Соціально-економічне і суспільно-політичне становище України у другій половині 40-х - першій пол. 50-х рр. XX ст.

Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками таку високу ціну, народи СРСР сподівалися на поліпшення матеріального й духовного життя, ліквідацію колгоспів, які ніколи не могли забезпечити населення продовольчими товарами. Однак усе повернулося до старого. Відповідно до планів комуністичної партії, СРСР (в тому числі й Україна) за 1946— 1950 рр. повинен був, пройшовши відбудовчий період, досягнути в економічному розвитку довоєнного рівня. Навіть за фальшивою радянською статистикою цього не сталося. Промисловість, враховуючи й роздуту військову, перевищила рівень 1940 р., але сільське господарство, як завжди, хронічно відставало. Причин було немало — на селі залишилися переважно жінки, інваліди, старі й діти. Катастрофічно скоротилося поголів'я худоби, сільськогосподарської техніки. Головами колгоспів, радгоспів ставали, зазвичай, некваліфіковані партійні чиновники або демобілізовані воїни. Скрізь по містах і селах відновлювали терористичну адміністративно-командну систему. Практично повернулася політика " воєнного комунізму".

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, що знищила врожай у південних областях республіки та Молдови. Почався голод, який охопив населення України. Голодні ринули в Галичину та Волинь.

З 1944 р. процес колективізації у західних областях радянській владі довелось розпочинати практично заново. Організовані формально, насильницькими методами, організаційно та економічно слабкі колгоспи західних областей свою діяльність після війни відновити не могли. На відміну від довоєнного часу, цей процес відбувався не тільки у важких умовах відбудови зруйнованого війною господарства, а й за наявності гострої суспільно-політичної та збройної боротьби в регіоні. Негативний досвід колгоспного будівництва в 1940—1941 рр. посилював недовіру селянства до колективізації. Найпростіші форми кооперування мали на собі відбиток усієї авторитарно-бюрократичної системи, що призводило до формалізму в їхній діяльності, відступів від статутних норм, підкорення місцевим органам влади — сільрадам тощо.

У важкому становищі залишалося сільське господарство. Виснажене війною, зубожіле від сталінської феодальної системи керівництва, українське село тяжко перенесло голод 1946—1947 рр. До ЦК КП(б)У надходило багато листів із проханням надати допомогу, продовольчу позику.

Розвиток ініціативи колгоспників, зростання продуктивних сил на селі гальмували постійні та повсюдні порушення принципу матеріальної зацікавленості, слабка трудова дисципліна, надмірна централізація керівництва сільським господарством. Інакше й бути не могло. Командно-адміністративна система вбила в селянинові господаря. Його негласно оголошено громадянином другого сорту: майже неоплачувана праця (так звані трудодні насправді переважно нічого не давали); позбавлення змоги виїхати з села й жити в місті, адже паспортів селянам не видавали, а під час перебування в місті не дозволяли селитися в готелях, а тільки в спеціальних гуртожитках для колгоспників. Для них не існувало відпусток, державних пенсій, гарантованої грошової зарплати.