Формування території держави

На заході українських земель феодальна роздрібненість також мала місце. Тільки на території Волині в ХІІ ст. існувало до десяти малих князівств: Луцьке, Пересопницьке, Володимирське, Берестське, Червенське, Дорогочинське, Белзьке, Бузьке, а в Галичині – Перемишльське, Теребовельське, Звенигородське. Однак тут майже сто років тривав процес внутрішнього зміцнення і розвитку Волині та Галичини, зародження умов для нового об’єднання князівств. Володимир (Володимирко) Володаревич (1145-1153) і Ярослав Осмомисл (1153-1187) об’єднали Галицьке князівство, а Роман Мстиславич – Волинське. В 1199 р. після об’єднання Романом Мстиславичем Галицького і Волинського князівств, почався майже 150-річний період існування Галицько-Волинського князівства. Значно менше відоме воно як королівство і держава.

Роман Мстиславич (? - 1205) - син Великого київського князя Мстислава Ізяславича та Агнеси, дочки польського короля Болеслава Кривоустого. Князь новгородський в 1168-1169 рр., володимиро-волинський з 1170 р. Після смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів - Володимира, сина Ярослава Осмомисла, став у 1199 р. галицьким князем. У внутрішній політиці вів боротьбу проти боярства, користувався підтримкою міщан. У походах 1201-1202 та 1203-1204 рр. його війська розбили половців. Апогеєм політичних успіхів стало здобуття Києва та включення його в орбіту свого впливу. Папа Римський Інокентій ІІІ пропонував йому королівську корону за умови прийняття католицької віри. З метою посилити свій вплив на польські справи та просунутися в Саксонію, Роман втрутився в боротьбу між польськими князями, але загинув біля Завихоста. Тогочасний літописець, цінуючи заслуги у справі об'єднання більшості руських земель, назвав його «самодержцем усієї Русі»

С.Соловйов, радянські та сучасні російські історики доводять, що Галицько-Волинське князівство було одним з багатьох периферійних князівств, яке з великими труднощами протистояло зовнішнім ворогам, ослаблювалось внутрішніми чварами. Українські історики М.Грушевський, Д. Дорошенко послідовно відстоювали точку зору про велике значення в нашій та європейській історії Галицько-Волинського князівства як другої в історії Української держави. В сучасній історичній науці дискусія вийшла із однієї площини – пошуку витоків української чи російської державності. Все більше увага зосереджується на широкому колі взаємин між князівствами, які існували в Українських землях. Серед питань, що дискутуються – спадковість та нові риси політичного розвитку між Київською державою (Києво-Руською державою) і Київським, Чернігівським, Галицько-Волинським князівствами; статусні характеристики цих утворень (князівство, волость, держава); компаративні аспекти титулатури монархів ХІІ-ХІІІ ст.; роль Києва, Галича, Холма в ХІІІ ст.; перебіг етнічних процесів; зовнішньополітичні аспекти діяльності володарів Галицько-Волинської держави (М.Ф.Котляр, В.М.Ричка, Я.Дашкевич, О.Б.Головко, Я.Ісаєвич).

Ознаками держави як форми організації суспільного життя є наявність специфічних органів управління - державного апарату, усталеної території, обов’язкових для виконання правил поведінки - права. Серед тисяч середньовічних князівств державу виділяла велика територія; система міст як економічних і політичних центрів; розгалужена економіка з мережею торговельних шляхів; державний апарат, писане право; релігійна основа; загальновизнані титули правителів, назва держави; певна державницька самосвідомість правителів і народу; активна зовнішня політика.

Певною мірою цим критеріям відповідало Галицько-Волинське князівство. Воно складалось з двох частин: власне Галицько-Волинських земель і територій (князівств), що знаходились у тимчасовому володінні або залежності від правителів Галичини та Волині. Лінія кордону цих князівств на Заході перетинала у середній течії річки Західний Буг, Вепр, від м. Холм повертала на захід і сягала північних та східних схилів Карпат (верхів’я р.Сяну). Далі на південь пролягала вздовж Карпат через Верецький перевал по річці Серет до Чорного моря. На сході – вздовж Дністра, верхів’їв Південного Бугу, річок Случ, Стир, перетинала верхів’я Прип’яті. На півночі лінія кордону проходила по річках Наров і Ясельда.

Галицько-Волинські князі у різні часи володіли або тримали у васальній залежності такі князівства і землі: Київське (1203-1205 рр., 30-ті роки XIII ст.), Турово-Пінське, Городенське, Чорну Русь, територію ятвягів (50-ті роки XIII ст.), на заході - території навколо Любліна (1244, 1302), частину Закарпаття (1262). Отже влада Галицько-Волинських князів поширювалась на території площею 320-330 тис. кв. км.

На той час приблизно такими були площі європейських держав. Могутнє Угорське королівство мало територію в 400 тис. кв.км, Польське Королівство – 200-250 тис. кв. км; влада німецького короля Фрідріха II Гогенштауфена (1212-1250) поширювалась на території площею - 500-550 тис.кв. км; Володимиро - Суздальське князівство, де згодом утворилася Московська держава, – до 300 тис.кв.км.

На підставі історичних документів і топографічних назв можна припустити, що третина або й більше сьогодні існуючих українських населених пунктів виникли не пізніше доби Галицько-Волинського князівства.

Отже, беручи до уваги такий важливий чинник як територія, усталені й міцні кордони, – Галицько-Волинське князівство повністю відповідало категоріям держави.