Еволюція українського козацтва

Наприкінці ХV ст. на теренах України з’являється нова суспільна сила– козацтво. Назва «козак» вперше зустрічається у половецькому словнику ХШ ст. У ХІV – ХV ст. вона поширюється в Криму на означення кінної варти (приміром, при консулі генуезької колонії Кафи). Так називали найнижчий стан кримсько-татарського суспільства ХV-ХVІ ст. Найімовірніше слово походить від тюркського «кай-сак» – легконав’ючений.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80-90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на разні промисли (в «уходи») – полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою в південних українських степах – на кордоні між Великим князівством Литовським і Кримським Ханством.

Тому теза про те, що начебто «посилення кріпацтва у Речі Посполитій» спричинило появу козацтва, не відповіє історичним реаліям. З’явилося воно майже за сто років до утворення Польсько-Литовської держави. Впровадження панщини та кріпацтва у Польщі, згодом у Литві тільки стимулювало українське населення до пошуку кращої долі на півдні країни.

Козацтво постало у зв’язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію («освоєння») зростаючою людністю Великого князівства Литовського.

Охороняти кордон, вести розвідку, пограничні війни з татарськими загонами було нагальною потребою держави. Через це київський воєвода Юрій Пац у 1489 р., намісник Черкас Богдан Глинський у 1493 р., староста Канівський і Черкаський (з 1514 р.) Остафій Дашкович, київський пан Криштоф Кмитич (1520 р.) та інші виступали організаторами і навіть безпосередніми керівниками козацьких загонів у сутичках з татарами, московськими посольствами, що ходили до Криму в пошуках союзників у війнах з Литвою. Вони також ініціювали створення постійних залог у прикордонних районах, напади на татарські міста (Очаків) тощо.

Водночас багато українців (селян, міщан, шляхтичів) ходило на промисел у незайманий степ пониззя Дніпра. Це явище стало настільки поширеним, що у 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов’язкову сплату козаками мита з прибутку: «а загалом воєводі мають віддавати десяту [частину]».

Козацтво у своєму розвитку пройшло три стадії:

1. Кінець ХV ст. - до 80-х років XVI ст. Протягом століття козацтво було, переважно, суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації – Січ на о.Мала Хортиця, заснована в 1552-1558 рр. Д.Вишневецьким (Байдою), оповита напівлегендарними сюжетами.

2. 80 – 90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони).

3.Перша половина ХVII ст. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ’я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.

Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм центром Січ на о.Тамаківка, що біля м.Марганця Дніпропетровської обл. З 1593 р. до 30-х років XVII ст. Січ знаходилась на о.Базавлук біля с.Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл. Це був військовий табір і водночас козацька громада, товариство, організоване на кшалт напівчернечого, напівлицарського ордену, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами. Назва «курінь» означала також одиницю громадської організації. Традиційно їх було 38. Курінь об’єднував до 600 козаків, які мали спільну скарбницю, був військовою та почасти господарською одиницею. Як правило, десята частина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах, роз’їздній службі або військових походах.

Головними елементами політичного устрою Війська Запорозького були загальна козацька рада, інститут кошового. Рада була органом прямої дії, їй належали певні законодавчо-розпорядчі функції. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю, осаула, писаря, курінних отаманів). Кошовий був військовим головнокомандувачем, зосереджував всю повноту вищої виконавчої, адміністративної та судової влади, політично репрезентував Військо перед іноземними державами. У воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але без загальної ради всього Війська не міг приймати принципових рішень. У всіх листах, рішеннях значилося: «Отаман кошовий з усім старшим і меншим Війська низового Запорізького товариством». Суддя, осаул та писар, курінні отамани входили до адміністрації Війська. Прийняття Радою будь-якого рішення супроводжувалось відправленням релігійного ритуалу. Тому очевидці ХVI-ХVII ст. характеризували Січ як «християнську козацьку республіку». Демократична процедура проведення Ради спиралась на засади рівноправності всіх козаків, право вільного обрання посадових осіб, підпорядкування меншості рішенням більшості, що політично згуртовувало товариство. Однак, ці обставини, а також несформованість колегіальних органів, опертих на принципи опосередкованої демократії, породжувало охлократичнітенденції, маніпулювання умонастроями учасників Ради.

Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були у 1541р., коли Сигізмунд І наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Сигізмунд Август ІІ у 1561 р., 1568-1572 рр. також намагався організувати їх, вивівши з-під юрисдикції прикордонних старост. Але перші офіційні державні реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 роками, коли на службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст. Так зароджувалась практика укладання договорів між козаками, як самостійною верствою (станом) і державою. Участь у переговорах з послами інших держав (Е.Лясота у 1594 р.) про залучення козаків на службу до цісаря зміцнювало в них почуття політичної значущості й сили.

На інституційний розвиток козацтва вплинули універсали короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 років. Запропонована ними організаційно-штатна структура регулярного полку та публічно-правове оформлення козацького імунітету в Україні використовувалися й надалі. У 20-ті роки ХVІІ ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. В 30-ті роки XVII ст. старшина Війська Запорозького розділилася на реєстрову з дислокацією у прикордонних містах, та нереєстрову – з дислокацією на Січі.

Та все ж українське козацтво було конкуруючим чинником щодо Речі Посполитої, розвивалось паралельно і на противагу її офіційним владним структурам.

Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток козацтва постійно зростав. Війни між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною, Московщиною значно посилили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони залучали до різних збройних акцій. Так, 2 тис. вояків на чолі з Самійлом Кішкою брали участь у бойових діях в Лівонії. У 1618 р. майже 20 тис. козаків допомагали польському королевичу Володиславу здобути Московський престол.

Козаки активно ходили у морські походи на Крим і Туреччину. В них, як правило, брали участь до 2 тис. осіб на 30–40 човнах. У 1602 р. 30 козацьких чайок та кілька відбитих у турків галер під Кілією розгромили турецький флот. Гучними подіями стали здобуття Варни (1606), Синопа (1614), погром узбережжя біля Царгорода (1615). У 1616 р. турецька ескадра була разгромлена біля Дніпровського лиману.

Посилення феодального гніту в Речі Посполитій значно збільшило приплив новобранців у козацькі лави. Українське населення, яке брало участь в колонізації вільних земель «дикого поля» на південній Київщині, Полтавщині, відчуло присмак свободи, принизливим вважало повернення до стану залежного селянина, з необхідністю відбувати 2-3 денну панщину, платити чинш за землю, яку воно власноруч зробило придатною до сільськогосподарського виробництва.

У цей же час активізувалася боротьба за захист національних і релігійних інтересів. Відверте небажання польської еліти задовольнити навіть мінімум прав, свобод, визнати рівноправність українського населення спонукало козацтво до участі в національно-культурному русі.

З появою на українському політичному небосхилі Петра Конашевича Сагайдачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він домігся об’єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва. У жовтні 1619 р. з тактичних міркувань погодився на принизливі польські вимоги скоротити реєстр до 3 тис. осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Під прикриттям цього договору в 1620 р. добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита Й.Борецького, трьох єпископів, записався разом з усім козацьким військом до Київського церковного братства.

Сагайдачний (Конашевич) Петро (бл.1570-1622) - гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурно - просвітницький діяч. Народився у родині шляхтича неподалік м. Самбора на Підкапатті. Навчався в Острозькій греко-слов’яно-латинській академії, що на той час означало досить високу освіченість. У 1601 р. перебрався на Запорозьку Січ, звідки разом з козацькими загонами здійснював воєнні походи у Молдову, Лівонію, а також проти татар і турків. За талант полководця у 1606 р. козацькою радою вперше був обраний гетьманом. Безпосередньо за його участі Військо Запорозьке стало регулярним військовим формуванням, що здобуло славу як у Європі, так і на Сході. У 1618 р. очолив 20-тисячне козацьке військо, що брало участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Добивався від Речі Посполитої більшої автономії України, офіційного визнання Православної церкви, вдаючись до переговорів та компромісів. Обстоював інтереси поміркованої козацької старшини, водночас був першим гетьманом, який намагався для розвитку української держави поєднати можливості усіх станів суспільства. В 1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії був тяжко поранений і в 1622 р. помер. Похований у Києво-Братському монастирі.

Частина козацької спільноти, не розуміючи далекосяжних задумів П.Сагайдачного, обрала гетьманом Я.Бородавку, але ця недовіра тривала недовго. У наступному, 1621 р., Річ Посполита вимушена була знов звертатись по допомогу до козаків та П.Сагайдачного перед загрозою 120-150 тисячного турецького війська. Воно було розбите під Хотином 65 тисячним польсько-українським військом, 40 тис. в ньому було українських козаків. Це фактично денонсувало обмеження угоди 1619 р. щодо чисельності козацького війська. Контингент українського козацтва протягом 20 років зріс більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в політичній системі Речі Посполитої.

Українське козацтво виробило власну емблематику. Найстаріша печатка, що дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату Васильовичу (1596). На ній зображений лицар - козак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак на печатці «коша Війська Запорозького» має на плечі мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на похорон П.Сагайдачного це зображення вперше названо «гербом низового Війська Запорізького».

Козацтво як нову українську політичну силу характеризували такі особливості:

1. Поява козацтва започакувала формування якісно нового типу політичної людини (homo politicus) в Україні. Якщо в попередню добу цей тип представляв лише феодал (шляхтич), а решта, передусім селяни, були політично невиразною масою залежних (слуг, орачів), то відтепер в особі козака поєднались притаманна першим політична свобода, другим - відданість власній землі, і додалась третя - людини європейського нового часу - дієвість, активність та підприємливість, на кшалт представника трєтього стану.

2. Козацтво засвідчило новий рівень політичної самосвідомості народу. Головними складовими її ставали усвідомлення поняття свого краю від Карпат до Сіверського Дінця, від Полісся до чорноморського узбережжя (а не лише землі як общинного поля чи власної ділянки), який належить відвойовувати та освоювати; українського козацького народу, що є відмінним та протистоїть ляхам, татарам, московитам; вольовитість замість залежності; військова звитяга замість пасивності; усвідомлення значимості самоорганізації на демократичних засадах.

3. З появою козацтва розпочалось формування української політичної теоретичної думки. В її основі - політична спадщина (традиції) попередньої доби: Київської Русі, доповнена та розвинута новітніми концепціями - релігійно-політичними (православних церковних братств), військово-організаційними (С.Баторій, Й. Верещинський), військово-політичними (П.Сагайдачний).

4. Політична структура козацтва у формі Запорозької Січі стала ядром боротьби за національне визволення. Навколо неї групувались всі інші політичні сили суспільства: реєстрові козацькі формування, церковні братства, міські самоврядування, шляхетські повітові сеймики та українські делегації на Вальні сейми Речі Посполитої.

5.Українці в особі козаків повернулись на міжнародну політичну арену як захисники християнського світу від мусульманської загрози. Вони стали важливим політичним чинником на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

Отже, у XIV-XVII ст. українські землі розвивались в європейському контексті. Абсолютна влада монарха (князя, короля) поступово обмежувалась постійно діючими органами магнатської (Пани-Рада) та шляхетської (сеймики в повітах, Вальний сейм) демократії. Литовські Статути та Магдебурзьке право зафіксували політичні гарантії частини суспільства. Статути були не тільки зводом норм карного, цивільного права, але й фактично конституцією держави.

Після Люблінської унії більша частина українських земель об'єдналася політично в межах Речі Посполитої. Це сприяло інтегруванню України в політичний, економічний та культурний простір Європи. Водночас конфесійні відмінності між православними українцями і католиками-поляками суттєво вплинули на розвиток політичної ситуації в Україні. Українська шляхетська і церковна еліта розкололась на реформаторів – прихильників подальшої інтеграції в європейський світ і консерваторів, які намагались зберегти недоторканими всі старі норми та звичаї.

Паралельно з державними інституціями зародились і набули самостійного значення козацтво, братський рух, які стали осередками формування політичної культури українців, важливим елементом якої було прагнення до національного визволення. Козацтво як носій української державності синтезувало традиційні політичні цінності з новими, які активно утверджувалися у ранньоновітній Європі.

Запитання. Завдання

1. За яких умов українські землі опинились в складі Великого князівства Литовського?

2. Чому Пани-Рада та Вальний сейм набули в політичній структурі Литовсько-Руської держави великого значення поруч з владою Великого князя?

3. Політичний устрій Великого князівства Литовського - це крок вперед чи назад порівняно з устроєм Київської Русі? Обгрунтуйте свої судження.

4. Що спричинило утворення Речі Посполитої та якими були особливості перебування під її владою українських земель?

5. Які зміни в політичному житті українських земель відбулись після входження їх до складу Польської частини Річі Посполитої?

6. Як вплинув братський рух на політичну консолідацію україського суспільства?

7. Охарактеризуйте причини і наслідки релігійного розколу в Україні та появи на її теренах греко-католицької церкви.

8. Проаналізуйте основні етапи політичного становлення українського козацтва.

9. Чому зростала роль українського козацтва в політичному житті Річі Посполитої?

10. Які політичні концепції сформувались в українських землях в ХVІ-першій половині ХVІІ ст.?

11. Що нового привнесло козацтво у формування політичної самосвідомості народу?

Теми рефератів:

1. Політична історія України ХІV- першої половини ХVІІ ст: історіографія.

2. Кримське ханство та його вплив на внутрішньополітичне життя українських земель.

3. Система політичної влади Великого князівства Литовського.

4. Особливості формування та політичні погляди української шляхти.

5. Литовсько-московське протистояння: причини, масштаби, наслідки.

6. Україське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ- першої половини ХVІІ ст.

7. П.Сагайдачний як політичний діяч.

Список літератури:

Грушевський М.С. Історія України – Руси. К., 1991-1995. Т.IV-VІІІ.

Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого Княжества Литовского. Очерки истории общины, сословий, государственности (до начала ХVI в.). Спб.1993;.

Думин С.В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Русское) // История Отечества: люди, идеи, решения: Очерки истории России IХ- начала ХХ в. М., 1991.

Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца ХV-первой трети ХVI в. М., 1995;

Леп´ явко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). Чернігів, 1999.

Леп´ явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. Чернігів, 1996.

Любавский М.С. Очерк истории Литовско-русского государства до Люблинской унии включительно.2-е изд.М., 1915.

Пашуто В. Образование Литовского государства. М., 1959.

Плохий С.Н. Папство и Украина: Политика Римской курии на украинских землях в ХVI-ХVП вв. Киев, 1989.

Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998.

Соловьев С.М. История России с древнейших времен // Сочинения. Кн.ІІІ. М., 1989.

Шабульдо Ф. Битва біля Синіх Вод 1362р: Маловідомі та незнані аспекти // Укр.іст.журнал. 1996. № 2. С.3-15.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. Киев, 1987.

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 1993.

5.

Українська

Національна революція

і становлення державності

Українська національна революція, в ході якої виникли зародки української державності, засвідчувала, з одного боку, недостатню зрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства, з іншого – прагнення народних мас до волі, реалізації своєї самобутності. В тогочасних геополітичних обставинах, неоднозначності внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки.

5.1. Соціально-політичні передумови української національної революції

На межі XVII — XVIII ст., після ополячення та окатоличення українських аристократичних родів і значної частини колись православної шляхти, в Україні починає формуватися власний середній клас з дрібної шляхти, яка залишилась вірною православ'ю, а також козацької старшини, середнього міщанства і православного духовенства.

Але формування політичної свідомість представників цієї частини суспільства відбувалося дуже повільно. Нічого дивного в цьому не було, адже незмінними державотворчими принципами XVII-XVIIIст. вважалося не належність до конкретного „племені”(поняття „нація” виникло лише в кінці XVIIIст.), а віросповідання і побудова відносин у парі „васал-сюзерен”. При цьому монархія існувала насамперед як релегійно-феодальна інституція, а не національно-державна структура, як божественне творення, а не суспільний організм. В ранньомодерний період чинники мови й віри сприймалися майже виключно сферою приватного життя, а політична лоянільність громадян – основою їхніх стосунків з державою. Ці факти необхідно мати на увазі при всіх спробах реконструкції лінгвістичної та релігійної ситуації в українських землях протягом XVII-XVIII століть.

Носієм автономних і державницьких поглядів український етнічний території було місцеве шляхетство, що прагнуло хоча й не зовсім наполегливо, об’єднатися в політичну націю. Та замість християнського міфу про русів як обраний народ козацька протоеліта відродила версію сарматької ідеї, відчуваючи себе в першу чергу не представниками нації, а окремого класу, рівного за статусом польській шляхти. Враховуючи, що в ті часи Європа географічно закінчувалася річкою Дон, козацтво займало таким чином територію між католицьким світом і азіатською Росією, тобто на перехресті цивілізацій. Саме ця обставина спричинила генетичні прояви свідомість „людей прикордоння”, суміш різних концептуально традицій. Не дивно, що немала частина української суспільної верхівки схилялася до польської культури, а позиції католицької та уніатської церков неможливо кваліфикувати безнадійними, і саме в українському соціумі.

У другій половині XVIIст. у зв’язку з недієздатністю виконавчих та судових структур на місцях, слабкістю королівської влади Польщі становище більшості соціальних верств українського суспільства залишилося непевним. Не припинялися напади шляхтичів на маєтності сусідів, зростали податки й повинності селянства (посполитих).

Козацтво, оцінюючи свій чималий внесок у перемогу Речі Посполитої в так званій Смоленській війні, вимагало збільшення реєстру, повернення колишніх та надання нових привілеїв. Узагалі права та привілеї реєстрового козацтва не скріплювались королівською клятвою, яка б гарантувала їхню незворотність. Натомість польська шляхта домоглася вигнання козацької делегації з сейму, на якому мали вибирати короля.

Типологічно козацтво можна кваліфікувати як ополчення військово-службового стану, причому організація його збройних сил провадилася за територіально-міліційним принципом. Козачі полки були військово-адміністративними, а не тактичними одиницями, вважати козаків професіоналами неможливо.

Хвиля повстань у 1551—1638 рр. проти латифундистів (їх спричинив вузько становий конфлікт між козацтвом і шляхтою) змусила польську владу застосувати жорсткіший режим щодо козацької вольниці. Після поразки козацького повстання 1637—1638 рр. помітно ослабла політична активність запорожців. До цього спричинилися істотні обмеження козацького устрою і козацької демократії, але репресивні заходи Варшави проти козаків не зробили їх політично інертними. Навпаки, у козацькому середовищі визрівали плани звільнення України від польсько-шляхетського панування, зростала увага до проблем політичного розвитку, в основі якого було неприйняття існуючого політичного режиму.

Козацтво у своїй політичній практиці вдавалося до вимог-звернень на адресу політичного центру Речі Посполитої, нерідко ультимативних, створювало політичні коаліції з православними церковними ієрархами, робило спроби налагодити політичні союзи з українською шляхтою та представниками протестантської опозиції Великого князівства Литовського. Його політична активність часто набирала радикальних форм, що відображалось у намаганні досягти політичних цілей з позиції сили. На початку 30-х років XVII ст. політична культура козаків перейшла у фазу системної зрілості, свідченням цього стала їх готовність до участі у політичному житті Речі Посполитої в межах інституційних можливостей тогочасної політичної системи.

Основу суспільної думки козацтва, як і в цілому українства, складали моральний консерватизм (традиціоналізм) і пошанування закону (легітизм)

Дуже часто протягом XVI-XVIII століть українців називали „нацією козаків” або „українською козацькою колонією”, територію власне України – „Cosacorium”, тобто країною козаків. Але українське суспільство першої половини XVIIст. реально було розколоте на кілька суспільно-релігійних спільнот: православні, українські римо-католики, греко-католики, українські кальвіністи та соцініани. Тому дилема „всій-чужий” зовсім не рівнялась парі „українець-неукраїнець”. Перші ознаки пробудження українського народу до політичної творчості й боротьби з'явилися у другій половині XVI ст., коли польські урядовці помітили, що «козаки» мають — «гін до панування».

5.2. Політична культура козацтва та його лідерів

Формування політичної культури козацтва було поступовим процесом. Поставала вона як певне знання та усвідомлення тогочасних реалій суспільного буття. Симптоматичним виявом її став реформаторський проект (1596) Семерина Наливайка, який пропонував перенести політичний і військовий центр українського козацтва із Запорозької Січі на незаселені землі між Південним Бугом та Дністром, окреслював видозмінену, порівняно з традиційною, модель козацького устрою. С. Наливайко виходив з політичних принципів та ідеї сильної гетьманської влади, що суттєво відрізнялася від демократичних засад Війська Запорозького. Він намагався забезпечити собі якомога більшу свободу дій і реальну незалежність як від уряду Речі Посполитої, так і від традиційних норм козацького співжиття. Ці його устремління простежуються в окресленні меж гетьманських повноважень: гетьман повинен мати власний реєстр, повну і необмежену владу над козаками. В його програмі «санації» були передбачені репресивні заходи проти козаків, які не корилися владі гетьмана. За ієрархією гетьман виступав володарем «першої руки» (після короля) над козаками всієї України, будучи носієм автократичної влади. Відповідно передбачалося зниження політичного статусу Низового Війська Запорозького. С. Наливайко пропонував ліквідувати гетьманську посаду на Запорожжі, замінивши її посадою поручника, підпорядкованого гетьманові, кардинально реорганізувати соціальну й організаційну структуру Війська Запорозького, щоб зробити його більш керованим. З цією метою він передбачав здійснити своєрідне реєстрування козаків. Дещо ширші права визнавалися лише за так званими «стаційними» запорожцями.

Політична тенденція плану Наливайка зводилася до регіонального автономного виділення військово-політичного утворення на території між Південним Бугом та Дніпром.

Найвиразніше це виявилося в ідеї відведення цьому війську окремої території в Дикому Полі, у вмотивуванні права козаків на стації, а також у формуванні режиму гетьманського єдиновладдя.

Наприкінці XVI ст. письменник Йосип Верещинський запропонував перенести на український ґрунт устрій козацтва за типом «класичної» лицарської корпорації. Ця ідея набула вигляду теоретичної моделі козацької держави у політичному проекті 1596 р. щодо розміщення, політичної реорганізації та економічного облаштування Війська Запорозького на Задніпров'ї. Ідея лицарських територіальних військово-політичних утворень з «вертикальною» політичною залежністю від уряду Речі Посполитої оформилася в проекті у концепцію васального козацького князівства. Утворення окремої української козацької держави в межах Речі Посполитої було на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.

Верещинський виходив з того, що політичне представництво державної влади на Задніпров'ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням передавалися князю. Гетьманські повноваження звужувалися до військової влади над Військом Запорозьким. Стрижнем концепції економічного устрою Задніпровської козацької держави стало закріплення земельної власності за військом Запорозьким у формі територіальних полків, яким відповідно до їх чисельності відводилася частина території князівства. Забезпечення матеріальних потреб«товариства Війська Запорозького» мало реалізовуватися за рахунок прибутків від володіння розташованими на території полку містами, містечками, хуторами.

Отже, Верещинському вдалося подолати стереотипне уявлення шляхтичів про козаків як найманців, коронних слуг, свавільних воїнів, бунтівників та грабіжників і дійти думки, що вони такі ж лицарі, як шляхтичі, а значить, можуть розраховувати на статус повноправних підданих Речі Посполитої, користуватися відповідними джерелами прибутків і політичними правами. Ідея наближення соціального статусу козацтва до панівного стану, витворення запорожцями васального стосовно Польської Корони державного утворення, визнання новацій у сфері політичного життя суспільства стала значним теоретичним досягненням вітчизняної політичної думки ранньоновітнього часу.

Прикметно, що запорозька спільнота як певна політична організація спиралася на особливий інституційний механізм і принципи демократичного співжиття, мала специфічні політичну й психологічну орієнтацію, своєрідні політичні позиції, певну самосвідомість. Причому „козацька етнічна” самосвідомість мала побутовий (нижчий) та ідеологічний (вищий) рівні. На думку українського історика Я.Дашкевича, нижчий побутовий рівень включав: поширення самоназви, наявність національних стереотипів, психологічних бар’єрів щодо інших народів, існування спадковості – „руської крові”, тобто генетичної близості до Київської Русі. Козацтво в цьому відношенні розглядало степ-колиску тюркських народів як неприйнятний духовний світ – „Великий кордон”; неоднозначно ставились до Росії – близького культурно, але вкрай агресивною духом; індиферентно до Білорусі, що асимілювалась і не стала покозаченою. Через релігійні бар’єри існувала неприкрита настороженість до Польщі, Угорщини, Туреччини, католицької Західної Європи.

Вищий, ідеологічний рівень передбачав: -боротьбу за національні права;

-захист історичних традицій нації (її автохтонність, культ князів, велич Киїської Русі, пошана до національних пам’яток минулого);

-право на власну державну мову;

- засудження потурканства, відступництва, ренегатства, протиставлення» руського обряду„лядській вірі”;

- вияви соціальної пасіонарності і політичної активності.

Водночас козацтво було прикладом негативної стадійної флуктуації (хвилювання) в Україні, яка за своїм геополітичним положенням перебувала на межі трьох цивілізацій, що зумовило глибинні національні суперечності. Адже існування на межі ворожого степу несло загрозу смерті, всілякі ризики, необхідність терпіти труднощі. Це сформувало два типи психо-поведінкової реакції, українського характеру: vita maxima et heroica — авантюрно-козацький та vita minima — зачаєність, самозаглибленість. У такий спосіб була деформована структура українського менталітету, в якій почали переважати соціальні, групові й особисті інтереси, а не національні, державні та суспільні. Протягом віків свідомість українців виявлялася на побутовому, культурному, релігійному рівнях, а не національно-політичному, внаслідок чого виробилася традиція зосереджуватись на приватних інтересах і виникла байдужість до громадсько-політичного, державного буття. Поряд з традиційним індивідуалізмом, що подекуди переростав в егоцентризм, почала проявлятись така риса української ментальності, як групоцентризм.

Селянська сентиментальність, ліризм, поєднаний з жорстокістю, нераціональністю козацького вольового начала обумовили психічну і світоглядну роздвоєність української душі. Проблема виживання обернулася складними духовними проблемами, а в екстремальному випадку виступало анархічне „Я”, некерованість, орієнтація на дію за принципом „тут і зразу”. Напевне, головною водою українців стала нездатність до постійного, цілеспрямованого вольового, розумового зусилля, прояви „малоруского двоєдумія”(вираз М.В.Гоголя).

Численні зради національних інтересів, вияви кар’єризму, угодовської політики представників вищої влади зумовили появу в українському характері сервіліс-тичних (рабських) ментальних рис —• улесливості, підлабузництва, догідництва. Певною мірою ці риси були властиві й представникам козацтва.

Польська імперська політика щодо українських земель викликала потужний спротив в українських масах. На початку XVII ст. назрів конфлікт ментальностей. Хмельниччина стала спробою вирішити гострі політичні, національні, релігійні суперечності, забезпечити державно-політичне, суспільне, духовне впорядкування життя українців, статус релігії, церкви у суспільстві. У цій війні за віру православну релігійний зміст містився у політичних деклараціях, а духовенство відігравало суттєву роль у політичних процесах

Неабиякі складнощі чекали українське суспільство, що геополітично потрапило до поля тиску двох держав-суперниць, кожна з яких мала вплив на перебіг у ньому соціально-політичних процесів. До того ж Росія і Польща були практично антиподами у вирішенні ключових завдань державного управління

У Росії, як відомо, панував принцип авторитету державної влади, якій народ поступався вольностями, тому абсолютизм став все проникаючою ідеєю. У Польщі ж шляхта була носієм суверенітету нації, король лише її символом, тобто переміг чинник аристократизму. Для України з її стихійним демократизмом і неструктурованим суспільством вектори впливу міцних адміністративно й мілітарно сусідств „розірвали” суспільство і принесли до нього нетипові методи співжиття.

Події 1648 — 1676 рр. виявилися типологічно спорідненими з європейськими революціями XVI — XVII ст., які свідчили про зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Проте, на відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська зазнала поразки. Ці події відбувалися за гострого релігійного, соціального, економічного протиборства.

Європейські історики XVII ст. називали їх «скіфсько-козацькою війною», «великою козацькою війною», «війною козаків з поляками». Якщо для польського соціуму вони означали трагедію, початок розпаду держави, то для українського — спробу створити васальну державність на основі козацтва під протекторатом могутнішої держави. Тобто йшлося про створення ортодоксальної козацької республіки, структурно пов'язаної з Польщею, але яка політичне та культурно більше схилялася до московського сходу, шукаючи там опори.

На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім — всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил, занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів, ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи.

Періодизація революції:

Перший період – з лютого1648 до травня 1652рр: досягнення фактичної незалежності козацької протодержави, завершення Селянської війни;

Другий період – з червня 1652 до серпня 1657рр: погіршення економічного і геополітичного становища Гетьманату, пошук союзників, конфедерація з Росією;

Третій період – вересень 1657 – червень 1663рр: загострення соціально-політичної боротьби в українському суспільстві, що перетворилася на громадянську війну, розкол України на два Гетьманства;

Четвертий період – липень 1663 – червень 1668рр: Польща й Росія ділять Україну в результаті Андрусівського миру на дві частини; боротьба патріотичних сил возз’єднання українських земель при сприянні Османської імперії та Кримського ханства;

П’ятий період – липень 1668 – вересень 1676рр: нове загострення політичної боротьби, посилення утручання у справи України інших держав, ліквідація державних інститутів на Правобережній Україні і остаточна поразка революції.

Козацтво — провідна сила національно-

визвольної боротьби українського народу

Рушійними силами української революції стали козацтво і селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина непоказаченої української шляхти (до 6 тисяч), заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були не однаковими, а дії розрізненими. Селянство, низи козацтва і міщанство прагнули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями національного визволення, їх підтримували верхи міщанства й духовенства.

Однією з особливостей революції став небачений розмах покозачення населення. Козацький стан приваблював землеробів, ремісників, інші верстви тим, що давав певні пільги у землеволодінні, користуванні млинами тощо. Чимало людей саме через це хотіло «покозачитися». Водночас періодичними були «чистки козацтва».

Український визвольний рух набув розмаху вже наприкінці лютого — на початку березня 1648 р., охопивши південь Київщини й Брацлавщини. У травні він переріс у масове антифеодальне повстання, яке, поширившись на східні, центральні й західні землі, наприкінці липня переросло в селянську війну під гаслом «змішати ворожу кров у полі з жовтим піском». За деякими даними, гетьман мав навіть намір судити полковника Максима Кривоноса за надто жорстоке ставлення козаків його полку до жителів польських і єврейських общин. До аналогічних жорстких дій вдавалася й інша сторона, про що свідчить універсал коронного гетьмана Миколи Потоцького (лютий 1648 р.), в якому він погрожував пограбувати все майно повстанців і поголовно знищити їх сім'ї. Попри грабіжницький і розбійницький характер боротьби, жорстокість, що сягала крайніх меж, її сутність полягала в ліквідації існуючої моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільного (фермерського типу) землеволодіння тощо.

Б. Хмельницький на першому етапі боротьби був досить обережним щодо гасла про юридичне незалежну козацьку Україну, виходячи передусім з тодішніх політичних правил і реального місця Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Водночас фактом вільного вибору суверена (правителя) він визнав за собою практично незалежний статус. У його політичній програмі поєднувалися традиційні й новаторські ідеї, які спирались на синтез демократизму охлократичного ґатунку, авторитаризму й релігійного відродження православ'я.

Хмельницький Богдан Зиновий (6л. 1595 —1657) — гетьман Війська Запорозького, видатний український політичний і державний діяч, полководець. Народився на хуторі Суботів у сім'ї чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Навчався у Київській братській школі, Ярославському (Львівському) колегіумі. Знав польську, латинську, турецьку й татарську мови. Замолоду брав участь у козацьких походах проти турків і татар, збройних виступах проти Речі Посполитої. Обирався до складу посольств, що вели переговори з польським королем про послаблення утисків та французькими послами щодо найму козаків на службу до короля Франції. У 1647 р. разом із сином Тимошем прибув на Запорожжя, а у 1648 р. на козацькій Раді був обраний гетьманом. Цього ж року під його керівництвом поча лася національно-визвольна війна проти Польщі. Для результативних воєнних дій проти Речі Посполитої був змушений шукати союзників — укладав військово-політичні угоди з Трансільванією, Туреччиною, Московським царством. Займався питаннями створення української козацької армії, розбудови державності: запровадив статут «Про устрій Війська Запорозького», нозацько-адміністративно-територіальний устрій, надавав значення зміцненню кордонів, активізації зовнішньополітичних зносин. У складній геополітичній ситуації держави Хмельницький був змушений укласти з Московщиною Переяславський військово-політичний союз. Але після цього намагався зміцнити суверенітет Української держави. Помер у 1657 р. й похований в Суботові.

За тодішньої ситуації кожний стан був своєрідною корпорацією зі своєю внутрішньою ієрархією, відносно автономною, але внутрішньо конфліктною суспільною групою. При цьому соціальний конфлікт в українському суспільстві визрівав давно. Саме масовий рух усіх верств проти економічного, соціального, політичного, національного і релігійного гніту довів, що рушійною силою історії є народ («дух цілого»).

Козацтво, яке стало провідником національно-визвольної боротьби й інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити в узагальненій і розпливчастій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацькому менталітеті все ще переважали соціальні й релігійні інтереси (бажання зрівнятись у правах зі шляхтою, захистити православну віру) над національно-політичними. Отже, ні Б. Хмельницький, ні його соратники, піднявши на початку 1648 р. повстання, яке переросло у національно-визвольну війну, не мали справжньої програми створення незалежної Української держави, що трагічно позначилося на результатах цієї боротьби. Влітку 1648 р. більшість старшини й козацтва ще не усвідомлювала необхідності домагатися автономії, виявляла готовність змиритися з диктатом Речі Посполитої за умови скасування «Ординації» 1638 р. Наприклад, полковник Яків Хмелько у листі до київського воєводи Яна Тишкевича від 20 травня 1648 р. наголошував на намірах козаків дотримуватися лише давніх прав та вільностей і в жодному разі не «привласнювати держави його королівської милості і Речі Посполитої». Про це свідчить і те, що відправлене на початку червня до Варшави українське посольство не мало повноважень домагатися автономії.

Існували серйозні розбіжності й між окремими козацькими полками, яких у різні часи налічувалося від 16 до 36, в основному через специфічні позиції старшинської шляхти. За реєстром 1649 р. на 40475 козаків припадало 1324 шляхтичі. Корінними полками вважалися Чигиринський, Білоцерківський, Переяславський, Корсуньський, Канівський, Черкаський, східні сотні Київського. До новостворених козацько-шляхетських полків належали: Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський. Полками з орієнтацією на Запорозьку Січ були: Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський, частина Уманського, південні сотні Чигиринського. До шляхетсько-козацьких полків належали: Брацлавський, західні сотні Київського (на базі Овруцького полку), частина Уманського. Полки Північно-східної України мали особливу позицію щодо багатьох політичних питань.

Незважаючи на те, що всередині козацтва точилася боротьба угруповань, створювалися впливові клани, що змагалися за вплив на гетьмана, Б. Хмельницький намагався порушити геополітичну систему, в якій домінували великі держави, підкоривши під владу козацької України Молдову й Волощину. Проте козацька Україна ще не була здатна відігравати роль імперської структури, тим більше, що на Балто-Чорноморських просторах вели боротьбу за ці землі Росія, Швеція, Польща, Туреччина.

У визвольній війні козацтво поступово відходило від підтримки кандидата на трон Речі Посполитої і союзу з ним проти магнатів і шляхти в надії, що вдячний монарх виконає їхні станові та релігійні вимоги. Б. Хмельницький, переосмислюючи уроки кампанії 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну державну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних межах України. За словами М. Грушевського, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час переговорів з тодішнім київським воєводою, представником польського уряду Адамом Кисілем, у лютому 1649 р. він кілька разів акцентував увагу на своєму намірі звільнити «з лядської неволі... народ всієї Русі», відірвати «від ляхів всю Русь і Україну». Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі «по Львів і Галич».

Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що перебувала в складі Речі Посполитої: «І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо». Тому під час походу українського війська у червні 1649 р. він мав уже чітко сформовану мету: добитися створення незалежної Руської держави від Перемишля до московського кордону. Однак це не означає, що його політична програма мала однобічне спрямування. Хмельницький також виступав за біполярну модель союзу з Кримом, не відмовлявся від пошуків протекції московського царя, намагався відновити політичний діалог з Польщею, планував створити анти турецький альянс разом з Росією та Швецією.

Нову політику гетьмана у січні 1649 р. санкціонував єрусалимський патріарх Паїсій, який (очевидно, не без старань Б. Хмельницького) в супроводі козацького конвою виїхав до Москви, де прохав царя прийняти під свою «високу государеву руку» Низове Військо Запорозьке. Впливали на гетьмана й церковні діячі Києва (за винят_: ком київських ієрархів, які принципово засуджували повстання) — носії національної ідеології в її визвольному, конструктивно-державницькому аспекті. Якщо боротьбу з повстанцями католицька держава освятила іменем Папи Римського, то патріарх Паїсій пропонував створити міжнародну православну Лігу за участю уряду Гетьманщини — репрезентанта національної української державності.

Гетьманщина (Гетьманська держава)- усталена в науковій літературі назва Української Національної держави, створеної внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (існувала в 1648-1782 роках). Офіційна назва – Військо Запорізьке (царський уряд звав Малоросією).

Столицею Гетьманату в 1648-1660рр. був Чигирин; 1663-1668 – Гадяч; в 1669-1708, 1750 1764 – Батурин; в 1708-1722, 1727-1734 – Глухів.

Гетьманський прапор уявляв собою біле полотнище, оздоблене лиштвою, посередені його в колі знаходився хрест (подібні йому хрести були на саркофазі Ярослава Мудрого), обрамлений вісьмома (по чотири з кожного боку) золотими та двома червоними зірками, а під ним – пів-місяць рогами догори.

З кінця XVIIст. у Запорозькій Січі прапорами були сині полотнища з жовтими хрестами, небесними світилами, зображеннями зброї, святих Михаїла, Юрія та інших.

У серпні 1649 Гетьманщина була вперше юридично визнана Польщею. За Зборівським договором король визначив таку лінію козацько-українського кордону: Дністер Ямпіль— Брацлав—Вінниця—Погребище—Паволоч, Коростишев—Горностайпіль—Димер—Дніпро—Остер—Чернігів—Ніжин—Ромни. Столицею Гетьманату вважався Чигирин, пізніше — Глухів і Батурин. Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів у, землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Війська Запорозького.

Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого —білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

На початку 1649 р. в універсалах Б. Хмельницького теза про особисту образу як причину виступу проти шляхти поступається тезі про боротьбу за права православної віри, захист усіх верств українського населення. На переговорах у Переяславі (лютий 1649 р.) з польською делегацією гетьман заявив: Львів, Галич, Холм і прилеглі до них землі повинні відійти під козацьку юрисдикцію, унію необхідно знищити, а реєстр козаків збільшити.

Щоб стимулювати процес передачі землі у власність селян, Б. Хмельницький планував здійснити поступовий перехід від панщини до натуральної та грошової ренти, але ці наміри не вдалося втілити в життя через опір старшини, що поривалася заповнити соціальну нішу, яку раніше займала польсько-литовська та окатоличена українсько-білоруська шляхта. Отже, наявність вільнонайманої робочої сили не відповідала рівню економічного світосприймання козацької верхівки. Вважаючи, що привілейоване становище козацтва — своєрідна плата за ліквідацію ним польсько-шляхетського панування, старшини виражали неприкрите невдоволення розпорядженнями гетьмана щодо так званих рангових маєтностей, які, на її думку, були незначними. Б. Хмельницький жалував верхівці козацтва лише вітряки, хутори, будинки, невеликі села.

5.3. Державницькі процеси в Гетьманщині

Незважаючи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати 150-тисячне військо. Хоча вищим органом козацької державності, як і раніше, вважалася загальнокозацька рада, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспубліканські методи не влаштовували Б. Хмельницького, і він вперто запроваджував принцип максимальної централізації управління, а в перспективі — систему спадкоємного гетьманства, зосередивши у своїх руках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової і судової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансових надходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився у підпорядкуванні Скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори (тільки від митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфіскована контрабанда.

Державний апарат Гетьманщини не мав жодні традицій, морально-політичні якості багатьох його службовців були невисокими, тільки Б.Хмельницькому вдавалося максимально стримувати егоцентризм старшинської верхівки. Існувала атмосфера недовіри між провідною козацько-шляхстською елітою і рядовим козацтвом та селянами, бо для останніх лейтмотивом слугувало гасло безкласового суспільства „без холопа і без пана”. Імпульс революційного процесу швидко перервався, бо гетьман почав насаджувати „звичне послушенство” посполитих новим власникам – монастирям і старшині. До того ж не вдалося прорвати економічну блокаду, Гетьманщина була відрізана від ринків Західної Європи; крім того будівництво держапарату стримувала нестача коштів та брак кваліфікованих працівників. Взагалі козацтво мало надто обмежену спільність інтересів налаштованої 16; цілі самого гетьмана в боротьбі з Польщею часто не відзначалися якістю й послідовністю.

До кінця 1648 р. контрольована гетьманською канцелярією територія України становила 200 тис. кв. км і простягалася від Слобожанщини до Галичини. Адміністративно вона поділялася на полки, сотні й курені. До куреня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7—10, а то й 20—22 сотні. У містах фактично існувало двовладдя: поряд із городовими отаманами функціонували магістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаганням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке почало орієнтуватись на статті Литовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плутанини та зловживань.

Загалом українське суспільство на території Гетьманщини мало перспективу перейти до буржуазного способу життя, але цього не сталося, оскільки правляча верхівка відстоювала норми і традиції середньовіччя у сфері державного устрою.

Водночас боротьба ставала дедалі непримиреннішою через релігійну нетерпимість. Польські війська вважалися захисниками католицизму, а дії українців стимулювали до підвищеної активності православних ієрархів різних країн. Починаючи з 1649 р., до московського патріарха Йосипа і царя прибували з візитами не тільки єрусалимський патріарх Паїсій, але й назаретський митрополит Габріель, константинопольський патріарх Єремія III, митрополит Наупаттос. Усі вони, виконуючи побажання Б. Хмельницького, переконували керівництво Московії в необхідності об'єднання православного слов'янства, встановлення опіки над Балканами.

Зборівський мирний договір, укладений у серпні 1649 р. Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром, виявився занадто крихким ще й тому, що більшість польських аристократів і шляхти вважала його умови невигідними для Речі Посполитої, а селянські маси України — несправедливими щодо себе. Виграла від нього тільки частина козацтва, в основному старшинська. Адже генеральний писар одержував щорічну платню в 1000 злотих, генеральний обозний — 400, полковники —по 300, а рядові козаки — по ЗО злотих (хлібина коштувала 1 грош). Крім того, старшина володіла ранговими маєтками, на яких працювали залежні селяни, які мріяли про козацький статус. Щедро винагороджений був гетьман. Але мир означав і втрату території шести полків, зростання масового невдоволення, пограбування союзниками-татарами 70 населених пунктів Подільського воєводства. Хоча національна козацька республіка не була державою у повному розумінні слова, вона все ж мала найхарактерніші ознаки держави:

1. Політична влада, її уособлювала козацька старшина — нова генерація українського панівного класу. Зосередження в руках фактично довічно обраного гетьманом Б. Хмельницького основних політичних, адміністративних, судових та військових функцій призвело до того, що найважливіші питання він вирішував самостійно, перетворившись на військового диктатора. Його влада була більшою за президентську і наближалася до царської. Не випадково сам Б. Хмельницький був носієм ідеї українського монархізму у формі самодержавного гетьманства, яке б передавалося за спадковістю, а не через процедуру виборів.

Вищим законодавчим органом влади була загальна рада (коло), в якій брали участь усі козаки. У її компетенції були питання військового устрою, війни і миру, обрання старшини, розподілу земель, переговорів з представниками інших країн. Водночас вона була й судовою інстанцією. Збиралася рада раз на рік (1 січня), а також за потреби (неординарні ради). Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалися чернецькою або чорною радою.

2.Вища виконавча влада на Січі належала кошу в особі кошового отамана, який діяв у межах своїх «вольностей».

Розподіл владних повноважень був умовним, здійснювався на основі започаткованого в Київській Русі звичаєвого права, регулюючого документа щодо цього не існувало.

Чітко окреслена територія. Вона, однак, не була стабільною через військово-політичну ситуацію (крім Середнього Подніпров'я і Запорозької Січі).

3.Політично-адміністративний устрій. Його утворював своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні й городові отамани. Магістрати й ратуші здобули право на самоврядування. Найважливішим структурним підрозділом гетьманського уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління.

4. Суд і судочинство, судова система. Продовжували діяти Литовські статути, Магдебурзьке право, посилювався вплив козацького звичаєвого права. З'явилося й нове джерело права — гетьманські універсали як акти вищої виконавчої влади, обов'язкові для всього населення Гетьманщини.

5.Суттєві зміни у соціально-економічному устрої. На території Наддніпрянщини селянсько-козацьке дрібне землеволодіння стало основним.

6.Фінансова та податкова системи, збройні сили, міжнародні зв'язки. Це свідчило про зрілість внутрішнього державно-господарського механізму, зовнішніх зносин.

Виникнення і розвиток державних та військових структур відбувався поза класичною схемою: держава — військо. Якщо у сусідніх народів армія створювалася для вирішення завдань зовнішньої політики, то в Україні організоване у військову силу козацтво створило (за традиціями Запорозької Січі) в 1648 р. свої державні інститути з метою максимальної мобілізації сил народу. Військові структури були не тільки ініціатором побудови державної системи, а й базою для її створення. Провідна їх роль виявилась у тому, що козацька військова адміністрація контролювала всі сфери суспільного життя, крім релігійної. Водночас відбувався процес згортання республікансько-демократичних інститутів на користь монархічної форми правління. Усунення козацьких мас від управління державою, добір керівних кадрів за «свояцьким» принципом згодом призвели до того, що рядове козацтво спокійно спостерігало обмеження автономних прав України у складі Російської імперії.

5.4. Політичні тенденції в українському суспільстві

Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови всередині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать не диференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів.

Під час складання реєстру (гетьман наказував старшинам дещо збільшувати його) і повернення в Україну польської шляхти спалахнули повстання, які очолювали полковники-радикали: брацлавський — Данило Нечай, миргородський — Михайло Гладкий. На Микитинській Січі підняв бунт козак Черкаського полку Яків Худолій, якого навіть обрали гетьманом Війська Запорозького на противагу Хмельницькому. Коли ці повстання почали загрожувати стабільності козацького устрою, Б. Хмельницький 20 вересня 1650 р. видав універсал про застосування смертної кари до їх керівників та активних учасників. Деяких бунтівних старшин було страчено, зокрема й Я. Худолія. Наприкінці травня 1650 р. гетьман звільнив з посад кількох опозиційних старшин.

Дедалі більше ускладнювалось зовнішньополітичне становище Гетьманщини. Польща намагалася втягнути її до анти турецької ліги, кримський хан схиляв Б. Хмельницького до походу проти Москви. У серпні—вересні 1650 р. 70-тисячне козацько-татарське військо здійснило похід у Молдову, щоб примусити тамтешнього господаря Василя Лупула зайняти дружню позицію щодо України, а також видати дочку Розанду заміж за старшого сина гетьмана Тимофія.

У результаті місії до Стамбула київського полковника Антона Ждановича султан Мухамед IV навесні 1651 р. погодився вважати Б. Хмельницького своїм васалом, тримати при султанському дворі його постійного резидента. На знак приязні султан надіслав гетьману свій каптан, грамоту, пробачив похід у Молдову, велів кримському хану підтримувати союз із Б. Хмельницьким. Це відбувалося вже після того, як гетьман відправив посольство до російського уряду з проханням прийняти Військо Запорозьке під «государеву руку».

Після смерті в серпні 1650 р. канцлера Речі Посполитої Єжи Оссолінського, який був прихильником компромісу з козацтвом, у Варшаві посилила свій вплив партія непримиренних на чолі з гетьманом М. Потоцьким, яка виступала за ліквідацію козацького «бунту» силою. Воєнні дії відновилися в лютому 1651 р. нападом козаків полковника Івана Богуна на поляків, а наприкінці травня козацька рада прийняла ухвалу про наступ на Річ Посполиту. Після поразки козацько-селянської армії під Берестечком влітку 1651 р. було підписано Білоцерківський мир (з 2 липня 1652 р. він не виконувався) як «милість короля до своїх підданих». Ним передбачалося зменшити кількість реєстрових козаків до 20 тисяч, під владою гетьмана залишалась тільки Київщина, він втрачав право на здійснення зовнішньої політики; до своїх маєтків поверталися шляхтичі та євреї. Договір сейм не ратифікував, що дало змогу Б. Хмельницькому його порушувати. Проте незгодних з договором козаків та старшин, які нападали на польських дипломатів, гетьман карав досить жорстоко — до сотні їх було страчено. Проте антигетьманська опозиція не заспокоювалась, до неї входили полковники: чернігівський С. Подобайло, миргородський М. Гладкий, вінницький І. Богун, корсунський Л, Мозиря. Вперто зривалося складання реєстру в Білоцерківському та Корсуньському полках.

На Лівобережжі з'явилися самозвані претенденти на гетьманську булаву, на Запорожжі підняв бунт М. Сулима, який хотів оголосити гетьманом Тимофія Хмельницького. Стративши кількох організаторів заворушень, гетьман у січні 1652 р. закінчив складання козацького реєстру.

Незадоволення народних мас труднощами війни проявлялося і в масовому переселенні на Слобожанщину — під захист московської влади. Тисячам козаків та посполитим Чернігівського, Ніжинського, Миргородського, Полтавського, інших лівобережних полків надавались там економічні привілеї та пільги. В листі до нового путивльського воєводи Ф. Хилкова Б. Хмельницький висловив бажання якнайшвидше бачити Україну під рукою московського царя. Щоб пригасити незадоволення, вже наприкінці березня 1652 р. гетьман відновив війну з Польщею, розгромивши 23 травня (1 червня) 20-тисячне військо польських гетьманів М. Калиновського і 3. Пшиємського під горою Батіг. Щоб забезпечити синові Тимофію молдавський трон, Б. Хмельницький направив у Молдову Вінницький, Брацлавський, Уманський полки для боротьби з ворогами господаря Лупула. Похід закінчився восени 1653 р. поразкою козаків, загибеллю Тимофія, погіршенням відносин з Трансільванією і Валахією.

Загалом 1653 р. приніс Україні багато горя, соціальних потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошення Подільського воєводства й південної частини Волині в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, потурання синові, за спустошення міст і сіл, голод, моровицю, неясність перспектив політичного становища Гетьманщини. На початку червня 1653 р. було розкрито чергову змову проти Б. Хмельницького, а її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах України становили щонайменше 40 — 50 відсотків населення, багато козаків не могли виконувати військову повинність і переходили в стан міщан чи селян. Гетьман вдавався до репресивних заходів щодо козаків, які намагалися уникнути військової служби. Лютували епідемії чуми й холери. Наприкінці року виникла серйозна криза в українсько-кримських відносинах. Підписання у грудні кримським ханом сепаратного миру з Польщею було зумовлено забороною гетьмана брати ясир на козацькій території, зближенням з Росією (6 грудня 1653 р. на старшинській раді було схвалено рішення щодо московської протекції). У червні старшинська рада втретє відхилила ідею союзу з Оттоманською Портою, але її рішення Б. Хмельницький приховав від султана. Блокуванню з Туреччиною найбільше опиралися І. Виговський та А. Жданович.

Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Сталося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Берестейську битву 1651 р. Саме «кримський» чинник, провал зовнішньополітичного курсу гетьмана у Придунайському регіоні стимулювали становлення нової системи міжнародних відносин, що склалася після 1654 р. Вона зумовила масштабні геополітичні зрушення в центральноєвропейському регіоні.

'

Союз Гетьманату з Московською державою

Земський собор Росії ще в 1621 р. вирішив забрати силою від Польщі Смоленщину й Сіверщину, укласти союзницький договір зі шведами. З цією метою царський уряд за 1625 — 1630 рр. надав Швеції субсидій на 2, 4 млн рейхсталерів, поставляючи зерно за собівартістю, без мита і монопольного прибутку, щоб посилити Швецію в боротьбі проти Речі Посполитої. Водночас події 1648 — 1653 рр. засвідчили, що українські козаки спроможні створити власну державу, зруйнувавши при цьому Польщу. Російський цар збагнув, що союзом з Військом Запорозьким можна відкрити собі шлях до Чорного моря, Балкан, Центральної Європи. З донесень дипломатів московська влада знала, що козацька старшина не переймалася умовами політичної автономії. «Кошмар коаліцій» не випадково переслідував козацьку еліту з середини XVII до перших десятиліть XVIII ст. На жаль, в Україні воля до незалежності виявилася слабшою, ніж бажання старшини зберегти свої привілеї у протиборстві з козацтвом; міщани конфліктували з панами й старшиною, братства — з духовенством. І всі шукали силу, що допомогла б їм подолати супротивника. До того ж політично Україна була поділена між Польщею та Росією, культурно — між Сходом і Заходом.

У 1650 р. патріарх константинопольський Партеній II і патріарх Єрусалимський погрожували Б. Хмельницькому анафемою, якщо він відмовиться від протекторату православного московського царя. Політична ситуація в 1653 р. не залишала надій на мир з Польщею, а турецько-татарське покровительство вважалося неприйнятним. Тому гетьман навесні—влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств).

У свою чергу, московський цар, втративши надію на здобуття польського престолу, в березні 1651 р. а