: позі, міміці, жестах. Усміхнене обличчя може свідчити про опти­мізм, похмуре – несе на собі знак песимізму, презирливе – зневажли­вого ставлення до довколишніх.

Завдяки смисловим настановленням характер набуває вигляду стійкого ставлення, яке позначається не лише на діях індивіда, а й на його зовніш­ності. Це засвідчують також спостереження: характер виявляється в манері одягатися, триматися, спілкуватися, у ході людини, її рухах, особливос­тях мовлення тощо.

Характер – це не тільки те, що робить індивід, а й те, як він це робить. Зміст ставлення має певну форму. За формою ж прихований кон­кретний зміст. Проте між змістом і формою характеру немає прямої відпо­відності. Змістом характеру є спрямованість – сукупність стійких мо­тивів діяльності. Ставлення – завжди вияв спрямованості, і саме в ній слід вбачати істотну ознаку характеру.

Д. Волкогонов у роботі «Ленін: політичний портрет» так характеризує В. І. Леніна часів громадянської війни: «Ленін був людиною зовні дуже м'якою, добродушною, часто весело посміювався, любив тепло домашніх тварин, був здатний на сентиментальні спогади, – проте коли йшлося про класові, політичні питання, весь перевтілювався. Він одразу ставав жорстоким, безкомпромісним, нещадним, мстивим».

Де тут виявляється характер? Звичайно, там, де йдеться про спрямо­ваність на «класові, політичні питання», а не про здатність до “сентиментальних спогадів”.

Отже, в межах відношення «ставлення – діяльність» характер постає як психічне явище, що формується в процесі діяльності й у вигляді ставлення несе в собі смисловий досвід індивіда, зміст його спрямова­ності.

Відношення «ставлення–психіка» дає можливість конкретизува­ти зміст характеру. В його межах характер постає як утворення, яке виникає в зв'язку із загальними закономірностями психічного розвитку. Серед них важливим є те, що індивід набуває смислового досвіду на ос­нові значень, якими оволодіває в процесі освоєння певної культури. Саме вони зумовлюють існування усвідомленого образу світу, а на рівні особистості стають підвалиною світогляду – сукупності усталених по­глядів людини на світ та своє місце в ньому.

Тому світогляд можна вважати змістом соціального (культурного) характеру. Йдеться про ставлення, типове для більшості членів певної спільноти. «Різнісуспільства або класи всередині суспільства володіють своїм особливим

характером, і з нього розвиваються і набувають силу певні ідеї.

Соціальний характер нестійкий. Люди можуть мати певний світогляд, проте бути нездатними діяти згідно з декларованими цінностями в умо­вах їх девальвації. Подібне явище можна було спостерігати під час краху комуністичної ідеології, коли активні представники відповідного соціального ха­рактеру відразу ж вдалися до пристосування – тепер уже до нових умов життя.

Справді, значення – лише одна, до того ж поверхова, складова образу світу. Людина може мати певні знання, в яких об'єктивовані значення, відтворювати їх за необхідності, проте вони не стануть реальними регуляторами її поведінки доти, доки не наповняться особистісним смислом, стануть «значенням для мене». А це відбувається лише тоді, коли значен­ня функціонують у діяльності індивіда, мотиви якої надають їм певного смислу.

Тільки завдяки єдності значення і смислу свідомий образ світу одно­часно несе в собі і знання про дійсність, і ставлення до неї. Він опосередковує діяльність, перетворює її на стійкий свідомо регульований процес, унаслідок чого в продуктах діяльності втілюється також і ставлення до них. Між іншим, це пояснює, чому ставлення є «сплавом» знання, переживання і дії.

Відповідно характер є виразником образу світу, він існує на ґрунті сповнених особистісного смислу культурно-історичних значень.
Існування значення і смислу як складників характеру пояснює також наявність у ньому типового й індивідуального. Типовим, очевидно, буде соціальний характер – «зліпок» з культури, яка породжує значення, а індивідуальним – фіксована у вигляді настановлення форма смислового досвіду індивіда, набутого за певних (у тому числі конкретно-історичних) обставин. Але індивідуальне в характері маскує соціальне, точніше – загальне існує як індивідуальне.

Підтвердженням цього може бути опис давньогрецьких характерів, зроб­лений Теофрастом. Ось що він пише про безтактну людину: “До зайнятого... він приходить за порадою і вривається з натовпом бражників у дім своєї милої, коли та лежить у лихоманці. До вже потерпілого на поручительстві він звертається з проханням бути його поручителем. На весіллі він починає паплюжити жіночу стать. Людину, яка щойно прийшла додому стомлена, він запрошує на прогулянку. До того, хто продав що-небудь, він може привести покупця, який пропонує вищу ціну. На зборах, коли всі вже знають і зрозуміли суть справи, він встає і починає розповідати все спочатку. Він запопадливо пропонує свою допомогу в справі, яку той, хто її розпочав, хотів би припинити. Коли раба карають ударами батога, він стоїть поряд і розповідає, між іншим, як у нього якийсь раб повісився після шмагання».

За цим характером можна “прочитати” значення відповідної історичної епохи (наприклад, у ставленні до раба), але форма його вияву " досить" сучасна і легко впізнається. Це індивідуальний стиль життя, певний смислоутворювальний мотив, зрештою, структурована свідомість.

Окрім значення і смислу вона містить чуттєву тканину – безпосе­редньо-чуттєве враження про дійсність. Це вже підсвідоме, яке вияв­ляється також у тому, що наповнює значення і смисли чуттєвим змістом, слугує необхідною ланкою їх зв'язку з реальністю. Воно маловловиме в характері, та все ж воно існує. Своєрідним свідченням цього є легенда, за якою яничар – вихована турками українська дитина – повернувся на батьківщину після того, як відчув пахощі полину. Характер – також і стійкий підсвідомий ґрунт певного ставлення до дійсності.

Проте ставлення – це і несвідоме – обставина; на якій акцентує увагу психоаналіз (Лоуен, Ранукр-Лаферрієр, Фрейд, Фромм, Хорні, Юнг), тобто харак­тер є втіленням стійкого несвідомого ставлення до дійсності. Е. Фромм, наприклад, вважає характер А. Гітлера клінічним випадком некрофіліі –властивості несвідомого, змістом якої є «пристрасне прагнення до всього мертвого, такого, що розкладається, гниє, нездорового. Це пристрасть робити живе неживим, руйнувати в ім'я одного лише руйнування. Це підвищений інтерес до всього суто механічного. Це прагнення розчленувати живі структури».

Таким чином, у межах відношення «ставлення – психіка» характер виявляє в собі образ світу, що несе стійкий зміст свідомості, підсвідо­мого, несвідомого.

Аналіз відношення «ставлення – життя» розкривав природу характеру та його функціонування на різних рівнях життя.

На рівні організму характер показує свою залежність від властивос­тей нервової системи – ґрунтується на здатності останньої утворювати динамічний стереотип – відносно рухливу систему тимчасових нервових зв'язків. І.П. Павлов взагалі ототожнював динамічний стереотип з характером. Але характер – поняття психології, а не фізіології. Наприклад, така його властивість, як відповідальність, – це не динамічний стереотип, а певне ставлення людини до своїх обов'язків, хоча ймовірно, що воно ґрунтується саме на динамічному стереотипі і що ця властивість формуватиметься у носія врівноваженої нервової систе­ми, ніж, припустімо, слабкої чи динамічної.

Є підстави вбачати і вплив на формування характеру різних систем орга­нізму, зокрема його конституції. Є. Кречмер помітив, що «чорт у простого народу значною мірою худий, а тонкою цапиною борідкою на вузькому підборідді. Інтриган – з горбом і покашлює. Стара відьма – з висушеним пташиним обличчям. Коли веселяться і говорять масні речі, з'являється гладкий лицар Фальстаф з червоним носом і блискучою лиси­ною. Жінка з народу з тверезим розумом – низькоросла, кругла, наче куля, і впирається руками в стегна. І далі: «Можливо, то ці образи, які викристалізувалися в народній фантазії завдяки багатовіковій традиції, є об'єктивними документами психології народів, осадами масових спостере­жень, яким, можливо, і вчений повинен приділити деяку увагу».

І така увага мала місце. В XIX ст. була популярною френологія Ф. Галля – вчення про зв'язок індивідуально-психологічних особливостей людини з формою її черепа. До цього часу має поширення фізіогноміка – вчення про зв'язок між психічним складом людини та формою її обличчя. Хоча ці вчення й не стали здобутками психології, вони підкреслили наявність зв'язку між особливостями кон­ституції людини та її характером. Письменники також нерідко поєднують характеристики своїх героїв з описом їхньої зовнішності, манери трима­тися, виразу обличчя.

Малознайомі люди теж часто судять про характер один одного за зов­нішністю, хоча й знають відоме прислів'я: “Не суди по одежі, суди по розуму”. Психологічні ефекти спілкування свідчать, що перше враження про людину нерідко буває помилковим. І все ж висновки досліджуваних про характер людей, яких вони бачили на фотографіях, збігаються в 30 % випадків.

Отже, в межах відношення “ставлення–організм” характер показує свою зумовленість з боку властивостей організму, яка, безперечно, позна­чається на його зовнішніх проявах.

На рівні індивіда на перший план виступає процес формування став­лення в ході життя. Ставлення фіксується тут у вигляді властивостей характеру, адже кожна з них несе в собі і спрямованість, за якою приховані потреби, мотиви, настановлення, і образ світу, свій внесок в який роблять і свідомість, і підсвідоме, і несвідоме.

Характер людини вбирає в себе все розмаїття психічного.