Політичний устрій Великого князівства Литовського

До середини ХV ст. влада зосереджувалась у Великому князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов’язково найстарший. Великий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику.

Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. Але з другої половини ХV ст. Пани-Рада поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був радитись обов’язково. Сприяла цьому особиста унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав – Великий князь Литовський та король Польський – Казимир тривалий час вимушений був перебувати в Польщі, не маючи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати місцеві інтереси перед самим Казимиром як польським королем. Так Пани-Рада стала «вищим урядом країни». Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, оголошення мобілізації, судові справи, призначення провінційної та центральної адміністрації залежало від неї. Згідно зі Статутом 1529 р. з’їзд Пани-Ради відбувався щорічно, а з 1532 р. – двічі на рік. Входили до неї представники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, урядовці, впливові міщани. Ключову роль могли відігравати до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скликання Вальних сеймів- загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше – у 1440 р.). Наприкінці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У ХVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхтиз невід’ємим правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулювали політичну активність шляхти, яка намагалась впливати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових контингентів тощо. З часів Сигизмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо вимагаючи виборного земського суду, обмежень щодо втручання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї інституції як державної установи з компетенцією, що збігалась з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

До середини ХV ст. значне місце в системі управління державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спирався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих урядовців, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (староства). Їх очолювали намісники (старости), що призначались великим князем, Пани-Радою. У великі міста призначались воєводи, малі державці. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист, управляли господарством на землях Великого князя.

30 грудня 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорювати всі питання державного життя, ставали важливим політичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Вальний сейм. У «сеймових листах» (наказах станам прибути на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення, питання, що виносились на обговорення. Староста повинен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до відкриття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.

Центральна адміністрація Великого князівства була малочисельною. До її складу входили маршалок земський та його заступник - маршалок двірський, що відповідали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер відали державною канцелярією; земський та двірський підскарбії займались фінансами, а земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом. Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою. Проведення земельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення судової системи стимулювало появу нових категорій місцевих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств), городничих (комендантів великих фортець), фахівців, які займались обмірюванням та виділенням землі.

В Україні поширювалось Магдебурзьке право. Першими містами, що одержали це право були Сянок (1339 р.), Львів (перед 1352 р.), Кам’янець (1374 р.), Берестя (1390 р.). Протягом XV - 60-х років XVI ст. ним користувались близько 150 міст та містечок. На початку в більшості міст широкими повноваженнями користувався призначений війт, але згодом міста викупляли цей уряд. Міська рада (магістрат) складалася з обраного війта і радців, які складали колегію, що поповнювалася шляхом кооптації. В деяких містах міщани обирали війта і лавників (суддів), а міські ради доповнювалися з числа останніх. Судова компетенція належала як до ради так і до лави, їх розмежування не було завжди виразним. Як правило, лава займалася карними справами, а рада - цивільними.

Напередодні Люблінської унії українські (руські) землі Литви наблизились за своїм устроєм до європейської традиції, суттєво відрізняючись від Московської Русі.

Отже, перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави мали такі політичні особливості:

- всі украінські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі;

- руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;

- в адміністративно-політичному устрої українських земель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.