Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності

Формування ринкових відносин в інноваційній сфері передбачає існування різних організаційних форм, що відрізняються масштабами інноваційної діяльності і її змістом. Інноваційна діяльність є основою конкурентоспроможності, тому кожен ринковий суб’єкт зацікавлений у створенні та використанні інновацій. Фірми, які не здатні самостійно створити інновацію, включаються в інноваційний процес на стадіях її дифузії. За часом залучення до інноваційного процесу та підходом до вибору інновацій, ринкові суб’єкти поділяють на чотири категорії: експлеренти, патієнти, комутанти і віоленти.

Експлеренти - це фірми, що спеціалізуються на створенні нових чи радикально змінених старих сегментів ринку. Вони є розробниками нової продукції, для чого створюють у себе потужні дослідницькі відділи та конструкторські бюро. Впроваджуючи принципово нові продукти, вони отримують надприбуток за рахунок їх великої наукомісткості і внаслідок піонерного виведення їх на ринок.

Віоленти орієнтуються на інновації, що здешевлюють виготовлення продукції, водночас забезпечуючи їй рівень якості, якого вимагає основна маса споживачів. За рахунок низьких цін і середньої якості фірма завжди конкурентоспроможна. Віолентом може стати фірма-експлерент на етапі використання інновацій.

Комутанти використовують інновації, створені іншими (як правило, віолентами), збагачуючи їх індивідуальними характеристиками, пристосовуючись до невеличких за обсягами потреб конкретного клієнта. Вони підвищують споживчу цінність товару не за рахунок надвисокої якості (як патієнти), а завдяки індивідуалізації. Підвищена гнучкість комутантів (за що вони отримали назву „сірих мишей”) дає змогу їм утримувати конкурентні позиції. Зазвичай комутанти – це дрібні фірми, які використовують інновації на стадії їх старіння.

Патієнти створюють інновації для потреб вузького сегмента ринку. Вони уникають конкуренції із великими корпораціями, вишукуючи недоступні для них сфери діяльності, надаючи товару унікальних властивостей. Товари мають ексклюзивний характер, є високоякісними і дорогими.

Комутанти використовують інновації, створені іншими (як правило, віолентами), збагачуючи їх індивідуальними характеристиками, пристосовуючись до невеличких за обсягами потреб конкретного клієнта. Вони підвищують споживчу цінність товару не за рахунок надвисокої якості (як патієнти), а завдяки індивідуалізації. Підвищена гнучкість комутантів (за що вони отримали назву „сірих мишей”) дає змогу їм утримувати конкурентні позиції. Зазвичай комутанти – це дрібні фірми, які використовують інновації на стадії їх старіння.

Варто звернути увагу ще на одну організаційну форму створення та реалізації інновацій – венчурну. Венчурний (ризиковий) бізнес – якісно новий вид підприємницької діяльності, при якому здійснюється фінансування ризикованого підприємства, що працює над впровадженням у виробництво певної новації. Розвиток венчурного бізнесу, як самостійної форми підприємництва, бере свій початок у 40-х роках XX ст., а різноманітність його форм виявилася в 1960-1980 роки у США. Це було спричинено гострою потребою у структурній перебудові економіки США під час кризи середини 1970-х років. Венчур виник у нових наукомістких галузях, насамперед електроніці як технологічній галузі ракетного бізнесу, зокрема, за допомогою венчурного капіталу.

Ризиковані (венчурні) фірми не повертають вкладені у них інвестором кошти і не виплачують відсотки на них. Зате інвестор отримує права на всі запатентовані і незапатентовані („ноу-хау”) інновації та засновницький прибуток від ризикованих підприємств у тому випадку, коли вони добиваються успіху. Більшість фірм венчурного капіталу існує у формі товариств з обмеженою відповідальністю, їхньою метою є отримання від різних фінансових інститутів коштів для створення ризикованих підприємств. У них, як правило, мала кількість працівників. Такі фірми створюються безпосередньо підприємцями, менеджерами, бізнесменами. Вони можуть бути окремими відділеннями крупних компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток наукового процесу, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у виробництво.

Венчурний бізнес представлено самостійними невеличкими фірмами, що спеціалізуються на дослідженнях, розробках, виробництві нової продукції, їх створюють учені-дослідники, інженери, новатори. Як правило, венчурні фірми не займаються організацією виробництва продукції, а передають свої розробки іншим фірмам.

Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів:

– ідеї інновації – нового виробу, технології, суспільної потреби і підприємця, готового на основі запропонованої ідеї організувати нову фірму;

– ризикового капіталу для фінансування.

Отже, на сучасному етапі розвиток малого підприємництва пояснюється такими чинниками:

1) упровадженням в усі сфери економіки різноманітних видів мікроелектронної техніки, що не потребує великих виробничих площ і стартових інвестицій, але дає змогу різко спростити та здешевити комунікаційні зв’язки, процес прийняття ефективного управлінського рішення (технологічний аспект);

2) прийняттям державами законодавчих актів з податкових і інших пільг малому підприємництву (правовий аспект);

3) державною і позабюджетною підтримкою фінансування ризикового венчурного бізнесу (фінансовий аспект);

4) гнучкістю й адаптивністю малих фірм до вимог ринку у зв’язку з невеликою кількістю їхніх співробітників (чим менша система, тим простіше управління) і досягненнями науково-технічного прогресу (управлінський аспект);

5) підвищенням інтелектуального рівня наукових співробітників і їхнього прагнення до свободи у творчій діяльності (психологічний аспект);

6) вищою ефективністю кінцевих результатів інноваційної діяльності малих фірм і швидшою віддачею інвестицій порівняно з великими компаніями і корпораціями (економічний аспект).

Поряд з чинниками розвитку малих фірм діють також чинники, що стримують зростання їхньої кількості. До них належать такі:

1) великий ризик інвестування у зв’язку з малою (іноді одиничною) номенклатурою товарів, що випускаються, або виконуваних послуг. При неприйнятті товару ринком фірма збанкрутує. Неможливо провал компенсувати успіхом іншого;

2) значні труднощі в налагодженні виробництва через відсутність необхідного виробничого потенціалу, слабка інфраструктура фірми та її захищеність.

Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація, концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямком досліджень; можливість швидкої переорієнтації на інші напрямки.

Конкуренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати терміни науково-дослідних розробок, інтенсивно впроваджувати інновації у виробництво. За кордоном венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно займатися розробкою нових технологій через ризик понести збитки.

Венчурне підприємництво має численні організаційні форми:

1) „незалежні”, найчастіше дрібні, інноваційні фірми з використанням капіталу інвестиційних фондів;

2) фірми впровадження, організовані на пайовій основі промисловими корпораціями, так звані зовнішні венчурні фонди корпорацій;

3) „внутрішні” венчурні відділи корпорацій, основою яких є виділення підприємницької групи як самостійного венчурного підрозділу.

Найбільший інтерес становлять венчурні фонди, створювані промисловими корпораціями. Корпорації мають великі підрозділи, що проводять науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки. Постійно йде структурна реорганізація цих підрозділів, що обумовлено змінами в ринковій стратегії, диверсифікованістю виробництва, продуктовими, технологічними й управлінськими інноваціями. Практика НДДКР корпорацій показує, що не всі дослідження і розробки прибуткові, багато які з них збиткові. Тому для підтримки конкурентоспроможності корпорації мають мати доступ до створюваних дрібними фірмами продуктових і технологічних інновацій, новітньої науково-технічної інформації. Корпорації проводять стратегічну орієнтацію на формування і підтримку дрібного бізнесу на основі венчурного капіталу.

Слід зазначити, що інновації у великих корпораціях здійснюютьcя в умовах централізованих та інерційних організаційних структур. У цих корпораціях відбувається лише поступове, досить повільне поліпшення якості продукції, тоді як радикальні інновації, як правило, створюються в дрібних фірмах.

Корпорації прагнуть до того, щоб зробити відносно самостійними підрозділи НДДКР, діяльність яких пов’язана з найбільшим комерційним ризиком. Для цього створюються внутрішні венчурні відділи, що мають достатню самостійність і переваги дрібних інноваційних фірм. Ці підрозділи мають матричну структуру або діють як тимчасовий творчий колектив, що працює за визначеною цільовою програмою. У нього входять науковці, конструктори, технологи, маркетологи, менеджери.

Часто внутрішні венчурні відділи виникають і як результат розпродажу корпораціями неефективних науково-дослідних підрозділів своїм же співробітникам. Це досягається шляхом випуску фіктивних акцій ризикового капіталу, названих „фантомами”, які можуть рухатися тільки в рамках корпорації. При успіху на ринку такі внутрішні акції обмінюються на дійсні. Поряд з фондами венчурного фінансування венчурний відділ використовує як капітал особисті заощадження самих дослідників.

За допомогою венчурного фінансування при активній організації внутрішніх венчурних відділів корпорації стають активними в завоюванні нових галузей на ринках НДДКР, продукції і технології.

Автономність венчурних відділів істотно знижує ризик, що виникає як результат диверсифікованості виробництва. В умовах конкурентної боротьби, що підсилюється, внутрішній „венчур” є найбільш зваженим і найменш капіталомістким способом проникнення в нові галузі виробництва.

Венчурні фірми в Україні сьогодні тільки народжуються і потенційно великі банки можуть відіграти значну роль у їх фінансуванні. Великі підприємства також мають бути зацікавлені у венчурному фінансуванні.

Венчурний капітал може бути вкладений не тільки крупними компаніями чи банком, але і державою, страховим або пенсійним фондом. На відміну від інших така форма інвестування має специфічні умови:

– питома участь інвестора в капіталі фірми у безпосередній (прямій) і опосередкованій формі;

– надання коштів на тривалий період;

– активна роль інвестора в управлінні фірмою, яку він інвестує.

Як вважає Чарльз Теннес, вкладати гроші в країни з усталеною економікою невигідно: «Вигідно вкладати в перехідну економіку, де існує ризик, але є винагорода за ризик». На його думку, ринки Центральної і Східної Європи інвестиційно привабливі. Гроші, що вкладаються в Україну, можуть приносити (з урахуванням страхового ризику) інвестиційний дохід у розмірі 30-40% прибутку на рік.

Крім венчурних фірм, сьогоднішній низький рівень забезпеченості державної науки, з одного боку, та розвиток ринкових економічних відносин в країні – з іншого, викликають необхідність створення нових форм науково-виробничої діяльності, що побудовані на комерційній основі, тобто технічних парків, технополісів та інших.

Однак головне завдання – залучення на ринок внутрішнього інвестора. Розвитку вітчизняного венчурного бізнесу перешкоджає проблема відсутності законодавства про венчурні фонди та відповідної фінансової інфраструктури. Не обов’язково створювати спеціальне законодавство з венчурного бізнесу, оскільки не всі країни його мають. Є інші елементи цивільного, фінансового законодавства, що дозволяють венчурному інвестуванню успішно працювати і розвиватися. Невирішена проблема виходу з бізнесу (тобто продажу венчурним фондом своєї частки в компанії). Інвесторам важко отримати оперативну та об’єктивну інформацію щодо ринку і конкретних підприємств. Інформація, яка надається державними структурами, як правило, застаріла. Необхідно здійснювати державну політику стимулювання розвитку ризикового капіталу, оскільки на даному етапі саме цей вид фінансування має досить реальні перспективи подолання дефіциту та великої вартості інвестиційних ресурсів.

Значного поширення в індустріально розвинених країнах набули мережеві виробничі системи – кластери. Наразі саме ці специфічні неформальні об’єднання заради спільної мети виробничих та дослідницьких структур є одним з найефективніших механізмів швидкої дифузії інновацій у виробництво і забезпечення високої конкурентоспроможності товарів, послуг, підприємств і регіонів.

Кластер – це галузево-територіальне добровільне об’єднання підприємств, що тісно співпрацюють із науковими установами та органами місцевої влади, з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону.

Кластери можуть об’єднувати підприємства та установи як окремих регіонів, так і різних країн для підвищення ефективності їх діяльності, зростання продуктивності праці та якості продукції, стимулювання конкуренції та інновацій, залучення інвестицій, сприяння формуванню нових підприємств, враховуючи їх вигідне географічне розташування. Кластери дозволяють підприємствам гнучкіше реагувати на зміну умов ведення бізнесу.

Характерні риси успішної діяльності кластерів:

– взаємозв’язки між підприємствами, які роблять учасників кластеру сильнішими в порівнянні з тими підприємствами, що працюють поодинці;

– кооперація та співпраця, які є стимулами до пошуку нових, більш досконалих методів роботи, орієнтація на інновації, залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій;

– орієнтація на потреби ринку, які є головним фактором визначення загальної стратегії підприємств, та забезпечення відповідності стратегії кожного окремого виробництва загальній стратегії розвитку регіону.

Територіальні інноваційні кластери мають у своїй основі стабільну систему поширення нових знань, технологій, продукції, тобто інноваційно-технологічну мережу. Вони формують і використовують спільну наукову базу. Специфікою кластерних структур є широка участь у них гнучких підприємницьких структур малого і середнього бізнесу, що активно сприяють формуванню інноваційних „точок зростання”.

Підприємства кластера одержують додаткові конкурентні переваги завдяки можливості за умов жорсткої конкуренції здійснювати внутрішню спеціалізацію і стандартизацію, скорочувати вартість трансакцій, мінімізувати витрати на освоєння інновацій. У кластери об’єднуються багато нових фірм, що обслуговують конкретні промислові ніші на високому професійному рівні. Завдяки меншому ступеню вертикальної інтеграції всередині кластера чи навіть її відсутності, новим фірмам значно легше увійти до його складу. При цьому підкреслюється добровільність участі в кластері, хоча відповідальність за взяті виробничі зобов’язання не знижується, а навіть зростає. У кластерних структурах полегшується доступ до капіталу, оскільки географічна концентрація компаній, що беруть у ньому участь, формує сприятливе підґрунтя для виникнення внутрішніх кредитних спілок, а також створює сприятливі умови для залучення венчурного капіталу, прямих іноземних інвестицій. Суттєвим також є те, що територіальна близькість великої кількості фірм полегшує обмін між ними ідеями і передачу знань від фахівців фірм, що входять у кластер, до підприємців, які розпочинають свою власну справу всередині кластера.

Останнім часом в Україні все частіше починають розглядатися питання піднесення економіки регіонів на основі кластерних моделей. Кластери вже увійшли до порядку денного регіональних і місцевих органів управління. Нині планується розробка Національної програми підвищення конкурентоспроможності економіки України на базі кластерних моделей.

На жаль, сьогодні в Україні лише у 7 областях існують такі об’єднання. Найбільше їх нараховується у Хмельницькій області. Серед них – швейний, будівельний, харчовий і туристичний кластери. Але робота у цьому напрямі продовжується, в найближчому майбутньому збільшиться кількість і зросте потенціал існуючих кластерів. Це має велике значення для України, тому що рівень розвитку кластерів у кожній країні дає можливість зробити важливі висновки про потенціал цієї країни та межі її майбутнього розвитку.

Необхідно наголосити на великому значенні впливу держави на подальший розвиток кластерів. Є багато прикладів процвітання країн та регіонів завдяки відповідній цілеспрямованій політиці розвитку й підтримки кластерів керівництвом як на місцевому, регіональному, так і на національному рівнях.

Пріоритетною метою політики уряду України має бути зняття бюрократичних перешкод для зростання й подальшого розвитку наявних та створення нових кластерів. Вони сприяють залученню іноземних інвесторів і підвищенню обсягу експорту, а це забезпечує збільшення доходів держави від надходження податків. Кластери являють собою платформу для нових форм діалогу між підприємствами, урядовими організаціями та інститутами (школи, університети). Кластери допомагають розв’язати багато соціальних проблем, таких як безробіття, бідність, тому що дозволяють створити додаткові робочі місця і підвищити рівень конкурентоспроможності продукції та економіки країни в цілому.

Тому перед державою ставляться нові завдання, метою яких має бути всебічна допомога розвитку кластерів. Для цього є необхідним:

– збирання і систематизація інформації, специфічної для кластера;

– активізація наукових досліджень, які фінансуються державою і мають значення для розвитку кластерів;

– розроблення і затвердження Національної програми підвищення конкурентоспроможності економіки України на базі кластерних моделей;

– розроблення заходів експортного стимулювання;

– надання державних гарантій для залучення до кластера іноземних інвестицій;

– першочергове створення зон вільної торгівлі у регіонах, де історично склалися умови для розвитку кластерів.