Зовнішня політика галицько-волинської держави: між Сходом і Заходом

У зовнішньополітичних справах правителів Галицько-Волинської держави західний вектор переважав східний. Це було зумовлено:

– зміною геополітичної ситуації. Після захоплення в 1204 р. Константинополя хрестоносцями на завойованій ними частині Візантії постала Латинська імперія. В південно-західній частині Малої Азії існувала Нікейська імперія, що спиралась на православні традиції Візантії. Між цими утвореннями точилась запекла збройна боротьба. Протягом ХІІІ ст. на теренах Центрально-Східної Європи існувала вкрай заплутана мережа дипломатичних контактів між православними патріархами та Папою Римським про унію церков, Нікейською імперією і Німецьким імператором Фрідріхом про спільну протидію Риму, Нікейською імперією і Золотою Ордою, Святим престолом і Золотоординською ставкою. Тримати руку на пульсі подій, адже в разі укладання будь-якого з союзів українські землі ставали тереном зіткнення, суб’єктом політичної боротьби ворогуючих коаліцій, було не лише далекоглядно, а й життево потрібно;

– необхідністю мати зносини з державами, які були охристиянені за західним (римським) обрядом, а також прозахідною орієнтацією самих князів. Адже Роман Мстиславович, Данило та Василько Романовичі виховувалися у Польщі та Угорщині, мали там династичні зв’язки, були добре обізнані з європейською політичною практикою. Тому упередженості, страху перед Заходом у них не було. Це фіксує і літопис: князі неодноразово наголошували, що «там теж християне»;

– постійними нападами на державу зі сходу з боку Золотої Орди і сподіваннями утворити антитатарську коаліцію;

– тиском з заходу (угорці, Німецький орден), що в поєднанні з переговорами між Римським Папою і монгольськими ханами в 1250 р., 1252 р. та в разі порозуміння між ними призвело б до виключення України з міжнародної політики. Тому доводилося шукати спільників, маневрувати, щоб не бути розтоптаним іноземцями;

– збереженням у свідомості політиків і деяких ієрархів православної і католицької церков надії на відновлення єдності. Мало значення і те, що окремі слов'янські народи (болгари, серби) після 1204 р. погодились на унію. Литовський князь Міндовг у 1252 (або 1253) р. був коронований Папою, у Литві засновано католицьке єпископство, але союз із Римом не виправдав надій литовського князя, і 1261 р. він зрікся християнства;

– участю Данила Романовича у боротьбі за «австрійську спадщину» в 1248-1253 рр. в складі угорсько-польсько-руської коаліції з метою посадити на австрійський престол сина Данила Романа.

Таким чином комплекс причин обумовлював зміну міжнародно-правового та військово-політичного статуса держави, розширення династичних зв¢ язків, що у концентрованому вигляді постало в проблемі коронації Данила Романовича, унії між православною та католицькою церквами..

Загальнополітичне становище Галицько-Волинської держави не виключало можливості союзу з Римом. Враховуючи те, що релігія домінувала у свідомості середньовічної людини, Данило Галицький приділяв богато уваги церковним справам. Переговори Данила і Василька Романовичів з папським послом Плано Карпіні у 1245 р. започаткували листування між Римською курією та українськими князями, яке тривало в 1246-1247 рр. Ініціатива виходила з Риму. Данило після перебування в Орді планував організацію боротьби з татарами, й, очевидно, погоджувався на унію. Але папа повинен був сприяти поверненню земель, загарбаних поляками та угорцями, гарантувати збереження обрядів грецької церкви. У 1247 р. Данило навіть відрядив посольство на чолі з ігуменом одного з монастирів до Риму.

У буллах від 1247 р. Папа Римський підтвердив права українських князів на певні території; дав згоду на збереження грецького обряду і православної літургії; князі та їх сім’ї, володіння, рухоме і нерухоме майно було взято під захист престолу Св. Петра; пруському архієпископу надано право призначати єпископів на Русі.

Данило відчував, що папа дотримується подвійної політики і не поспішає з організацією хрестового походу проти татар. Очевидно, тому відносини між Галицько-Волинською державою і Римом ускладнились. Але наприкінці 1253 р. Данило прийняв королівську корону в Дорогичині від папського легата. Наш літописець, висвітлюючи подію, зазначив: прийняв «вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [ Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх». Згадування останніх мало підкреслити, на думку сучасного дослідника М.Ф.Котляра, що коронація була справою не лише папської курії, а й самої Русі. Данило Романович намагався зберегти максимальну незалежність від зовнішніх впливів, забезпечити свободу дій на зовнішньополітичній арені, не допустити папського втручання у внутрішні справи держави. Можливо, Данило наштовхнувся на опір частини духовенства, яке не поділяло його курс на унію. Наприкінці 50-х років ХІІІ ст. папа погрожував Данилові церковним прокляттям й «світською зброєю» за відмову дотримуватись католицької віри.

І все-таки Данило мав наміри скористатися допомогою Заходу у боротьбі з татарами, піднести престиж Галицько-Волинської держави в очах Європи і зберегти свою владу. Тому цілком ймовірне що він мав намір прийняти рішення про можливість унії між православною і католицькою церквами. Подвійна гра Рима щодо Галицько-Волинської держави призвела до зриву планів унії.

Коронування суттєво підносило статус Данила Романовича серед інших монархів Центрально-Східної Європи, особливо з огляду на русько-угорські конфлікти і претензії угорської династії на українські землі. В 1253 р. «королем став представник руської династії, та й проголошений він був королем Русі, що було щаблем вище в територіальному відношенні та з точки зору визнання могутності володаря порівняно з титулом короля Галичини і Володимирії», – зазначає Я.Дашкевич. Відтепер галицько-волинські володарі отримали можливість проявляти власну ініціативу у зовнішній політиці в західному напрямку, зокрема в Закарпатті і Люблінщині.