Особливості політичної культури Київської Русі

Політична культура народу розпочинається з моменту усвідомлення ним необхідності державної форми організації свого життя і побудови держави. У цьому контексті Київська Русь історично не була першою державою на етнічній території українців. До неї функціонувала досить розвинута для свого часу політична культура скіфської держави. Вона теж постала не на голому місці. Отже, дослідження політичної культури України сягають глибоких віків.

Київська Русь сформувалася як держава нового зразка внаслідок злиття двох центрів державності, що функціонували у східних слов’янських племен — навколо Києва і навколо Новгорода. Писемна культура Київської Русі засвідчує численні претензії Новгорода і новгородських земель на політичну своєрідність і політичну незалежність. Цей факт важливий тому, що через певні обставини політична самосвідомість російського народу саме Київ визначає первинним центром свого (російського) життя. Ця теза була і нині є одним з головних догматів політичної культури Росії.

Це означає, що офіційна російська, а згодом радянська ідеологія вважали український народ складовою частиною російського, а його культуру — різновидом периферійної культури Росії. Ускладнювала відокремлений розгляд політичної культури України й норманська теорія походження Київської Русі. Гіпотеза про те, що саме нормандці є засновниками Київської держави, відіграла значну політичну роль, породила серед окремих представників українського народу комплекс політичної неповноцінності: не ми збудували державу, це зробили чужинці.

Давньоруська держава — Київська Русь — за формою правління була становою монархією. Проте з часів Київської Русі у свідомості народу утверджується взаємне довір’я між владою і громадою. В основі цієї особливості політичної культури — формування зародків самоуправління на народному віче, якому властивий елемент республіканського ладу. Бувало, що народне віче позбавляло князя влади, самостійно запроваджувало норми співжиття й обирало керівників громади. Наявність традиції політичного самоуправління — одна з характерних рис політичної культури руського народу.

Київська Русь була федеративною державою. Кожна з її земель відігравала окремішню роль в її функціонуванні, розквіті й занепаді. Ця особливість політичної історії також відображена в політичній культурі українського народу і виявляється, по-перше, в живучості ідей федеративного устрою Української держави; по-друге, в історичній самосвідомості народу глибокий слід залишила міжусобна боротьба удільних князів за київський престол. Постійні міжусобні війни спричинилися до послаблення могутності та занепаду Київської Русі. Через політичну роз’єднаність між окремими землями, територіями, чвари між політичними лідерами, рішуче засуджувані кожним новим поколінням українського народу, неодноразово були причиною втрати державності. Цей урок з політичної історії України глибоко закорінений у політичній культурі народу.

Вирішальний вплив на формування і розвиток політичної культури Київської Русі мало її хрещення. Християнство розширило можливості цивілізованої взаємодії Русі з Центральною і Західною Європою, дало змогу долучитись до надбань світової культури. Традиційно києворуські князі прислухалися до порад, настанов церкви, визнавали за нею авторитет совісті. Церква могла вимагати від представників княжої влади підкорення певним моральним засадам не лише в особистому, але й у політичному житті: вірності договорам, миролюбності, справедливості. Такі відносини між церквою і

державою позитивно впливали на формування політичної культури всього населення. Вона була наповнена принципами християнської моралі й мала високий духовний рівень свого буття.

Політична система Київської Русі, яку уособлювали князі (здіснення законодавчої, виконавчої, судової функції й), рада бояр (дума) та збори громадян (віче), виявляла відповідно монархічну, аристократичну та демократичну тенденції. У політичну традицію вживалося звертання князя за підтримкою до боярської думи, що було необов’язковим, але його ігнорування могло значно ослабити позиції князя. Членами думи були старші дружинники, племінна знать, а згодом церковні ієрархи.

Суттєвим елементом політичної культури тогочасного суспільства була участь громадян у віче, яке, хоч і не могло здійснювати власну політику, видавати закони, суттєво впливало на рішення влади щодо військових походів, престолонаслідування, розподілу посад. А головне — започатковувало демократичні традиції в державі.

У княжу добу була започаткована традиція використання символів, які з часом розвинулися в державну символіку: на монетах, будівельних цеглинах, кахлях, посуді, зброї, металевих відзнаках, ювелірних виробах, печатках проставлявся тризуб, що означало власність князя. Але той знак не посвідчував тільки приватну власність князя, бо його майно було одночасно і громадським, і державним. Тому тризуб символізував не тільки власність князя, династії Рюриковичів, а певною мірою Київську державу, її могутність. І цілком природно, що згодом він набув значення національного державного символу.

Тризуб зустрічається на монетах князя Володимира. З деякими відмінностями він був зображений на монетах Святополка та Ярослава Мудрого. Цілком подібний до цього знак зафіксовано на цеглині, добутій із руїн Десятинної церкви. М. Грушевський визнає тризуб за знак Київської держави. На думку деяких істориків, тризуб запозичений з Візантії. Утворився він з літер грецької азбуки, які складають титул монарха. З часом, зазнавши певних змін, він став геральдичною емблемою, що дає підстави вважати його державним гербом.

Матеріальних пам’яток щодо прапора Києворуської держави не зафіксовано. Проте деякі відомості з питань прапорництва присутні в тогочасних писемних і мистецьких творах. На зламі ХІІІ і XIV ст. з’явились чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найпоширенішим кольором був червоний. Використовували також білий та блакитний, рідше — жовтий кольори. Прапор Руської землі був переважно червоний із золотим тризубом - двозубом.

Одним з найхарактерніших виявів політичної культури Київської Русі було запровадження правових норм у врегулюванні внутрідержавного життя. Тодішній звід законів, своєрідний правовий кодекс «Руська правда», яку історики, правознавці схильні вважати своєрідною протоконституцією, що регламентувала політичні, економічні, морально-етичні, родинні відносини на етапі переходу від патріархально-общинного ладу до феодалізму. Базуючись на звичаєвому праві, вона відчутно вплинула на політичне зміцнення держави, запровадження нових цивілізованих для тих часів політичних традицій, на формування правової культури. «Руська правда» передбачала не тільки відповідальність, але й права громадян, регулювала систему правосуддя і покарань за злочини. Поставши з правової традиції русичів, бо ще за Олега вони мали свої закони, «Руська правда» постійно вдосконалювалася, вбираючи в себе нові правові норми та закони.

Отже, основними рисами політичного життя, які утвердилися в першій половині І тис. і значною мірою визначили політичну культуру сучасної України, є схильність нації до народовладдя, до республіканської форми державного правління, традиція федеративного державного устрою, підкорення політики нормам християнської моралі, гуманізм і соціальна справедливість як вищі принципи державної діяльності.

Запитання. Завдання

1. Які перші державні утворення існували на українських землях?

2. Якими були передумови утворення Київської Русі?

3. Наведіть аргументи «за» і «проти» кожної з теорій походження

Київської Русі.

4. Простежте динаміку розвитку політичного устрою в Київській

державі.

5. Як вплинуло на політичне життя Київської Русі запровадження ¡ християнства?

6. Які політичні причини зумовили ослаблення Київської держави?

7. Проаналізуйте аргументацію прихильників і противників концепції єдиної давньоруської народності.

8. Які міжнародні зв’язки і яке значення в історії Європи мала Київська Русь?

3. Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі. Південно-західні руські князівства та їх політика (XII - перша половина XIV ст.)

Канд.іст. наук. Чорний Д.М.

Роздрібнення Київської Русі спричинилося до появи великих і малих незалежних і напівнезалежних князівств, які вступали у складні стосунки між собою та зовнішнім світом. Виникла нова політична ситуація, за якої в них відбувались як подальше роздрібнення, дезінтеграція, так і об'єднуючі процеси. Інтеграція українських земель, боротьбу за яку вели Чернігівські та Галицько-Волинські князі, ускладнювалась розташуванням України на стику західноєвропейської та азіатської цивілізацій, зовнішніми втручаннями, перш за все монголо-татарським погромом. Суттєвих змін зазнала політична система, зовнішньополітична діяльність. Рушійною силою всіх процесів була частина феодальної еліти, зорієнтована на підтримку влади легітимного князя.

3.1. РОЗДРІБНЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

Політичне життя у Подніпров’ї (ХІІ - перша половина ХІІІ ст.)

В історичній літературі побутує два погляди на проблему роздрібнення Київської Русі. За одним з них розпад держави відбувся через притаманну феодалізму (феодалам) неспроможність уособлювати національні інтереси. Тому великі й малі князі, сповнені гордині та пихи, у братовбивчих міжусобних війнах ослабили Русь, а зовнішнє втручання, особливо монголо-татарська навала, остаточно доконало її. Ця версія не враховує досвіду інших тогочасних держав, залишає без відповіді питання про причини міжусобиць, антидержавницьких устремлінь феодалів.

Інші історики відсторонюються від дослідження антидержавної поведінки феодалів, доводять, що у Київській державі поглиблювались економічні, політичні, етнічні процеси, які сприяли прогресові окремих великих територій. Саме ця обставина зумовила утворення українцями, росіянами, білорусами національних держав, а роздрібненість, на їхню думку, є переходом від держави одного до держави іншого гатунку, що було типовим явищем для епохи розвинутого середньовіччя. У такій державі чіткіше виявляються етнічні особливості; утворюється ленна система (роздача сеньором власності васалам, які йому служили); зароджується цехова система в містах; певні категорії суспільства — феодали, міщани – починають усвідомлювати свої права.

Знаковою подією в політичному житті став з’їзд шести князів у м. Любечі 1097 р. Вони ставили за мету домовитися про припинення міжкнязівської боротьби за уділи, згуртуватися у протидії половцям. З'їзд скасував практику сеньйорату у наслідуванні престолів і запровадив засаду отчинності, коли кожний князь володіє тими землями, що ними володів його батько. В результаті Святополку Ізяславичу було залишено Київ з Туровом і Пінськом і титул великого князя. Володимиру Мономаху дісталося Переяславське князівство, Ростово-Суздальська земля, Смоленськ і Білоозеро. Олег і Давид Святославичи отримали Чернігів і Сіверську землю, Рязань, Муром, Тмутаракань. Давид Ігоревич дістав Володимир-Волинський із Луцьком. Василько Ростиславич (із братом) отримав Теребовль, Червень, Перемишль. Таким чином одна суцільна держава була перетворена формально на об'єднання князівств, своєрідну федерацію, яка для полагодження спільних справ мала скликати княжі з'їзди (снеми). Попри те, що рішення було скріплено присягою, з'їзд не дав реальних гарантій виконання домовленостей. Одразу ж після нього Давид Ігоревич за згоди Святополка осліпив Василька Ростиславича, що потягнуло за собою нові міжкнязівські війни. В 1100 р. відбувся Витичівський з'їзд князів, на якому покарано Давида Ігоревича: його позбавили Володимиро-Волинського князівства, надав Бузьк, Острог, Дубно, Чорторийськ. У 1103 р. Долобський з'їзд ухвалив рішення про спільні дії проти половців, які починаючи з 1055 р. постійно загрожували південно-східним рубежам Київської держави. Кілька спільних походів проти кочовиків, зокрема 1103, 1111 та 1116 років, фактичним організатором яких був Володимир Мономах, суттєво зменшили загрозу з боку степу. Проте приклади спільних дій князів залишались скоріше епізодами, ніж системою колективної співпраці.

Фактично з кінця ХІ ст. розпочався процес відокремлення земель. Лише Володимир Мономах, який обіймав київський престол 1113-1125 рр., спромігся утримувати єдність Русі протягом короткого часу. Після його смерті, в другій чверті XIІ ст., інтенсивно розвивається відщеплення від Києва, Чернігова і перетворення на самостійні князівства окремих земель. У Галицькій землі князювали правнуки Ярослава Мудрого – Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі. Чернігівське князівство закріпилося за нащадками сина Ярослава Мудрого – Cвятослава. Наприкінці 40-х років XII ст. воно розділилось на Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства.

Наприкінці 20-х рр. XII ст. самостійного статусу набуло Смоленське князівство, діставшись синові Мстислава I – Ростиславу. На початку 30-х років, під час князювання Юрія Довгорукого, самостійним князівством стала Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Андрій Боголюбський переніс її столицю до Володимира-на-Клязьмі. У північносхідній частині давньоруської держави почало формуватись потужне Володимиро-Суздальське князівство. В 40-ві роки північно-східна частина Чернігівської землі – Муромо-Рязанська – переходить під вплив володимиро-суздальських князів. У середині XII ст. стає самостійною Волинська земля, де княжий престол посідають нащадки київського великого князя Ізяслава Мстиславича - онуки Володимира Мономаха.

Надалі головними учасниками українських політичних подій стають чернігівські, новгород - сіверські, галицькі та волинські князі. Певну участь у цих процесах, у зв´ язку з географічною і династичною близькістю, беруть смоленські та новгородські князі. А володимиро-суздальські майже не втручаються в них, ставши, за висловом М.Брайчевського, байдужими до Чернігова, Переяслава, Полоцька і будуючи свою державу поруч і паралельно Києву.

Політичний розвиток українських земель Подніпров’я відбувався під впливом боротьби князів за володіння Києвом, контроль над яким дозволяв претендувати на статус головного князя Руських земель, та протидії войовничому степу, нападам кочовиків.

Територія Київського князівства охоплювала землі вздовж Дніпра та його притоків Прип'яті, Тетерева, Ірпеня, Росі, Горині. Найзначнішими містами були Київ, Вишгород, Білгород, Корсунь, Дорогобуж, Турів. Вигідне географічне положення, наявність численних осередків культури – Софії Київської, монастирів, розгалужених торгових зв'язків обумовлювало і надалі винятково важливе місце князівства в системі Українських земель. У суспільній свідомості Київ залишався основним політичним, культурним, сакральним центром, осередком християнського благочестя. Стосовно Києва у ХІІ-ХІІІ ст. вживались такі слова, як «богоспасаємий град», «новий Єрусалим», «новий Царгород». З Києва характер та масштаби подій, їх зміст та значення виглядали чи не найкраще. Тому невипадково саме Київський літопис (ХІІ ст.) зафіксував появу назви «Україна» в її перехідній стадії від позначення окраїни до топоніму. Так, з приводу загибелі князя Володимира Глібовича у битві з половцями на півдні Переяславщини у запису під 1187 р. зазначено «за ним же Україна багато потужила», де під Україною розуміється Південна Русь. Під 1189 р. згадується «Україна Галицька». При чому назва Україна пишеться з великої літери так само, як Угорщина та ін. (в оригіналі «Оукраина», «Оугръі»).

Чернігівське князівство було одним з найбільших. Воно обіймало землі по обох боках Дніпра, в басейні річок Десна, Сейм, Сож, сягаючи верхів'їв Оки. Найважливішими центрами були Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Путивль, Стародуб, Глухів, Сновськ, Брянськ, Курськ та ін. Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Південно-східний кордон князівства зазнавав величезних змін залежно від сили експансії степовиків – печенігів та половців.

Особливо помітну роль у політичній боротьбі на Наддніпрянщині відігравали чернігово-сіверські князі. Якщо протягом 1054–1132 рр. троє вихідців з місцевої династії Ярославичів 19 років княжили в Києві, то у 1133 – 1240 рр. п'ятеро князів 36 років займали головний престол Русі. Як вважають деякі сучасні дослідники, чернігово-сіверські князі прагнули не до цілковитого відокремлення та самостійності, а до об'єднання всіх давньоруських земель навколо Києва під своїм проводом. Їх претензії на владу грунтувалися на згуртованості в обстоюванні родових інтересів, існуванні в різні часи в Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших містах прочернігівських сил; розгалужених міжнародно-династичних зв'язках – з польським, угорським, візантійським, німецьким, половецьким правлячими домами. Спроба Михайла Всеволодовича у 30-х роках ХІІІ ст. об'єднати під своїм проводом основні землі Південної Русі була перервана захопленням і тотальним плюндруванням восени 1239 р. Чернігівської землі ханом Менгу.

Боротьба за Київ тривала протягом XII і першої половини XIII ст. – до нашестя монголо-татар, підриваючи його політичну та економічну вагу. Чернігівські, волинські, переяславські володарі не спромоглись надовго закріпитися на київському престолі. Протягом 1132-1246 рр., тобто за 114 років, тут 48 разів змінювалися князі. На престолі побували 26 осіб. Тричі Києвом правили Ростислав Ізяславич (між 1154 -1167 pp.), Ізяслав, онук Святослава (між 1154 - 1161 pp.), Всеволод Чермний (між 1206 - 1212 рр.). Двоє останніх - з чернігівської династії. Сім разів (!) престол здобував Рюрик Ростиславич у 1173 - 1210 рр.

Така політична ситуація спричинила діархію (двовладдя) князів. У такий спосіб правили Володимир Давидович з молодшим братом Ізяславом у Чернігові (1140-1151), у Києві – Ізяслав Мстиславич та його дядько Вячеслав Володимирович (1150-1154), Святослав Всеволодич і Рюрик Ростиславич (1180-1194). Значення двовладдя полягало в тому, що одночасно запрошувались представники двох ворогуючих князівських гілок і таким чином частково усувалися міжусобиці, встановлювалась відносна рівновага. У політичну боротьбу на основі хитких, короткочасних коаліцій втягувалися князі з інших земель, наймані війська - половці. Так, герой «Слова про Ігорів похід» Новгород-Сіверський князь Ігор Святославич в союзі з половецькими ханами Кончаком і Кобяком у 1180 р. ходили походом на Київ і Смоленськ. Так само діяв Рюрик Ростиславич у 1203 р., який, щоб повернутись до влади і вигнати з Києва Романа Мстиславича Волинського, разом з Ольговичами та «всею Половецькою землею» захопив місто і учинив жахливий погром.

Зовнішня небезпека лише тимчасово згуртовувала володарів великих і малих князівств Подніпров’я. На півдні Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Сіверщини місцеві володарі зводили на пограниччі оборонні споруди, висилали в степ застави, намагались заселити прикордонну смугу вихідцями з кочових племен («чорними клобуками»), використовуючи їх як своєрідний захисний бар’єр. Проте недостатня окресленість зовнішнього противника, якого характеризували розпливчастим поняттям «степ», не стимулювала внутрішній розвиток, консолідацію східноукраїнських земель. Адже не було потреби в довготривалих спільних масштабних захисних діях, а це стримувало процес державотворення. До того ж князям не було з кого брати приклад: Візантія, на яку вони традиційно орієнтувалися, занепала, а європейські королівства були далеко. Тому центр української політичної історії змістився на правобережні й західні землі.