Організаційні форми інтеграції науки та виробництва

Актуальність прийняття комплексу заходів, спрямованих на розвиток інноваційного підприємництва, викликана самою сутністю інновацій. Якщо в період формування ринкових відносин та трансформаційного спаду, в силу відсутності достатніх коштів в бюджеті та позабюджетних джерел, перевага надається дії макроекономічних факторів, то в подальшому, зі зростанням конкурентної боротьби, доцільним стає узгоджений розвиток державних наукових програм з інноваційним підприємництвом. Малі інноваційні фірми швидше впроваджують результати НДДКР у виробничий процес, більш ефективно і економно використовують ресурси, хоч порівняльна обмеженість останніх не дозволяє їм здійснювати великомасштабні проекти. Але оскільки інноваційне підприємництво характеризується достатньо високою ступінню ризикованості, в умовах нестабільного ринкового середовища доцільно вкладати кошти у менш наукомісткі проекти, що швидше та простіше реалізуються, а також в уже існуючі фірми, які досягли певних результатів у розробці нової продукції.

Пошуки шляхів підвищення швидкості виробництва нових знань та їх перетворення в нові товари та послуги – це нагальна турбота всіх країн. Уряди багатьох країн вкладають сили та кошти в створення та розвиток національних інноваційних систем, переносу знань з сектора науки, де вони народжуються, в сектор промислового виробництва, де вони перетворюються в товари та послуги.

Бажання зменшити час трансформації знань в продукти та послуги визвало необхідність створення технологічних моделей, прискореного обміну інформацією між сектором генерації знань та сектором їх використання.

Саме ця потреба в більш високій швидкості обміну між сферами виробництва та споживання знань призвела до створення на Заході спеціальних зон, де буквально під одним дахом працюють вчені, що генерують знання, інженери та технологи, що перетворюють знання в товари та послуги, – технопарки, технополіси, інкубатори і ін. Сьогодні всім відомо, що така інтеграція є одним із ефективних напрямків прискорення технологічної еволюції.

Позитивний досвід багатьох країн свідчить про перспективність для широкого й ефективного впровадження новітніх технологій, комерційної реалізації інновацій, створених внаслідок наукових досліджень і розробок, функціонування мережі таких інноваційних структур як технопарки, технополіси, інноваційні фірми-інкубатори, науково-промислові комплекси (консорціуми), кластери тощо.

Технопарк – це територіальний відокремлений комплекс, заснований на базі провідного університету, що включає в себе наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, сервісні та виставкові комплекси, комфортні житлово-побутові умови.

Мета технопарків – комерціалізація науково-технічної діяльності, забезпечення швидкого просування наукових досягнень у виробничу сферу, що дозволяє в умовах кризової ситуації у вузівській науці в Україні забезпечити науковців творчою роботою, достатньо високою заробітною платою.

Технопарки вирішують такі питання:

– прискорюють процеси передачі результатів фундаментальних та прикладних наукових досліджень у виробництво;

– забезпечують розвиток інноваційного підприємництва;

– сприяють залученню промислових та банківських ресурсів в інноваційну сферу.

Згідно Закону України „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” з метою забезпечення ефективної роботи технопарків для них створюється преференціальний (пільговий) режим:

– нові фірми, що виникають у складі технопарків, звільняються від сплати реєстраційного внеску;

– звільняються від сплати податку на прибуток в перші п’ять років;

– кошти, що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподатковуваного прибутку;

– фірми, що є в складі технопарку, звільняються від сплати земельного податку та податку на майно.

Діяльністю технопарку управляє спеціальний орган, функції якого наступні:

– визначення функціональної структури технопарку;

– прийом нових фірм у технопарк і проведення експертизи їх статутних документів;

– розміщення фірм в існуючих приміщеннях та забезпечення необхідними земельними ділянками під нову забудову;

– контроль за відповідністю діяльності складових технопарку завданню функціонування технопарку в цілому;

– підключення нових фірм під патронаж бізнес-інкубатору;

– створення венчурних фірм і венчурних фондів у межах технопарку.

Фірми, що діють у межах технопарку, в основному, є самостійними юридичними особами. Діяльність технопарку фінансується за рахунок коштів відрахувань фірм – складових технопарку, а також за рахунок державних та регіональних субсидій, банківських кредитів, спонсорської допомоги тощо.

Сьогодні в більшості розвинутих країн світу технопарки являють собою основні елементи інфраструктури, що забезпечує функціонування інноваційної моделі національної економіки. Органи державної влади в цих країнах, розуміючи важливу роль технопарків, здійснюють стосовно них особливу економічну політику, яка включає надання податкових та кредитних пільг, цільове фінансування окремих інноваційних розробок, державне замовлення на інноваційну продукцію тощо.

Щодо України, то наукомісткі виробництва, технологічне оновлення, своєчасність запровадження наукових відкриттів, бюджетне фінансування академічної науки були і залишаються найгострішими проблемами, що стоять перед державою протягом останнього десятиліття. Саме це коло проблем змусило вчених шукати нові форми організації та фінансування науково-дослідної і науково-виробничої роботи, які б відповідали новим економічним умовам. Аналіз показав, що такою формою організації можуть стати технопарки як найбільш ефективна система, котра відповідає новим державним завданням, ситуації дефіциту бюджетних коштів для фінансування науки і забезпечена прийнятими в усьому світі фінансовими пільгами для науково-виробничих установ.

Саме тому з метою активізації науково-інноваційної діяльності в Україні, створення та запровадження у виробництво конкурентоспроможних виробів і технологічних процесів Верховна Рада України прийняла Закон України „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків „Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, „Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона”, „Інститут монокристалів”. У подальшому до переліку технопарків, на які поширюється дія названого закону, ввійшли технологічні парки „Вуглемаш”, „Укрінфотех”, „Інститут технічної теплофізики”, „Київська політехніка” й „Інтелектуальні інформаційні технології”. Реально технологічні парки України розпочали свою діяльність у IV кварталі 2000 р. Кожен з технопарків має свою специфіку та спрямування діяльності.

Отже, вже сьогодні технологічні парки забезпечують створення і виробництво високотехнологічної продукції як для потреб внутрішнього ринку, так і для збільшення експортного потенціалу України. Саме технопарки є рушіями генезису нової національної інноваційно-технологічної платформи, що має спиратися на високодинамічний комплекс дій: науково-практичне дослідження – експериментальна розробка – технологічне впровадження – промисловий збут. Крім того, діяльність технологічних парків спрямована на збереження науково-технологічного потенціалу України, створення додаткових робочих місць, залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій у науково-технологічну сферу.

Об’єднуючи науково-дослідні, технологічні і виробничі підприємства, впроваджуючи результати науково-практичних досліджень та розробок у промисловість, технопарки забезпечують технологічне оновлення економіки нашої країни, прискорене зростання обсягів виробництва, зміцнення національної конкурентоспроможності та підвищення експортного потенціалу. І якщо Україна дійсно обрала курс на інноваційну економіку, то технопарки мають стати базовими компонентами її розбудови.

Технополіс – структура, яка за своєю діяльністю подібна до технопарку, але вона знаходиться в межах конкретного невеликого міста (населеного пункту), розвиток якого і забезпечується через технополіс.

Серед особливостей технополісу можна виділити такі:

– вони формуються в умовах помірних темпів зростання економіки (завоювання ринку трудомісткої продукції);

– передбачається розвиток „технологій XXI століття” (електроніка, біотехнологія, нові матеріали і ін.);

– головна роль відводиться місцевим органам влади: заохочується діяльність малих і середніх підприємств з високим науковим і виробничим рівнем (більш гнучкі).

Серед основних умов створення технополісу можна виділити:

– присутність в регіоні престижного університету або ряду НДІ;

– сприятливі економічні умови.

Згідно з Законом передбачені значні пільги для учасників проектів, спрямовані на заохочення розвитку наукомістких галузей промисловості. Протягом п’яти років від моменту прийняття програми в галузях високої технології діє система прискореної амортизації, що надає компаніям змогу списувати за перший рік до 30 % вартості устаткування і 15 % вартості будинків і споруд. На даний момент розглядаються перспективи створення Київського технополісу.

Технополіси, відповідно до законодавства, передбачалося створювати в районах зі слабким розвитком наукомістких виробництв, але за умови, що в регіоні є університети. Саме місцевим університетам надається вирішальна роль у здійсненні й координації наукових розробок, забезпеченні зони технополісу кваліфікованими фахівцями і дослідниками. Усі підприємства, науково-дослідні інститути, культурно-побутові установи мають розташовуватися неподалік від центра міста: дорога до них не повинна забирати більше, ніж 30 хвилин.

Обов’язковою умовою ефективної взаємодії всіх наукових установ і компаній у регіоні є оперативний обмін інформацією. У кожному технополісі під керівництвом місцевої влади розробляються плани розвитку зон, створюються координаційні центри й органи сприяння, до складу яких входять вчені, викладачі, архітектори, представники різних груп населення; визначаються підприємства – технічні лідери й компанії, що готові фінансувати програму розвитку технополісу. Крім того, план передбачає домовленість із національними банками про виділення пільгових кредитів.

Уряд надає субсидії на дослідницьку діяльність у технополісах, приймаючи на себе до третини витрат з організації лабораторіями спільних НДДКР у галузі новітніх технологій і розробок нової техніки.

Важлива роль в активізації інноваційної діяльності, особливо на стадії внутрішнього й зовнішнього трансферу технологій, має належати промислово-фінансовим групам (ПФГ). Законом України „Про промислово-фінансові групи”, передбачено, що до складу ПФГ можуть входити наукові установи, а їхньою кінцевою продукцією є науково-технічна документація та інші об’єкти інтелектуальної власності. Створюються ПФГ за рішенням Уряду на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних напрямів виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми за міждержавними угодами.

Структура ПФГ значною мірою залежить від характеру інтеграції й мети функціонування. Інтеграція ПФГ може будуватися на: горизонтальних, вертикальних та змішаних засадах. Може також відбуватися і звичайна диверсифікацій на інтеграція, коли організаційно-господарські зв’язки між учасниками групи є малопомітними.

З точки зору вирішення стратегічних завдань щодо передачі технологій, перспективними є ПФГ, створені за вертикальним, вертикально-горизонтальним та диверсифікаційним принципами. Якщо горизонтальна інтеграція є внутрішньогалузевою, то вертикальна об’єднує підприємства декількох галузей, але пов’язаних технологічним ланцюгом. У рамках ПФГ є можливість не лише прискорити впровадження нововведень і створювати складні наукомісткі вироби, а й підвищити технологічний рівень підприємств-виробників комплектуючих виробів, запасних частин тощо. Прикладом такої інтеграції може бути інтеграція авіабудівних підприємств України з моторобудівним об’єднанням „Мотор-Січ». За диверсифікаційного типу інтеграції підприємства (компанії) об’єднуються на засадах злиття або поглинання однієї компанії іншою, про що свідчить досвід зарубіжних транснаціональних компаній, діяльність яких охоплює, як правило, наукомісткі галузі.

Основна мета таких ПФГ – розвиток інноваційного потенціалу, випуск якісної продукції і прорив з нею на світові ринки, тобто зовнішній трансфер технологій. Для здійснення цих функцій доцільно створювати при ПФГ міжгалузеві наукові (дослідницькі, технологічні, інноваційні) центри, які б займалися питаннями підтримки й розвитку науково-технічного потенціалу підприємств, що входять до складу ПФГ, використовуючи досвід промислово-розвинутих країн зі створення інноваційних підрозділів при великих корпораціях. Ці центри мають діяти в тісному контакті з регіональними інноваційними центрами.

Також заслуговує на увагу досвід Росії щодо створення фінансово-промислових груп (ФПГ), особливо тих, що спрямовані на об’єднання банківсько-фінансового капіталу різних країн для забезпечення прискореної реалізації експортоорієнтованих високотехнологічних проектів.

До державного реєстру РФ внесено понад 80 ФПГ, у тому числі 14 ФПГ за участю підприємств України, Білорусії, інших країн, з них 9 міждержавних, створених на основі міжурядових угод, і 5 транснаціональних.

Зокрема, Україна є учасником трьох ФПГ: з виробництва навігаційної апаратури, автомобілебудування та лісопромислового комплексу.

Крім технопарків і технополісів на ринку діють так звані бізнес-інкубатори, що займаються реалізацією будь-якого проекту, за якими є можливість отримати прибуток.

Фірма-інкубатор – це організаційна структура, мета якої створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, що реалізують нові наукові ідеї-новації. Вона може надавати таким фірмам приміщення та необхідне обладнання на певний період, забезпечуючи їх консультаціями з економічних та юридичних питань на пільгових засадах, організувати інформаційне та рекламне забезпечення. Інкубатор проводить також експертизу інноваційних проектів (науково-технічну, економічну, комерційну), веде пошук інвесторів та дає їм певні гарантії, надає можливість скористатися своїм дослідним виробництвом і цим допомагає інноваційним малим підприємствам виживати в межах інкубаторів.

Розвиток фірми-інкубатора не потребує бюджетних асигнувань, вона забезпечує себе на засадах самофінансування.

Тривалість перебування новоутвореної фірми в інкубаторі в більшості випадків обмежується терміном три роки. Це термін, щоб фірма могла стати спроможною самостійно вирішувати господарські проблеми.

В Україні перспективність бізнес-інкубаторів визначається такими факторами:

– невпинно зростає попит підприємницьких структур на нові технології навчання, консалтинг та інформаційне забезпечення;

– потенційні інвестори все частіше вимагають від фірм не тільки підтверджень стійкого матеріального і фінансового стану, а й доказів уміння розпорядитися наданими їм інвестиціями;

– кредитна політика банків не дає можливості фірмам брати кредити на придбання основних засобів, особливо будинків, приміщень, офісної й іншої техніки, що призводить до збільшення їх витрат і зменшення оборотних коштів;

– ринок, що практично вже сформувався, збільшує конкуренцію і змушує підприємців більше часу займатися поточною реалізацією товарів (послуг), відволікаючи їхню увагу від питань функціонального менеджменту і стратегічного маркетингу;

– фірмам, що починають свій бізнес, в умовах фіскальної політики держави потрібен час для становлення і пристосування до ринку.

В Україні утворена активно діюча Асоціація бізнес-інкубаторів. Налагоджено інтенсивний процес обміну інформацією з концепцій інноваційного бізнесу і менеджменту з фахівцями зі США, що переслідує ціль дати молодим дослідникам та інженерам інформацію, пов’язану з дифузією технологій із лабораторій на ринок. Серед пріоритетних напрямків діяльності асоціації:

– патентно-ліцензійне законодавство і політика України;

– право власності технологій;

– інвестиційні можливості України;

– інкубатори й інші системи підтримки малого інноваційного бізнесу;

– менеджмент програм.

Загалом по Україні створення інших інноваційних структур, особливо бізнес-інкубаторів, не маючи відповідної законодавчої підтримки, останніми роками уповільнилося.

Слід відзначити, що істотну підтримку активізації інноваційного підприємництва в Україні надала, починаючи з 1997 р., американо-українська програма розвитку бізнес-інкубаторів, яку фінансував уряд США через Агентство з міжнародного розвитку (USAID). У 1998 р. за підтримки Міжнародного фонду соціальної адаптації і Асоціації бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів Польщі, було організовано Українську асоціацію бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів.

У межах програми фонду „Відродження” в Україні функціонують 7 бізнес-інкубаторів: у Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Сімферополі, Одесі. Єдиним прикладом реальної підтримки державними структурами бізнес-інкубації є „Київська школа підприємців”. Цей бізнес-інкубатор створили вітчизняний комерційний центр соціально-психологічної реабілітації „Гештальт” і державний центр зайнятості. У стінах інкубатора підприємцям безкоштовно надають цілий перелік послуг: від приміщення до консультацій. Він має 5 місць, перебувати на його території можна півроку. Певної спеціалізації не дотримуються, тож потрапити сюди може будь-яке щойно започатковане підприємство. Перевагу, одначе, віддають слухачам бізнес-тренінгів з основ підприємницької діяльності.

Сьогодні, відповідно до концепції центру „Гештальт” і завдяки підтримці служб зайнятості на місцях, функціонують інкубатори в Києві, Сумах та Сімферополі і в інших регіонах України.

За фінансової підтримки міжнародних організацій було створено інкубатор „Харківські технології”, центр розвитку інновацій у Києві, інноваційний бізнес-інкубатор у Білій Церкві. Останній створено як класичний бізнес-інкубатор. Він має велику будівлю площею у 2400 м2. Ним надано допомогу у становленні й розвитку 62 малим фірмам, у яких працюють понад 200 осіб, навчено за програмами підприємницької діяльності понад 800 осіб.

За офіційними даними членами згаданої асоціації є 50 бізнес-інкубаторів. Проте після закінчення фінансування за міжнародними програмами, без державної підтримки, діяльність багатьох подібних структур або згорталася, або ж ставала комерційною. Тому українські бізнес-інкубатори та інноваційні центри у більшості своїй виконують роль консалтингових фірм, а не структур підтримки інноваційної діяльності. Наразі мають достатню площу для фірм клієнтів і здійснюють інкубаційну діяльність не більше 6–7 бізнес-інкубаторів, з них лише половина займається підтримкою високотехнологічного підприємництва.

Бізнес-інкубатори, технопарки й інші структури підтримки малих організацій, незважаючи на об’єктивні труднощі перехідного періоду, можуть створювати сприятливі умови для розвитку науково-інноваційних і технологічно орієнтованих фірм.

Зважаючи на ці позитиви бізнес-інкубаторів, в Україні їхня діяльність може принести користь. Однак поки що реальних результатів у створенні бізнес-інкубаторів досягли тільки деякі регіони, що пов’язано здебільшого з відсутністю реальної підтримки їх розвитку державою.

Приступаючи до створення бізнес-інкубаторів і технопарків у країнах з перехідною економікою, вважали, що фундаментальна наука інтернаціональна, але інноваційна діяльність, інноваційне підприємництво більше носить національний характер. Ця діяльність базується на менталітеті людей, на їхніх історичних коренях. Це обумовлює необхідність вироблення концепції створення бізнес-інкубаторів і технопарків у кожній країні.

Вивчаючи досвід створення інноваційних структур у країнах з перехідною економікою, слід зазначити значні складності створення бізнес-інкубаторів і технопарків. Створення бізнес-інкубатора, а тим більше технопарку, є складною, дорогою і довгостроковою справою. Але воно дуже перспективне, тому що має стратегічне значення, вектор орієнтації якого спрямований у технології XXI століття. Бізнес-інкубатори і технопарки є своєрідним механізмом самопідтримуючого розвитку регіонів. Це центри кристалізації наукових думок, інноваційних ідей, підприємництва. Але не можна очікувати від них миттєвої віддачі. Досвід України показує, що період становлення і досягнення апогею діяльності технопарку складає 8–10 років.

Очевидно, що подальше становлення і розвиток мережі бізнес-інкубаторів, наукових і технологічних парків в Україні буде визначатися як об’єктивними труднощами перехідного періоду, так і національними особливостями економічної моделі стимулювання інновацій.