Криза козацької автономії

Після смерті Б. Хмельницького посаду гетьмана впродовж місяця формально обіймав його 16-річний син Юрій. Проте старшина майже відверто ігнорувала його повноваження: тиждень Миргородський полковник Г. Лісницький не віддавав йому булаву й бунчук батька, поширювалися чутки щодо хворобливості Юрія (приступи епілепсії, грижа). У результаті І. Виговський спершу став виконуючим обов'язки гетьмана, а наприкінці жовтня 1657 р. у Корсуні його обирають гетьманом. Так було зірвано план Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства.

Виговський мав намір будувати типову для середньовіччя аристократичну республіку, що посилювало охлократичні тенденції в масах, послаблювало центральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економічній політиці замість польської шляхти панувала українська. Швидко рід Виговських став найбагатшим в Україні.

Напружені стосунки склалися у Виговського з Запорожжям, а кошовий Січі І. Сірко називав його «собакою». Ще у вересні 1657 р. січовики втопили в Дніпрі посланців гетьмана до кримського хана. Спроба Виговського перешкодити торгівлі запорожців з Гетьманщиною ще більш погіршила стосунки між ними.

У першій половині 1658 р. гетьман погодився на вимоги царя про передачу до складу Росії деяких білоруських міст, призначення воєвод не лише до Києва, але й до п'яти інших великих українських міст. До літа 1658 р. Виговський намагався владнати стосунки з Москвою, щоб з допомогою російських воєвод вивести з реєстру антигетьманські сили, вплинути на поведінку кошового Запорозької Січі Якова Барабаша і полтавського полковника Мартина Пушкаря.

У Москві були впевнені, що Україна остаточно злилась з Росією, а її повернення під протекторат польських королів неможливе. Саме ця впевненість спонукала до спроб обмежити права України, взяти під контроль її зовнішню політику, збір податків, розмістити воєвод і військові гарнізони в Києві та інших містах. Такі дії Москви підштовхнули Виговського до рішення про повернення до складу Польщі, якій він був ближчим і духовно.

Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину, його ігнорування гострих суперечностей між старшиною і козацькими низами створило вибухонебезпечну ситуацію. Навесні 1658 р. проти гетьмана виступили полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошові отамани Я. Барабаш, І. Золотаренко, ніжинський протопоп М. Филимонов. У братовбивчій боротьбі загинуло щонайменше 50 тис. осіб.

Політичні прорахунки гетьмана призводили до ситуацій, з яких він не міг знайти вихід. Виговський налаштував проти себе різні верстви населення і більшість старшин. Маючи в розпорядженні 40—50-тисячну армію, гетьман не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України, вперше використав татарські загони для боротьби з народом, погодився на прибуття російських воєвод до найголовніших міст і передачу їм адміністративної влади. Він прохав надіслати комісарів з військовими підрозділами для складання козацького реєстру, перепису міщан, млинів, оренд тощо, підштовхуючи в такий спосіб царський уряд до подальшого обмеження суверенітету козацької України. Водночас гетьман вів активну антимосковську агітацію.

Серйозних змін зазнала й державотворча ідея, бо під час переговорів з польською стороною І. Виговський під її тиском відмовився від таких наріжних принципів, як суверенність і соборність Української держави. Про.це свідчить укладений на початку вересня 1658 р. між Виговським та польським урядом Гадяцький договір, за яким Руське князівство у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств поверталось на правах автономії до складу Речі Посполитої. За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб'єкта міжнародних відносин.

У соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, що існували до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. Козакам «як людям лицарським» підтверджувалися усі їх права й вільності, вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції. За гетьманським клопотанням по 100 козаків з полку могли отримати шляхетство, однак мали право проживати тільки в традиційно козацькому районі — на півдні Київського воєводства. Для карбування грошей із зображенням королівської особи дозволялося відкрити скарбівню. Відновлювалися права православної церкви. Щодо унії, то в одному акті передбачалося її збереження, в іншому — скасування. Планувалося також відкрити дві академії та без обмежень середні школи і друкарні.

Оскільки польський уряд вважав, що зробив надто великі поступки, то до часу ратифікації договору (травень 1659 р.) домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисельність реєстрових козаків зменшувалась до ЗО тис. осіб, унія залишалася, православні могли обіймати посади урядників лише у Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському — поперемінно. Було знято застереження про необов'язковість для Війська Запорозького брати участь у війні Речі Посполитої проти Росії.

Отже, договір, по-перше, узаконював поділ українських земель на дві частини й унеможливлював їх возз'єднання у межах національної держави. По-друге, докорінно змінював політичний устрій козацької України й зводив нанівець її державну автономію. Уряд Руського князівства втрачав самостійність у внутрішній політиці й позбавлявся права на зовнішні зносини. Відновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації поділу полково-сотенного. По-третє, він передбачав ліквідацію витвореної під час визвольної боротьби моделі соціально-економічних відносин. Козацтво усувалося від управління, чільне місце знову посідала шляхта. Відновлювалися велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпацтво.

Положення договору зводили нанівець державний суверенітет козацької України, якого вона спромоглася добитися у 1654 р., уклавши договір з Росією. Польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, а лише на автономію Наддніпрянщини, усунула все, що нагадувало б українську.державність.

Оскільки ідея Руського князівства могла стати могутнім чинником для об'єднання народних мас України, Польща під час укладення восени 1660 р. Чуднівського договору, який підтверджував статті Гадяцького, вилучила положення про його утворення. Згодом проігнорувала й інші умови, оскільки для неї була неприйнятною сама ідея української автономії. Українська автономія у межах Польщі вмерла швидше, ніж встигла народитися. Погіршилися українсько-російські відносини, а наприкінці жовтня 1658 р. за наказом Виговського почався наступ полків української армії на російські військові тили. Козацькі полки витісняли російські гарнізони з території Гетьманщини, а суперники гетьмана формували в Білгороді 30-тисячний український полк, що став основою військ чергового претендента на булаву І. Безпалого, якого підтримував воєвода Г. Ромоданівський. Хоча наприкінці червня 1659 р. І. Виговський завдав поразки російським військам під Конотопом, вів інтенсивні переговори з Туреччиною, Австрією, Швецією, Бранденбургом, але досягти свого не зміг. На козацькій раді у жовтні 1659 р. його посли, які повернулися з Варшави, були порубані, а сам І. Виговський врятувався втечею.

5.5. Розпад Гетьманщини

«Чорна рада» під Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі, неврівноваженість характеру зробили його знаряддям у руках старшинських угруповань. За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.) гетьман не мав права без дозволу російського царя виступати з полками в похід, призначати полковників та інших посадових осіб, українська церква зобов'язувалась перейти під владу московського патріархату. Крім того, гетьман втрачав право на дипломатичну діяльність, російські гарнізони і воєводи розміщувалися в шести містах Гетьманщини. Між тим старшина розраховувала на приєднання до України частини білоруських земель, напівнезалежну зовнішню політику, присутність російського воєводи лише в Києві. Прийнятий під тиском Москви договір розчарував навіть прихильну до Росії козацьку еліту. Даремно полковники П. Дорошенко та О. Одинець у листопаді 1659 р. домагалися в Москві анулювання неприйнятних для Гетьманщини статей. Щоб пригасити пропольські настрої, царська влада заарештувала й вислала до Сибіру обох братів Нечаїв та шість представників роду Виговського.Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили на Правобережжя, але після кількох невдач в боях з поляками Юрій Хмельницький у жовтні підписав з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, тому протягом 1661 — 1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою.

Погіршення стратегічної ситуації змусило російського царя дати таємну інструкцію своїм дипломатам: якщо Польща, Крим і Туреччина об'єднаються для боротьби з Росією, слід обіцяти королю не лише Правобережну, але й Лівобережну Україну. В цей час польсько-російський фронт пролягав по Західній Двіні та Дніпру, а на Лівобережжі спалахували повстання проти російських військ і гарнізонів. Однак спроби українсько-польської армії двічі — у 1660 та 1662 р. — підкорити Лівобережжя наштовхувались на опір місцевого населення і козаків, очолюваних родичами Б. Хмельницького — переяславським полковником Я. Сомком і ніжинським — В. Золотаренком. Після загибелі під Ржашевом та Каневом 8тис. Козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави.

Боротьбу за гетьманську булаву розпочали Я. Сомко, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, В. Золотаренко. На передній план виступали регіональні інтереси старшинської верхівки, а не ідея загальнонаціональної єдності. Лівобережна еліта, підтримувана представниками царя, дедалі більше відривалася від правобережної. Козаків слобідських полків — Охтирського, Сумського, Ізюмського, Харківського — воєводи часто використовували як розвідників проти правобережних. Полтавський полк під орудою Федора Жученка здійснював набіги на Слобожанщину. І ті, й інші ігнорували інтреси селянства, старшина зловживала владою, наживалася на експлуатації мас.

У січні 1663 р. на раді в Чигирині гетьманом Правобережжя стає П. Тетеря (Моржковський), якого підтримували кримські татари. На Лівобережжі найбільш реальними кандидатами на булаву були наказний гетьман Я. Сомко і кошовий Запорозької Січі, колишній служник Б. Хмельницького І. Брюховецький. За згодою царя 17 — 18 (27 — 28) червня 1663 р. під Ніжином відбулася «чорна рада», в організації якої взяв участь і російський князь Д. Великогагін із загоном стрільців. Вибори, на яких були присутніми понад ЗО тисяч козаків, набули такого неконтрольованого характеру із взаємними образами, погрозами, бійкою, що представники Росії їх покинули. Гетьманом Лівобережжя було обрано І. Брюховецького, який обіцяв приборкати експлуататорські апетити «золотожупанників», поліпшити життя збіднілого козацтва, міщанства й посполитих. Його суперники пізніше були заарештовані й страчені.

Таким чином, перший етап громадянської війни 1658 — 1663 рр. завершився територіальним розколом України, що породило наступний виток боротьби за владу, полегшувало процес інкорпорації Гетьманщини до складу Російської держави. Колись єдина Українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Верхівка Правобережної України більше схилялися до республіканської Польщі, Лівобережної — до самодержавної Росії. У коленому регіоні різні групи населення теж мали протилежну орієнтацію, що надавало визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, тому Українська держава як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни.

До того ж правобережна еліта не одержала від Варшави статус „колективного шляхетства”, тобто форми соціальної організації за прикладом придунайських регіонів, де шляхетські регіони існували на певних територіях і в межах привілейованих соціальних страт. Становий егоїзм польської шляхти, яка побоювалася, що посилення соціального статусу старшини Війська Запорозького зміцнить владу на шкоду шляхетській демократії, перешкодив цьому наміру.

Козацька дипломатія намагалася зіштовхнути інтереси Речі Посполитої, Росії, Криму й Порти, використати суперечності між ними, щоб зберегти між більшу політичну самостійність при прийнятті протекції тієї чи іншої держави.

Але з середини 60-х років XVIIстю російський уряд посилив свої зусилля по інкорпорації Лівобережного гетьманства.

У такій непевній політичній ситуації І. Брюховецький укладає договір з Москвою (1665), який суттєво обмежив автономні права України. Хоча царські урядовці не підтримали його пропозицію про зміну державного устрою Гетьманщини воєводським правлінням, але повноваження російських воєвод в Україні розширилися. Вони отримали право втручатися в управлінські, військові та фінансові справи України.

Наступ російського самодержавства на автономність, послідовне звуження прав органів української феодальної державності хвилювали козацьку старшину, яка була найбільш зацікавлена у зміцненні своєї влади над козацтвом і селянством. Саме з цієї причини гетьмани як виразники старшинської політики продовжували вести пошук союзників.

Частина прихильників козацької автономії не могла відмовитися від своїх вимог, не бажала примиритися з роллю безмовних виконавців волі бюрократії. Ці патріотичні сили, що протиставили себе угодовцям, очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665—1676). Проте всі його спроби об'єднати Гетьманщину з допомогою Росії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини закінчилися невдачею: ЗО січня 1667 р. Росія й Польща уклали Андрусівський договір, за яким до Росії відходили Смоленськ, Новгород-Сіверський, Лівобережна Україна, а також Київ з околицями. Запорозька Січ була спільним володінням обох держав. Землі Правобережної України, вся Білорусь залишалися за Польщею.

Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувались козацько-селянські повстання. Населення Лівобережної України найбільш було незадоволене намаганнями російського уряду урізати політичну автономію України, а головне — втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Дем'яном Многогрішним та Іваном Самойловичем обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов'язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, купуючи продовольство у призначених гетьманом місцях, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства тощо не припинялися.

Найбезцеремонніше воєводи втручались у політичне життя Лівобережної України під час виборів нового гетьмана: російські війська оточували козацьку раду, а напередодні старшина обов'язково «радилася» з воєводою.

Найбільше було звужено зовнішньополітичні функції Гетьманату. Якщо за І. Брюховецького право самостійних дипломатичних зносин було відновлене, то в 1669 р. їх заборонили гетьману Д. Многогрішному, в 1972 р. — І. Самойловичу, хоча останній з відома Москви і мав такі контакти.

Гетьмани й старшини будували свої політичні плани всупереч інтересам та прагненням мас, що практично прирікало їх на поразку. Московський уряд постійно використовував це протиріччя і з певним успіхом проводив свою політику. Гетьмансько-старшинська система не була універсальною, єдиною владою на Лівобережній Україні, її багато в чому контролювала, а нерідко й дублювала російська наказна система. Загалом після 1654 р. всі найважливіші державні справи щодо України царський уряд вирішував через Посольський наказ, у складі якого діяла спеціальна канцелярія — Малоросійський наказ («Наказ Малої Росії») з широкими адміністративними, військовими й судовими повноваженнями. Він став посередником між царським урядом та лівобережним, правобережним і запорозьким козацтвом. Як орган російського державного управління, він спрямовував свою діяльність на зміцнення феодально-кріпосних відносин, придушення «сепаратистських» настроїв в Україні, мав право давати згоду на вибори нового гетьмана й генеральної старшини. На генеральній раді обов'язково мали бути присутніми посли — представники наказу, які контролювали вибори гетьмана. Вони ж вручали новому гетьману знаки його влади.

Через нього здійснювалося листування царя з гетьманом. У резиденції гетьмана майже невідлучно перебували його представники, спостерігаючи «за діями гетьманської адміністрації». До його обов'язків належали контроль за духовенством, деякі судові функції (справи з кримінальних та цивільних злочинів чиновників наказу, воєвод, інших служивих росіян).

Безчинства турецьких і татарських загонів, нескінченні військові дії, постої російських і українських полків від Дністра до Азова — усе це переповнило чашу терпіння місцевого населення. Селянські бунти стали буденним явищем через розширення експлуатації посполитих з боку старшинської верхівки.

У вересні 1676 р. П. Дорошенко склав гетьманські повноваження і присягнув на вірність цареві. Цей рік став рубіжною датою в національній революції, засвідчивши, що українському народові так і не вдалося створити власну державу, яка об'єднувала б у своїх межах всі етнічні території. Хоча в другій половині 60-х — першій половині 70-х років XVII ст. політичний розвиток козацької України характеризувався полі центризмом політичної влади і розчленованістю її території, все ж існувала єдина державна структура — Гетьманщина.

Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького виявилися катастрофічними. Відсутність у багатьох гетьманів та полковників державницького мислення, їхня психологія підданих, а не володарів, нерозвиненість державно-національної філософії не дали змоги Україні рівноправно увійти в коло європейських держав. Патріотичний дух був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ'ям, інтереси мас і еліти розходилися. Перебуваючи у центрі інтересів кількох великих держав, Україна майже не мала шансів на досягнення незалежності. Хоча козаки й були вправними вояками, але за рівнем організації, військової тактики їх військо поступалося збройним силам Туреччини, Росії, Криму, Польщі. Незважаючи на те, що за рівнем розвитку ці країни перебували у «другому ешелоні» Європи, вони мали значно більше можливостей для самостійної, імперіалістичної політики.

Виборам на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула Івана Мазепи закінчився драматичний період в історії України, стрижнем якого була революційна хвиля зі складною амплітудою 1648—1676 рр.

Поразку національної революції спричинили:

— відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переважання регіонально-кланових інтересів у верхівки;

перманентна політична боротьба між старшинськими угрупованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу;

ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за гетьманську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях;

- принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення ворогуючих соціумів.

Водночас доба української революції засвідчила зародження, існування та розвиток суттєвих для подальшої політичної історії України особливостей:

— вперше державотворча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідною силою у боротьбі за українську державність. (Саме козацтво «більшою мірою, ніж буть-хто до нього опустило ідею свободи з небес на землю»,);

— Запорозька Січ як політичне утворення була зародком Української національної держави, продовженням національно-державницької традиції українського народу, перерваною зникненням з історичної арени Київського та Галицько-Волинського князівств;

- республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави;

- в організації політичної системи стихійно окреслився примітивний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоч концептуально і законодавче упорядкованим він не був;

- козацька держава була форпостом усвідомленої, організованої боротьби за інтереси та права українського народу, захисником його національно-культурних і духовних цінностей;

- якісно новий рівень існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу;

- козацька держава, поставши у руслі державницької традиції України-Русі, стала її політичною спадкоємницею, розвинула українську державницьку ідею. Якщо на початках своєї боротьби Б. Хмельницький не ставив за мету створення Української національної держави, то згодом він сформулював положення про соборність українських земель;

— народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного визиску;

— було зірвано плани Ватикану про укладення «універсальної унії».

Понад сто років після поразки революції продовжувала існувати автономія українського Лівобережжя, що сприяло кристалізації нової інтелігенції, національної самосвідомості, національно-державницької ідеї.

Запитання. Завдання

Які фактори спричинили загострення соціально-економічного і політичного становища на українських землях у середині XVII ст.?

Проаналізуйте погляди (та їх еволюцію) ідеологів козаччини на державний устрій Гетьманщини.

Якими були мета, характер, рушійні сили і результати української Визвольної війни 1648—1654 рр.?

Охарактеризуйте особливості зародження Української козацької держави.

Які наслідки для України мала Переяславська угода й чигиринсько-московські Березневі статті 1654 р.?

Які причини та політичні наслідки громадянської війни в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х років XVII ст.?

Обґрунтуйте причини та уроки поразки української Визвольної війни.

Ліквідація наприкінці XVII — у XVIII ст. української державності

Після укладення Переяславського договору Російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє життя українського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперську провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість, непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі уможливили реалізацію намірів царизму.

6.1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про «Вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 р., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.

Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили «городові» козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.

В 70-ті роки XVII ст. були сформовані «охотницькі» (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.

У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.

Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом систем Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.

Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у підросійській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.

Територія Української козацької держави з другої половини XVII ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.

В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.

Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманатом.

6.2. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи

Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.

За умовами «Вічного миру», укладеного між Польщею та Росією у 1686 р., Москва зберегла за собою Лівобережжя, Київ з округою. Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, яка пообіцяла не заселяти середньої Київщини польськими колоністами.

Російська влада ще до виборів гетьманом І. Мазепи (липень 1687 р.) ревізувала автономні устої Гетьманату. До Глухівських статей 1672 р. долучилися нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян. Коломацькі статті (міждержавний договір, укладений 1687 р. на р. Коломаці (тепер — Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та Москвою — з іншого вперше заперечували державність України, але завдяки І. Мазепі цей пункт повністю не був реалізований.

Мазепа Іван (бл. 1639—1709) — гетьман України, політичний діяч і дипломат. Народився на. Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, згодом — у Варшаві в єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном — у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У 1659—1663 рр. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані І. Самойловичу. У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра І та його двору. Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об'єднання українських земель на основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Дбав про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадо-волений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709) разом зі шведським королем Карлом XII відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.

Період правління І. Мазепи був не простим для українського суспільства. Бюрократ і дипломат за характером, він намагався підтримувати добрі стосунки з Петром І та структурами московського уряду. У внутрішній і політиці придушував будь-які вияви козацького «вільнодумства» й водночас зміцнював кріпосницькі домагання '^; старшини, її станові права. При Мазепі процес знищення автономії України і форм виборного козацького правління набирав темпів.

Соціальна політика Мазепи, що насамперед враховувала інтереси старшини (хоча він намагався обмежити її апетити), не давала йому змоги розраховувати на масову підтримку українського населення в 1708 р., коли він змінив політичну орієнтацію. Напевне, мав рацію М. Грушевський, коли писав, що в народних масах Мазепа не мав популярності, його вважали в Україні панським гетьманом, старшинським вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських указів, що так важко падали на Гетьманщину.

І. Мазепа, як зазначав М. Брайчевський, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краї. Як відомо, земельна власність старшин існувала у формі рангових (гетьманські та царські пожалування, надані на період перебування на певній посаді) та приватних володінь. Дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) фільварків на постійні. Генеральні й полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Існували також козацькі й селянські господарства по 50—80 десятин, в яких було по 20—ЗО, а то й більше голів великої рогатої худоби. Збільшувалася земельна власність православних монастирів: на початку XVIII ст. їм в Гетьманщині належало майже 300 сіл та хуторів. Старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Цей процес подекуди супроводжувався насильством і зловживаннями. Поглиблювалась майнова нерівність серед козацтва, а 1698 р. вона була узаконена: козаків розділили залежно від майнового стану на виборних(несли військову службу) і під помічників (надавали допомогу виборним при спорядженні їх на службу).

Таким чином, плани І.Мазепи заперечили простонародним сподіванням, які мали егалітарно-демократичний характер, до того ж гетьман вважав нехіть до шляхетства ознакою малокультурності і нецивілівзованості своїх земляків, звідси його прихильність до елітаристської програми, сильної гетьманської влади, яка б спиралася на чітко структуроване станове суспільство на чолі з нащадками старшини

Становище старшин особливо зміцнилося на початку XVIII ст. Реформи у сфері судочинства та податків (за Мазепи податок з волоки становив у середньому 1 крб. 20 коп. щорічно, а після нього — 2 крб. 88 коп.), опора на еліту свідчили про намір гетьмана створити в Україні прошарок національної аристократії, щоб за її підтримки зберегти оптимальний рівень автономії у складі Російської держави. Свої повноваження І. Мазепа захищав всіма засобами, в тому числі вдавався й до каральних експедицій, провокацій, страт, зближення із царем та його вельможами. Багато уваги доводилось приділяти запорожцям, які іменували гетьмана «вітчимом України». Наприкінці 1689 р. серед них зміцніла група козаків та старшин з пропольською орієнтацією. Гетьману вдалося з допомогою агентурної розвідки перехопити делегацію січовиків, яка прямувала до польського короля. На прохання І. Мазепи Петро І припинив постачання до Січі хліба й зброї, сукна та свинцю. Однак уже в травні 1690 р. запорожці били татар, допомагаючи Польщі, а протягом 1691—1693 рр. на службу до короля перейшло до 2 тис. козаків. Тоді гетьман змінив тактику й домігся, щоб січовикам цар сплатив борги одразу за два роки.

Вербуючи прихильників, Мазепа своєчасно й щедро виплачував козакам кінних полків гроші, сердюкам (гвардії) — одяг та платню. На відміну від І. Брюховецького, який хотів відокремити державні фінанси від гетьманського майна і передати перші під контроль царя, І. Мазепа об'єднав державні й гетьманські фінанси.

Не сприяв підвищенню авторитету гетьмана його конфлікт з організатором визвольного руху на Правобережжі Семеном Палієм. Якщо Палій уособлював демократичну ідею суспільно-політичного ладу в Україні, то Мазепа — аристократично-панську. Не підтримували гетьмана й міщани, які постійно скаржилися на сваволю козацької старшини саме Петру І. Проти Мазепи працював і релігійний чинник, бо, знаючи про його службу при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам, що він таємний католик. Незважаючи на те, що він пожертвував на будівництво й реконструкцію церков, монастирів, забезпечення колегіумів, допомогу спудеям величезні особисті кошти: більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.

Ознайомившись з принципами державного будівництва у Франції, Голландії, Італії, Німеччині, Мазепа став прихильником саме європейських засад державності, які тогочасне українське суспільство сприйняти не могло. Гетьман зробив ставку на «Лева півночі» — шведського короля Карла XII, бо з ним шукали союзу Англія, Франція, він був «Александром Македонським XVIII ст.», але цей вибір виявився не раціональним.

Саме за Мазепи Росія почала максимально використовувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо верхівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагувати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодрукування.

Майже щорічно російські війська здійснювали походи в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагалася закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав козаків у такі походи, але вони воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне.

З початком у 1700 р. російсько-шведської війни козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали уваги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина гетьманської старшини, невдоволена політикою Мазепи, слала на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокомандувачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Російські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсувати» втрату ним булави.

І. Мазепа та його прихильники добре розуміли, що будь-який результат шведсько-російського суперництва матиме для Гетьманщини тяжкі наслідки. Тому після довгих роздумів було вирішено звільнитися від московської опіки, перейшовши під протекторат Швеції. Раптовий поворот Карла XII восени 1708 р. в Україну (замість очікуваного маршу в напрямку Москви) суттєво змінив плани І. Мазепи, який опинився перед важкою дилемою: залишитися вірним царю чи приєднатися до військ шведського монарха. Політичний вибір гетьмана став для Петра І неприємною несподіванкою, тому московська влада застосувала полярні методи поводження з українським народом: з одного боку, суворо карала російських військовослужбовців за наругу над жителями Гетьманщини, ліквідувала деякі статті оподаткування, з іншого — жорстоко карала та знищувала прихильників Мазепи.

Назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини, Петро І влітку 1709 р., відкинувши після перемоги в Полтавській битві обіцянки про збереження «козацьких прав і вольностей», призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з «мазепинською» агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І. Скоропадського тощо. Ясно, що це був перший крок на шляху до ліквідації гетьманської посади взагалі, що й сталося у липні 1722 р. Згодом настала черга втручання російських представників у кадрову політику Гетьманату, уніфікації українських державних порядків до російських зразків, примусової інтеграції господарства Лівобережної України до російського. З 1712 р. утримання розквартированих в Гетьманщині російських полків було покладене на українських платників податків. Розпорошена й роз'єднана українська еліта виявилася не здатною опиратися імперській політиці царизму. Виступ І. Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував інкорпораційні процеси, які після його поразки розвивалися з новою силою.

Пололася поступова феодалізація старшини, фактична зміна типу володарювання. Не заперечуючи проти реалізації матеріальних інтересів старшини, яка акумульовувала земельну власність царський уряд намагався формувати з неї загальнодержавну бюрократію, закріплюючи цим елементи імперської централізації. Гетьманське оточення І.Скоропадського підхопило реформи царату в адміністративній, судовій, фінансовій сфері. Воно швидко зрозуміло особисту користь у наближенні апарату до типу традиційної (патримоніальної) бюрократії, вилучивши суд і фінанси з адміністративних органів. Але в перший четверті XVIIIст. Петербург задовольнявся лише функцією контролю за існуючими органами влади в Малоросії, залишаючи завдання уніфікації управління Гетьманщиною на майбутнє.142

Політичні причини та наслідки поразки І.Мазепи.

Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

- відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних суперників Росії;

- цілеспрямоване руйнування Москвою української державності, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

- обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його «дружбою з царем» (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;

- духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;

- недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол українського суспільства, використання при цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).

Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути «під царем»; усвідомив ціну «союзу» з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви.

6.3. Гетьман в екзилі П. Орлик і його Конституція

Після смерті 2 жовтня 1709 р. І. Мазепи його племінник Андрій Войнаровський відмовився від булави, хоча й успадкував майно покійного. Незважаючи на бажання Карла XII й більшості старшин бачити саме його гетьманом, А. Войнаровський заявив, що не прагне такої честі, бо відчуває себе скоріше польським шляхтичем, ніж українським козаком. 5 квітня 1710 р. з двох кандидатів — прилуцького полковника Дмитра Горленка й генерального писаря П. Орлика — на посаду гетьмана обрали саме другого.

Орлик Пилип Степанович (1672 —1742.) — гетьман України в еміграції 1710—1742 рр. Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію. З 1706 р. — генеральний писар, найближчий радник Мазепи. У1709 р. емігрував, а через рік був обраний гетьманом. Під час процедури обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною — «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва» (Конституція П. Орлика). Навесні 1711 р. П. Орлик здійснив військовий похід на Правобережжя України. Посланці П. Орлика налагоджували зв'язки з Запорожжям, Буджацькою та Кубанською ордами, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими татарами. Ці дії спонукали російську розвідку розгорнути справжнє полювання за ним та його соратниками: 1719 р. у Вроцлаві П. Орлик ледь не був захоплений місією П. Ягужинського, у Гамбурзі полонили А. Войнаровського, у Варшаві — Григорія Герцика, в 1721 р. у Бреславі було зроблено невдалу спробу захопити сім'ю П. Орлика. Деякий час опальний гетьман проживав у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдові. Помер у 1742 р. у м. Ясса.,

Конституція складається з преамбули та 16 розділів. Попри проголошення.загальних декларацій, Конституція передбачала відновлення кордонів України відповідно до угод Б. Хмельницького з Польщею, Росією, Туреччиною. У ній вперше на конституційному рівні зроблено спробу розподілу влади. Законодавча влада мала належати Раді у складі полковників, сотників, генеральних радників полків, послів війська Запорозького.. В період між зібраннями Ради всі питання мав вирішувати гетьман як голова виконавчої влади, узгоджуючи свої дії з козацькою старшиною. Передбачались Конституцією і владні противаги: старшина мала право на Раді публічно висловити докір гетьманові за несправедливі, небезпечні для держави, козацьких вольностей вчинки. Особливі повноваження мав Генеральний суд, який наділявся правом притягати до відповідальності навіть гетьмана, якщо він виявиться винним, через нечеистивий умисел або випадково.

Попри те, що Конституція Орлика не була втілена на практиці, вона стала одним з найвидатніших документів української державно-політичної думки, української державотворчої історії. Своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції.

У Конституції визнавались природні права людини, насамперед право на протест проти гноблення. Вона проголошувала незалежність Війська Запорозького, ідею соборності українських земель, козацького (демократичного) устрою суспільства, надавала вищу законодавчу владу своєрідному парламенту — козацькій раді, яка б скликалася тричі на рік: на Різдво, Благовіщення й Покрову. До її складу повинні були входити генеральні старшини (представники Січі) та по одному козакові від кожного полку. Передбачалося, що генеральна старшина, радники, гетьман будуть урочисто присягати на вірність Батьківщині. В статті VI держава Війська Запорозького характеризувалася за сучасною політологічною термінологією як соціальна виборна гетьманська монархія парламентарного типу.

Згідно з Конституцією гетьманська казна відокремлювалася від загальнокозацької, а самому гетьману відводився скоріше ранг президента, ніж сатрапа. Якщо він порушував права й вільності козацтва, його зобов'язували звітувати перед радою. Передбачалася і контролююча інстанція, що наглядала б за діяльністю посадових осіб. Загалом Конституція П. Орлика багато в чому передує основним принципам Конституції 11 штатів СІЛА, прийнятій у 1787 р. П. Орлик увійшов в історію як останній гетьман, який відкрито домагався створення Української держави. Його син Григорій став генералом французької армії, членом Таємної королівської ради. Він намагався довести, що незалежність України позитивно вплине на міжнародне становище і безпеку Європи: відмежує Оттоманську Порту від Московії і зменшить рівень ворожнечі між ними, посилить геополітичну рівновагу в Європі, обмеживши амбіції царизму, небезпечні для свободи на континенті.

Хоча діяльність П. Орлика не могла забезпечити Україні самостійного статусу, але його активні дипломатичні зусилля примусили уряд Росії після смерті Петра І вести більш зважену політику щодо неї. Крім того, монархи багатьох країн Європи глибше дізналися про проблеми «козацького народу».

6.4. Продовження процесу

інкорпорації України

до складу Російської імперії

29 квітня 1722 р. сталося чергове обмеження автономії Гетьманату — було створено Малоросійську колегію. Вона вважалася вищою касаційною й фінансовою установою, створеною формально начебто для боротьби зі зловживаннями в українському судочинстві, незаконним відбиранням угідь у козаків, селян, міщан, примусами їх до «роботи» і покріпаченням. Фактично чиновники колегії наглядали за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин. Президентом Першої Малоросійської колегії було призначено бригадира С. Вельямінова, якому підпорядковувались шість офіцерів та прокурор. У цивільних справах колегія підпорядковувалася Сенату, у військових — головнокомандувачу російською армією в Україні. Протест І. Скоропадського щодо неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував.

Колегії доручалося запровадження нових податків або відновлення колишніх, встановлення політичного нагляду в Україні. Фактично вона стала найвищою касаційною інституцією Гетьманщини, верховним фінансовим органом та контролюючою установою. Прокурор колегії виконував поліцейські функції, зокрема, здійснював арешти підозрюваних „у сепаратистській діяльності козаків”, описував їхнє майно тощо.

20-ті роки XVIII ст. характеризувалися поглибленням соціальних протиріч в українському суспільстві, високим рівнем зловживань з боку місцевої адміністрації. Служби Гетьманщини виявилися неспроможними зупинити ці процеси. Виховані в умовах хай недосконалої, але правової атмосфери Речі Посполитої жителі Гетьманщини болісно переживали типові для російського авторитаризму обмеження особистої свободи і недоторканості особи. Можливо, саме це, а не тільки бажання використати козаків як надійних розвідників, диверсантів, військову силу у війні з Туреччиною, примусили царизм дозволити в 1727 р. вибори гетьмана. У жовтні гетьманом Лівобережної України обрали Данила Апостола (1654—1734) — знавця фінансів, гнучкого політика, автономіста проросійської орієнтації. Свою діяльність він розпочав з прохання до царя про відновлення умов договору 1654 р., тобто номінального васалітету. Проте ні в його проханні, ні у відповіді царя не йшлося про визнання Гетьманату самостійною інституцією, а владні функції Генеральної козацької канцелярії дедалі більше переходили до окремих вельмож або центральних органів Російської імперії. І все ж гетьманська канцелярія мала право вирішувати прикордонні питання безпосередньо з Польщею та Кримом, хоча з дозволу царського резидента. Діяв Генеральний суд із шести старшин, у тому числі трьох російських офіцерів. Російські поміщики могли купувати землі в Україні, але за умови дотримання місцевих законів; їм заборонялося завозити сюди кріпаків з Росії.

З 1728 р. в Глухові працювала Кодифікаційна комісія, яку очолив генеральний бунчужний Яків Лизогуб. За 15 років вона розробила документ під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». У ньому налічувалась 351 стаття з 1716 пунктами. В його основу було покладено Литовські статути XVI ст., принципи хелмського, саксонського та українського звичаєвого права із судової практики. Він повинен був узаконити автономний статус та привілеї Гетьманату. Дванадцять років цей документ знаходився для розгляду в Сенаті, а 1756 р. його віддали на доопрацювання гетьману Кирилу Розумовському. Проте й це не допомогло: у 1767 р. Катерина II відмовилась його затвердити. До того ж у 1754 р. на території Російської імперії ліквідували внутрішні митниці, а ідею автономізму стали вважати проявом сепаратизму.

Спираючись на підтримку багатьох старшин, Д. Апостол намагався викорінювати хабарництво, впорядкував земельні справи, провівши в 1729—1730 рр. генеральне слідство стосовно законності володіння маєтками. Він відділив державний і гетьманський скарби, але перший контролювали чиновники Росії, а в другому з двох генеральних підскарбіїв один був росіянином, щоб забезпечити й тут відповідний нагляд. Гетьман визначив розмір точного бюджету Гетьманату — 144 тис. крб. щорічно, причому більшість витрат покривалась за рахунок експортного мита (евекти). Д. Апостол створив у Глухові першу в Україні співочу школу, друкарню, на початку 1728 р. організував з'їзд українських купців. Загалом життя козацтва й селянства при ньому поліпшилось, стабільнішою стала політична ситуація, розквітла торгівля, було навіть підготовлено універсал про вільну торгівлю. Судочинство велося українською мовою.

Проте царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї автономії України у складі Росії домінували у свідомості переважної частини українських політиків. Водночас серед багатьох із них формувався своєрідний комплекс національно-політичної неповноцінності, схильність до компромісів, а не боротьби. Нижчі верстви українського суспільства ще мали певні ілюзії щодо месіанської місії російської влади, її здатності відновити соціальну справедливість, обмежити експлуататорські апетити старшини. Про це свідчить значна кількість чолобитних, поданих до Малоросійської колегії з приводу зловживань адміністрації та старшин. За таких умов на політичному просторі України окреслилися дві суспільно-політичні течії: угодовська (колабораціоністська) і національно-автономічна. Соціально-економічна кон'юнктура сприяла посиленню впливу саме першого угруповання, яке змирилося з інкорпораційною політикою російського уряду. Кадрові переміщення, арешти опозиційно налаштованої старшини в середині 20-х років XVIII ст. остаточно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти інкорпоративних дій царату.

Автономісти, сподіваючись на відновлення української державності, гетьманського правління, усвідомлювали, що це можливо лише шляхом збройної боротьби, а не компромісів та угод. Україну і Росію вони розглядали як дві антитези. Ці думки найповніше втілені в «Історії Русів» анонімного автора.

Найяскравішим представником автономістів був поет, громадсько-політичний діяч Василь Капніст (1758— 1823), «Ода на рабство» якого була могутнім протестом проти запровадження кріпосництва в Україні. В. Капніст вів переговори з представниками прусського уряду про надання допомоги в разі збройного виступу проти російського самодержавства.

6.5. Ліквідація царизмом автономії України

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики «збирання руських земель», активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Водночас під впливом контактів з російськими структурами дещо зманювалася система козацької служби. Якщо мобілізація війська Запорозького протягом 1734-1774 років відбувалася за полково-курінним принципом, то комплектація - за територіально-міліційним. Козаки несли прикордонну (форпостну), розвідувальну, перевізну й поштову службу, до того ж за дві останніх вимагали оплату з армійської казни Росії. Але недовіра царського уряду до Війська Запорозького постійно зростала через його невизначну точно численність, найнижчий серед інших військових організмів рівень дисципліни, сусідство і незацікавленість запорожців у конфронтації з Туреччиною та Кримом. Адже в ході російсько-турецької війни 1735-1739рр. запорозька флотилія не виявила особливої ініціативи в бойових діях проти Османської імперії, хоча й мала високу мобільність та маневреність. Безумовно, козацтво не бажало виходу Росії до Чорного моря, підкорення нею Кримського ханату, бо це робило Січ в межах Росії недоцільною.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано «вибори» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.

Головна військова канцелярія втратила статус вищого органи влади, стала лише технічною частиною особи гетьмана. Адміністративні реформи 1751-1760рр, судова в 1760-1763, фінансова в 1760 легалізували всевладдя еліти, унезалежнили судове і фінансове управління від адміністративного устрою, але створили правове поле для бюрократичної інкорпорації української еліти, розквіту корупції та підлабузництва Регіональне чиновництво Лівобережжя успадкувало риси загальноімперської бюрократії. Але воно не стало сповна раціональним, бо мало становий характер і викривленний шлях розвитку, бо не зустрілося конкуренцією з приватних господарників.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республікансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі «Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о возстановлении разных старинных прав Малороссии» з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар'єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Малороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».

Залишилась політичною автономією на тлі існування феодалізму в Російській імперії тільки Запорозька Січ, де жили за законами звичайного права. Якщо на всій території Росії з 7 травня 1744р. були заборонені страти громадян без дозволу Сенату, то на Січі вони мали місце до травня 1775р. Але з 1768 р на Запорожжі не припинялися бунти козацької голоти, яка нерідко захоплювала владу, грабувала майно старшин, захоплювала архівні документи, хоча кожного разу з допомогою російських військ ці виступи придушувалися, після цього керівництва Січі жорстоко карало проводирів повстань, але припинити їх так і не змогло.

З 1771р. Росія мала свої флотилії на Азовському морі, Дунаї, тому значення козацьких дубів-човнів суттєво підупало.

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний «порядок», розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російскої казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. Спершу царська влада ставилась до колишнього населення Запорізьких Вільностей досить лояльно. Контроль за мешканцями провадився через призначених осіб з числа самих запорожців. Починаючи з 1782р., тут мала місце спроба встановлення податкового законодавства (подушний огляд), але через відсутність кругової поруки за сплату податків ефект виявився мінімальним. Переселення зимівчан до слобід і містечок тривало більше 20 років. Навіть у 1775-1781ррю уряд не переслідував втікачів від поміщиків, яки жили в зимівниках, що уявляло собою грубе порушення принципів існування дворянської держави. Тому навіть указ 1796р не зупинив припливу втікачів на південь України.

Уніфікація управління на землях Січі після 1783р означала реорганізацію місцевого самоуправління, введення кругової поруки населення. Через кілька років тут уже існував розгалужений контроль за населенням на побутовому і господарському рівнях.

В цілому протягом 1764-1770-х років чіткою стратегії інтегрування Гетьманщини до політико-адміністративних структур Російської імперії не існувало Петербург терпляче очікував реакції з боку старшин. У жовтні 1781 р. старшині було надано дво­рянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дво­рянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.

Царський уряд неухильно руйнував колишній політикоадміністративиий устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, «продажність» української еліти та «підступність» російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії, її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною. Таким чином, друга половина XVIIIст. означала для Гетьманату поступову, але неухильну дезінтеграцію традиційного українського суспільства, остаточне перетворення України на культурну провінцію Россії. Викид культурної енергії відбувався в інші світи, вона перетворювалась на донора інших культур. Вихованці Києво-Могилянської академії стали цвітом тонкого прошарку щойно народженої російської інтелігенції. Так, С.Полоцький і К.Істомін подали ідею про створення у Москві університету, теоретиками російської ідеології були Ф.Проконович і Д.Туптало.

У верхньому шарі імперії домінантні посади в урядових колах Москви й Петербургу займали, як правило, балтійські німці та українці-малороси. При цьому своєрідною соціологічною компенсацією став занепад і ліквідація решток автономного адміністративного устрою України. Українська квазі-еліта зневірилась у можливості відстоювання самостійного шляху розвитку, шукала в імперії нову арену для свого соціального впливу. Відтягнення кращих сил до Росії позбавило крайові установи влади, зменшувало опір центрові.

Ліквідації української державності також сприяли:

відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;

відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків;

— незначний розвиток урбанізації, а через це слабкість міщанства, інтелігенції

— психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необґрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте особливості внутрішньої та зовнішньої політики Гетьманату за правління І. Мазепи.

2. Якою була політика російської влади щодо України у XVII-XVIIIст.?

3. Які елементи демократичного устрою передбачені у Констітуції П. Орлика 1710р.?

4. Чому державотворчі елементи в українському суспільстві на прикинці XVII-XVIIIст. не отримали суспільного визнання?

5. Якими способами здійснювалась інкорпорація України в державну структуру Російської імперії?

6. За допомогою яких методів царський уряд добився ліквідації автономії України?

6.

Ліквідація

української державності

наприкінці XVII — у XVIII ст.

Після укладення Переяславського договору Російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє жит­тя українського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперську про­вінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільст­ві, слабкість, непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі уможливили реалізацію намірів царизму.

1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Ліво­бережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміні­страції Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про «Вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 p., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.

Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили «городові» козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формаль­но — від 20 до 30 тисяч, фактично — до 55-89 тисяч.

В 70-ті роки ХУЛ ст. були сформовані «охотницькі» (наймані) пол­ки, які використовували переважно для придушення народних виступів.

У липні 1765 р. маніфестом Катерини П замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один улан­ський полки.

Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою респуб­лікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського прав­ління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом систем Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.

Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду