Політичний устрій держави

Влада у державі належала князю, який спирався на феодальну верхівку – бояр. Водночас між князем і феодалами точилася постійна боротьба: князь намагався зосередити державні функції у своїх руках, бояри – обмежити його владу.

Наприкінці ХІІ ст. розпочалась і протягом ХІІІ ст. тривала докорінна політична еволюція, аналогічна тій, що відбулась в Європі в ХІ-ХІІІ ст. В її основі - усвідомлення відмінностей між функцією суверена (володаря країни, князя, короля) і його персоною. На місце особистностних стосунків, коли держава ототожнювалась з родовою власністю вождя, а сам вождь був лідером народу (приміром, латиною його титул передавався так: rex Francorum - тобто король франків) приходить поняття державного організму як цілісності (1204 р. Філіп Август вперше офіційно титулується rex Franciae - король Франції, а 1205 р. вперше вжито поняття Regnum Franciae - Французьке королівство). Починається самовизначення і відокремлення одна від одної світської і церковної влади. Королі управляють державою відтепер для загального блага та безпеки.

В історичних джерелах вітчизняного і зарубіжного походження зустрічаються кілька варіантів титулатури володарів Галицько-Волинської держави: князь, великий князь, цар, самодержець, король. Їх співіснування не повинне трактуватись як невизначеність. Будь-яка перехідна епоха (не викликає сумніву, що ХІІ-ХІІІ ст.ст. в Україні саме доба такого переходу) залишає по собі подібні свідчення складності, нелінійності проникнення у масову свідомість та фіксації в письмових джерелах нових явищ, термінів, понять. Усталення, закріплення останніх відбувається поступово, протягом багатьох десятиліть.

Джерелом змін в Українських землях виступали внутрішні та зовнішні фактори. До першої чверті ХІІ ст. особливості політичної структури Русі, коли східнослов¢ янські землі перебували під владою князівського роду Рюриковичів, а верховним правителем вважався «найстарший» у династії, мала місце певна індиферентність щодо титулатури. Навіть титул «великий князь» не вживався послідовно. З кінця ХІІ ст., коли тривале існування низки самостійних князівств, розпад князівського роду на окремі гілки стали політичною реальністю, знадобився особливий титул для підкреслення політичного верховенства. Мали місце запозичення з Візантії «цар», «самодержець», уживані щодо Романа Мстиславича.

Внаслідок тісних контактів з Польщею, Угорщиною, іншими країнами Центральної Європи в соціально-політичному, економічному устрої держави з’явились риси, яких не знали інші князівства Русі. Влада галицько-волинських князів була спадковою. Титул великого князя, якого були удостоєні Роман Мстиславович, Данило і Василько, згодом поступається місцем титулу «король», що був запозичений із Західної Європи. Вперше його було вжито стосовно угорських володарів Бели Ш, Андрія II, синів останнього Коломена та Андраша у 1189 - 1221 рр. (з перервами), 1227-1230 рр., які на короткий час захоплювали українські землі і використовували титул «rex Galitiae et Lodomeriae» – «король Галіції та Володимирії». Папа Римський, починаючи з 1246 р., у своїх листах постійно титулує Данила і Василька Романовичів «королями Русі», що в латинському варіанті виглядало так: «Daniel Rex Russiae». Представники Тевтонського ордену 1254 р. використали щодо Данила титулатуру «regi Ruthenorum» – «король русинів». Після 1253 р. сучасний Данилові наш літописець називає його королем.

Останні Галицько-Волинські правителі Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II уже називають себе володарями «божою милістю». Такий титул був дуже поширений у Європі, підкреслював незалежність князівської влади, яка «спиралася на божеське походження». Поряд з назвами Галичини і Володимирії в їх титулах згадується Русь. Так, у 1316 р. Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії», Юрій II у 1325 р. - «божою милістю князь Русі», у 1335 р. «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі». Назва Королівство Русі для Галицько-Володимирської держави стала загальноприйнятою в Європі. Пізніше в титулі польського короля Казимира, який загарбав ці землі, зустрічається «Король Ляхії і Малої Росії».

Відбувався процес формування зовнішніх атрибутів публічної влади, структурування державного апарату. Правителі Галицько-Волинської держави використовували вінець (корону), герб, печатку, прапор як ознаки влади. У літописі про коронацію Данила згадується, як Папа Римський прислав «послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан». У XIV ст. в Галицько-Волинській державі поширюються звичаї та вимоги західної геральдики. Князі Лев ІІ та Андрій Юрійович почали використовувати печатку з левом, що повернений ліворуч, стоїть на задніх лапах з піднятим угору хвостом (1316). На печатці іншого князя - Болеслава Юрія ІІ - лев розташований в полі щита тригранної форми. Відомостей, якого кольору були прапори та які знаки на них зображено, не збереглося.

У князівстві діяв розгалужений державний апарат, який виконував військово-адміністративні функції. Серед посадовців – дворський (або огнищний тіун, завідував усім двором князя; його функції поступово поширились на публічну адміністрацію, частково судівництво), печатник (канцлер), стольник, сідельничий (двірцеві чини, відповідали за організацію, прислужували під час великих трапез – «столів» та відали стайнею, виїздом, зобов´ язані були супроводжувати князя в поїздках). Крім того, були державні люди, які призначались у великі міста: тисяцькі (Галич, Володимир, Перемишль), сотські, воєводи, тіуни (у малих містах). Про високий ступінь організованості апарату свідчить те, що князь Лев Данилович здійснював доволі точні підрахунки втрат населення Галичини від чергового набігу татар.

Бояри, дрібні князі перебували на службі у Великого князя. Так, захопивши Галич, Данило Романович «разда городы боярам и воеводам и бяше корма у них много». Вони були зобов’язані князю службою. Князь – верховний сюзерен – мав право будь-коли відібрати землю у свого васала. Проте в середні віки васал мав право шукати собі сюзерена навіть в інших країнах і бувало, що бояри з Русі мали землі в Угорщині. У Галицько-Волинській державі склався прошарок служивого боярства, яке володіло землею на правах феоду (умовного володіння). Ця система була сталою, бо навіть великі феодали роздавали землю своїм васалам. Про це свідчить Галицько-Волинський літопис.

Певну роль у регулюванні внутріполітичного життя відігравало віче. Так, у 1209 р. віче Берестя запросило на князювання вдову Романа Мстиславича Ганну з молодшим сином Васильком; у 1229 р. жителі Галича запропонували Данила на князювання; у 1231 р. Данило намагався заручитися підтримкою мешканців Галича проти бояр. Саме тоді соцький Микула на вічі вимовив: «Господине! Не подушивше бджіл – меду не їсти», даючи згоду на придушення боярського опору. Однак зникнення згадок про віче у другій половині XIII ст., свідчить, що цей елемент політичної структури відійшов на задній план. Як і в Західній Європі, віче еволюціонує у бік міського самоврядування, яке було закріплене Магдебурзьким правом у XIV ст.

Більшого значення набуває рада бояр. Якогось законодавчого оформлення на зразок європейських держав вона у Галицько-Волинському князівстві в XIII ст. не мала. Але у першій половині XIV ст. у княжих грамотах постійно згадуються бояри як радники князя.